Клініко-фізіологічні класифікації

Інший критерій створення систематики розумової відсталості — особливості нейродинамічних зрушень як основа клінічних симптомів. Цей підхід припускає, що від характеру патофізіологічних механізмів залежать принципові відмінності одних клінічних форм недорозвинення від інших.

С. С. Мнухін (1948, 1961) перший використав для цього клініко-фізіологічний аналіз. Він виділив особливу групу нерівномірного психічного недорозвинення, до якої увійшли діти, не здатні до засвоєння шкільних навичок. Ним було сформульовано уявлення про астенічну, стенічну й атонічну форми олігофренії. Критеріями для цієї класифікації, окрім клінічних, послужили й конституціональні особливості вищої нервової діяльності, на основі яких розвивається та або інша форма психічного недорозвинення.

Ісаєв Д. Н. із співробітниками піддали детальному клінічному, експериментально-психологічному, біохімічному і електроенцефалографічному аналізу вищезгадані форми психічного недорозвинення, описана ще одна форма психічного недорозвинення, виділені і детально вивчені клінічні варіанти усіх чотирьох форм, сформульовано уявлення про системне враження ЦНС при них. Встановлена залежність між формами і недорозвиненням певних структур мозку, в основу класифікації покладена кореляція клінічних і патофізіологічних даних.

Таблиця 1. Клініко-фізіологічна класифікація загального психічного недорозвинення (розумової відсталості)

Форми	Варіанти
Астенічна форма	Дислалічний
	Диспрактичний
	Дисмнестичний
	Основний
	Брадипсихічний
Дисфорічна форма
Атонічна форма	Аспонтанно-апатичний
	Актизичний
	Моріоподібний
Стенічна форма	Урівноважений
	Неурівноважений

М. С. Певзнер (1959) розділила хворих олігофренією на п'ять форм, грунтуючись на особливостях їх нейродинаміки. Вона вважала, що у одних є поширене порушення рухливості основних нервових процесів без розладу їх рівноваги, при цьому недорозвинення пізнавальної діяльності не супроводжується грубою поразкою якого-небудь з аналізаторів або розладом емоційно-вольової сфери. Основним же патогенетичним механізмом є дифузне поверхневе враження кори. У інших дітей-олігофренів значно переважає гальмівний або збудливий процес або вони обоє ослаблені. У цих випадках недорозвинення пізнавальної діяльності нею зв'язується з глибоким розладом кіркової нейродинаміки, що проявляється у хворих з порушенням поведінки і різким зниженням працездатності. Пізніше М. С. Певзнер (1967) пов'язувала форми олігофренії не лише з особливостями порушень нейродинаміки, але і з поразкою деяких областей мозку (лобовою, тім'яно-потиличною і слухомовленнєвою). У першому варіанті цієї класифікації недостатньо враховувалася локалізація порушень нервових процесів, в подальшому області поразки і характер порушень у них названі узагальнено. Приписувані ж їм клінічні особливості або занадто різноманітні, або обмежуються одним-двома проявами.

Припускають, що клінічні прояви залежать від часу нанесення ушкодження, від його локалізації й розмірів, а це, у свою чергу, веде до відмінностей у порушенні кіркових функцій і поведінці. Звідси робиться висновок про необхідність вивчення типів психічного недорозвинення на основі досліджень вищої нервової діяльності, а не тільки на етіологічній основі.

Для розуміння походження психічного недорозвинення й систематизації і його форм Г. К. Ушаков (1973), а потім і В. В. Ковальов (1979) використали поняття дизонтогенеза. Були виділені два типи психічного дизонтогенеза: ретардація (стійке психічне недорозвинення) і асинхронія (нерівномірний, дисгармонічний розвиток, при якому одні психічні прояви відстають, а інші випереджають віковий рівень розвитку).

Подальший розвиток цих ідей був зроблений В. В. Лебединським (1985), який запропонував наступні варіанти дизонтогенеза: недорозвинення, затриманий розвиток, пошкоджений розвиток, дефіцитарний розвиток, викривлений розвиток, дисгармонійний розвиток. У цій систематиці розумова відсталість (олігофренія) розглядається як типова модель недорозвинення. Клініко-психологічна структура дефекту при олігофренії, на його думку, обумовлена явищами безповоротного недорозвинення мозку в цілому і з переважною незрілістю його кори як утворення, найбільш складне й найпізніше дозріваюче в онтогенезі.

Свій внесок у систематику розумової відсталості внесли психологи М. М. Семаго і Н. Я. Семаго (2001). Вони віднесли розумову відсталість до групи недостатнього розвитку (варіант тотального недорозвинення) у рамках пропонованої ними типології розвитку.