Задание по философии. Писать на двойном листике, вкратце ,только основное по каждому вопросу. Боева: 1.Специфіка філософського осягнення світу. Предмет і функції філософії. 2. Проблема істини в філософії: поняття, характеристики, критерії Бурлака: 1. Структура філософського знання. Основні типи філософських вчень.

Філософський, метафізичний підхід до дослідження буття виявляється в безмежності, узагальненості філософського знання, його намаганні осягнути всю цілісність світу від засад до найбільш розвинутої сутності.

Метафізика - це специфічний вид філософського знання, пов'язаний з найбільш абстрактною та глибокою формою рефлексії, роздумами людини над проблемами особистого та світового буття, аналізом граничних засад існування. Філософія займає особливе місце в структурі суспільної свідомості, вона історично була ядром загального знання, в ній визріли, а потім відокремились усі інші науки. Тому прийнята за основу система філософських наук дозволяє побудувати систему всіх наук.

Як дух співвідноситься з матерією? Чи існують у глибинах буття надприродні сили? Скінчений чи нескінчений світ? У якому напрямку розвивається Всесвіт і чи має він мету у своєму вічному русі? Дійсно існують закони природи та суспільства чи людина вірить у них в силу своєї схильності до порядку? Хто така людина і де її місце в загальному взаємозв'язку явищ світу? Яка природа людського розуму? Як людина пізнає оточуючий її світ та саму себе? Що є істина і заблудження? Що таке добро і зло? У якому напрямку і за якими законами рухається історія людства та в чому її сенс? Міркуючи над такими питаннями, людина з необхідністю приходить до певної світоглядної позиції.

Вихідний пункт світогляду не може бути відокремлений від особливостей людського існування, від потреби людини в осмисленні свого місця в світі. Для індивіда весь світ виявляється розколотим на дві частини: на моє "Я" та останнє "не-Я", включаючи природу, суспільство, інших людей. З основним питанням про відношення людини до світу пов'язані інші проблеми: проблеми сенсу життя, щастя, власного безсмертя тощо. Усі ці питання -"екзистенційні", оскільки нерозривно пов'язані з існуванням людини, з її духовною потребою в осягненні світу та осмисленні свого відношення до нього. На відміну від природознавства, філософія антропоцентрична, адже якщо для біології або космології людина є одне з багатьох явищ поряд з іншими, то в світогляді в предметному плані "Я" виявляється урівноваженим з "не- Я".

Специфіка філософського мислення полягає в тому, що:

♦ воно має дуже широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходить за межі буття та небуття;

♦ воно є формою людського самоосмислення з точки зору людини, її життєвого вибору;

♦ філософське мислення може окреслювати дійсність не такою, яка вона є, а такою, якою вона повинна бути;

♦ філософське мислення виступає одночасно як мисленням про реальність, так і мисленням про саме мислення;

♦ воно виявляється взаємопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обгрунтованим;

♦ при цьому філософське мислення завжди намагається поставити та розв'язати доленосні, абстрактні проблеми людського буття;

♦ воно являє собою рефлексію людини, тобто погляд на себе з боку, крізь призму своїх цінностей та інтересів.

Наведені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме в філософії і за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. У цьому розуміннні філософія виступає як інтелектуальне прояснення своєї життєвої ситуації, осмислення стратегії та тактики своєї самореалізації.

Проблеми філософського світогляду є породженням різноманітних проблем людини і детермінуються його діяльністю. Фактично будь-яка сфера діяльності людини виступає джерелом проблем світогляду, в той час як природознавство обмежене пізнанням живої та неживої природи та природного в людині. Головними витоками проблем світогляду можуть бути і індивідуально-екзистенційні, і соціально-класові, і внутрішньо-наукові, і художньо-етичні та ін.

У філософському розумінні проблема - це питання, що є органічною частиною пошукової пізнавальної ситуації, коли мають місце пошуки нових явищ, процесів, структур, законів, нової інформації.Це знання про незнання і деякі передбачення невідомого, що належить розкрити. Проблеми можуть бути реальні та надумані, вічні та тимчасові, суттєві та несуттєві тощо. Проте вони обов'язково є фундаментальними, оскільки виступають засадами будь-якого роду людської діяльності.

Усе різноманіття проблем філософського світогляду може бути зведене до шести великих груп:

♦ онтологічної; ♦ гносеологічної;

♦ антропологічної; ♦ логічної;

♦ аксіологічної; ♦ праксеологічної.

♦ Онтологічний (грец. ontos - сутнісне, logos - вчення -вчення про буття) аспект відображення людини і світу в філософії полягає в тому, що філософія як специфічна форма усвідомлення людиною свого буття, як форма суспільної свідомості покликана дати людині знання про світ та саму людину в її бутті. По суті вона за своїм змістом претендує на те, щоб відповісти на питання: Що ж являє собою світ як такий? Яка його природа? Що являє собою людина за своєю природою та сутністю? Як влаштований світ, в якому живе людина? В чому сенс самого людського буття, мета і смисл життя? Причому всі ці питання філософія ставить в граничній формі, говорячи про найбільш загальні передумови буття, про найбільш загальні взаємовідносини між світом і людиною, про загальні закономірності буття як такого. При цьому неважливо, про який конкретно різновид буття йде мова - природний, культурно-символічний, духовний або особистісно-екзистенційний. Будь-яка онтологія - незалежно від того, чи визнає вона вихідним матеріальне, ідеальне чи якесь інше буття - завжди намагається виявити загальні структури і закономірності розвитку речей та процесів як таких, залишаючи осторонь питання про закономірності їх пізнання і про ціннісне ставлення до них з боку пізнаючого суб'єкта. Іншими словами, онтологічний аспект відображення предмета філософії в теорії акцентує увагу на її змісті, який складається незалежно від волі і бажання людей.

Таким чином, онтологія являє собою розділ метафізики, націлений на виявлення загальних закономірностей буття як такого.

♦ Антропологічний аспект орієнтує на сприймання поняття "людина" як основної світоглядної категорії, виходячи з якої тільки й можна розробити систему уявлень про світ та закономірності його розвитку. Спроба виявити загальнолюдське в існуванні людей служить самоусвідомленню людини та виявленню її власного місця в світі, її відмінностей від живої природи. Особливого значення ця проблематика набуває в наш час, коли розвиток людства в цілому стає більш осмисленим і людина відчуває гостру потребу в саморозвитку, що узгоджується з доцільним розвитком суспільства, яке повинно забезпечити кожній людині гідне існування.

♦ Аксіологічний аспект полягає в дослідженні природи цінностей, їх місця в реальності та структури ціннісного світу, тобто зв'язків різних ціннностей між собою, з соціальними та культурними факторами, а також структурою особистості. Головне завдання аксіології - показати, як можлива цінність в загальній структурі буття і яке її відношення до фактів реальності. Отже, аксіологія - це розділ метафізики, який спрямований на виявлення загальних ціннісних засад буття людини як суб'єкта, її практичної діяльності та поведінки. Це філософське вчення про буття істинних цінностей, що виступають міцною основою цілепокладаючої та оціночної діяльності людини та дозволяють їй вести творче та гармонійне існування в світі.

♦ Гносеологічний аспект відображення предмета в теорії полягає в тому, що він відображається не дзеркально, не як результат споглядального сприйняття дійсності, а крізь призму практично діяльнісного відношення людини до світу та до самої себе. Причому в основі відношення людини до світу лежать її потреби та інтереси, що можуть бути задоволені тільки в процесі практичного освоєння людиною дійсності. Виступаючи частиною буття, людина в той же час певним чином протистоїть йому та осмислює це своє протистояння. Одна з реалізацій такої ситуації дозволяє розглядати весь навколишній світ як об'єкт пізнання. Причому в якості об'єкта може виступати не тільки зовнішній світ, але й сама людина як частина світу, а також суспільство як організована сукупність людей. На цьому рівні філософія в граничній формі ставить питання про пізнаванність світу та обгрунтованість наших знань про нього. Гносеологія, таким чином, є філософське вчення про знання та закономірності пізнавальної діяльності людини. На відміну від онтології, яка шукає закономірності самого буття, від загальної аксіології, яку цікавлять його ціннісні людські виміри, гносеологію як важливу частину метафізики займають наступні питання: Як можна отримати знання про буття будь-якого об'єкта? Як це знання співвідноситься з самим цим об'єктом?

♦ Логічний аспект відображення предмета філософії в теорії полягає в тому, що результати пізнавального відношення до дійсності, відображені у змісті філософського знання, фіксуються, обумовлюють формування понятійно-категоріального апарату філософії, зміст цього апарату, його структуру, еволюцію, відображують динаміку росту як самої дійсності, людини, так і їх взаємозв'язки. Можна сказати, що ступінь розробки понятійно-категоріального апарату, чіткість та ступінь розкриття змісту понять, категорій, законів свідчить про ступінь розвитку пізнавальних можливостей людини, розвитку та зрілості самої теорії. Логічні форми виступають, з одного боку, як результат, висновок попередньої життєдіяльності, а з другого - як її передумови, фактори і засоби пізнання людиною навколишнього світу та його перетворення відповідно до своїх потреб та інтересів для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку.

♦ Праксеологічний аспект полягає в осмисленні мотивів діяльності, основних засобів досягнення результату,прагматичного співвіднесення мети та засобів, у виявленні прийомів активізації суб'єкта діяльності, дослідженні умов ефективної та раціональної людської діяльності. Філософія в цьому плані досліджує граничні засади практичної діяльності людини, виробляючи на основі пізнання істини в її узгодженні з загальнолюдськими цінностями та інтересами певну загальну систему норм діяльності, її параметри та обмеження.

Для кожного рівня філософії характерною є певна філософська дисципліна: логіка, філософська антропологія, етика, естетика, соціальна філософія, філософія мови, філософія релігії, філософія права, політична філософія, філософія науки (епістемологія) та філософія техніки та ін.

Етика досліджує систему моральних цінностей, виявляючи фундаментальні, граничні засади справедливих, розумних та осмислених дій в сумісному житті людей. Естетика пропонує загальні визначення прекрасного і досліджує форми його виявлення в природі та в мистецтві, висуває деякі критерії прекрасного. Соціальна філософіяпов'язана зі з'ясуванням питань про те, що таке суспільство, що можна віднести до соціальних явищ, як реалізують себе в соціальному бутті соціальні закономірності. Важливим розділом соціальної філософії є філософія історії, яка досліджує сутність, сенс та ход історії людства та людину як суб'єкта історичного процесу. Філософія мовирозглядає виникнення, розвиток та функції мови, а також її значення в житті людини та суспільства. Філософія релігії ставить питання про сутність феномену релігійної віри та релігійної свідомості, про специфіку їх функціонування в суспільстві, про значення релігії для людини. Філософія права вирішує питання обгрунтування права і правових відносин. Політична філософія розглядає будову, функції та смисл держави, закономірності її розвитку та особливості управління, аналізує основні рушійні сили (соціальні групи, партії), що впливають на її існування. Науковий та технічний прогрес призвів до формування таких галузей філософського знання, якфілософія науки (або епістемологія та філософія техніки.

Таким чином, структура філософського знання зумовлюється тими сферами реальності, які осмислюються людиною, а саме:

1) онтологія, натурфілософія та космологія визначаються такими сферами, як природа, світ, космос;

2) соціальна філософія, соціологія, філософія історії, етноф-ілософія, культурологія обумовлені такими сферами реальності, як суспільство та природа;

3) філософська антропологія, антропософія, структурна антропологія, соціобіологія вивчають саму людину з її особливостями, здібностями, властивостями;

4) логіка, гносеологія, ноологія визначаються сферою інтелектуальних процесів;

5) етика, естетика, філософія релігії, філософія права та філософія історії - сферою духовного життя, осмисленням її цілей та цінностей.

У цілому ж процес диференціації філософського знання поки що явно переважає над процесами інтеграції, враховуючи загальну тенденцію розвитку культури. Проте у ХХ ст. посилилась протилежна - синтетична - тенденція, пов'язана з поверненням до фундаментальної метафізичної проблематики.

Отже, метафізика виступає по суті фундаментальними засадами філософії в цілому, філософії в її чистому вигляді, і наступна диференціація філософських дисциплін реалізується лише всередині загального метафізичного простору, а також фундаментальних метафізичних ходів думки, що склалися в ході історії філософії.

2. Сутність і структура пізнання Сутність і структура пізнання

1. Становлення теорії пізнання

У попередніх розділах розглядалася проблема свідомості, її походження та сутність. Встановлено, що свідомість являє собою особливу властивість високоорганізованої матерії (людського мозку), вищу форму відображення світу. Діяльність свідомості виражається, передусім, у пізнанні, тобто надбанні та розвитку знань, тому й логічно тепер перейти до вивчення теорії пізнання.

Проблема пізнання, пізнаваності світу - одна з основних проблем філософії. Здавна вона була й залишається предметом посиленої уваги філософії (особливо з тих пір коли була усвідомлена відносна протилежність суб'єкта і об'єкта, ідеального й матеріального).

Пізнання - це процес, в якому здійснюється пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, досліджується суть і можливість пізнання людиною природи та самої себе, виявляються передумови, засоби, закономірності руху пізнання та критерії його істинності. Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства.

З розвитком філософії, науки та практики змінювалась і проблематика пізнання. Воно ставало дедалі більш творчим, особливо наукове. Накопичувались знання, навички й уміння людини, що сприяло формуванню проблем, вирішенню одних і постановці інших, осмисленню їх характеру та сутності.

Шлях пізнання завжди був складним, суперечливим і різним за тематикою постановки та розв'язанням проблем. Наприклад, в античній філософії центральною була проблема співвідношення знання і думки, істини й омани. Як предмет "переводиться в стан знання (в чому єдність знань і предмета).Матеріалізм та ідеалізм вирішували їх виходячи з власних передумов. Так, Демокріт вважав, що в процесі пізнання від предметів відокремлюються найдрібніші їх частинки ("ейдоси"), які несуть у собі образ предмета. Та коли вони сягають органів чуття людини, виникають образи, які відображають предмети. Не дивлячись на наївність цієї концепції, її матеріалістичний характер не викликає сумнівів: поза нами існують речі, а наші відчуття, сприйняття й таке ін. - є їх образами. Важливо й те, що Демокріт прагнув збагнути механізм процесу, який забезпечує правильність сприйняття, хоча й проблема активності суб'єкта ще не була поставлена.

Іншою була теорія пізнання Платона. Стверджуючи, що істинне пізнання - це пізнання ідей (вічних, незмінних духовних сутностей, по відношенню до яких речі - лише їхні недосконалі копії), Платон вважав, що таке пізнання досягається шляхом "пригадування" (anamnesis). При цьому душа людини має відволікатися від світу речей, які вона безпосередньо споглядала в духовному світі - коли перебувала там до народження.

Здатність людини пізнавати світ визнавалась всіма матеріалістами й переважною більшістю ідеалістів. Проте слід зазначити, що дехто з ідеалістів, хоча й визнає пізнання світу, все ж тлумачить його невірно. На це вказує не лише приклад із вченням Платона. Видатний ідеаліст-діалектик Гегель завжди підкреслював і переоцінював пізнавальні сили розуму. Та все ж вважав, що пізнання - це самопізнання абсолютної ідеї, різними перевтіленнями якої є як розум, що пізнає, так і об'єкт, що пізнається. Безперечною заслугою Гегеля було застосування ним діалектики до аналізу процесу пізнання, його історичний підхід в осмисленні цього процесу. Та, будучи ідеалістом, Гегель все ж не визнавав матеріалістичного принципу відображення, без якого неможлива наукова постановка й вирішення гносеологічної проблеми.

Суб'єктивний ідеалізм теж "визнає" пізнання світу, оскільки зводить світ до сукупності відчуттів, уявлень і таке ін. Зрозуміло, шо при цьому пізнання трактується феноменологічно як ряд феноменів людської свідомості, над якими можуть здійснюватися ті чи інші дії (операції), які в кінцевому підсумку теж суб'єктивні Питання про рух пізнання вглиб, про проникнення його в сутності речей тут знімається, оскільки існування речей поза свідомістю суб'єктивним ідеалізмом заперечується.

В історії філософії існували й існують вчення, які заперечують здатність людини пізнавати світ і такі, що визнають цю здатність обмеженою. Ці вчення відносять до агностицизму (грец. а - ні, gnosis - знання). Вперше піддав сумніву пізнаваність світу античний скептицизм (Піррон, Карнеад, Секст Емпірик та ін.). Він виходив із того, що відчуття мають суб'єктивний характер, бо залежать від стану людини.

Суспільні потреби й розвиток науки Нового часу висунули гносеологічні проблеми на одне з головних місць. На передній план постала проблема зв'язку "Я" із зовнішнім світом, "внутрішнього" й "зовнішнього" досвіду, "первинних" та "вторинних" якостей і таке ін. Ставилось завдання одержати абсолютно достовірне знання, яке могло б бути висхідним пунктом, і граничною основою існуючої сукупності знань, що дозволило б дати оцінку цих знань за ступенем цінності. Вибір шляхів вирішення цієї проблеми обумовив появу раціоналізму й емпіризму. Спроба першого застосувати методи науки для безпосереднього вирішення філософських проблем призвела до появи розуміння про вродженні ідеї, до перетворення знань у "раціональну річ". Емпіризм в своєму розвитку дійшов до уподоблення даних чуттєвості своєрідним "атомам", які в своєму розвитку породжують пізнавальні утворення. Ця проблема досліджувалась ще як проблема обґрунтування системи знань та співвідношення суб'єкта і матеріальної субстанції. Спроба їх синтезувати була здійснена в німецькій класичній філософії. Великою заслугою її представників, особливо Канта і Гегеля, були дослідження активності суб'єкта, форм пізнавальної діяльності, значення логічних категорій, в цілому діалектики пізнавального процесу. Наприклад, у філософській системі Канта була здійснена спроба побудувати таку теорію пізнання, яка була б незалежною від будь-яких припущень про реальність, а мала бути залежною лише від пізнання.

Після Канта німецька класична філософія прагнула ліквідувати розрив гносеологічної та онтологічної проблематики. Це найповніше вирішувалось Гегелем, який вважав, що протиставляти суб'єкт і об'єкт не можливо, оскільки в основі їх лежить саморозвиток абсолютного духу, який і є абсолютним суб'єктом, що має в якості об'єкта теж самого себе. Звідси й витікав принцип спів падання діалектики, логіки і теорії пізнання, сформульований на об'єктивно-ідеалістичній основі.

Різне розуміння "граничних основ" і вихідних принципів пізнання світу дістали вираз у різноманітних гносеологічних концепціях. Та головним залишалося питання про відношення думки про світ до самого цього світу, тобто чи може людина пізнати світ. Матеріалізм завжди пов'язував своє пояснення світу з принциповим визнанням його пізнаваності. Ідеалізм - навпаки.

Тоді ж і виникли різні форми агностицизму, у витоків яких стояли відомі мислителі Д.Юм (1711 - 1776 рр.) та І.Кант (1724 - 1804 рр.). Виходячи з сенсуалістичних положень, Юм визнавав єдиним джерелом наших знань відчуття, стверджував, що людина, будучи обмеженою колом своїх відчуттів, не може вийти за його межі і порівняти відчуття з будь-яким феноменом, який не є відчуттям. Звідси й робив висновок про неможливість знати, чи існує що-небудь, крім відчуттів.

Можливо, їх причиною й основою є речі, проте бути переконаним у цьому неможливо, а може, відчуття виникають у свідомості суб'єкта якось спонтанно; а можливо, викликаються Богом. Заперечував Юм і об'єктивне значення причинного зв'язку, вважаючи, що останній зводиться до звичного, що проявляється у послідовності відчуттів.

З іншим варіантом агностицизму ми зустрічаємось у філософії І.Канта - мислителя в формальному розумінні менш послідовного, але за сутністю більш глибокого. Він визнавав існування речей поза свідомістю, називаючи їх "речами-в-собі". Цей термін вказував не лише на незалежне існування речей, а й на їх принципове непізнання. "Речі-в-собі" викликають) нашу чуттєвість, здійснюючи хаос відчуттів, ми ж упорядковуємо відчуття, формуючи світ нашого досвіду через притаманні свідомості форми сприйняття - "простір", "час" - а також за допомогою ряду розсудкових категорій, що виконують синтезуючу роль по відношенню до чуттєвого матеріалу. Ці форми сприйняття та категорії трактуються Кантом як апріорні, тобто такі, що існували й існують до досвіду й роблять його можливим. Таким чином, світ, що сприймається нами за дійсний, є лише продуктом конструктивної діяльності свідомості, а реальний світ - світ "речей-в-собі" - залишається для нас недоступним, недосяжним. Підкреслюючи значення активності нашої свідомості й прагнучи дослідити її форми, Кант, водночас, відокремив суб'єкт від об'єкта пізнання, тому й в теорії пізнання це призвело до агностицизму.

Наступні форми агностицизму (неокантіанство, позитивізм та ін.) у вирішенні гносеологічних проблем нічого нового не внесли. "Нове" полягало лише в термінології та в тому, що матеріалом для їх агностистичних висновків слугували вже проблеми та труднощі сучасного пізнання.

Як і будь-яка філософська течія агностицизм має свої гносеологічні та соціальні корені. В основному вони зводяться до того, що агностицизм не йде далі відчуттів, а зупиняється по сей бік явищ, відмовляючись бачити будь-що "достовірне" за межами відчуттів. Тому, на їхню думку, про речі нічого достовірного знати не можна. Ідеалізм же починається там, коли філософи говорять, що речі це лише наші відчуття, а зовнішній світ - комплекси наших відчуттів. Для агностика відчуття теж є "безпосереднім даним ". Проте він не йде далі, ні до матеріалістичного, ні до ідеалістичного розуміння світу.

До гносеологічних коренів агностицизму відносять і перебільшення (абсолютизація) суб'єктивного моменту в пізнанні, активності суб'єкта в пізнавальному процесі, його відносної самостійності стосовно об'єкта. В агностицизмі достатньо відображені складність і суперечливість пізнавального процесу. Проте, не зумівши справитись з ними, він "тоне" в них.

Агностицизм має і соціальні передумови. Насамперед, вони зводяться до того, що в філософії Нового часу вони були обумовлені установкою буржуазії на утилітарне використання науки, відсутністю далекоглядних світоглядних висновків, які, будучи екстрапольованими на розуміння історичного процесу, прийшли в суперечність з класовими інтересами буржуазії. Негативно вплинуло на це й те, що ряд філософів тієї доби прагнув спеціально обмежити знання, давши місце релігійній вірі.

Таким чином, найтиповіші форми агностицизму (юмізм, кантіанство, позитивізм та ін.) у своїх гносеологічних передумовах близькі до суб'єктивного ідеалізму.

Проте ототожнювати їх не слід, хоча й неможливо не помітити, що суб'єктивний ідеалізм беркліанського відтінку й агностицизм юмістсько-позитивістського спрямування мають спільну гносеологічну основу: абсолютизація відчуттів, тобто розуміння їх як єдино даного (перетворення їх у перепону між свідомістю та зовнішнім світом, заперечення того, що лише у відчуттях нам безпосередньо дана об'єктивна реальність).

У 20-і роки XX ст. з'явився ще й ідеалістичний емпіризм (махізм, неореалізм), який прагнув з'єднатися з онтологізмом, що допускав у теорії пізнання розуміння елементів об'єктивної реальності (нейтральні елементи світу Б. Маха та ін.), що насправді було поєднанням суб'єктивного й об'єктивного ідеалізму. З'явилися і інші напрями, які заперечували наукове осмислення як теорії пізнання так і філософії.

Логічний позитивізм тобто логічний емпіризм (Р. Карнап, О. Нейрат, К. Гемпель та ін.), спрямовував свої зусилля на дослідження логічної побудови наукового знання з метою виявлення "безпосередньо даного", тобто такого, що забезпечує емпіричну перевірку змісту наукових понять і тверджень.

Представники еволюційної епістології ( К.Поппер, Т. Кун, П. Фейерабенд, С. Тулмін та ін.) прагнули створити загальну теорію науки та моделі її виникнення й розвитку. На їх думку, відкриття наукового знання, його обґрунтування є єдиним процесом виникнення й розвитку теорії. А предметом гносеології є розвиток знань у його цілісності, що становить історію науки.

Екзистенціалізм також критикував наукову теорію пізнання й класичну філософію за їх близкість до правил формування науки й побутової свідомості. Невідповідність їх поглядів реальному вирішенню гносеологічних проблем ще помітнішою стала у другій половині XX ст.

Інтуїтивісти (М, Лоський та ін.) пішли ще далі. Вони закликали до відмови від будь-яких теорій у гносеології. На їхню думку, справжню гносеологію слід розпочинати з аналізу реальних переживань. Щодо знань, то це і є сама реальність, яку слід аналізувати лише шляхом порівнянь.

І хоча у своєму історичному розвитку ідеалізм і поставив ряд важливих проблем у теорії пізнання, все ж розв'язання їх ними були хибні, тому й обеззброювали людське пізнання.

Неможливо обійтися і без критики позицій метафізичного матеріалізму, який нездатний вірно досліджувати складність людського пізнання, враховувати його активну природу та зв'язок з практикою.

Наукове вирішення гносеологічних проблем можливе лише з позицій матеріалізму і діалектики, зокрема матеріалістичного розуміння історії, які органічно поєднують у собі принцип матеріально! єдності світу, розвитку та відображення, переборюють споглядальний характер старого матеріалізму і ставлять на вершину вирішення гносеологічних питань суспільну практику. Саме така філософія вважає, що пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства і є одним із моментів цієї діяльності. Тому суб'єктом пізнання визнається суспільство (суспільна людина), яка опанувала історично вироблені форми пізнавальної діяльності.

Сутність діалектичного підходу до проблем гносеології та спростування агностицизму полягає в тому, що згідно з ним світ пізнає не свідомість сама по собі, а людина, якій притаманна свідомість, людина, що включена в систему світу, в його матеріальну єдність, у зв'язок природних та суспільних явищ. її здатність усвідомлення - не щось зовнішнє, стороннє щодо матерії, а вищий її прояв, зокрема всезагальної властивості (відображення). Тому продукти людського мозку - відчуття, сприйняття, уявлення, думки і таке ін. - не суперечать дійсності, не є "сторонніми", "потойбічними" по відношенню до неї. Природа, що стала людиною в її особі, досягла самопізнання, свідомого відображення самої себе, своєї сутності. Тому й "ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній"1. "Перетворене" у значенні активно відображене, бо саме по собі ідеальне позбавлене матеріально-речових характеристик.

Однією з корінних помилок агностицизму - є те, що він вважає свідомість чимось зовнішнім у відношенні до матерії, як якийсь замкнутий у собі суб'єктивний світ. Така постановка питання вже передбачає висновок про неможливість позитивного вирішення гносеологічної проблеми. Та суть справи в тому, що свідомість - як вищий продукт матерії - відкрита у відношенні до об'єктивної дійсності, а відчуття, з яких починається всяке пізнання не є "перегородкою" між людиною і природою, а лише специфічною формою, в якій нам безпосередньо дана (дається) об'єктивна реальність.

Основними засобами діалектико-матеріалістичної гносеології є визначення об'єктивної реальності, її відображення в свідомості та практиці - як основи й мети пізнання і критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу (руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до повнішого й точнішого). Важливим було і введення принципу суспільно-історичної практики, згідно з яким пізнання формується на основі предметно-практичної діяльності суспільства.

З позиції діалектико-матеріалістичної філософії, людина пізнає світ не споглядально (пасивно), не "зі сторони", а активно, практично взаємодіючи з ним і перетворюючи його. Цей процес має суспільно-історичний характер, оскільки вже сама психіка виникла й розвинулась як засіб пристосування та орієнтування організму, як засіб забезпечення його життєдіяльності, тобто як цілеспрямована діяльність. Щодо свідомості людини, її здатності до пізнання, то вона теж не дана від природи, а розвивалась у процесі суспільно! праці. Як суспільна, свідома, практично діюча істота, як суб'єкт пізнання, людина - особлива частина єдиної матеріальної дійсності, що протистоїть решті природи, і водночас виникла з неї, нерозривно пов'язана й постійно взаємодіє з нею.

Все це обумовлюється рівнем розвитку матеріального виробництва та системою людських знань. Саме в практиці, писав Енгельс, знаходило рішуче спростування агностичних "вивертів": "Якщо ми можемо довести правильність нашого розуміння даного явища природи тим, що самі його утворюємо, викликаємо його з його умов, змушуємо його до того ж служити нашим цілям, то кантівській невловимій "речі-в-собі" приходить кінець".

Центральною ідеєю наукової теорії пізнання є принцип відображення. Відповідно до нього людське пізнання є цілеспрямованим процесом активного відображення об'єктивного світу у формі суб'єктивних образів.

Виходячи з основних положень діалектико-матеріалістичної філософії, Ленін висунув такі гносеологічні положення:

1. Речі існують поза нами й незалежно від нашої свідомості;

2. Між явищем і "річчю-в-собі" (сутністю) немає принципової різниці. Різниця лише між тим, що вже пізнано, і що ще належить пізнати;

3. В теорії пізнання, як і в будь-якій галузі науки, слід мислити діалектично, тобто досліджувати: як із незнання з'являється знання, яким чином неповне, неточне знання стає повнішим і точнішим2.

Повсякденне життя, практика, вказуючи на ці перетворення, доводять, що наші відчуття є образами зовнішнього світу. Будь-яке відкриття говорить на користь цього, обґрунтовує об'єктивне існування того, що було відкрито й можливість його пізнання. Вся історична практика вказує на пізнавальність світу і хибність агностицизму.

Розвиток сучасної філософської думки саме й підтверджує ці ідеї. Це ми знаходимо у творчості сучасних вітчизняних філософів П.В.Копніна, В.І.Шинкарука, Є.Є.Жарикова, О.І.Яценка, зарубіжних І.Т.Фролова, В А Лекторського, А.М.Селезнєва, П.В.Алексєєва, Д.Маккінона, І.Тмілора, І.Гордона, Ж.Моно, А.Осбори та ін.

І все ж різні форми агностицизму продовжують існувати й досі, а в деяких більш-менш наукових гносеологічних концепціях у більшості випадків розглядається не комплекс гносеологічних проблем, а лише певна сторона проблеми, що значно знижує цінність цих теорій.

Гайлюс: 1. Сутність і структура світогляду

Термін «світогляд» з’явився і ввійшов у науковий обіг в кінці 18 століття в зв’язку з науковою творчістю представників німецької класичної філософії. Але це зовсім не означає, що саме тоді склалися всі концептуальні положення даного феномена. Перш за все, слід сказати про те, що багато уявлень, без яких сьогодні не можна уявити жодне світогляд (не важливо, про якому типі ми ведемо мову, про масове або індивідуальному), прийшли в світоглядний конгломерат з абсолютно інших форм суспільної свідомості. Більш того, саме світогляд виражалося переважно через вміст таких духовних явищ, як філософія, міфологія, метафізика, релігія.

Світогляд, його сутність і структура, як правило, виражалося через ті уявлення індивідів, які вони формулювали в процесі узагальнення тих знань, які отримувалися в результаті суспільної практики. В результаті таких узагальнень сформувалося розуміння світогляду, як специфічної форми свідомості індивіда, у якій відбиваються його погляди на навколишню дійсність і своє місце в цій дійсності.

У численних джерелах можна знайти самі різні визначення світогляду, однак при всій їх несхожості, можна стверджувати, що всі вони практично однаково трактують структуру світогляду як багатоскладного явища.

Структура світогляду у філософії включає в себе такі найважливіші компоненти, як знання, установки, переконання і ідеали, за допомогою яких людина виражає своє ставлення до навколишньої реальності і формує власну позицію в цьому світі.

Структура світогляду в якості своїх найважливіших елементів, включає:

 систему інформації і знань;

 погляди, відносини і критерії оцінки навколишнього світу;

 установки і переконання, що зумовлюють поведінкові мотиви людини;

 ідеали людини – образи, які спричиняють розвиток людини і його рух, як активного, перетворюючого світ, суб’єкта.

Але на цьому структура світогляду не вичерпується, так як всі перераховані вище елементи можна класифікувати на об’єктивні (до них слід віднести знання) і суб’єктивні (це в основному погляди, переконання та ідеали).

Всі компоненти світоглядної структури мають цілком певне функціональне призначення.

Знання, що представляють собою певним чином перероблену систему наукової інформації, допомагаю людині осмислювати навколишній світ і що відбуваються в ньому явища. У рамках цього компонента можуть спостерігатися і цілком певні невідповідності, які носять об’єктивний і достатньо зрозумілий характер. Наприклад, люди можуть мати приблизно порівнянні інтелектуальні потенціали, але при цьому зовсім розрізнятися своїми світоглядами.

Структура світогляду, до складу якого входять погляди людей, передбачає їх розгляд як судження, які, на відміну від знань, виражають суб’єктивний висновок індивіда про реальність. Приміром, представники наукового і релігійного світоглядів зовсім по-різному розглядають питання походження людини.

Знання, як і погляди, не завжди виступають в якості мотивуючого поведінку фактора. Більш важливим, з точки зору цього питання, є переконання. Формуючись на основі якої-небудь ідеї, переконання відображають синтез об’єктивних знань і прагнень, що закріплює соціальні позиції людини в суспільстві і його діяльності.

Структура світогляду в якості свого органічного елемента передбачає присутність ідеалів. У самому простому розумінні, ідеал – це образ, в якому відображене предвосхищаются, вчинене, те, до чого у людини сформовано стійке прагнення і високе (з точки зору критеріїв) відношення. Як правило, в них втілюються найкращі зразки людського мислення і поведінки.

Таким чином, світогляд – це системне єдність утворюють його компонентів. Співвідношення між цими компонентами з плином часу можуть змінюватися і тоді якийсь один з них може стати домінуючим не тільки на рівні індивідуальної свідомості, але громадського.