Лекція 3 – 4
Основні поняття соціолінгвістики
Мовна спільнота.
Мовний код, субкод..
Перемикання і змішування кодів. Інтерференція
Мовна варіативність.
Мовна норма.
Соціолект.
Сфера використання мови.
Білінгвізм. Диглосія.
Соціолінгвістика оперує деяким набором специфічних для неї понять: мовне співтовариство, мовна ситуація, соціально-комунікативна система, мовна соціалізація, комунікативна компетенція, мовний код, перемикання кодів, білінгвізм (двомовність), диглосія, мовна політика і ряд інших. Крім того, деякі поняття запозичені з інших галузей мовознавства: мовна норма, мовне спілкування, мовна поведінка, мовний акт, мовний контакт, змішення мов, мова-посередник і ін., а також з соціології, соціальної психології: соціальна структура суспільства, соціальний статус, соціальна роль, соціальний чинник і деякі інші.
І. Мовна спільнота. На перший погляд, поняття мовної спільноті не потребує роз’яснень – це сукупність людей, які говорять певною мовою. Однак насправді такого розуміння недостатньо. Наприклад, французи, які живуть у Франції, і канадці, що розмовляють по-французьки, не становлять однієї спільноти. Не можна об’єднати в одну мовну спільноту англійців і американців (хоча ті й ті говорять по-англійському), іспанців і жителів Латинської Америки, які послуговуються іспанською мовою і т. д. Мова одна й та ж сама (або, точніше кажучи, майже одна й та ж), а спільноти різні.
З іншого боку, чи утворюють різні мовні спільноти люди, які живуть в
одному місті, працюють на одних і тих же самих підприємствах, але які мають як рідні різні національні мови, – наприклад, росіяни, татари, українці?
Саме при вивченні другого виду явищ – дво- і багатомовності при спільності соціального життя – й виникла необхідність у понятті “мовна спільність” (варіант: “мовна спільнота”): за допомогою цього поняття дослідник визначає соціальні межі, в яких функціонує одна мова або декілька мов, що взаємодіють одна з одною.
Мовна спільнота – це сукупність людей, об’єднаних спільними соціальними, економічними, політичними й культурними зв’язками, людей, які здійснюють у повсякденному житті безпосередні й опосередковані контакти поміж собою і з різними соціальними інститутами за допомогою однієї мови або різних мов, розповсюджених у цій сукупності.
Ширше визначення комунікативної спільноти – група, що зберігає згуртованість, цілісність, єдність завдяки частим та регулярним зразкам (шаблонам) соціальної взаємодії (соціального взаємовпливу) на засадах диференціації (етнічної, ідеологічної, релігійної, економічної, культурної, професійної), й виокремлюється з-поміж інших груп, що її оточують, через слабкість комунікативних зв’язків (контактів) з ними. Отже, спільнота (комунікативна спільність) може охоплювати ціле суспільство або ж тільки певний регіон, місцевість, професійну чи суспільну групу. Група (суспільство), якої стосується термін „комунікативна спільнота”, не має при цьому бути цілком одномовною. У межах однієї спільноти можуть існувати різні мови, як і різновиди (підсистеми) однієї мови, а сукупність (зібрання) усіх мов або їхніх різновидів (що в такій ситуації звуться “кодами”), що вживаються членами спільності, утворюють її мовний репертуар. Кожне суспільство може складатися з досить великої кількості груп, або суспільних мереж, а кожен член суспільства може в її межах виконувати певну кількість функцій. Отже, можна бути мешканцем країни К, але при цьому також мешканцем місцевості М, сповідувачем релігії Р, членом товариства С, а до того ж іще членом якогось родинного, професійного, товариського, сусідського кола і т. п. Якщо певне (народо)населення структуралізоване не лише з погляду суспільного, а й мовного, це надає кожному з його членів шанси, аби – на підставі якихось власних психічно-суб’єктивних критеріїв – він міг творити (вибудовувати) свої індивідуальні мовні поведінки так, щоб вони уподібнювалися до поведінок тих груп, з якими він прагне на даний момент ототожнитись. Звичайно, він мусить при цьому мати відповіні знання і здібності: вміти розпізнавати групи й системи їхніх поведінок, мати мотивацію настільки сильну, щоб вона мобілізувала його до вибору й зміни поведінок (також мовних) і, зрештою, вміти до цих поведінок призвичаїтись, тобто “перемикатися” на різні мови (коди). Такі спонтанічні індивідуальнімовні поведінки можуть з часом поширюватися, об’єктивізуватися й усталюватися (наприклад, відомий на багатомовних теренах звичай звертання до певних мовців – сусідів, клієнтів, близьких людей тощо – на їхній мові), що стає важливим інтенсифікуючим чинником локально-групових зв’язків. Таке явище визначає водночас суспільні, а не тільки етнічні сфери вживання окремих мов.
Межі поширення мов дуже часто не збігаються з політичними межами. Найочевидніший приклад – сучасна Африка, де на одній і тій же мові можуть говорити жителі різних держав (такий, наприклад, суахілі, поширене в Танзанії, Кенії, Уганді, частково в Заїрі й Мозамбіку), а всередині однієї держави співіснують декілька мов (у Нігерії, наприклад, їх більше 200). Тому при визначенні поняття мовна спільнота важливо поєднання лінгвістичних і соціальних ознак: якщо ми залишимо тільки лінгвістичні, то йтиметься лише про мову, безвідносно до того середовища, в якому вона використовується; якщо ж спиратися тільки на соціальні критерії (включаючи і політико-економічні, і культурні чинники), то поза полем уваги залишаться мови, що функціонують в окремій соціальній спільності.
Як мовні спільноти можуть розглядатися як сукупності людей, різні за чисельністю індивідів, які до неї входять, – від цілої країни до так званих малих соціальних груп (наприклад, сім'ї, спортивної команди, студентської академгрупи): критерієм виділення у кожному випадку повинні бути спільність соціального життя й наявність регулярних комунікативних контактів. Одне мовне співтовариство може бути більш охоплюючим відносно до інших. Так, сучасна Росія – приклад мовного співтовариства, яке включає мовні співтовариства меншого масштабу: республіки, області, міста. У свою чергу, місто як мовне співтовариство включає мовні співтовариства ще меншого масштабу: підприємства, установи, навчальні заклади.
Чим менша чисельність мовного співтовариства, тим вище його мовна однорідність. У Росії існують і взаємодіють десятки національних мов і їх діалектів, а в великих російських містах основні форми суспільного життя здійснюються вже на значно меншої кількості мов, часто двох (Казань: татарська і російська, Уфа: башкирська і російська, Майкоп: адигейська і російська), а при національній однорідності населення – переважно однією мовою (Москва, Петербург, Саратов, Красноярськ тощо).
У рамках таких мовних співтовариств, як завод, науково-дослідний інститут, середня школа, переважає одна мова спілкування. Проте в малих мовних співтовариствах, таких, як сім’я, де комунікативні контакти здійснюються безпосередньо, може бути не одна, а дві мови (і навіть більше: є сім’ї російських емігрантів, що використовують у внутрішньосімейному спілкуванні декілька мов).
ІІ. Мовний код, субкод. Кожне мовне співтовариство користується певними засобами спілкування – мовами, їх діалектами, жаргонами, стилістичними різновидами мови. Будь-який такий засіб спілкування можна назвати кодом. У найзагальнішому сенсі код – це засіб комунікації: природна мова (українська, англійська, сомалі і т. п.), штучна мова типу есперанто або типу сучасних машинних мов, азбука Морзе, морська сигналізація прапорця і т. п. У лінгвістиці кодом прийнято називати мовні утворення: мова, територіальний або соціальний діалект, міське койне і під.
Разом з терміном код уживається термін субкод. Він позначає різновид, підсистему якогось загального коду, комунікативний засіб меншого об'єму, вужчої сфери використання й меншого набору функцій, ніж код. Наприклад, такі різновиди сучасної української національної мови, як літературна мова, територіальний діалект, міське просторіччя, соціальний жаргон, – це субкоди, або підсистеми єдиного коду (української національної мови).
Субкод, або підсистема також може членуватися на різновиди й тим самим містити в своєму складі субкоди (підсистеми) нижчого рівня і т. п. Наприклад, українська літературна мова сама є субкодом стосовно національної мови, членується на два різновиди – кодифікована (унормована мова) мова й розмовна мова, кожна з яких має певну самодостатність і розрізняється за функціями: кодифікована мова використовується в книжково-письмових формах мови, а розмовна – в усних, повсякденно-побутових формах. У свою чергу кодифікована літературна мова диференційована на стилі, а стилі реалізуються в різноманітних мовних жанрах; якась подібність такої диференціації є і в розмовній мові.
Соціально-комунікативна система – це сукупність кодів і субкодів, що використовуваних в цій мовній спільноті, вони знаходяться один з одним у відносинах функціональної додатковості. Функціональна додатковість означає, що кожний з кодів і субкодів, які створюють соціально-комунікативну систему, має свої функції, не перетинаючись з функціями інших кодів і субкодів (тим самим всі вони ніби доповнюють один одного у функціях).
Наприклад, кожен стиль літературної мови – науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, релігійно-правовий – має свої специфічні функції, не властиві іншим стилям, а разом вони функціонально доповнюють один одного, утворюючи систему, здатну обслуговувати всі комунікативні потреби цього суспільства (яке можна умовно назвати суспільством носіїв літературної мови; окрім них є ще, наприклад, носії діалектів, просторіччя) і всі сфери спілкування.
У багатомовному суспільстві соціально-комунікативну систему утворюють різні мови, і комунікативні функції розподіляються між ними (при цьому кожна з мов може, природно, підрозділятися на субкоди – діалекти, жаргони, стилі).
ІІІ. Перемикання й змішування кодів. Інтерференція. Ми вже знаємо, що коди (мови) і субкоди (діалекти, стилі), що складають (утворюють) соціально-комунікативну систему, функціонально розподілені. Це означає, що один і той же самий контингент мовців, які утворюють дану мовну спільність, володіючи набором комунікативних засобів, використовує їх у залежності від умов спілкування. Наприклад, якщо вести мову про субкоди літературної мови, то в науковій діяльності носії літературної мови використовують засоби наукового стилю, в діловодстві, у юриспруденції (скажімо, в судочинстві), адміністративному листуванні вони ж уживають засоби офіційно-ділового стилю, у сфері релігійного культу – слова й конструкції стилю релігійно-проповідницького тощо. Інакше кажучи, у залежності від сфери спілкування мовець переходить з одних мовних засобів на інші (замінює ніби одні мовні засоби іншими). Схожа картина спостерігається і в тих суспільствах, де використовується не одна, а дві мови (або декілька). Білінгви, тобто люди, які володіють двома (або кількома) мовами, зазвичай “розподіляють” їх використання залежно від умов спілкування: в офіційній обстановці, при спілкуванні з владою використовується переважно одна мова, а в побуті, в родині, при контактах з сусідами – інша (інші). І в цьому випадку можна говорити про перемикання кодів, про перехід з одного коду на інший, тільки як коди фігурують не стилі однієї мови, як у першому прикладі, а різні мови. Перемикання кодів, або кодове перемикання – це перехід мовця у процесі мовного спілкування з однієї мови (діалекту, стилю) на іншу (інший) у залежності від умов комунікації.
Наприклад, зміна адресата, тобто того, до кого звертається мовець. Якщо адресат володіє тільки однією з двох мов, які знає мовець, то останній, природна річ, повинен використати саме дану, знайому адресату, мову, хоча до цієї миті у спілкуванні зі співрозмовниками-білінгвами могла використовуватись інша мова або обидві. Перемикання на відомий співбесідникові мовний код може відбуватись навіть у тому випадку, коли змінюється склад тих, хто спілкується (комунікантів): коли до розмови двох білінгвів приєднується третя людина, яка володіє тільки однією з відомих усім трьом мов, то спілкування має відбуватись цією мовою. Відмова ж співрозмовників перейти на код, знайомий третьому учасникові комунікації, може розцінюватись як небажання відкривати йому тему розмови або ж як зневага до його комунікативних потреб. Чинником, що обумовлює заміну кодів, може бути зміна ролі самого мовця. Скажімо, в ролі батька (при спілкуванні в родині) або в ролі сусіда він може використати рідний для нього діалект, а звертаючись до органів центральної влади, він змушений перемикатись на більш або менш загальноприйняті форми мовлення. Якщо такого перемикання кодів не буде, представники влади його не зрозуміють, і він не досягне своєї мети (задовольнити прохання, розглянути скаргу і т. ін.), інакше кажучи, зазнає комунікативної невдачі. Тема спілкування також впливає на вибір коду. За даними дослідників, що займаються проблемами спілкування в умовах мовної неоднорідності, “виробничі” теми члени мовних спільностей воліють обговорювати тією мовою, яка має відповідну спеціальну термінологію для позначення різних технічних процесів, пристроїв, приладів тощо. Проте як тільки тема з виробничої змінюється на побутову, „вмикається” інший мовний код або субкод – рідна мова або говірка (діалект) співрозмовників. В одномовному суспільстві при такому перемиканні кодів відбувається перехід з професійної мови на загальновживані мовні засоби.
У яких місцях мовного ланцюга мовці перемикають коди? Це залежить від характеру впливу тих чинників, про які щойно йшла мова. Якщо вплив того або того чинника мовець може передбачити і навіть в певному сенсі планувати, то перемикання відбувається на природних межах мовного потоку: на кінці фрази, синтаксичного періоду, при найспокійнішому режимі спілкування – після закінчення обговорення якоїсь теми. Однак, якщо чинник, що обумовлює кодову заміну, втручається неочікувано (несподівано, раптово) для мовця, то мовець може перемикатися з коду на код посередині фрази, іноді навіть не доказавши слова. При високому рівні володіння різними кодами або субкодами, коли використання їх значною мірою автоматизоване, процес кодового перемикання може не усвідомлюватись мовцем, особливо в тих випадках, коли інший код (субкод) використовується не цілком, а у фрагментах. Наприклад, говорячи однією мовою, людина може вставляти в своє мовлення елементи іншої мови – фразеологізми, модальні слова, вигуки, частки.
Здатність до перемикання кодів свідчить про високий ступінь володіння мовою (або підсистемами мови) і про певну комунікативну й загальну культуру людини. Механізми кодових перемикань забезпечують взаєморозуміння між людьми та відносну комфортність процесу мовленнєвої комунікації. Навпаки, нездатність індивіда варіювати своє мовлення залежно від умов спілкування, прихильність лише до одного коду (або субкоду) сприймаються як аномалія й можуть призводити до комунікативних конфліктів.
Перемикання кодів слід відрізняти від таких явищ, як запозичення мовних одиниць і їх украплення в мовлення. Перемикаючись на інший код (наприклад, на іншу мову), мовець використовує її елементи в повній відповідності до фонетичних, граматичних та інших властивостей цих елементів. При запозиченні слово або яка-небудь інша одиниця підпорядковується (принаймні частково) фонетиці й граматиці мови, яка їх запозичує. При вкрапленні зберігається іншомовно-системний вигляд украплюваного елемента, проте цей елемент вживається в якійсь „застиглій“ формі, не змінюючись відповідно до словозмінних моделей або до моделей синтаксичних.
У мовленні білінгва відбувається взаємовплив мов, якими він користується. Цей взаємовплив стосується як мовлення, так і мови і може проявлятись у будь-яких мовних підсистемах: у фонетиці, граматиці, лексиці.
Будь-який вплив однієї мові на іншу, а також результат цього впливу називається інтерференцією. Мовна інтерференція – термін походить з латинської мови: inter (поміж), ferens (той, що несе, приносить). Це явище пов’язане з поняттям трансферу – перенесення зразків (моделей) рідної мови на мову іноземну в процесі її опанування. Перенесення навичок під час вивчення іноземних мов може мати позитивний і негативний наслідок. Трансфер негативний визначається в науковій літературі поняттям мовної інтерференції.
Під інтерференцією розуміють, як правило, тільки неконтрольовані процеси, а свідоме запозичення до неї не відносять. Рідкість і нестійкість збалансованої двомовності пояснюється тим, що повної симетрії в соціально-етнічних умовах співіснування двох мов в одному суспільстві практично не буває. Слід узяти до уваги також індивідуальні (психолінгвістичні й психологічні) аспекти двомовності. Збалансована двомовна ситуація була б можлива в тому випадку, коли б більшість членів якогось соціуму володіли повністю обома мовами, використовуючи їх у будь-яких мовленнєвих ситуаціях, з легкістю перемикаючись з однієї мови на іншу, не змішуючи при цьому різні мови. Однак, на думку таких відомих учених, як Б. Гавранек, А. Мартіне, Е. Хауген, повне й автономне (без змішування мов) володіння двома мовами перевищує психічні можливості звичайної людини. (див.: [3]). В її мовній свідомості окремі риси нерідної мови уподібнюються ладу рідної (або основної) мови. Відбувається і н т е р ф е р е н ц і я двох мовних систем, тобто часткове ототожнення й змішування, що призводить до помилок у мовленні (іноді – однією, іноді – обома мовами).
Загальною передумовою інтерференції є те, що людина, розмовляючи другою мовою, завжди якоюсь мірою використовує навички мовлення рідною (або основною) мовою, наприклад, навичку розрізнення дзвінких і глухих приголосних, навичку вживання іменника в функції присудка тощо.
В одних випадках навички мовлення рідною мовою допомагають мовленню чужою мовою, проте в інших – призводять до помилок. Так, незважаючи на схожість між українськими звуками [т], [д] й англійськими [t], [d], у кожній мові є свої особливості їх вимови: в українській це зубні звуки (кінчик язика при їх вимові упирається у верхні зуби (різці), в англійській – альвеолярні (кінчик язика торкається альвеол)). І якщо ці особливості не засвоїти, проігнорувати, ними знехтувати, то вимова буде „з акцентом”, до того ж – з великим, помітним.
Інтерференція – це явище, властиве індивіду, проте, слід зазначити, що при масовій двомовності однотипні інтерференційні процеси характеризують мовлення багатьох осіб, і, закріпившись в ідіолектних мовних системах, вони починають впливати також і на мовну компетенцію монолінгвів, що призводить до мовних змін. Як тільки інтерференція набуває визнання в мові (стає частиною стандарту певного мовного коду), вона не сприймається в цьому коді як щось стороннє, чужорідне, тобто перестає бути такою для всіх, крім лінгвістів. Отже, інтерференція є одним з чинників, одним з рушіїв розвитку мови, мовних змін, що нагромаджуються і зріють у ній. У надіндивідуальному плані масова й часта інтерференція означає постійне змішування двох систем, їх більше або менше взаємне уподібнення.
І в Білорусі, і в Україні не без підстав говорять про ту небезпеку мовного безкультур’я, яку несуть у собі так звані трасянка (в білоруській) та суржик17 (в українській), тобто стихійно й по-різному русифіковані варіанти національної мови. В умовах білорусько-російської та українсько-російської двомовності побутове російське мовлення, зокрема мовлення жителів Північного Приазов’я, також надлишкує (переповнене) інтерферентними явищами (див. про це, наприклад, статтю). Мовами зовнішніх контактів можуть виступати, окрім української, також російська або найчастіше “суржик” [4]. Я. Поліщук зауважує: “Суржик – суміш жита з пшеницею, ячменю з вівсом, а також борошно з такого зерна – мова, в якій штучно об’єднані без дотримання літературних норм елементи різних мов. Уживається переважно щодо українського просторіччя, засміченого невмотивовано запозиченими (внаслідок українсько-російської інтерференції) російськими елементами ...” [4, 267].
Г. Красовська виходить з того, що “суржик” виступає тоді, коли елементи обох мов (російської і української) набувають такого ступеня змішування, що утворюють третю “якість”, позбавлену нормативності, таку, яка не має власного стандарту. Суржик – це мова, в якій штучно поєднані елементи різних мов не мають будь-якого стандарту, будь-якої унормованості. Цей термін стосується української мови з домішкою елементів російської мови, що виник унаслідок українсько-російської мовної інтерференції. Відповідником “суржика” в Білорусі є так звана “трасянка” [229, 415].
ІV. Мовна варіативність
Якщо ми можемо в процесі спілкування переходити з одних мовних засобів на інші (заміняти одні іншими), наприклад, при зміні адресата, продовжуючи при цьому обговорювати одну й ту ж саму тему, то це означає, що в нашому розпорядженні є набір засобів, що дозволяє про одне й те саме говорити по-різному. Це надзвичайно важлива властивість мови, що забезпечує мовцеві можливість не тільки вільно висловлювати свої думки даною мовою, а й робити це різними способами. Уміння носія мови по-різному висловлювати один і той же самий зміст називається його здатністю до перифразування. Ця здатність поряд із здатністю видобувати зміст із сказаного й умінням відрізняти правильні фрази від неправильних, лежить в основі складного психічного навику, що називається володіння мовою.
Варіативність проявляється на всіх рівнях мовленнєвої комунікації – від володіння засобами різних мов до усвідомлення мовцем допустимості різних фонетичних або акцентних варіантів, що належать одній мові (у сучасній українській мові це варіанти типу [грунт] і [ґрунт], [ш’:о] і [шчо].
Мовна варіативність розглядається лінгвістами як об’єктивна іманентна властивість мовної системи, що зачіпає всі виділені в мові підсистеми й одиниці в плані форми й змісту, у синхронії і діахронії, а також внутрішньосистемні відносини й відносини "мова-зовнішній світ". Однак поняття варіативності не є власне лінгвістичним. Воно застосовується при розгляді структури й функціонування різних сфер дійсності. Термін варіативність визначається вченими по-різному: часткова мінливість, здатність до видозміни, процес видозміни і т. п. Неодмінною основою варіативності є деякий інваріант, який зберігає тотожність самому собі в серії видозмін об’єкта (предмета, явища або відносини) і поєднує цю серію в тотожність більш високого рангу. Явища мовних змін пронизують всю систему мови та її реалізацію в мові. У будь-якій мові постійно відбуваються видозміни частковостей при збереженні головного (загального, інваріантного). Відповідно до теорії „мовного дрейфу”, запропонованої Сепіром, мова рухається в часі й просторі за своїм власним течією; індивідуальні варіації мови рухаються в певному напрямку, зумовлює „дрейфом” мови: „У мовного дрейфу є свій напрям ... в ньому закріплюються тільки ті індивідуальні варіації, які рухаються в певному напрямку, подібно до того, як тільки деякі рухи хвиль в бухті відповідають припливу і відпливу. Дрейф мови здійснюється через неконтрольований відбір тих індивідуальних відхилень, які відповідають якомусь наперед визначеному напрямку” (Сепір. Вибрані праці, 1993).
Сучасні мови є результатом цілого ряду внутрішньомовних і позамовних змін. У багатьох вітчизняних і зарубіжних роботах лінгвістів з історії мови йдеться про варіативність і динамізмі мовних змін. Динамічна сутність мови виявляється в певних законах фонетичної, лексичної та граматичної варіативності в кожній конкретній мові. Реальні механізми мовних змін визначаються як лінгвістичними, так і екстралінгвістичними факторами.
Усі живі мови постійно знаходяться в процесі зміни. Варіативність властива одиницям різних рівнів: лексичного, морфологічного, фонологічної і т. п. Особливий інтерес представляє собою мовне варіювання на фонетичному рівні мови, схильному до впливу множини як лінгвістичних, так і екстралінгвістичних чинників.
Серед факторів лінгвістичної варіативності найчастіше називають такі: 1) соціолінгвістична варіативність (вплив соціальних змін і соціальної мобільності на розвиток мови, включаючи рівень соціальних відносин та рівень офіційності тощо), 2) текстуальна варіативність (взаємодія жанру й теми тексту, його лінгвістичної експресії, що включає ситуацію дискурсу й спосіб передачі інформації); 3) регіональна варіативність (розбіжності й подібності регіональних різновидів мови, включаючи явища мовного контакту); 4) індивідуальна варіативність.
Особливості мовлення, обумовлені взаємодією фонетичних систем контактуючих мов, являє собою один із проявів варіативності мови. Варіативність, викликана мовним контактом або інтерференцією двох або більше мовних систем, створює ефект чужих якостей мови, так званого іншомовного акценту.
Вивчення мовних змін у мовленні білінгва, викликаних фонетичною інтерференцією, особливо важливо з точки зору її комунікативного ефекту. Ставлення носія мови до мовленнєвої варіативності мовлення також варіативне (воно може бути полюсної протилежності: від позитивного до негативного) і залежить від цілого комплексу його власних соціальних, культурних, політичних, національних та інших особистих переконань, асоціацій і забобонів, а також від його мовного досвіду . Мовленнєвий бік мовної комунікації (зокрема, акустичні параметри голосового тону, темпу говоріння, тембру) виконує провідну роль у формуванні судження про особистість співрозмовника. Носій мови виявляє приналежність білінгва до іншої мовної спільності насамперед за характером його вимови, тобто особливої фонетичної забарвленості мови, викликаної інтерферуючим впливом фонетики рідної мови. Акцент як мовна характеристика мовця є найважливішим показником ідентифікації особистості мовця в процесі мовної комунікації.
V. Мовна норма
Мовна норма має важливе соціальне значення. Адже тільки єдиний правопис і стала вимова, обов'язкові для всіх правила відмінювання слів і синтаксичних зв'язків між словами, однакове розуміння змісту вживаних слів, єдиний наголос у словах саме і створюють ті якості літературної мови, що потрібні їй як засоби спілкування між людьми.
Норми літературної мови встановлюються на підставі вивчення закономірностей мовної системи та її підсистем і фіксуються в загальнообов'язкових рекомендаціях, а також в орфографічних, граматичних і пунктуаційних правилах.
У розвитку української літературної мови були періоди, коли самі встановлені норми не відповідали внутрішнім властивостям загальнонародної мови, наприклад, намагання замінити загальновживані слова на вузькодіалектні або спеціально створені (спирт – винець, полюс – бігут, гайка – мутра). Так само виявилися неприйнятними й правила про вимову й написання слів типу клякса, клюб, лямпа, блюза, гемогльобін, катерда і подібні відповідно до їх вимови і написання в інших мовах.
У сучасній літературній мові мовні норми не залишаються незмінними. Постійно змінюється мова і відповідно потребує нормування.
Носії літературної мови дотримуються системи правил, що визначає єдину вимову звуків і їх сполук, властиву літературному мовленню; загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі звуків, складів, слів і речень у письмовій формі літературної мови. Часто можна почути кілометр, але норма – кілометр; неправильний наголос у слові документ, літературна вимова – документ. Складна вимова слова договір. Правописний словник Сергія Головащука як акцентологічний посібник фіксує це слово з двома наголосами: договір, договору, мн. договори, договорів; але два договори. Є також певні лексичні норми, що властиві літературній мові в цілому. Ми правильно говоримо останнім часом, того дня, цього разу, цими днями, а не в останній час, у той день, на цей раз, на цих днях.
Історичне співжиття українського і російського народів не могло не позначитись на їхніх мовах. Часто допускаються помилки, коли плутають мови, вживають слова з однієї мови в іншій. Наприклад, відповідником до російських слів мера, мероприятие є захід, а в множині – заходи, а не міроприємство чи міроприємства; російському вислову принимать меры відповідає український уживати заходів, а не приймати міри. Під впливом російської мови помилково ставлять, наприклад, у місцевому відмінку множини іменників - ам, -ям, а не -ах, ях: по полях, по горах, по селах.
Дотримання сталих норм усіма мовцями й спричиняє те, що літературна мова виступає досконалим засобом передачі й одержання інформації. Основні норми, властиві книжній літературній мові, через школу, художню та наукову літературу й інші шляхи культурного впливу поступово поширюються, закріплюючись і в усному вжитку.
Адже у звичайному житті ми говоримо зовсім не так, як пишемо. І в цьому немає ніякого порушення правил культури мови. Розмовна мова відрізняється від нормованої літературної мови не тільки за мовними ознаками: вона не підготовлена, спонтанна; обговорюючи побутові теми, ми заздалегідь не обдумуємо текст; розмовна мова можлива тільки в неофіційній ситуації спілкування (не можна виступати на зборах, читати лекцію розмовною мовою). В той же час нормована літературна мова неприйнятна у звичайних побутових ситуаціях. Штампи, шаблонні вислови типу зважаючи на сказане вище, прошу надати слово, прошу вжити заходів, доводжу до відома, взяти до уваги, залишити нерозв'язаним, без сумніву, не підкреслюють культуру розмовної мови, а швидше – навпаки. Але в офіційно-діловому спілкуванні без них не обійтися. Дійсно, неможливо уявити собі вільну форму для заяви, довіреності чи контракту; існують вимоги та правила, яких необхідно дотримуватися при складанні документів, написанні наукових чи публіцистичних статей.