3. Форми організації навчально-виховного процесу. Вимоги до уроків

Урок як форма організації навчання

Основною формою організації навчального процесу у початкових класах є урок. Нині в умовах активної роз­будови української національної школи тривають по­шуки вдосконалення його змісту і методів навчання. Ми маємо прекрасні зразки уроків серед природи В. Сухомлинського. У практиці початкової школи прово­дяться уроки, на яких усі етапи навчального процесу розробляються у вигляді сюжетної гри. Останнім часом підсумкові та уроки узагальнення знань будуються як змагання команд у вигляді гри «Брейн-ринг» або Клубу кмітливих. Такі заняття викликають неабияке зацікав­лення учнів — а це один з основних мотивів учіння. Зрозуміло, що такі уроки не вкладаються у рамки тра­диційного уроку.

Однак для якісного оновлення уроку, зазначає академік О. Савченко, у центрі уваги має бути ор­ганізація навчальної діяльності залежно від змісту навчання і готовності учнів. Важливо, наголошує вона, щоб на кожному уроці й у їх системі вчитель досягав взаємозв'язку навчального, розвивального й моти­ваційного компонентів навчальної діяльності, утверд­жував гуманні стосунки в класі, активно використову­вав різні форми співробітництва з учнями³.

Окреслені вимоги — одні з найосновніших. Крім того, кожен урок має бути цілеспрямованим, логічно вмотивованим і становити ланку в системі інших уроків з теми, розділу.

Вимоги до уроків української мови. Низка вимог, що ставляться до уроку української мови як другої, випливають з принципів навчання цієї мови. Серед них — врахування знань з першої мови, забезпечення українського мовленнєвого середовища, установка на мовлення, комунікативна спрямованість, а також ди­ференційований підхід до навчання.

Розглянемо ці вимоги детальніше.

1. Взаємозв'язок навчальної, розвивальної і вихов­ної мети.

Цю вимогу можна сформулювати так: навчаючи, розвивай розум дитини й виховуй її. Реалізація цієї ви­моги можлива тільки тоді, коли вчитель прагне, щоб у процесі навчання діти здобували не лише певну суму знань, умінь і навичок, а й розвивали свій розумовий потенціал. Тому під час підготовки уроку потрібно, виходячи зі змісту навчального матеріалу і його лінгвістичних особливостей та враховуючи специфіку навчання української мови як другої, добирати такі ме­тоди і прийоми, які б учили осмислювати особливості тих чи інших мовних явищ (порівняно з рідною), аналізувати мовний матеріал (теж у порівнянні), роби­ти потрібні висновки (правила, закономірності). Саме такий підхід і забезпечує взаємозв'язок навчання й роз­витку мислення молодших школярів. І, крім того, викликає позитивну мотивацію, бажання вчитися.

Дбаючи про розумовий розвиток, учитель має так формулювати навчальні завдання (зокрема, під час опанування орфографічного та граматичного ма­теріалу), щоб учні постійно перебували у стані пошуку відповіді, а вчитель не лише керував цим процесом, а й за потреби вступав у дискусію, однак не нав'язував свою думку, а вміло підводив до правильних вис­новків, особливо у випадках, коли є суперечливі відповіді.

Під час дискусії виявляються особистісні риси дити­ни, розумове напруження, здатність до мислення, вміння висловлювати й доводити свою думку (до речі, цього треба спеціально навчати). На такому уроці немає місця окрику, різкому слову чи зауваженню, бо вони знищать бажання вступати в дискусію, перекону­вати, у школярів може з'явитися відчуття невпевне­ності, боязнь помилитися.

Виховна мета уроку реалізується як через процес навчання (виховується вміння мислити, доводити пра­вильність своєї думки, впевненість у власних силах), так і через навчально-дидактичний матеріал, поданий у підручниках та самостійно дібраний учителем. В ос­танньому випадку матеріал має відповідати темі та меті уроку, мати навчально-виховне спрямування. При цьому завдання й запитання вчителя передбача­ють не лише усвідомлення орфографічних чи грама­тичних знань, а й розуміння краси художнього слова, вислову, багатства почуттів, переданих у художньому тексті (моральних, патріотичних, естетичних). Тому перш ніж виконувати навчальні завдання, школярі чи­тають текст вправи, визначають його тему, основну думку, художні засоби тощо. Тільки за такої умови ди­дактичний матеріал матиме виховний ефект. Слід пам'ятати, що виховання на уроках мови — це не спеціальні бесіди за змістом того чи іншого тексту, а влучне й доречне зауваження, вчасний акцент, що привертає увагу учнів до слова, художнього засобу, пе­реданих почуттів тощо.

2. Мотивація навчання.

Ефективність засвоєння української мови як другої великою мірою залежить від позитивних мотивів на­вчання. Учні вже у початкових класах мають усвідоми­ти соціальне значення української мови як мови вільної незалежної держави, потребу добре її знати, щоб стати повноцінним громадянином України. Це один з основ­них мотивів позитивного ставлення до предмета.

Крім того, позитивні мотиви щодо української мови формуються в учнів початкових класів тоді, коли на­вчальний процес організований цікаво. Це досягається застосуванням ігрових прийомів навчання, пошуко­вих задач, спрямованих на активізацію мислительної діяльності учнів на всіх етапах уроку, а також через задоволення від досягнутих результатів. Особливо це мають відчувати діти, яким важко дається засвоєння української мови.

3. Цілеспрямованість, чіткість і внутрішня логіка уроку.

Урок стає цілеспрямованим у тому випадку, коли і постановка навчально-виховних завдань, і види вправ відповідають темі і триєдиній меті уроку, якщо кожен наступний етап уроку випливає з попереднього, є його логічним продовженням, мотивується постановкою відповідного завдання. Урок, на якому вивчається новий матеріал, не повинен містити екскурсів до ма­теріалу, що безпосередньо не стосується теми та навчальної мети уроку. Інакше це розпорошуватиме увагу учнів, відволікатиме від основного завдання — засвоєння нових знань. Чіткість та логіка уроку про­стежуються і в системі навчальних вправ, яка

будується з урахуванням наростання ступеня само­стійності у застосуванні знань.

4. Забезпечення українського мовленнєвого середо­вища. Установка на мовлення.

Основне завдання уроків української мови у почат­кових класах — формувати вміння і навички норма­тивного усного та писемного мовлення. Важливе значення в цьому процесі має створення належного мовленнєвого середовища, установки на мовлення. Особлива роль тут належить учителеві з його знаннями української мови, ставленням до неї, умінням цікаво розповідати, розумінням ним тих завдань, що стосу­ються навчання української мови і, нарешті, його так­том, наполегливістю, методичною вправністю.

Навчаючи дітей, учитель має пам'ятати, що його мовлення, так само, як і зовнішній вигляд, манера поведінки, є зразком для наслідування. Звідси вимо­га — мовлення вчителя, його вигляд, поведінка мають бути зразковими.

Важливо, особливо під час формування усного мов­лення, щоб учні якомога частіше перебували в ук­раїнському мовленнєвому середовищі. Для цього ко­рисно організовувати дні української мови, спеціальні радіопередачі по шкільному радіо (якщо школа радіо­фікована) «Як ми говоримо», гумористичні передачі «Смішинки-веселинки» тощо.

Стимулює процес оволодіння українською мовою відповідна психологічна настроєність, орієнтація на ко­ристування мовою. Це забезпечується установкою на мовлення, яка сприяє переключенню механізму мов­лення з першої мови на українську. Створює відповідне мовленнєве середовище й дає змогу переключитися на українську мову використання перед уроком записів ук­раїнських віршів, пісень, казок. Учні в цьому випадку мимовільно прислухаються до мовлення, що забезпечує не лише установку, а й спонтанне засвоєння мови.

Учителеві слід пам'ятати, що протягом уроку він не повинен переходити з української мови на російську і навпаки. Цим він порушує установку на мовлення і спонукає учнів переходити з однієї мови на іншу, що в результаті призводить до суржику.

5. Комунікативна спрямованість навчального процесу.

Виходячи з основної мети навчання української мо­ви — комунікативної, кожен урок повинен максималь­но забезпечувати розвиток комунікативного мовлення учнів, насамперед усного, бо саме ним ми спілкуємося щоденно, воно є першоосновою писемного.

Робота з розвитку мовлення має проводитись у та­ких напрямках:

а) удосконалення аудіативних, орфоепічних та граматичних умінь, збагачення словникового запасу;

б) формування й удосконалення вмінь діалогічного та монологічного мовлення.

Без реалізації цих завдань уроки української мови не досягатимуть поставленої мети. Кожне заняття має підпорядковуватися не тільки і не стільки засвоєнню теоретичних знань з мови, скільки формуванню вмінь усного й писемного мовлення на основі засвоєних знань з української мови.

Формуючи мовленнєві вміння, вчитель тим самим активізує й мислительні дії молодших школярів. Адже щоб побудувати висловлювання навіть на рівні окремих речень, учень здійснює низку розумових операцій, що полягають у доборі потрібних слів із ряду засвоєних, вживанні їх у потрібній граматичній формі, логічному впорядкуванні тощо. Кожне висловлювання є по суті словесним оформленням думки. Таким чином, працюю­чи над розвитком мовлення, вчитель певною мірою за­безпечує також розвиток мислення українською мовою.

6. Врахування знань, умінь і навичок, засвоєних на уроках рідної мови.

Ця вимога випливає із принципів навчання ук­раїнської мови як другої. Додержання її забезпечує ефективність процесу навчання.

Якщо порівняти навчальний матеріал української та російської мов, то можна зробити висновок, що він найчастіше збігається за змістом повністю або частко­во. Такий збіг спостерігається на всіх мовних рівнях: фонетичному, графіко-орфографічному, лексичному, граматичному.