2.1. Типи і види сугестивних технологій публічного політичного виступу.

У практиці масової комунікації досить часто використовується навіювання як вид психологічного впливу. При цьому під навіюванням розуміють такий психічний вплив, вербальний чи образний, який викликає некритичне сприйняття та засвоєння певної інформації.

Ю. Шерковін вважає, що навіювання – основний спосіб організації громадської думки та маніпулювання свідомістю, пряме вторгнення в психічне життя людей. При цьому інформаційний вплив організовується так, щоб думка, уявлення, образ безпосередньо входили у сферу свідомості та закріплювалися в ній як дані, безперечні й уже доведені. Це стає можливим під час підміни активного ставлення психіки до предмета комунікації, навмисно створеної пасивністю сприйняття, що так властиво релігійним виданням, через розсіювання уваги великою кількістю інформації, активну форму її подання, штучне перебільшення престижу джерел [46, c. 39].

Навіюваність (сугестія) визначається як схильність підкорятися та змінювати поведінку не на підставі розумних, логічних доводів чи мотивів, а лише на вимогу чи пропозицію, які виходять від іншої особи, причому сам об'єкт, підданий гіпносугестивному впливу, не усвідомлює своєї покірливості, продовжуючи вважати свої дії наслідком власної ініціативи чи самостійного вибору.

Прагнення навчитися впливати на людину напряму, через її підсвідомість виражається в розробці найрізноманітніших методів, що виникали протягом всієї історії людства, починаючи від шаманства й закінчуючи сучасними витонченими інформаційними технологіями. Серед останніх особливе місце займають інформаційно-психологічні впливи прихованого типу. Вони реалізуються із застосуванням прихованих психотехнологій, коли об'єкт впливу не усвідомлює ні мети, ні навіть факту самого впливу. Це досягається або попереднім введенням об'єкта впливу в стан зміненої свідомості, або впровадженням маніпулятивної інформації на фоні відволікаючих повідомлень прямо в підсвідомість, оминувши етап критичного сприйняття її свідомістю людини.

Засоби сугестії поділяють на текстові (зміст та форма подання тексту, графіка, шрифти) та мовленнєві, які натомість бувають:

- вербальні (фрази, слова, наголоси та інтонації);

- паралінгвістичні (висота, тон, тембр голосу);

- невербальні (міміка, жести, проксеміка, особливості поведінки учасників відеоряду).

У європейських мовах suggestion походить від латинського suggestio -gestus – жест. Це свідчить про важливість "мови тіла" для посилення дії сугестії в деяких європейських культурах. Позаяк в основі російського відповідника лежить староруська лексема "внушиті" (вносити до вух). На Київщині досі існує синонімічний фразеологізм – "вносити у вуха". Отже, традиційно для східних слов'ян найважливішу роль в сугестії відіграє вербальний компонент.

Ю.Шерковін уважає, що навіювання – основний спосіб організації громадської думки та маніпулювання свідомістю, пряме вторгнення в психічне життя людей. При цьому інформаційний вплив організовується так, щоб думка, уявлення, образ безпосередньо входили у сферу свідомості й закріплювалися в ній як щось дане, безперечне та вже доведене. Це стає можливим при підміні активного відношення психіки до предмета комунікації навмисно створеною пасивністю сприйняття, що так властиво релігійним виданням, через розсіювання уваги великою кількістю інформації, активну форму її піднесення, штучне перебільшення престижу джерел.

Навіюваність (сугестивність) визначається як схильність підкорятися і змінювати поведінку не на підставі розумних, логічних аргументів або мотивів, а на одну лише вимогу або пропозицію іншої особи, причому сам суб'єкт, підданий гіпносугестивному впливу, не розуміє такого підкорення, продовжуючи уважати свої дії наслідком власної ініціативи чи самостійного вибору [41, c. 87].

Використовують різні класифікації сугестії: зовнішня (гетеросугестія) й самонавіювання (аутосугестія); навіювання пряме чи відкрите, опосередковане чи закрите; навіювання контактне й дистантне тощо. У стані зміненої свідомості в самостійні підгрупи виокремлюють аутотренінг і гетеротренінг, аутогіпноз і гетерогіпноз.

Психологи стверджують, що навіюваність залежить від низки чинників, до яких належать: невпевненість, низька самооцінка, вразливість, слабкість логічного аналізу.

Прагнення навчитися впливати на людину безпосередньо, через її підсвідомість спостерігається в розробленні найрізноманітніших методів, починаючи від шаманства й закінчуючи сучасними витонченими інформаційними технологіями. Серед останніх особливе місце посідають Інформаційно-психологічні впливи прихованого типу. Вони реалізуються Із застосуванням прихованих психотехнопогій, коли суб'єкт впливу не усвідомлює ні мети, ні навіть факту самого впливу. Це досягається або попереднім уведенням суб'єкта впливу в змінений стан свідомості, або упровадженням маніпулятивної інформації на тлі відволікаючих повідомлень прямо в підсвідомість, оминаючи етап критичного сприйняття її свідомістю людини, самостійного аналізу та висновків [1, c. 221].

Сьогодні можливе розроблення нових методів пред'явлення неусвідомлюваної інформації на основі наукових даних про нейрофізіологічні механізми роботи мозку, фактів експериментальної психології; за допомогою сучасних інформаційних технологій, комп'ютерної техніки та алгоритмів аналізу сигналів.

Є кілька сугестивних підходів у здійсненні психологічного впливу з метою маніпулювання свідомістю та вибором людей:

Рівень ефективності залежить від:

- змісту матеріалу: його складності, конкретності, суспільної важливості тощо. Наприклад, за рівних умов чим простіша інформація, тим більше шансів на те, що дії, на які вона спонукає, можуть виконуватися автоматично, особливо коли не суперечать переконанням об'єкта. Тобто, чим конкретніший заклик до дії, тим вищий ступінь автоматизму відповідної реакції;

- психічного стану, що характеризується наявністю високого рівня автоматизму відповідної реакції. Страх, пригніченість, апатія сприяють некритичному й підсвідомому сприйняттю впливу. Ступінь автоматизму у відповіді особи пов'язаний із рівнем усвідомленості та критичності сприйняття інформації. Якщо вплив приймається підсвідомо й некритично, то відповідь аудиторії може бути автоматичною;

- часового інтервалу між впливами й відповідною реакцією: із збільшенням часового інтервалу автоматизм реакції зменшується внаслідок підвищення критичності й розумової активності об'єкта (пояснюється включенням змісту отриманої інформації в систему знань особистості й усвідомленням його).

Джерела загроз інформаційно-психологічній безпеці людини в міжособистісній комунікації під час здійснення на неї маніпулятивного впливу доцільно структурувати на три основні групи.

Перша група включає загрози, пов'язані з можливостями маніпулятора впливати на сам процес міжособистісної комунікації. Тобто, відповідно до своєї мети змінювати його хід, організацію, процедуру, інформаційний зміст, використовуючи для цього відповідні прийоми.

Друга група об'єднує загрози, пов'язані з можливостями використання маніпулятором зовнішніх для адресата чинників, і поділяється на такі підгрупи:

а) умови зовнішнього соціального середовища (наприклад, можливість використання інших осіб для здійснення впливу, соціальних зв'язків, що склалися з адресатом і його оточенням тощо);

б) особистий потенціал маніпулятора (скажімо, такі його статусні переваги, як рольова позиція, посада, вік, матеріальне становище, кваліфікація, освіта, здібності, знання, комунікативні навички й уміння і т. ін.);

в) умови зовнішнього фізичного середовища (вибір місця та часу проведення міжособистісної комунікації, створення відповідної обстановки тощо).

Третя група включає загрози, пов'язані з можливостями використання маніпулятором внутрішніх, психологічних, індивідуально-особових характеристик адресата (зокрема його стану).

Застосовуючи відповідні прийоми впливу на різні психічні структури особистості адресата, маніпулятор досягає своєї мети. На відміну від міжособистісного, маніпулювання на політичному рівні знеособлене й передбачає вплив на широкі маси. Воля меншості (а то й окремої особи) в завуальованій формі нав'язується більшості. Маніпулювання свідомістю є системою ІПсВ із метою упровадження у свідомість певного світогляду, ціннісних установок, уявлень про мораль, моральність, нормативність тих чи інших форм поведінки.

Для маніпулювання використовуються такі методи, як перекручування, приховування та спосіб подання інформації. Перекручування інформації варіює від відвертої брехні до часткових деформацій (підтасовування фактів або зміщення в семантичному полі поняття).

Приховування інформації в найповнішому вигляді проявляється як замовчування – приховування визначених тем. Набагато частіше використовується метод часткового висвітлення чи диференційованого подання матеріалу.

Спосіб подання інформації нерідко відіграє вирішальну роль у тому, щоб зміст, який передається, був сприйнятий таким, який необхідний його відправнику. Наприклад, велика кількість інформації в "сирому" чи несистематизованому вигляді дає змогу заповнити ефір потоками незначної інформації, яка ще більше ускладнює й без того безнадійні пошуки індивідом її суті. Так само інформація, подана невеликими порціями, не дає можливості ефективно скористатися нею. В обох випадках заздалегідь знімається питання дорікання в приховуванні тих чи інших відомостей [38, c. 55].

Мова прапорів. Поки не були винайдені ці технічні засоби зв'язку, людина успішно користувалася і більш простими засобами трансляції повідомлень на відстані. Деякі з них збереглися і досі. Візьмемо хоча б сигналізацію прапорцевим семафором, ще і тепер використовується у флоті. Тут кожне положення рук сигнальника відповідає одній букві або, якщо дивитися глибше, – одній фонемі мови. Таким чином можна транслювати мовне висловлювання, за допомогою елементарних візуальних сигналів. Перед нами повний аналог фонетичного письмоа.

Проте, за швидкістю передачі тексту прапорцевий семафор дуже сильно поступається можливостям живої мови. Цим засобом неможливо передавати більш ніж 60-70 знаків у хвилину. А це приблизно в 25 разів повільніше, ніж швидкість обміну повідомленнями за мовного спілкування співрозмовників.

Ця обставина недвозначно відбилася на практиці використання ще одного засобу оптичної сигналізації на відстані. Крім прапорцевого семафору, в усіх флотах світу використовується так званий прапорцевий код. Існує і міжнародний код цього типу, в якому, окрім декількох прапорів з особливими спеціальними значеннями, є 26 "літерних" прапорів. Кожній літері латинського алфавіту відповідає прапор певної форми і малюнку. Таким чином, можна скласти комбінацію прапорів, що відповідає будь-якому, найскладнішому висловлюванню. Проте цей засіб є дуже малоефективним, тому що він не забезпечує необхідної швидкості передачі і дешифрування повідомлень. Тому в більшості випадків використовуються одно-, дво- і трипрапорцеві сигнали, у котрих кожний прапор або їхня комбінація відповідають цілій фразі [4, c. 144].

Приховування маніпулятивного впливу. Це прихований характер маніпулятивного впливу. В літературі не розкрито рефлексної відмінності між приховуванням факту маніпулятивного впливу, з одного боку, та намірів маніпулятора – з іншого. Проте варто розуміти, що найбільш ретельно приховуються саме наміри.

Засоби примушення. Тут ідеться про силу владних політичних структур чи засобів масової інформації, а також про ступінь примушення до силового тиску, його невідворотність, способи прихованого чи явного примушення, передумови силового тиску. Щодо міжособистісного впливу в рамках офіційних соціальних структур обговорюється прояв сильної чи слабкої позицій. Так, "правдива" позиція строгого начальника, що практикує тотальний контроль або часто звертається до явного використання своєї сили (перевага за посадою), розцінюється як слабка. Те ж стосується й підлеглих: відкрита конфронтація з боку підлеглого до свого начальника швидше означає слабкість першого. І навпаки, непряме залякування чи неявне (неформальне) насильство з боку підлеглого є ознакою слабкості позиції начальника; це означає, що останній зробив якусь помилку [37, c. 12].

Логіка маніпуляторів очевидна й закономірність однозначна: чим ширша аудиторія, на яку необхідно здійснити вплив, тим більш універсальними повинні бути мішені. Спеціалізованість і точна спрямованість масового впливу можливі тоді, коли організатору впливу відомі специфічні якості потрібних верств населення чи груп людей. Відповідно, чим вужча передбачувана аудиторія, тим точнішим має бути підстроювання під її особливості. У випадках, коли таке підстроювання за будь-яких причин не проводиться, знову з'являються універсальні збудники: гордість, прагнення до задоволення, комфорту, бажання мати сімейний затишок, просування по службі, популярність, - цілком доступні й зрозумілі більшості людей цінності. Якщо ж при цьому щось не спрацьовує, то це можна розглядати як неминучу платню за вихідну економію.

Ефективність дії суґестії залежить від:

• властивостей суґестора (ступінь чарівності, соціальний статус, естетична, інтелектуальна, характеролоґічна та вольова перевага);

• ступеню навіюваності суґеренда;

• особистих відносин між суґестором і суґерендом (довіра, авторитетність, залежність) ;

• способу формування суґестивної інформації (арґументованість, баланс логічних та емоційних компонентів, посилення іншими впливами) [16, c. 82];

Більш "продвинутi" технології маніпулювання передбачають попередню підготовку думок або бажань, закріплення їх у масовій свідомості чи уявленнях конкретної людини для того, щоб можна було до них потім апелювати. Наприклад, створення міфу про дбайливого президента або респектабельність компанії, переконання партнера в тому, що йому хочуть допомогти чи йому загрожує небезпека.

Роботизація. Особливо слід виокремити лейтмотив роботоподібності, який полягає в тому, що люди - об'єкти маніпулятивного оброблення - перетворюються на маріонеток, керованих владними силами за допомогою "ниточок" – засобів масової інформації. На соціально-рольовому рівні обговорюється залежність підлеглих від тиску організації, перетворення службовців на "прислужників" ("слуг"). На міжособистісному рівні увага звертається на наявність запрограмованих дій у відповідь на ті чи інші впливи з боку партнерів у спілкуванні.

Окрім використання готових до "вживання" програм стереотипної поведінки, зусилля маніпуляторів спрямовані на уніфікацію способів мислення, оцінки й реагування великих мас людей. Такі зусилля призводять до деіндивідуалізації та деперсоніфікації людей, перетворення їх на податливих об'єктів маніпулювання.

Небезпечний вплив інформаційного простору на індивідуальну свідомість може зумовити два види взаємозалежних змін:

- зміни психіки, психічного здоров'я людини. Оскільки в разі інформаційного впливу складно визначити межі норми й патології, показником змін може бути втрата адекватності щодо відображення світу у свідомості й індивідуальному ставленні до світу. Можна говорити про деградацію особистості, якщо форми відображення дійсності спрощуються, реакції грубішають і здійснюється перехід від вищих потреб (у самоактуалізації, соціальному визнанні) до нижчих (фізіологічних, побутових);

- зміни в цінностях, життєвих позиціях, орієнтирах, світогляді особистості. Такі зміни спричиняють антисоціальні вчинки й становлять небезпеку для усього суспільства, держави.

І ПсВ становлять загрозу інформаційно-психологічній безпеці (ІПсБ) особи, суспіпьства та держави.

Важливою технологією політичного маніпулювання є міфи, які дістають поширення в політичних процесах. Міф – розповідь як символічне відображення деяких подій, що існували у певних народів в окремий час, на початку їх історії. Міф – узагальнене подання про дійсність, що сполучає й моральні, і естетичні установки, що з'єднують реальність із містикою. Тобто, це завжди подання значною мірою ілюзорне, але в силу своєї етичної й художньої привабливості здійснює великий вплив на масову свідомість. Іноді міф є способом замістити в свідомості нестерпний достовірний образ страшної дійсності умовним образом, з яким можна «вжитися».

Міфи, що несуть в собі важливу ірраціональну (у принципі, релігійну) компоненту, стають частиною традиції й відіграють важливу роль у легітимації суспільного ладу в ідеократичних державах. Однак міф, як уже говорилося, і в сучасному суспільстві не втратив свого значення як важливої форми суспільної свідомості й подання дійсності. Структура міфу й характер його сприйняття суспільною свідомістю добре вивчені, що дозволило створити в демократичних державах цілу індустрію, що фабрикує й впроваджує міфи з метою маніпуляції свідомістю й поводженням. Ще К.Г. Юнг, вивчаючи специфічну динаміку несвідомого, дійшов висновку про міфопороджувальні структурні елементи у несвідомій психіці, які є джерелом не лише фантазій та сновидінь, але й міфології цілих народів. Не дивно тому, що пильна людська уява при взаємодії з оточуючим її світом постійно генерує різноманітні міфологеми, в тому числі й політичного характеру, які знаходять своє матеріальне вираження в мові [48, c. 230].

Політичний міф – це реакція на неможливість раціонально пояснити радикальні зміни, що відбуваються. У політичні міфи люди вірять, оскільки це дає змогу зрозуміти невідоме або віддалене минуле. Їх використовують і з метою мобілізації людей на певні дії, скажімо, на підтримку непопулярних рішень політичних діячів і навіть антинародних політичних режимів. Методи придушення й примусу завжди використовувалися в політичному житті. Але в більшості випадків ці методи орієнтувалися на «матеріальні» результати. Навіть найбільш суворі деспотичні режими задовольнялися лише нав'язуванням людині певних правил дії. Вони не цікавилися почуттями й думками людей [11, c. 54].

Сучасні політичні міфи діють зовсім по-іншому. Вони не починають із того, що санкціонують або забороняють якісь дії. Вони спочатку змінюють людей, щоб потім мати можливість регулювати й контролювати їхні діяння. Люди стають жертвами міфів без серйозного опору. Вони переможені й скорені ще до того, як виявляються здатними усвідомити, що ж насправді відбулося.

Звичайні методи політичного насильства не здатні дати подібний ефект. Навіть під самим потужним політичним пресом люди не перестають жити приватним життям. Завжди залишається сфера особистої волі, що протистоїть такому тиску. Сучасні політичні міфи руйнують подібні цінності.

Філософія неспроможна зруйнувати політичні міфи. Міф сам по собі невразливий. Він нечутливий до раціональних аргументів, його не можна заперечувати з допомогою силогізмів. Але філософія може зробити нам іншу важливу послугу. Вона може допомогти нам зрозуміти супротивника. Щоб перемогти ворога, ми повинні знати його. У цьому полягає один із принципів правильної стратегії. «Зрозуміти міф – означає не тільки зрозуміти його слабості й уразливі місця, але й усвідомити його силу. Нам усім було властиво недооцінювати її. Коли ми вперше почули про політичні міфи, то знайшли їх настільки абсурдними й безглуздими, настільки фантастичними й сміховинними, що не могли прийняти їх всерйоз. Тепер нам усім стало ясно, що це було найбільшою оманою. Ми не маємо права повторювати таку помилку двічі. Необхідно ретельно вивчати походження, структуру, техніку й методи політичних міфів. Ми зобов'язані бачити особа супротивника, щоб знати, як перемогти його [9, c. 232]».

С.Кара-Мурза поділяє міфи на чорні та світлі. «Чорні міфи» підтримуються в суспільній свідомості (часто в міжнародному масштабі) для того, щоб у потрібний момент пожвавити їх і провести термінову кампанію маніпуляції свідомістю. До чорних було віднесено ті міфи, які виправдовують розрив з минулим (декларують приреченість будь-якої імперії, наприклад, радянської). До чорних міфів належать уявлення про незмінність людської природи, що дозволяють «списувати» соціальні конфлікти та зберігати владний статус-кво.

Більш історичні чорні міфи створюються авторитетними інтелектуалами й художниками й підтримуються зусиллями правлячих кіл для того, щоб зберігати культурну гегемонію цих правлячих кіл. Ці міфи виправдують той розрив з минулим, що і привів до встановлення існуючого порядку. Якщо вони підтримуються й авторитетними закордонними розумами, такі міфи здобувають лиховісний і довгостроковий характер і породжують дочірні або узагальнюючі міфи.

Для історі Росії Новий час і для її відносин з Європою дуже важливий, наприклад, чорний міф про Івана Грозного. Із цього міфу дотепер й у середовищі російської інтелігенції, і на Заході виводиться нібито «генетично» властивий Росії тип кривавої й жорстокої деспотії [22, c. 465].

Найпоширеніша типологізація політичних міфів – головні або провідні, за структурою «ми і вони», героїчні, псевдоміфи.

Головні або провідні міфи дають змогу у той чи інший спосіб формувати, спрямовувати колективну, загальнонародну свідомість. До них належать міфи про окремі нації, держави, режими, форми правління. Так, є безліч міфів про унікальність окремих політиків, вищість певних націй та ін..

Міфи за структурою «ми і вони»створюють і використовують виключно з метою виокремлення певних структур, їх протиставлення. Міфи такого типу широко використовуються у виборчих кампаніях, опитуваннях громадської думки з єдиною метою – показати себе з кращої сторони, ніж супротивника.

Героїчні міфи пов`язані насамперед із конкретними людьми – політичними, державними діячами, лідерами, непересічними особистостями, що видаються загалу взірцями для наслідування. Псевдоміфи – це міфи сучасної, тимчасової, короткострокової дії. До них можна віднести передвиборні обіцянки політиків. Основою будь-якого маніпулювання масовою свідомістю є соціальний міф – твердження чи ідеї, які сприймаються переважно на віру, без будь-якого критичного осмислення.

Інформаційно-психологічна безпека особи (у вузькому розумінні) – це стан захищеності психіки людини від негативного впливу, який здійснюється шляхом упровадження деструктивної інформації у її свідомість чи підсвідомість, що приводить до неадекватного сприйняття нею дійсності.

На думку С. Московічі, завдання теорії масової поведінки полягає у з'ясуванні психологічних характеристик маси та поясненні умов їх формування з тим, щоб навчити державних діячів та впливових осіб управляти людьми в умовах масового суспільства [31, c. 44]. Ця теорія має виробити певні правила поєднання засобів навіювання та переконуючого впливу на людську свідомість з політикою та можливістю засобів комунікації з тим, щоб навчити правлячі вер­стви населення змішувати особистості та групи в одну масу, ор­ганізовувати її, використовуючи особливості її психології, для вирішення певних суспільно-політичних проблем. Ані практика діяльності перших політичних партій, ані класична модель політики не можуть, на думку С. Московічі, вирішити окреслене завдання. Це пояснюється тим, що обидві мають у якості свого вихідного пункту раціонально мислячого індивіда й ґрунтуються на постулаті про те, що поведінка людей залежить від усвідомлення ними власних інтересів і загальних цілей та приглушенні своїх почуттів та вірувань. Класична модель політики звертається тому до розуму, сенсу речей, які й допомагають людям осмислити власні проблеми та побудувати свою лінію поведінки. Натовп з її точки зору визначається як: 1) скупчення людей, які не належать до цієї соціальної структури; 2) божевільний; 3) злочинний; 4) відхилення від усталених норм суспільного життя.

Теорія масової поведінки має, натомість, у якості свого вихідного пункту людину-масу, стихійно поділювані вірування якої становлять умову стабільного політичного режиму в масовому суспільстві. Відповідно, ця теорія охоплює два кола проблем:

1)  «індивід та маса» – проблеми масового суспільства; 2) «маса та вождь» – шляхи їх практичного вирішення.

Перше коло проблем охоплює шляхи розробки та використання засобів змішування поодиноких індивідів в однорідну масу як розробку всього сучасного пропагандистського інструментарію, який покликаний дестабілізувати, зруйнувати критичність розуму, апелюючи, відтворюючи та посилюючи ірраціональні складові людської психіки. Теорія масової поведінки має здійснити класифікацію цих засобів та виробити практичні рекомендації щодо їх застосування у тих чи інших суспільно-політичних сит­аціях [23, c. 87].

Друге коло проблем охоплює з'ясування шляхів організації маси з урахуванням особливості її поведінки, а саме: люди об'єднуються у всезагальній переконаності, ідентифікуючи себе з персоною, яка позбавляє їх самостійності. Стосунки між масою і такою персоною помічені фактом асиметрії ірраціонального і ра­ціонального, яка має три аспекти: 1) раціональне мислення та практика, що з ним пов'язана, обмежуються управлінням речами, а керівництво людьми та політична влада загалом базуються на віруваннях і впливових ідеях, які втілюються у певній догматич­ній релігії й у такій формі слугують меті організації маси;

2)  «розгерметизація» емоційних сил маси в кризових ситуаціях;

3)  влада загалом здійснюється шляхом впливу на психологію ке­рованих.

Г. Блумер зауважує, що це поняття охоплює будь-яку групову активність людей. Остання означає, що індивіди діють у певний спосіб й що між ними існує певний розподіл праці як певне пристосування одна до одної різних ліній індивідуальної поведінки. Дослідження колективної поведінки має на меті з'ясування шляхів підтримки стабільності існуючого соціального устрою у спосіб з'ясування умов виникнення та усталення відповідних форм ко­лективної поведінки [8, с. 66]. З цієї точки зору, вважає Г. Блумер, доцільно розрізняти елементарні та організовані форми колективної поведінки. Перші – не визначаються правилами та нормами, які діють у суспільстві, й виникають в умовах руйнування звичних форм людського існування, визначених взірців людської поведінки. Організовані форми людської поведінки оформлюються за допомогою різного роду соціальних детермінант, – існуючих традицій, звичаїв, інститутів, – й за певних умов сприяють виникненню нового соціального порядку та стабілізації ситуації у суспільстві загалом. Потрібно, на думку Г. Блумера, дослідити закономірності перетворення елементарних форм колективної поведінки на організовані з тим, щоб навчитися вводити їх у русло прийнятних для суспільства інститутів і правил, адже в такому випадку вони не будуть становити небезпеку для стабільності со­ціального і політичного порядку в суспільстві [8, c. 78].

Приєднання до внутрішнього світу аудиторії. «Включається в роботу в тих випадках, коли структура ситуації виявляється схожою за своїми характеристиками з відповідною частиною внутрішнього світу [18, c. 47]». Науковець С. Кара - Мурза [називає це другим етапом після встановлення контакту з аудиторією (встановлення контакту передбачає створення каналу, по якому може пройти повідомлення). Приєднанням називають такий контакт, який в силу позитивного відношення до нього аудиторії має тенденцію сам себе підтримувати, відтворюється вже без спеціальних великих зусиль маніпулятора [22, c. 39]. Розрізняють також «приєднання по ...» і «приєднання до ..». Перше - це контакт, який підтримується в силу якихось об'єктивних ознак спільності (з мови, етнічної приналежності і т.д.). Головне завдання маніпулятора – «приєднання до ...» (до якихось цінностей, гасел, дій).

Перше правило для успішного контакту – заявити про те, що відправник повідомлення входить з аудиторією в якусь спільність (по соціальному, національному, культурному ознакою і т.д.). Для цього вироблена мова та манера звернення: колеги, мужики, православні і т.д. Так що перші ж кроки щодо встановлення контакту служать кличем «ми з тобою однієї крові - ти і я!». Тому перша ознака маніпуляції - ухильність у викладі власної позиції, використання туманних слів і метафор. Ясна виявлення ідеалів та інтересів, які відстоює «відправник повідомлення», відразу включає психологічний захист тих, хто не поділяє цієї позиції, а головне, спонукає до уявного діалогу, а він різко ускладнює маніпуляцію.

Психічні автоматизми. "Психічні автоматизми виступають в ролі передавальних важелів, завдяки яким енергія впливу маніпулятора перетворюється в енергію дії адресата» [18, c. 66]. Психічні автоматизми – це типові схеми поведінки, природні для більшості людей. Жодна людина не може прожити без «автоматизмів» у сприйнятті і мисленні - обдумувати заново кожну ситуацію у нього не вистачить ні психічних сил, ні часу. Тут вперше з'являється поняття «стереотипу». Корисність стереотипів для людини полягає в тому, щоб сприймати і оцінювати повідомлення швидко, не думаючи; маніпулятор може застосовувати їх як «фільтри», через які його жертви бачать дійсність.

Сучасний розвиток науки й техніки набув такого рівня, коли створена реальна можливість масового поширення новітніх технологій, що дають змогу застосовувати засоби та методи для прямого й непрямого впливу на нервову систему людини з метою зміни її функціонування. Потенційно виникає велика соціальна небезпека застосування технологій штучної зміни поведінкових реакцій людини, впливу на свободу її волевиявлення, а також на стан здоров'я особи, груп і різних прошарків населення. Митакож розуміємо, що це відбувається на рівні макро- та міді комунікації. Мікрокомунікація також залишає можливість для маніпулювання, але це перестає бути таким дієвим для виборчої програми.

В усіх видах комунікації маніпуляція основана на певних засобах. Говорячи про мікрокомунікацію, ми можемо підкреслити, що важко створити потрібний ефект, адже відсутня підтримка аудиторії, зведені до мінімуму аудіальні ефекти від великої кількості людей. Тому саме в макро- та міді комунікації можемо виокремити потенційні групи, які здатні реагувати на засоби маніпуляції, що забезпечує репрезентативна система [3, c. 73].

Репрезентативна система – основний, домінуючий спосіб отримання людиною інформації із зовнішнього світу; індивідуальна модель сприйняття того, що передають органи чуття людини; специфічна система збирання та опрацювання інформації, яку особа використовує для формування й репрезентації власного досвіду.

Саме репрезентативні системи відіграють визначальну роль у взаємодії людини з навколишнім світом і власною підсвідомістю. Цей зв'язок підтримується за допомогою трьох основних систем образів, відчуттів і уявлень: візуальної (зір); аудійної (слух); кінестетичної (м'язові відчуття, смак і нюх). Із огляду на це, виокремлюють три основні модальності, представники яких у процесі осмислення реальності надають перевагу різним операційним категоріям мислення: візуали мислять образами, аудіали кодують інформацію за допомогою слів, кінестетики сприймають світ за допомогою відчуттів. Деякі фахівці називають ще дигіталів, які, контактуючи Із зовнішнім світом, орієнтуються на діалог та аналіз.

Дослідження показують, що практично кожна людина до семи років (в окремих випадках до 14) цілком органічно осягає багатство світу через усі можливі канали. Однак із часом вона дорослішає, набуває досвіду, краще розуміє себе, свої переваги та недоліки й тому дедалі більше схиляється до сприйняття дійсності через той канал, який у неї розвинутий найкраще. Саме він стає для неї домінуючим. Унаслідок цієї трансформації дорослі люди не завжди розуміють один одного, не можуть так легко, як діти, налагодити контакт. І це не випадково, оскільки репрезентативні системи - це "інші карти для тієї самої території". Інакше кажучи, якщо індивідуальні "карти" учасників спілкування не збігаються, комунікаційний контакт або взагалі неможливий, або істотно ускладнений [17, c. 275].

Особливості індивідуальних "карт" визначаються своєрідністю способу індивідуального сприйняття людиною реальності, а також специфікою кодування здобутої інформації, тобто власною моделлю репрезентативної системи, яка і визначає тип особистості. З'ясувати, до якого з них належить співрозмовник, можна на основі аналізу комплексу таких факторів: специфіка слів, які він уживає (дієслова, прикметники тощо, які мовою НЛП називаються "предикатами"); рухи його очей; особливості поведінки (поза; манера говорити; активність рухів, дистанція, на якій він любить спілкуватися і т. ін.).

Візуали. Політики, які належать до цієї модальності, мають добре розвинену візуальну систему й найчастіше осмислюють світ у зорових образах. У живому спілкуванні вони акцентують увагу переважно на зорових деталях сприйняття реальності. Наприклад, описуючи мітинг, обов'язково звернуть увагу на яскраве небо чи темні хмари, відтінки кольорів партійних прапорів, загальну палітру картини політичного дійства, але навряд чи скажуть чітко, що і як говорили промовці та як це сприймали (відчували) присутні. Візуалам притаманне уживання таких предикатів: бачити, сфокусувати, помічати, ілюструвати; яскравий, темний, туманний; розпливчато, виразно тощо. При осмисленні та опрацюванні інформації очі представників цієї модальності рухаються вліво-вгору або вправо-вгору, а також прямо-вгору або по центру. Візуал багато жестикулює, ніби створюючи в повітрі зображення того, про що говорить. Типова поза - з розправленими плечима. Манера спілкування динамічна й емоційна: розмовляє швидко та голосно з численними паузами; починає фрази найчастіше із займенників "ви" чи "ти". Під час комунікативного акту намагається дотримуватися такої дистанції, з якої зручніше розгледіти співбесідника. Саме тому зазвичай візуал займає позицію на певній відстані, щоб розширити поле огляду й триматися дещо відсторонено, оцінювати все, що відбувається навколо, так, ніби це його не стосується. Однак у разі близького контакту, виникнення конфлікту представники цієї модальності здатні діяти агресивно, звинувачуючи у всіх негараздах співбесідника [16, c. 67]. Візуал переконаний, що його сприймають "за одягом", і тому його одяг завжди ефектний та яскравий, навіть, якщо незручний. За своєю природою носії цієї репрезентативної системи схильні до оригінальних і необгрунтованих фантазій та мрій.

Практика тренінгів і досліджень у межах НЛП засвідчує, що майже 60 % людей належать до візуалів.

Аудіали. Специфіка модальності аудіалів полягає в тому, що вони легко знаходять найтонші відмінності у звуках, але можуть не помічати кольорів і не відчувати жодної різниці в запахах. Розповідаючи про той самий мітинг, що й політиквізуал, аудіал наголошуватиме на інших моментах: тиша на площі після появи на трибуні політика; гучний заклик промовця, який був підтриманий присутніми; як мелодійно учасники зібрання співали партійний гімн тощо. Представники цієї модальності найчастіше вживають такі типові предикати: говорити, слухати, звучати, кричати, шепотіти, замовкнути; тон, тональність, звук; тиша, дисонанс, резонанс; пронизливий, монотонний, гармонійний, голосний, тихий, дзвінкий. Під час опрацювання інформації очі аудіалів рухаються вліво-вбік або вправо-убік, а також влівоениз.

Аудіал малорухливий, мало жестикулює і схильний відволікатися на навколишні звуки, оскільки його репрезентативна система налаштована передусім на слухання, а вже потім на спостереження й відчуття. Для представників цієї модальності спілкування - це насамперед інтонація, гучність, тембр голосу співрозмовника. Саме тому аудіали здебільшого дуже контактні, адже для орієнтації в навколишньому світі та прийняття адекватних рішень їм надзвичайно потрібна звукова інформація, що й формує основу їхньої "карти". Вони самі схильні багато говорити, ніби перевіряючи в цьому аудійному каналі правильність своїх оцінок і відчуттів.

Під час спілкування аудіали уникають зорового контакту, переважно дивляться на лоб партнера. Сидять вони з нахилом уперед. їх легко відрізнити за схильністю до "телефонної пози" (голова трохи набік, ближче до плеча).

Аудіали переважно мають хороший музичний слух і виразний, глибокий, мелодійний голос. Однак їхнє мовлення демонстративно монотонне, очевидно для того, щоб "почути" усі тонкощі мовлення, тональності, інтонації співрозмовника. Вони рідко вживають займенник "я", що ніби віддзеркалює їхнє небажання брати відповідальність на себе, більше схильні говорити про "них", позначаючи їх термінами "ті", "той", "та".

Кінестетики. Люди цієї модальності у сприйнятті світу спираються на відчуття і водночас мають істотно приглушені здібності до того, щоб "побачити" й "почути". Фахівці розрізняють зовнішню та внутрішню кінестетику. В основі зовнішньої кінестетики лежать тактильні відчуття (дотик, температура, вологість), запах і смак [31, 15]. Внутрішня кінестетика охоплює емоції й внутрішні відчуття, усвідомлення стану тіла, які інформують людину про те, як вона рухається і що її оточує.

Коли кінестетик описує той самий політичний мітинг, що й інші, його майже не цікавлять витонченість і характер мовлення; палітра кольорів дійства. Його увага зосереджена на сюжеті та динаміці подій. Такий підхід дає змогу кінестетику більше відчути, "посмакувати", "понюхати", тобто отримати максимальну кількість інформації про навколишній світ. Представники цієї модальності акцентують увагу своїх співрозмовників зовсім на інших, ніж аудіали та візуали, деталях: як швидко рухалися мітингувальники й майоріли прапори; приємне відчуття дотику ліктя однодумця; запах диму від щойно запалених факелів, що нагадує дитинство тощо.

Кінестетики схильні уживати такі предикати: відчувати, хапати, контактувати, стискати, торкатися, пробувати; теплий, жорсткий, гладенький, твердий, холодний, важкий, смачний, прісний, гострий, ніжний, гіркий, свіжий, ароматний. Під час осмислення інформації їхні очі рухаються вправо-вниз і прямо-вниз. Вони цінують комфорт та ретельно дбають про своє тіло. В одязі для них важлива зручність, а не зовнішній вигляд. Вони важко переживають стреси й дискомфортні ситуації. І це не випадково, адже за таких обставин "вмикається" внутрішня кінестетика: згадуються неприємні відчуття, активізуються негативні емоції, пов'язані з внутрішньою тривогою та усвідомленням незручного стану тіла.

Мовлення кінестетиків уповільнене, голос часто глухий і низький. Вони живуть дією, бо для отримання інформації про світ їм потрібно рухатися, торкатися, куштувати, нюхати тощо.

Під час комунікаційного контакту кінестетик практично завжди намагається все відчути й тримати ситуацію під контролем. Саме тому прагне максимально скоротити дистанцію й бути якомога ближче до партнера, торкатися його руками, довго тримати його руки у своїх. У критичній ситуації для кінестетиків головне - "устряти в бій". Поза сповнена динаміки руху; плечі й шия спрямовані вперед. Кінестетики, з одного боку, схильні зловживати займенником "я" (ніби наголошуючи на своїй персоні), з іншого - можуть легко йти на компроміс у конфліктних ситуаціях і при цьому довго перепрошувати опонента (ніби каючись у тому, що з нав'язуванням партнеру свого "Я" дещо перейшли межу).

За підрахунками дослідників, частка кінестетиків у світі становить приблизно 20 %.

Дигітали. Репрезентативна система дигітала основана на внутрішньому аналізі та діалозі. Дигітали – раціоналісти. Це зумовлено тим, що у сприйнятті й мисленні в них домінує ліва півкуля. Представники цієї модальності мають своєрідну модель сприйняття світу, орієнтовану на сенс, зміст, важливість та функціональність, тому вони, наприклад, не стільки співчувають людському горю, скільки розуміють масштаби трагедії, проблеми.

Розповідь дигітала про політичний мітинг - це не враження, не просте повідомлення, а ґрунтовний аналіз події, що охоплює характеристику: передумов політичної акції ("Це давно назріла й до того ж спланована дія, оскільки..."); реальної розстановки сил ("Відсутність прапорів політичної партії N свідчить про те, що вона не сприймає позитивно наміри політичного блоку А, який був ініціатором нинішнього політичного шоу"); перспективності ідей та гасел, проголошених політичними лідерами ("Політик С хоч і висунув сьогодні з трибуни популістське гасло, але воно буде тривалий час популярним у народі й забезпечить С бажаний електорат"); можливих наслідків заходу ("Скільки б не агітували, нічого нового на виборах не буде, оскільки народ цікавить насамперед його сьогодення, а не красиві промови про майбутнє та солодкоголосі обіцянки") тощо [31, c. 44].

Дигітали здебільшого використовують такі предикати: усвідомлювати, думати, знати, вирішувати, розуміти, сприймати, помічати, нагадати, демонструвати, погоджуватися, пам'ятати, вірити, звичайний, свідомий, мінливий.

Особливістю їхньої лексики є схильність до вживання слів та термінів, полі-модальних або невизначених (сприймати, пояснювати процес й ін.), нейтральних щодо репрезентативних систем, із метою налагодити ефективний комунікаційний контакт із представником будь-якої модальності.

Для поведінки дигіталів характерні стримана жестикуляція; монотонні інтонації; намагання тримати співрозмовника на відстані; уникання будь-якого фізичного контакту (дотиків); скута пряма поза, схильність до "телефонної позиції"" (одна рука торкається щоки, вказівний палець спрямований до вуха, середній - до носа, а великий - до підборіддя).

Категорію дигіталів виокремлюють не всі фахівці. Деякі автори уважають, що дигіталів у суспільстві приблизно 20-30 %.

Отже, мистецтво збирання та опрацювання інформації про об'єкт у НЛП полягає в умінні: а) чути й акцентувати увагу на специфічних предикатах різних модальностей; б) бачити в рефлекторних рухах очей глибинні переживання людини; в) виокремлювати, аналізувати й фіксувати особливості поведінки партнера (опонента) по спілкуванню (його пози, манеру говорити, активність рухів тощо) з метою установлення контакту довіри на підсвідомому рівні. З огляду на специфіку способу індивідуального сприйняття людиною реальності та особливостей кодування нею здобутої інформації, фахівці з НЛП виокремлюють такі модальності: візуали, аудіали, кінестетики, дигітали. Кожна репрезентативна система відображає один із ключових каналів орієнтації людини в навколишній дійсності й має свою специфіку реакцій, що позначається на особливостях сприйняття світу, поведінці, своєрідності аналізу інформації й прийняття рішень тощо. Етап збирання та опрацьовування інформації створює умови для переходу до етапу калібрування й підлаштовування.

Нейролінгвістичне програмування

Сьогодні досить часто зустрічаються відсилання на використання методів нейролінгвистичного програмування в передвиборній боротьбі. Приведемо типове “рекламне” висловлення представлене в газеті “Факти і коментарі” у якості “професійного іміджмейкера, що співпрацював у свій час із групою іміджмейкерів Жиріновського”:

“У ході передвиборних кампаній Буша, Клінтона, Єльцина іміджмейкерами широко застосовувалася американська методика НЛП. Думаю, що ця ж модель застосовувалася в передвиборній кампанії Леоніда Кравчука. Його перевтілення з комуніста в демократа пройшло дуже плавно, м'яко. База його іміджу і була створена на тому, що людина, котра “завідувала” комуністичною ідеологією в Україні, змогла стати першим президентом незалежної України. Усе було спрацьовано професійно [44, 56]”.

Більш чіткий у плані відсилання на конкретний інструментарій НЛП, що може послужити гарну службу для виборів, А. Жмиріков. Він вважає за можливе використання наступних прийомів:

• прийом "віддзеркалення", що складається в пред'явленні об'єкту зорових, мовних і лінгвістичних характеристик, властивих самому об'єкту. У відповідь утвориться позитивне емоційне тло спілкування, знімаються захисні фільтри.

• прийом "емоційного спонукання", що складається в доведенні виборця до стану сприяння кандидата шляхом емоційного впливу на ситуативно пропоновані виборцю риси характеру і почуття. Можна йому підлестити, заперечити, торкнути почуття власного достоїнства і т.п [21, c. 85].

Це один зі стандартних прийомів, відзначених ще Д. Рисманом стосовно фігури телевізійного політика, коли мова йде про використання такої характеристики, як щирість. Імідж Б. Єльцина, у котрий була вплетена характеристика "питущої людини", не став від цього менш позитивним, а виявився, навпаки, зрозумілішим і ближчим аудиторії, оскільки це характеристика, доступна розумінню кожного [40, c. 29].

- прийом "накладення субмодальностей'' складається у введенні у свою мову "чужих" мовних характеристик, що створюють сприятливе тло спілкування. Науковець А. Жмириков говорить при цьому про використання у своїй мові характеристик ситуативного лідера даної аудиторії. "Це дуже складний метод, що важко поширювати на великі аудиторії. Він так само вимагає досить інтенсивної роботи, що не під силу лідеру, що навіть діє в ситуації підказок з боку фахівця з НЛП [21, c. 45].

- прийом “ коріння пікового досвіду", що полягає у фіксації моментів, під час яких виборець знаходиться на піку своїх емоційних переживань. У запалі позитиву послабляється критичність сприйняття, і саме в цей момент можлива передача об'єкту впливу іншої інформації. У список прийомів, цікавих для ситуації передвиборної боротьби, ми можемо додати і наступне;

- прийом метафоризації - оскільки кандидат намагається ввести виборця в ситуації нового для нього досвіду, описуючи його під умовною "я президент; як добре буде усім у цьому випадку", то для опису нового досвіду дуже важливим засобом може стати метафора. Фахівці з НЛП говорять у цьому випадку наступне: Метафори (у формі чарівних казок, віршів, анекдотів) свідомо і підсвідомо використовуються терапевтами з метою допомоги клієнтам у здійсненні бажаних змін. Клієнт може виражати які-небудь області свого досвіду, де він почуває обмеженість задовольняючих його чи виборів відсутність альтернатив. У цьому випадку терапевт може розповісти йому анекдот зі свого власного життя, з життя іншого клієнта, чи придумати новий. Цим методом користаються політики, коли, приміром, розповідають нам про "чилійський досвід реформування економіки".

Іміджмейкеры також користаються методами, що одержали в НЛП свої власні позначення. Це інконгруентність (тобто невідповідність сигналів, що посилаються через різні канали комунікації) і боротьба з нею, що виражається в навчанні політиків, зокрема, не демонструвати непевність, розгубленість [27, c. 412].

При цьому цікава задача, що стоїть в рамках НЛП — узгодження моделей світу клієнта і психотерапевта. Її формулюють у наступному виді: “Коли ваша репрезентація якого-небудь явища чи переживання значно відрізняється від репрезентації іншої людини, ви дійдете висновку, що хтось з вас "галюцинує" чи навіть "бреше". З іншого боку, якщо ваші репрезентації дуже схожі, то ви починаєте думати, що знаходитеся в стані "емпатії". Для наших цілей не настільки важливо, що було сказано насправді; нам важливо розуміти, що один говорить щось одне, а іншої чує щось інше” [44, c. 57]. У цій області і лежить уміння "сильних комуникаторів" типу Рональда Рейгана, котрий міг говорити так, що його добре розуміли усі. Як політика, зрозумілого для усіх, характеризує І. Іванченко Володимира Жириновського: "Жиріновський – непередбачений. Він може ранком говорити одне, ввечері інше, а робити третє. І це йде, як вам це ні дивно, йому на користь. Тому що невизначеність притягає. Цієї людини увесь час хочуть бачити і чути, навіть думаючи про нього негативно. Його імідж геніальний. У Росії Жиріновський, мабуть, народу ближче всіх політиків. Якщо виступають, скажемо, Явлінський чи Гайдар, зрозуміло, що вони будуть говорити про відсотки, бюджет і інші малоприємні речі. І особливо слухати їх не прагнуть. Інша справа непередбачений Жириновський [44, c. 92]”.