§5. Національна ідея

М. Драгоманов у своїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу» переконує, що сама по собі думка про націю не зможе довести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого — загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізовувало їх відносини. Проте ця ідея «космополітизму і людства» зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок ¹¹. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист В.Вернадського до А.Кримського на його 70-річчя (у контексті певних звинувачень щодо неукраїнської позиції президента УАН Вернадського): «Моя наукова робота для мене, а власне і для вас, все... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала. Ми з Вами обрали... правильний шлях у критичний момент історії української наукової роботи» ¹².

Особливе місце в ідеях українських лібералів посідає питання моральності й співвідношення засобів боротьби та мети діяльності. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтеліґенції. У проекті статуту українського товариства, що його з іншими авторами готував і М.Драгоманов, зазначено: «Вбивство будь-якої особи (вбивство, що суперечить одному з положень щодо прав людини і громадянина) ніколи не повинно бути завданням ані цілого «Вільного союзу», ні хоч би якого його відділу...» ¹³.

Говорячи про головні характеристики українського лібералізму, слід застерегти, що теоретичні рефлексії в історичному контексті так і не змогли набути виразного, сталого політико-економічного втілення. Деякі партійні інституції, що діяли в період 1907–1917 рр., — Українська демократична партія, Українська радикальна партія тощо не були представниками ліберальної програми у повному її розумінні.

У подальшому поодинокі носії ліберальних ідей не знаходили в Україні сприятливого ґрунту для формування організаційної структури. У період новітньої історії серед знаних діячів лише Іван Лисяк-Рудницький своєю діяльністю та науковою творчістю зберіг спадкоємність української ліберальної ідеї. Його тлумачення національної історії та українських політико-правових традицій включало, окрім традиційного розгляду націоналізму та комунізму, ще й аналіз ліберальних ідей, котрий він здійснює з погляду загальнолюдських цінностей.

§6. Ознаки сучасного українського «лібералізму»

Хибою українського лібералізму минулої доби була недооцінка національного в системі світоглядних засад суспільства та ролі держави у співвідношенні з іншими суспільно-політичними інститутами. Водночас, ключове місце відводилося концепції демократії, особливо певним принципам прямої демократії в організації державної влади, реґіонального та місцевого самоврядування. Програмні ідеї лібералів здавалися нереальними для українських земель у складі імперських держав з тоталітарним політичним режимом. Ці ідеї в Україні завжди сприймалися як певна утопія та ніколи не мали широкої підтримки.

За сучасних умов лібералізм стає модною в Україні світоглядною та політико-економічною концепцією. Нині близько десяти українських політичних організацій декларують, що взяли на озброєння ліберальні ідеї. Але проблема сучасного українського лібералізму полягає у використанні морально і політично застарілих концепцій класичного лібералізму. Для України, як і для низки країн посткомуністичного світу, характерний «синдром імплантування політичних систем». Певна частина демократичних сил України, що зорієнтована на ліберальні моделі західного світу, свідомо чи вимушено пропонує прищеплювати ці світоглядні засади країн-донорів на пострадянський ґрунт. При цьому література, яка перевидається і пропаґується в Україні, є здебільшого енциклопедичними посібниками початку та середини XX століття.

За приклад неадекватності сучасних «ліберальних» структур в Україні усталеним уявленням про лібералізм, може правити новостворена «ліберальна» фракція у Верховній Раді. Якщо аналізувати програмні документи цієї структури, то вочевидь побачимо, що більшість ключових понять взято «лібералами» з ідеології соціальної демократії. Цей ідеологічний гібрид прикметно віддзеркалюється й у складі членів і керівництва цієї фракції. Серед лідерів — Володимир Лановий та Леонід Кравчук. Якщо перший може бути цілком сприйнятий як політичний діяч проліберальної орієнтації, то Л.Кравчук відомий, насамперед, як уособлення цілком протилежної концепції — «українського державного розбудовництва» — уособлення з класичним номенклатурним родоводом. Серед рядових членів цієї «ліберальної» фракції — також колишні представники комуністичної та соціалістичної груп у парламенті ¹⁴.

Цілком зрозуміло, що йдеться про специфічні ідеолого-підприємницькі кооперативи, які експлуатують власне назви (аби розв’язати проблеми фінансування партії за допомогою вітчизняних та зарубіжних промислових і фінансових кіл). Так, Ліберальна партія України задекларувала намір змінити свою назву на «Ліберально-трудова партія», а лідери Партії Демократичного Відродження України та Трудового Конґресу України свою «ліберальність» маніфестували в назві «Народно-демократична партія».

Імплантація ліберальної ідеї в політико-економічне життя сучасної України значною мірою забезпечується державними структурами країни. Позиція українського Президента скажімо на думку лідера «лібералів» Володимира Щербаня, повністю відповідає ліберальній стратегії, що, мовляв, дає підстави підтримувати кандидатуру Леоніда Кучми на наступних виборах. Але урядова економічна програма передусім «цінна» тим, що, згідно з нею, планується своєрідний «лібералізм для донорів». Саме задля цього в теперішньому уряді на посаді віце-прем’єра залишився Віктор Пинзеник, який реально не впливає на прийняття державних рішень, а використовується насамперед як символ «українського монетаризму». Для Міжнародного валютного фонду та Світового банку збереження цього економіста у складі уряду — подається як ґарантія ліберального характеру економічного поступу України.

Проте дії уряду в галузі економіки є вкрай непослідовними і непрогнозованими й отож не дають достатньо підстав для розуміння логіки у розгортанні економічної програми, проголошеної Президентом. Цілком очевидним є лише те, що надзавданням сучасних економічних реформ в Україні стало не утримування та підвищення рівня життя громадян, а утримування рівня карбованця та відповідного рівня інфляції задля забезпечення систематичного отримання західної економічної допомоги.

Декларативна «ліберальна» орієнтація впливових урядовців сучасної України — ілюзія стосовно бездоганності й універсальності монетаристських засобів реформування економіки, помножена на політико-економічне донорство міжнародних фінансових інституцій, за умов відсутності системи економічних перетворень та традицій економічного лібералізму може призвести до серйозних та непередбачуваних наслідків.

Тому найближче майбутнє ліберальної ідеї в Україні, мабуть, буде значною мірою пов’язане з національною традицією та химерами сучасного українського політичного життя.

10. В’ячеслав Липинський як представник українського консерватизму.

11. Український націонал-соціалізм: основні ідеї та напрямки.

12. Політичні ідеї М. Міхновського та Д. Донцова.

13. Політика: поняття, сутність, структура.

Полі́тика (від грец. πολιτική  діяльність самоуправління в полісі (місто, держава), а подалі — «мистецтво управління» державою і суспільством) — цілеспрямована діяльність, пов'язана з прийняттям відповідальних рішень у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків. Політика є управлінською діяльністю стратегічного рівня щодо внутрішніх та зовнішніх правостосунків і взаємодій. Це такі інструменти і методи, як дипломатія, торгівля, міграційна політика, співпраця в глобальних проектах та міжнародна співпраця, наукові та освітні проекти, силова (військова) конкуренція та дії політичні, економічні та військові союзи, тощо.

В широкому розумінні політика — визначена частина, програма або напрямок такої діяльності, сукупність засобів (інструментів) та методів (технік) для реалізації певних інтересів задля досягнення визначених (суб'єктом політичного процесу) цілей в певному соціальному середовищі. Політикою позначають процес прийняття рішень, а також поведінку в суспільно-державних установах. У демократичних суспільствах політику можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей у корпоративних, академічних, релігійних інституціях.

Розмірковуючи про політику, найчастіше ведуть мову про владу одного класу над іншим, однієї соціальної групи над іншими, однієї особистості над масою тощо. Ядром політики є боротьба за завоювання, утримання і використання влади, водночас політична влада являє собою реальну здатність соціальних сил реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, проводити свою волю в політиці й правових нормах. Таким чином, політика — сфера владних відносин:

«Політика в будь-якому суспільстві, на будь-яких історичних етапах його розвитку стає засобом забезпечення насамперед власних інтересів індивіда чи великих груп людей: станів, територіальних одиниць, класів і націй. Метою політики як усвідомленої діяльності є націленість на забезпечення оптимально можливого в даному суспільстві й конкретних умовах здійснення суспільних процесів, вивчення їх та регулювання і розвиток у тому напрямі, якого бажає домінуюча чи опозиційна група. Політика — це реалізація певної мети переважно через відносини протиборства (не обов'язково революційності, адже політичний компроміс, наприклад, — також подолання, подолання власних амбіцій однією з сил, подолання нетерпимості до їнших)."[3]

Структура політики[ред. • ред. код]

Наявність і взаємодія структурних елементів політичної організації надає політиці внутрішньої цілісності, завдяки чому вона має можливість виконувати певні функції. До структурних складових політики слід віднести:

Європейський Парламент

• політичні відносини, що відображають стійкий характер взаємозв'язків суспільних груп між собою і з інститутами влади; взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у яких виражаються їхні інтереси та здійснюється політична діяльність. Формою політичних відносин можуть бути: вибори, референдуми, мітинги, зібрання, пікети, страйки, політичні перемовини тощо.

• політичну свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх інтересів;

• політичний інтерес, що являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і до дій, направлених на втілення цих цілей у життя;

• політична діяльність суб'єктів політики; суб'єктами політики виступають переважно: держава, політичні партії, громадські організації, або ж політичний індивід, дії якого чітко окреслені законами та моральними нормами; іноді і соціальні інститути, які покликані виконувати переважно неполітичні завдання, нерідко справляють досить суттєвий вплив на політику: церква, університети, асоціації тощо;

• політичний процес як сукупність видів діяльності суб'єктів політики, які охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей;

• політична організація, що відображає роль інститутів публічної влади як центрів управління системними процесами. Це сукупність органів законодавчої, виконавчої і судової влади, партійних ігромадських організацій, груп тиску, що представляють політичні інтереси різних верств суспільства в цілому, становлять організаційний кістяк політики. Політична організація концентрує владне волевиявлення народу, включаючи прийняття і організацію управлінського рішення, задаючи тим самим певну спрямованість всьому політичному процесу.

14. Види політики.

Розрізняють політику внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на:

• економічну політику;

• національну політику;

• соціальну політику;

• демографічну політику;

• культурну політику;

• аграрну політику;

• науково-технічну політику;

• екологічну політику;

• військову політику, або оборонну політику;

• антропологічну політику.

Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин^[5].

Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.

За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів; за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обгрунтовану іволюнтаристичну тощо.

15. Основні суб’єкти політики.

16. Особистість, індивід як громадянин самі по собі мають певну суб’єктність. Істотною передумовою політичної суб’єктності особистості є реалізація певних чинників - матеріальних, соціально-культурних, політико-правових. Матеріальні означають: чим багатіше товариство, тим більше шансів для демократичних форм політичної діяльності особистості. Соціально-культурні чинники забезпечують вмикання особистості в певні спільності, ідентифікацію їх із соціально-класовими, етнічними структурами і через них виявлення, осмислення, здійснення політичних інтересів і політичних потреб. Політико-правові чинники - це існуючий політичний режим, політична система суспільства, особливості їх функціонування. Але, вочевидь, обмежуватися цим не можна. Якщо виходити з того, що людина взагалі – істота бісоціальна і що відповідно у структурі особистості вирізняють соціальний та природний компоненти, то слід визнати, що на діяльність конкретної особи в політиці, взагалі на її політичну поведінку впливають світогляд, політична культура особи, її власні цілі, цінності, настанови, мотиви, інтереси й потреби. Не можна забувати і про психологічні та біологічні елементи особи (мислення, темперемент, воля, пам’ять, стан фізичного та психічного здоров’я, стать, вік тощо), які також впливають на політичну суб’єктність людини. Названі чинники дають можливість розкрити потенційні характеристики особистості як політично свідомого громадянина, активного політичного діяча або людини, яка відчуджена від політики, індиферентного спостерігача політичних подій. Так, у політико-правовому відношенні суб’єктність має декілька рівнів у залежності від ступеня участі індивіда в політичній діяльності. В даний час виділяють такі рівні політико-правової суб’єктності громадянина як:

17.  рядовий член суспільства і громадянин їз мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності), який має статус виключно об'єкта політики;

18.  громадянин, який є членом громадської організації, суспільного руху або декількох організацій, опосередковано включених у сферу політичної практики (рішень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з його організаційного та ідейного зв’язку з усією даною організацією, рухом;

19.  громадянин, котрий є членом організації, яка має яскраво виражений політичний характер (приміром, політичної парії), цілеспрямовано або й за власною волею безпосередньо включений у перебіг політичного життя, принаймні в тому обсязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношеннями між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із суспільної значущості даної організації та конкретної ролі, яку він у ній відіграє);

20.  громадський (передовсім політичний) діяч, тобто учасник політико- значущих ініциатив і один з організаторів іхнього виконання;

21.  професійний політик, тобто учасник діяльності політичних структур, для якого головною спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним або навіть головним заняттям і водночас змістом життя є політична діяльність;

22.  політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний ), якій спроможний так впливати на інших учасників політичних організацій і структур, що це веде до інтеграції їх спільної діяльності з метою реалізації інтересів тієї соціальної спільності, що дана політична організація представляє. Звісна річ, такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи рівнів включення до політики, це той факт, що знаходження на будь – якому рівні потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки. Цікаву типологію політичної участі розробив американський соціолог Л.Мілберт, запропонувавши досить своєрідну шкалу “підвищення” участі в політичних процесах: 1. Навчальна діяльність - носіння або демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях. 2. Проміжна діяльність – участь у політичних зборах або мітингах, підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або політичними лідерами. 3. Активна діна діяльність – керівництво державними або партійними закладами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях, постійна участь у проведенні політичних кампаній і виборів. Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і примусову, активну й пасивну, традиційну і альтернативну, революційну та охоронну політичну участь. Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають велике значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації у тій чи іншій країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньо особистісного рівня процесу входження людини в політику. Активне включення особи в політичний процес потребує певних передумов, їх можна поділити на три групи: матеріальні, соціально-культурні та політико-правові.Крім того, політичну участь особи, ту чи іншу форму цієї участі обумовлюють: політична система, соціальне середовище, політичні й неполітичні чинникипроцесу політичної соціалізації, про що вже йшлося. Саме особистість є носієм політичних уявлень, орієнтирів, настанов, мотивів і навичок політичної діяльності. Людина включається і реалізує себе в політичному житті як громадянин, політичний діяч, політичний лідер і виступає як носій політичних прав і обов'язків. Політичний вплив кожного з них безперечно, хоча за обсягом та силі воно неоднаково. Наприклад, політична влада може використовуватися особистостями в егоїстичних цілях, як втілення індивідуального політичного інтересу. До такого типу політичних діячів у другій половині ХХ сторіччя, що приховували щире утримання й антинародну спрямованість увіреної їм влади можна віднести Сталіна і Гітлера, Чаушеску і Пол Пота, Хомейни і Мао Дзедуна й ін. Особистість приймає безпосередню або опосередковану участь у політиці. Особиста участь здійснюється через форми прямої демократії: референдуми, вибори, збори й ін. Представительські форми демократії - парламент, місцеві органи влади, представительські органи партійних і інших громадських організацій - забезпечують опосередковану діяльність особистості в політичній сфері. У цих органах власне політичну діяльність здійснюють особистості як політичні діячі, політичні лідери, політичні керівники. Характеристикою сьогодення є теденція, пов’язана зі зростанням політичної іммобільності, індиферентності людей, стан відчуження або аномії. Відчуження – соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу, панівну над людиною, ворожу їй. Відчуження ж людини від політики зводить останню в ранг такої ворожої сили. Політичне відчуження виявляється у безсиллі індивіда впливати на перебіг політичних подій, почутті ізоляції, у сприйманні індивідом соціальних і політичних інститутів, встановлених норм як ворожих інтересам людини. Відчуження може бути наслідком впливу об’єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму. Воно пов’язане зі структурними відносинами панування й підкорення, присвоєння та експлуатації, влади і контролю в суспільстві. Політичне відчуження зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченого потоку політичної демагогії, непрдуманих рішень та відвертоценічної брехні. Сучасну політичну апатію можна розглядати і під кутом зору прагнення людини до самовідгородження від політики. Одним із чинників подібного ставлення є обмеження, що їх влада накадає заборону на свободу слова і вираження особистих поглядів. Існують і інші причини. Індивід може бути позбавлений стимулів до участі в політичному житті своїм оточенням. На нього може впливати слабка політична активність з боку інших членів суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія фігурує як позитивна модель поведінки. Суттєво впливає на політичну поведінку і свідомість політичної ефективності. Мається на увазі особисте відчуття індивіда, пов’язане з реальним впливом на політичний процес, на основі чого робиться висновок: а чи є сенс виконувати свої громадянські обов’язки ? Проявами відчуження є конформізм, соіціальна апатія, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань та подій, відмова від виконання громадянського обов’язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів. Високий рівень аномії є характерним для періоду руйнування старої соціальної системи. Неодмінною передумовою прогресивних змін щодо цього є зміни об’єктивних умов (матеріальних, соціально-культурних, політико-правових) і зрушення у свідомості громадян, що відбуваються поступово, спонтанно, а також під цілеспрямованим державним освітнім і виховним впливом. Освічене громадянство, якому властиве розвинене почуття власної гідності, знання своїх прав та обов’язків, згода і вміння їх дотримуватися, є доконечною засадою встановлення демократичного й заможного суспільства. Світова співдружність стоїть першою у ряді групових суб'єктів політики. Через відомі і новоутворені організаційні структури світова співдружність підтверджує універсальні, загально цивілізовані підстави ідей демократії в міжнародній системі, відчиняє демократичну перспективу розвитку для світової популяції в цілому, для цивільного товариства кожній із країн світу. Після краху комуністичної системи, зникнення субординації, що трималася на глобальних ідеологіях і силі, світова співдружність поступово все більше гармонізує політичне життя, забезпечує волевиявлення національних інтересів усіх держав, що раніш підкоряли свою політику «системній дисципліні», установленої відповідно до інтересів декількох «великих» держав. Внутрішня гармонізація світової співдружності характеризується виникненням нових держав на території колишнього Радянського Союзу, зміною політичних обрисів і формуванням нових субрегіонов (країни Балтії, субрегіони Східної Європи й ін.). Це у свою чергу розкриває можливості внутрішньої політичної творчості, саморозвитку світової співдружності. Істотною його особливістю є створення загальнолюдської політичної філософії, побудова світового правопорядку, нової динамічної рівноваги, затвердження світових політичних цінностей і інтересів. Все це не звільняє світову співдружність від несбалансованності світових стратегічних інтересів, урівнених розбіжностей у потенціалі регіонів і ін. Розвитою спільністю є цивільне товариство кожної країни. Воно не тільки є носієм предметно-практичної діяльності і пізнання в політиці, але і прилучається до політичної діяльності або відчужується від неї. Цивільне товариство суверенної держави як суб'єкт політики може бути «відкритим» і «закритим». «Відкрите товариство» має зрілі демократичні інститути, механізми впровадження демократичних процедур, відкритість для народу усіх владних дій, вольових актів, затвердження прав і свобод особистостей, їхніх об'єднань і асоціацій, не є комунікативно-обмеженим, припускає повагу до державного, національного і народного суверенітету. «Закрите товариство» на відміну від «відкритого товариства» примітивно і безперспективно у своєму політичному розвитку. Вичерпавши всі ресурси, таке суспільство об'єктивно стає на шлях переходу до «відкритого суспільства». Такий перехід означає еволюційне прямування від спрощеної форми організації громадського життя до складної. Це прямування проходить через кризові ситуації, політичні сплески протягом тривалого політичного часу. Розвиток політичного життя в значній мірі визначений тим, наскільки активний такий суб'єкт політики, як народ. Політичне життя тим активніше, організоване, цілеспрямоване, чим глибше народ усвідомлює себе як спільність, чим сильніше соціально-політичні зв'язки, що конституюють його як цілісну систему. Так, у Декларації про державний суверенітет, прийнятої 16 червня 1990 року, підкреслюється, що Верховна Рада виражає волю народу України, ставить ціллю суверенітет і самоврядування народу України, що народ України є єдиним джерелом влади в Республіці, а повновладдя народу реалізується на основі Конституції. У сучасних умовах вершиною розвитку соціально-етнічних спільностей є нація. В міру демократизації суспільства, розпаду імперій нові соціальні сили ринуться заявити про себе як суб'єкти політики. Якщо найбільше пригнобленими були нації, то в процесі демократизації активну політичну позицію займають національні прямування як виразники свідомості етносу, його потреб у корінних політичних змінах. Нація як суб'єкт політики ринеться до власної державності, створенню інфраструктури державної влади, розвитку контактів з іншими націями, подоланню національних обмежень і міжнаціональних протиріч. Важливе місце належить політичній суб’єктності таких значних соціальних груп як класи. Рідко трапляються ситуації, коли якаcь соціальна група рівною мірою контролює всі сфери. Частіше буває, що в економічній і ідеологічній сферах домінує той клас, що у конкретній історичній ситуації представляє прогресивні сили. У свою чергу, застаріли політичні інститути контролюються представниками регресивного класу (проте і тут бувають варіанти). Класи виявляють особливу активність під час завоювання та утримання влади в суспільстві, створення політичних організацій, формування політичних сил. У економічно розвиненому суспільстві основними соціальними групами є такі, що за чисельністю і впливом найбільші. Вони не належать ні до найбагатіших, ні до найбідніших. У такому суспільстві відсутні матеріальні полюси, а найбільше впливовим стає середній клас. У політиці він є опорою демократичного режиму. В Ук раїні з розвитком ринкової економіки середній клас є основою парламентаризму і сприяє формуванню нового типу політики. Крім класів, суб’єктность яких найбільш впливова в політиці, її суб'єктами ринуться стати й інші соціальні групи. Група, що об'єднана політичними інтересами і претендує на участь у процесі реалізації влади, - це спільність індивідів, головна ціль яких - вплинути на схвалення урядових рішень відповідним груповим інтересам. Асоційовані групи - це високоорганізовані специфічні групи, що втілюють інтереси своїх членів. Їхнім завданням є агітація, наприклад, серед членів Конгресу США на користь того або іншого спеціального інституту, що сам безпосередньо не може здійснювати таку агітацію, наприклад профспілки або комерційні організації. Інституціональні групи - це підгрупи таких інститутів як церква, армія, корпорації, політичні партії. Вони піклуються про політичні інтереси відповідних інститутів: здійснюють агітацію в їхню користь серед окремих членів уряду, наприклад, виступають як свідки під час слухань у Конгресі США, беруть участь у пікетах і готують рекламу в пресі, щоб збуджувати інтерес аудиторії до різноманітних проблем. Не асоційовані групи не мають визначеної структури або процедури формування інтересів. Вони контактують із членами уряду з метою надання допомоги представникам слабо організованих соціально-демографічних, етнічних груп. Аномічні групи - спонтанні, короткострокові, у складі яких неорганізовані індивіди, що виражають свою незадоволеність під час демонстрацій і хвилювань. Якщо група цього типу швидко не розпадається, вона перестає бути аномічною і стає асоційованою, використовуючи для своїх цілей насильницькі методи. Дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках владу і виступають суб'єктами політики, є еліта і бюрократія. Джерело їхньої сили і впливу полягає в тому, що певною мірою є стійкими і стабільними групами. За змістом діяльності і функцій виділяють різні види еліт, у тому числі, адміністративну, політичну, економічну, партійну, військову, ідеологічну й ін. При всій згуртованості й цілісності еліти всередині неї точиться постійна боротьба навколо розподілу влади між окремими групами. Як суб'єкт політики еліта виконує ряд функцій: приймає рішення з найважливіших питань, визначає цілі, орієнтири і пріоритети в політиці, виробляє стратегію і тактику, створює ідеологічні концепції, що обслуговують її політичний курс, консолідує навколо себе політичні сили, керує політичними структурами й організаціями. Посередником між елітою і суспільством виступає така соціальна група, як бюрократія. Бюрократія є необхідною у демократичному суспільстві як сила, що забезпечує і сприяє його самозбереженню. У такому суспільстві бюрократія як суб'єкт політики, виражаючи інтереси народу, свою політичну діяльність спрямовує на самозбереження і розвиток суспільства, його політичної системи. Бюрократія як суб'єкт політики забезпечує дотримання демократичних принципів функціонування суспільства, надає владу своєму представникові, який обирається і наділяється необхідними повноваженнями, створює можливість переобрання його або звільнення обраного керівництва на основі реального, а не декларативного волевиявлення знизу або за рішенням вищої державної влади, суворо дотримується законодавства. У випадку порушення цих норм із боку бюрократії вона перетворюється на панівну силу незалежно від конкретної форми влади. Такий суб'єкт влади відчужується від решти суспільства, створює бар'єр між народом і владою, свою субкультуру, спосіб життя і політичну поведінку. З бюрократії рекрутується нова еліта. Політичне життя суспільства зазнає впливу і таких соціальних груп, як люмпенство, маргінали, які прагнуть виявити себе як суб'єкти політики. Люмпенство - це ледача, пасивно-заздрізна частина населення, яка згодна жити будь-як, нездатна добре працювати ні за яких умов або стимулів. Прагнення реалізувати свою політичну суб’єктность у люмпена виявляється в тому, що він успішно експлуатує соціально-політичні «завоювання» (ліквідацію приватної власності на робочу силу і талант, «безкоштовність» соціальних благ і ресурсів, несправедливість зарплати, поширення спекуляції і корупції тощо). Люмпени не задоволені державними структурами, оскільки розуміють свою незатребуваність і нездатність до такої роботи. Проте вони більше, ніж інші групи, ринуться до бунтів, мітингів, легко піддаються провокаціям, створюють ідолів для поклоніння. Юрба, як об'єкт чиєїсь політики зосереджує увагу винятково на негативному, створює образ ворога. Люмпени проголошують боротьбу за справедливість, ототожнюючи її із загальною злиденністю і зрівнялівкою. Люмпенство - база демократії в її незрілих, первинних формах, що має популістське забарвлення і тяжіє до охлократїї. Така демократія веде до дестабілізації і розладу політичного організму. Не сприяє політичній упорядкованості суспільства і така група, як маргінали. Вони не здатні до самостійної політичної суб’єктности, проте своєю деструктивною поведінкою впливають на політичні процеси і як такі є суб'єктом політики. Маргінали - це індивіди або групи, які або самі нехтують суспільством, або суспільство зневажає їх, внаслідок чого вони перебувають на «узбіччі» або за рамками характерних для даного суспільства структурних підрозділів, норм і традицій. Маргінальність є виразом специфічних відносин з існуючим суспільним ладом. До маргіналів належать жербаки, нероби, повії, бомжи та ін. Це психологічно слабкі типи. Активним стимулятором маргіналізації є страх. Маргіналам притаманна охлократична свідомість, вони є руйнівниками правового і морального клімату, носіями тоталітаристської і людоненависницької ідеології. Всі перераховані суб'єкти політики історично обумовлені. Їхній вплив на об'єкти політики повинний відповідати вимогам часу. Доки суб'єкт спроможний впливати на об'єкт політики, а його вплив забезпечує прогресивний суспільний розвиток, доти його політичний час не буде вичерпано, в іншому випадку він повинний зійти з політичної арени, і тоді наступає час іншого суб'єкта політики.

23. Поняття суб’єкта і об’єкта політики.

З'ясування проблеми "суб'єкт і об'єкт політики" має принципове значення як у загальноконцептуальному плані, так і в плані визначення сутності складових елементів політики.

Суб'єкт політики -- це дійова особа, соціальна група чи організація, які, маючи певні інтереси, використовуючи певні засоби, проявляють себе у сфері політики. Стосовно цього існують різні погляди. Одні взагалі не схильні окремо розглядати суб'єкти політики, вважаючи за доцільне зосередитися на проблемах влади, політичної системи, політичних рішень, дій тощо; деякі суб'єкти згадуються при цьому побіжно, без розкриття їхніх характерних ознак. Інші вживають термін "суб'єкт" стосовно лише окремих суб'єктів -- таких, як особа, соціальні спільноти, залишаючи поза увагою інші, а це не дає змоги виявити специфіку і роль усіх суб'єктів у політичному процесі.

Тим часом є необхідність не лише дати повний перелік дійових осіб у сфері політики, а й виявити ступінь і особливості включення кожної з них у політичне життя. Суб'єктами політики є:

1. особа,

2. політичні лідери,

3. політична еліта,

4. соціальні спільноти,

5. етнонаціональні спільноти,

6. громадські рухи,

7. громадські організації,

8. політичні партії,

9. регіон,

10. держава.

Знання про суб'єкти політики істотно поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними ознаками. Найвідомішою в західній політології є класифікація суб'єктів політики («політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, запропонована відомим американським політологом Г. Алмондом. За цією ознакою виокремлюються три ступені свідомості участі в політиці:

· цілком безсвідома, стихійна участь у політиці;

· участь напівсвідома -- розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, безспірному;

· цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цінностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб'єктів політики. Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. «пара» -- навколо та «ойкос» -- дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення.

Другий тип -- це суб'єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему.

Нарешті, третій тип політичних суб'єктів -- це учасник, або партисипант (від франц. учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

У російській та українській політологічній літературі набула поширення класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні.

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п'ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні -- первинними.

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпосередньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.

Крім поняття "суб'єкт політики", в політології існує і поняття "об'єкт політики", яке тісно пов'язане з поняттям "суб'єкт" і яке потребує спеціального розгляду.

Об'єкт політики -- це особа, група суспільства чи організація, на які впливає суб'єкт політики. Іншими словами, суб'єкти політики, перелік яких дано вище, є і об'єктами політики. Слід відзначити або виділити притаманну їм усім ознаку: суб'єкти є одночасно й об'єктами політики, а об'єкти -- суб'єктами. Пояснюється це реально існуючими в суспільстві чинниками.

Перший з них полягає в тому, що суб'єкт політики діє не в якомусь вакуумі, а в цілком конкретних умовах даної держави: на нього впливають стан економіки і культури, суспільні відносини і ін., і в своїй діяльності він не може не враховувати цього впливу, стаючи, таким чином, об'єктом політики.

Варто врахувати й інший чинник: у своїй діяльності суб'єкт політики зустрічає не лише підтримку тих сил, які поділяють його погляди і наміри, а й протидію інших суб'єктів політики, які не згодні з його намірами і діями й самі проявляють політичну активність. І в умовах підтримки, і в умовах протидії суб'єкт політики стає об'єктом політики.

Той факт, що суб'єкти політики існують у діалектичній єдності, має неабияке значення для розуміння будь-якої політичної події: лише розгляд діяльності політичного суб'єкта і як об'єкта, на який впливають інші суб'єкти, дає змогу достатньо повно з'ясувати причини, характер і наслідки політичної діяльності. З урахуванням такої єдності доречно дати класифікацію суб'єктів і об'єктів політики.

Кожний суб'єкт і об'єкт політики проявляє себе у сфері політичного життя не лише як такий, що має специфічні для даної категорії риси і властивості, а й такий, що несе і виявляє риси та властивості інших суб'єктів і об'єктів. Іншими словами, не існує суб'єкта чи об'єкта в "чистому" вигляді, і тому розгляд їх як окремих категорій є умовним і потрібен лише для характеристики особливостей кожного.

Загальний висновок щодо співвідношення "суб'єкт -- об'єкт": для зваженої, послідовної політичної діяльності важливим є поєднання обох елементів. Суб'єкт лише тоді може проявити себе повною мірою, якщо він буде враховувати оточення, діяльність інших суб'єктів, тобто якщо буде виступати одночасно і як об'єкт політики.

24. Взаємозв’язок політики та економіки.

Політологія - Кремень : Взаємозв'язок економіки і політики

Життєдіяльність людей характеризується широтою і розмаїтістю дій, вчинків, проявів. Особливе місце посідає діяльність, спрямована на перетворення природи з метою задоволення матеріальних потреб людей. Такий вид занять називається господарською діяльністю. Називають таку діяльність економічною. Поняття економіка складне, багаторівневе і багатогранне. В англійській сучасній економічній теорії поняття економіка повторюється десятки разів, а в різних економічних категоріях - незліченна безліч. Але якщо систематизувати поняття, то можна умовно звести до обмеженої кількості визначень. Поняття економіка утворюється з двох понять - грецького oikos (ойкос) - будинок, господарство і nomos (номос) - закон, правило, тобто закони, правила ведення домашнього господарства. У сучасних умовах економіка - це наука про способи ведення господарства, в наслідок чого людина змінює, пристосовує речовини, засоби, багатства природи для своїх потреб. Економіка сукупність галузей народного господарства, засобів та процесів, що використовуються людьми для забезпечення життєдіяльності. Система економічних відносин, що складаються між людьми в процесі суспільного відтворення (виробництва, розподілу, обміну, споживання) матеріальних благ і послуг. Різні економічні школи по-різному інтерпретують характер економічних відносин, що складаються в суспільстві між людьми. Одні визначальну роль відводять відносинам присвоєння матеріальних умов виробництва, тобто відносинам власності. Інші головним фактором, що робить вирішальний вплив на всі боки життєдіяльності людей називають проблему вибору в умовах обмеженості ресурсів. Але діяльність при обмежених ресурсах - це Ще не економічний аспект. Англійський економіст Лайонел Роб-бінс вважає, що манна небесна хоча й обмежена, але її не можна ні обміняти, ні відкласти на користь іншого продукту. Людей вигнали з раю. Люди позбавлені вічного життя і необмежених благ. І якщо люди щось вибирають, то змушені відмовлятися від інших благ, від яких в інших умовах не відмовилися б. Економіка - це відносини, що складаються між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання благ в умовах обмеженості ресурсів, можливості їх альтернативного використання. Економічні відносини проявляються через систему суперечностей. Різноманітні соціальні спільності - класи, групи, індивіди мають кожний свої інтереси, неминуче зустрічаються з інтересами інших суб'єктів. Щоб спільність людей у стосунках один з одним не керувалося законами джунглів, змушена виробляти правила суспільної поведінки у всіх сферах і, насамперед, в економічній. Адже важко заперечувати пріоритет економічних інтересів, як би це не суперечило духовному початку людини. Економічна політика народжується разом з державою, покликаною забезпечити захист інтересів різних соціальних спільностей. Економічна політика - поведінка держави в сфері економіки країни. Економіст Джеймс Кейнс розглядав економічну політику як загальну волю, втілену в державному регулюванні. Німецький економіст Вільгельм Ойкен під економічною політикою розумів сукупність державних заходів впливу на економічні процеси. Нобелівський лауреат з економіки Джеймс Бьюкенен вважав економічну політику процесом обміну між суб'єктом і державою, де кожен добровільно погоджується обмінювати частку витрат за змістом державних служб за послуги, одержувані спільно. Економіст Мілтон Фрідмен відносив економічну політику до мистецтва прийняття рішень, що дає можливість виявляти основну єдність кінцевої мети у представників різних економічних течій і сприяє подоланню розбіжностей. Отже економічна політика, що здійснюється державою, урядом, система практичних заходів у сфері управління економікою, по наданню економічним процесам спрямованості відповідно з метою, завданнями та інтересами країни. У визначеннях поняття економічна політика чітко видно тісний діалектичний взаємозв'язок економіки і політики. Взаємозв'язок економіки стає релєфніший, якщо взяти до уваги сучасний науковий підхід розмежування на позитивну і нормативну функції економічної теорії. Якщо позитивна функція розглядає реальний економічний процес, тобто фіксує те, в якому становищі перебуває економіка, то нормативна функція уособлює судження про те, яким має бути економічний процес, тобто що повинно бути. Економічна політика виконує переважно практичну, нормативну функцію. Зрозуміло, взаємозв'язок економіки і політики глибше, аніж той, що здійснюють функції. Визначальними суперечностями економіка - політика виступає економіка. Економіка первинна, визначає напрям діяльності політичних інститутів: уряду, політичних партій, громадських організацій. Суб'єкти господарювання структуруються в різні соціальні спільності зі своїми, специфічними тільки властивими спільності інтересами, переважно економічними. За будь-якою дією - індивідуальною чи суспільно значимою - стоять інтереси. Відстоювати їх в умовах плюралістичного суспільства, потрібні відповідні організаційні форми - політичні партії, чи рухи, громадські організації, що виступають виразниками інтересів класів і соціальних спільностей. Не може бути політичної партії, що виражає інтереси народу. Народ - занадто абстрактне поняття. В умовах вільної економіки і найманої праці, одні соціальні спільності більше, а інші менше здатні збільшувати і відстоювати свої інтереси. І хоча у відкритому суспільстві суперечності інтересів не стають антагоністичними все-таки, іноді можуть проявлятись досить гостро. Арбітром, що утримує протиборство соціальних спільностей в межах цивілізованості, що забезпечує певний баланс їх інтересів, виступають держава, уряд. Економічний процес формування і реалізації інтересів диктує урядовим структурам відповідну соціальну політику, спрямовану на узгодження суперечностей. Інакше виникають соціальні катаклізми, що загрожують основам існування держави. Усе це і дає підставу вважати політику концентрованим відображенням економіки. Взаємозв'язок економіки і політики може бути позитивним і негативним. Візьмемо інфляцію. Чи правильне твердження, що інфляція об'єктивно властива ринковому господарству? Тільки частково, самій незначній ступені. Більш обгрунтована інша думка. Інфляція - результат бездарної політики уряду. Прагнення держави жити не по достатках неминуче штовхає уряд на грошову емісію, здатну створити короткочасну ілюзію успіху. Якщо розумні межі порушені, інфляція наростає як сніжний ком, тому має властивість підгодовуватися. Спіраль зарплата - ціни (інфляція попиту) здатна породити гіперінфляцію в сотні і тисячі відсотків в рік. Змішуючись з інфляцією витрат, гіперінфляція буквально знищує економіку країни, а з нею й уряд з його волюнтаристською економічною політикою. Черговий уряд вживає екстрених заходів погашення інфляції. Маніпулюючи грошово-кредитними і фіскальними інструментами, різко скорочуючи соціальні виплати, заморожуючи заробітну плату, уряд домагається скорочення грошової маси. Інфляція стримана. Нібито успіх досягнуто. Але чомусь триває спад виробництва, росте безробіття, погіршується соціальний клімат в країні? Виявляється, надмірна ретельність нейтралізації інфляції може мати і негативні наслідки. Надмірне зменшення грошової маси, коли коефіцієнт монетизації (відношення грошової маси до валового внутрішнього продукту) знижено до 13-15% за оптимального показника 50% і більше, приводить до гіпоксії виробництва, обумовленою недостачею обігових коштів. Падає купівельна спроможність населення. Недостача грошей здорожує кредити. Банки обслуговують лише короткострокові операції.  На жаль, ілюстрація про інфляцію не абстрактна, а реальний процес, що триває в Україні. Але інфляція показує, наскільки тонка межа відокремлює ретельно вивірені кваліфіковані підходи в економічній політиці від спонтанно прийнятих необгрунтованих рішень. У суспільних системах, де економічне життя стабільне, де ринкові відносини функціонують у чітко визначеному правовому полі, залежність економіки від політичних рішень менш глибока, аніж у тих країнах, де робляться важкі спроби реформування економіки на ринкових засадах. У перехідних економічних системах, коли демонтований колишній господарський механізм, але не створений новий, вплив економічної політики не повинен слабшати. Практика економічних перетворень у країнах пострадянського простору в 90-і роки показала, що усунення урядових інститутів від регулювання перехідних процесів, проведення приватизації і формування нової структури власності, створення ринкового механізму і правового забезпечення його функціонування позначається негативно не тільки на економіці, але й на громадському ж-итті країни. Між тим, тільки маючи аргументоване уявлення про мету, завдання і терміни реформування економіки, можна визначити найоптимальншіі способи здійснення необхідних перетворень. Однак і в розвинутих, традиційно ринкових країнах, взаємодія економіки і політики залишається актуальною. І тут існують чітко окреслені межі державного регулювання, що не повинні порушуватися. Верхня межа втручання в економіку: збереження конкурентного середовища. Скорочення втручання в економіку не повинно привести до звуження ринкових відносин, деформації економічних принципів, на яких будуються взаємозв'язки між господарськими суб'єктами - підприємствами, фірмами, об'єднаннями. Принцип не нашкодити один з основних в економічній політиці. Але й без активної ролі економічної політики не обійтися. Відомий підприємець і фінансист Джордж Сорос головною небезпекою для відкритого суспільства вважає ринковий фундамен-талізм, що робить втручання держави в економічний процес об'єктивним. Але помилки в економічній політиці посилюють позиції прихильників ринкового фундаменталізму з його принципами "Iaisser faire" (невидимої руки) Адама Сміта, що заперечує скільки-небудь помітний вплив держави на економічне життя суспільства Характер двостороннього зв'язку між сучасними рішеннями і майбутніми подіями залежить від того, чи спирається уряд в рішеннях на достовірні, об'єктивні наукові знання або на упереджені, суб'єктивні. В значній ступені некваліфіковані політичні рішення й в країнах ринкової економіки й у тих, що тільки намагаються її створити, стають головними причинами виникнення у господарській практиці проблем. Економіст Джордж Стіглер підкреслює, що жодна з реальних економічних систем не досягає ідеальності. Це стосується і ринкової моделі, що властиве соціальне явище, відоме як фіаско ринку. Однак, ступінь неудосконалення ринку куди менше фіаско політики, до якого ведуть прорахунки в економічній політиці реальних суспільних систем.

25. Політики і мораль.

Політизація всіх сфер суспільного життя – одна з примітних рис сучасного суспільства. В далеко не однозначному процесі політизації полягають позитивні і негативні можливості. Певно, позитивною є, поряд з іншими, спроможність політики своїми засобами розв’язувати проблеми суспільного життя, що назріли, «упорядковувати» стихію соціальних процесів, забезпечувати стабільність і порядок, вкрай необхідні для творчої діяльності докорінної реконструкції застарілих основ настільки складного соціального організму, як суспільство. Регулююча, упорядковуюча, організуюча функція політики особливо значуща, коли йдеться про тяжку справу державного самовизначення, національного відродження, про процеси, що визначають суть життя суспільства на «переломі епох». 1. Співвідношення політики і моралі Політика – форма суспільної свідомості і діяльності має багато вимірів. Не тільки теорія політики, що понятійним засобом відобразила багатомірність предмету науки, але й реально використовуваний політичний інструментарій, з допомогою якого політична свідомість втілюється в дійсність, матеріалізується в конкретному виді діяльності – економічна політика, технологічна, національна, екологічна, соціальна, культурна, демографічна та ін. Одним з найважливіших «вимірів» політики, критерієм ЇЇ ефективності є мораль. Мораль – це форма суспільної свідомості і сфера індивідуальної свідомості особи, що становить сукупність висловлених в нормах, принципах, категоріях і ідеалах моральних вимог, на основі яких суспільство і особистість виробляють оцінки людської поведінки, явищ соціального і духовного життя. Будучи формою суспільної і індивідуальної свідомості і видом суспільних відносин, мораль своїми принципами і нормами, ідеалами регулює поведінку людини в її сімейно-побутовій, трудовій, громадянській, політичній життєдіяльності. Етичне поняття — добро, справедливість, обов’язок, честь, совість, шляхетність не тільки висловлює оцінку політичної діяльності держави, влади, тієї або іншої політичної партії або політичного руху, але й виступає «стимулятором» або ж «регулятором» політики і політиків, що служать предметом такої оцінки. Моральна свідомість суспільства тісно взаємодіє і переплітається з політичною свідомістю, санкціонує або ж засуджує мотиви, практичну діяльність і результати політичного курсу, що реалізується, здійснює етичну експертизу політичних програм, висвітлює особисті якості політичних діячів, визначає міру їх моральної і соціальної надійності. Політика, яка не підтримується соціальною і індивідуальною мораллю, приречена на поразку, а безчесний політик, безсовісний політикан, що переслідує не загальнозначиму, а своєкорисну мету -фігура, яка швидко покидає політичну арену. Втім, це досить часто буває лише для того, щоб звільнити місце іншому політику, який також не відрізняється чистотою і шляхетністю своїх намірів. Політика і мораль, їх співвідношення і взаємовплив, звичайно ж, важлива проблема політичної філософії, політології і політичного життя суспільства. Розуміння суті проблеми, можливостей, що таяться в ній і суперечностей – одна з обов’язкових умов формування сучасної політичної і моральної культури суспільства, що прагне здійснити перехід до демократичного, цивілізованого, гуманістичного, соціально-ефективного режиму свого життя. Політика і мораль – широка і багатогран-на тема, що допускає з ясування ряду взає-моралі і політики мозв’язаних і взаємообумовлених питань: розуміння специфіки поняття політика і мораль, його місця в політологічному знанні, уточнення своєрідності політики і моралі як складових відносно єдиної суспільної системи регулювання; виявлення суті діалектико-функціонального зв’язку інститутів політики і моралі; виявлення особливостей взаємодії політики і моралі в контексті процесів сучасного суспільства, що змінюється, насамперед, вітчизняного, українського. Політика і мораль – о/гне з опорних понять соціальної, в тому числі політичної теорії. Його суть полягає в тому, що поняття політика і мораль відображає наявність взаємозв’язку двох найважливіших форм суспільної свідомості, двох певних систем організації соціуму, двох видів регулювання відносин різноманітних соціальних спільностей – етносів, класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних об’єднань та ін. Специфіка понять політика і мораль полягає в тому, що спираючись на знання про політику і мораль, повністю концентрує увагу на «механізмі» їх зв’язку, з’ясовує суть двох регуляторів суспільного життя відносно цілісної соціальної системи, в якій одна її частина не існує без іншої, допускає і доповнює її можливості і функції. Таке розуміння поняття, що аналізується, позбавляє від необхідності спеціального введення базових категорій політологічної формули – політика, мораль, дозволяє зосередитися на системних характеристиках соціальних явищ: політика, мораль. Моральне виховання як складова частина морально-політичного фактора в тій або іншій мірі впливає на будь-яку сферу соціальної діяльності і спілкування людей, не тільки пронизує всю систему людських відносин, але й в значній мірі зумовлює виникнення необхідної моральної атмосфери в суспільстві, особливого мікроклімату в колективі, що при відомих обставинах може значно змінювати характер вчинків. Так, у процесі праці людина, створюючи матеріальні цінності, не тільки безпосередньо впливає на навколишніх її людей, але й впливає на них опосередковано морально – приносить радощі всім членам колективу. Моральне виховання – сукупність цілеспрямованих, планомірних, активних, спеціально організованих впливів на свідомість і поведінку людини, що поряд з самовихованням формують індивідуальну і колективну систему твердих етичних понять, моральних переконань, схильностей, почуттів, рис характеру і моральних звичок поведінки. З’ясування діалектики політики і моралі допускає знання самої їх природи як явищ суспільного життя, законів і принципів функціонування політичних інститутів, своєрідності теоретичної рефлексії реальностей життя людей, таких, як інтереси, мотиви, експектації, орієнтації і настанов у політичній і моральній формах свідомості. На проблему політики і моралі безпосередньо «працюють» і ті політологічні знання, які проясняють практичну сторону політики, характеризують її як діяльність певних суб’єктів політичного процесу. Політика не є щось безформне, безсуб’єк-тивне. Політика здійснюється людьми, реалізується на практиці політичними діячами, лідерами, визначається певними умовами, обставинами, причинами, живе в конкретному просторово-тимчасовому соціальному континуумі, підкоряючись не тільки власним законам, але й тенденціям і закономірностям статичного порядку, що виникають завдяки дії стихійних сил, породжуються ситуативним збігом обставин. Особистий фактор політики – один з центральних пунктів проблеми політика і мораль. Осмислення історичного розвитку моралі і політики показує, що обидві ці форми суспільної свідомості не можуть існувати в суспільстві ізольовано одна від одної. Проблема співвідношення політики і моралі – одна з ключових в політичній науці, традиційно привертала і привертає в сучасних умовах увагу найбільших авторитетів світової філософії і соціології політики, прикладної політичної етики. Екскурс в історію проблеми дозволяє побачити певну наступність підходів, тлумачень, формулювання і оцінок співвідношення політики і моралі, а також наявність істотних розбіжностей у розумінні їх зв’язку. Якщо погляди представників античної і середньовікової філософії (софісти, Платой, Арісто-тель, стоїки, Фома Аквінський та ін.) в кінцевому підсумку зводилися до перебільшення ролі політики, до «політизації моралі», то в період появи ранпьобуржуазиих філософських теорій світ політичних явищ став відкрито протиставлятися сфері моралі. Античні філософи Платон, Арістотель по суті ототожнювали політику і мораль. Держава Платона виступає як макросвіт, що відображає мікросвіт окремої людини. Моральний принцип вільної особистості, за Платоном, головна умова створення ідеальної держави, досконалого суспільства. Демократію Платом розцінює як лад приємний і різноманітний, але як такий, що це має належного управління. Рівність при демократії порівнює рівних і нерівних. За Платоном, демократія п’яніє від свободи і з неї виростає її продовження – тиранія. Тиран добивається влади як ставленик народу. Кожна форма держави гине через внутрішні, властиві її власному принципу суперечності і зловживання. Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальним є наявність нинішнього знання і уміння управляти людьми. Суть знань складається, певно, в розумінні суті наслідування божественним зразкам правлінця. Платоп високо цінував політичні знання і політичне мистецтво. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно організувати і вести загальнодержавне життя, ткати політичну тканину. Арістотель же у вченні про державу, людину і політику виходить з положення про те, що людина за своєю суспільною природою є суть політична. Держава – вищий вид спілкування людей. Грецький поліс стоїть «спереду» окремого індивіду і сім’ї. Вища моральна доброчесність полягає в служінні вільного громадянина державі, його вдосконаленні, суспільній користі. Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, характерне для античних філософів політики, зустріло відкриту опозицію в працях раїшєбуржуазних теоретиків політики. Найбільш рельєфно виявилося в працях італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі. Виходячи з спостережень над дійсністю політичного життя міст роздрібненої Італії, Нікколо Макіавеллі приходить до висновку про принциповий незбіг сфери політики і миру, моральних цінностей. Політична мета вимагає для свого здійснення будь-яких засобів, в тому числі і аморальних, що «для врятування держави не слід зупинятися ні перед якими міркуваннями справедливості або кривди, людяності або жорстокості…», «Батьківщину треба захищати засобами славетними або ганебними, лише б захищати її добре». Протиставлення моралі політиці знайшло дальше обґрунтування в працях англійських філософів Томаса Гоббса, Джона Локка та іи. На думку Томаса Гоббса, принципи моралі і політики, що спираються на об’єктивну природну основу, тоді ж мають суб’єктивне забарвлення, тому що вироблені мисленням суб’єктів. Добро і зло мають виступати відносними. Природним станом людського суспільства є «війна всіх проти всіх». Природжений егоїзм людей виявляється в їх прагненні силою здійснити свої бажання: «людина людині – вовк». Тільки створення громадянського суспільства, держави шляхом укладення договору між ворогуючими, відвертає ворожнечу і сприяє виживанню людей. Джои Локк також виходив з ідеї природного права і суспільного договору, вважаючи, що обмеження свободи людини з боку держави, ЇЇ законів необхідно для захисту від самовладдя і свавілля. Джон Локк намагається з’ясувати деякий зв’язок між окремими елементами іпдивідуальпо-моральпої і політичної свідомості (моральні почуття, воля, авторитет держави, суспільна думка). Однак і в нього такий зв’язок, по суті, зводиться майже до повного підпорядкування моралі політиці. Таке підпорядкування неправомірно, хоча, мораль, не зв’язана з політикою, стає неспроможною. Саме тому-то заслуговує уваги точка зору Клода Гельвеція, який влучно помітив, що мораль (етика) є порожня наука, якщо не зв’язується з політикою і законом. В XIX ст. проблема політики і моралі знайшла відображене в теоріях представників буржуазної філософії – Іммаиуїла Канта, Георга Гегеля та in., що намагалися встановити дійсний характер взаємодії політичних і моральних факторів суспільного життя. Іммануїл Кант і Георг Гегель аналізували проблему політики і моралі в аспекті співвідношення необхідності і свободи. На думку Канта, людина є вільною, тобто моральною суттю, здатною стати і добродієм самому собі і тому не потребувати в яких би не було зовнішніх виливах з боку держави і її інститутів. В тій мірі, в якій правопорядок відповідає автономії людської моральності, правопорядок виправданий, виступає соціальним простором моральності. По суті, таку ж думку висловлював Георг Гегель, стверджуючи, що право є буття свободи. Відповідно гегелівської концепції – моральність (свобода духу) складає внутрішній зміст політичних відносин («все дійсне – розумне»), держава виступає уособленням моральності духу. В кіпці XIX – на початку XX сторіччя проблему політики і моралі досліджує ціла когорта впливових західних соціологів Опост Копт, Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Вільфредо Парето та ін. В праці «Політика як покликання і професія» Макс Вебер, аналізуючи діяльність і характер політики, приходить до вкрай песимістичного висновку про повне розведення моралі і політики. Багато його сучасників побачили в Максі Вебері нового Макіавеллі. Яке ж дійсне відношення між етикою і політикою? Невже між ними, як іноді говорилося, немає нічого загального? Або ж, навпаки, слід вважати правильним, що «одна і та ж» етика має силу і для політичної дії, як і для будь-якої іншої? Відповідаючи на питання, Макс Вебер пише, що вже перші християни знали, що той, хто зв’язується з політикою, тобто з владою і насильством як засобами, укладає пакт з диявольськими силами. Багато хто вважає, що з доброго може вийти тільки добре, а з злого лише зле. Але часто-густо, відмічає Макс Вебер, все відбувається навпаки. Хто не бачить такого, той політично справді дитина. Великий внесок в осмислення проблеми співвідношення політики і моралі вніс Карл Маркс. Американські політологи Джордж Лоско і Лео Вільям в творі «Політична теорія. Класичні тексти. Сучасні погляди», в працях Карла Маркса «Економічні і філософські рукописи», «Німецька ідеологія», «Капітал» та ін. Поряд з працями Платона, Арістотеля, Святого Августіна, Фоми Аквінського, Макіавеллі, Гоббса, Локка, Руссо, Гегеля, Мілля, Ніцше, Роллса, Хабермапа та ще багатьох. Центральне положення вчення Маркса про суспільство, державу і людину полягає у виділенні автономії особи, її прав на «самореалізацію» своїх і «сутиіспих сил». Послідовний соціальний матеріаліст і діалектик Карл Маркс прагнув з’ясувати економічні коріння політичного і морального буття людини, соціальні причини відчуження у буржуазному суспільстві безлічі людей від політики, справжньої культури благ цивілізації. Сильна сторона концепції Маркса – реальний погляд па людину і суспільство, демістифікація мотивів політичної діяльності. На думку одного з впливових сучасних філософів Еріха Фромма, «мета Маркса полягала в духовній емансипації людини, в звільненні її від уз економічної залежності, у відновленні її особистої цілісності, що повинна була допомогти відшукати шляхи до єднання з природою та іншими людьми».

Відзначаючи причини свідомого і невимушеного викривлення дійсних поглядів Маркса па проблему політики як засіб визволення людини з-під гніту соціального, Еріх Фромм водночас підкреслював, що прогностична іптенція марксових ідей послаблювалася тією інтерпретацією його вчення, що здійснювалася після його смерті, і піде немає більшої плутанини і перекручень Маркса, як в зображенні радянських комуністів, реформаторів-комуцістів і капіталістичних критиків соціалізму. Сучасний соціолог та історик Раймонд Арон більш певно відзначає слабкі місця в марксовій концепції політики. Одне з них – зведення політичного порядку до економічного, абсолютизація тези про «класову свідомість», ідея повного подолання соціальних антагонізмів. Звичайно ж, буржуазні філософи, як правило, заперечують взаємодію моралі і політики. Для них характерний розподіл моральної і політичної сфер. Так, Макс Штірпер вважав, що власна воля індивіда, його моральна сфера і держава як уособлення політики становлять дві ворожі держави, між якими неможливі «вічний мир» і спокій. Якщо ж окремі філософи тоді і визнавали наявність зв’язку між мораллю і політикою, то відводили чільну роль моралі. І раніше, і тепер проблема політики і моралі не втрачає актуальності, а перетворюється в своєрідний епіцентр політичної науки. Ще Опост Копт підкреслював, що моральні ідеї не тільки впливають па світ, але «перевертають» його. Вищою нормою оцінки соціальних явищ виступає «любов як принцип, порядок, як підстава і прогрес, як мета». Політика і мораль у взаємодії виступають єдиним цілим. «Моральне відродження», на думку Огюста Конта, – основа людського прогресу, більш важлива, аніж економічний і політичний розвиток. Окремі радикальні ідеї Огюста Конта, подібно заяві про моральну перевагу «пролетарів над іншими верствами суспільства», не міняють суть буржуазно-ліберальної фразеології. Проблема взаємодії політики і моралі привернула особливо пильну увагу сучасних буржуазних філософів та ідеологів Заходу. Пошук ефективних засобів соціального контролю над образом думок і поведінкою робітників, постійне вдосконалення засобів конформістської стандартизації народних мас у дусі вимог буржуазної моралі, політичної мети, що відповідають інтересам соціальних спільностей індустріального суспільства, змушувало буржуазних етиків і соціологів вдаватися до активного дослідження механізму взаємодії моралі і політики. Всі численні течії сучасної буржуазної політичної думки можна звести до трьох основних переконань про мораль і політику: по-перше, до заперечення зв’язку моралі з реальним політичним життям. Соціальний зміст відторгнення політики від моралі полягає в прагненні приховати від широких народних мас аморалізм реакційних кіл буржуазних політиків; по-друге, до відстоювання першості моралі по відношенню до політики, тобто до абсолютизації морального фактора, до подання моралі як якоїсь системи безликих імперативів, придатних для всіх періодів, епох і народів; по-третє, до визнання певної взаємодії між мораллю і політикою деякими прихильниками емотивізму (А. Айер, Р. Карнап, Ч. Стівепсоп, а також Ф. Штампфером, Л. Фройндом, А. Вебером та іп.), вопи навіть роблять спроби ототожнювати мораль з політикою, політичною пропагандою тощо. Аналіз політичних явищ в «політичній етиці», резонно відмічає Еріх Фромм, виходить не з соціального буття і копкретпо-історичпої структури, а з тих ідеологічних передумов, що впливають па буття. Частково визнаючи наявність «масового політичного індиферентизму», суперечності, що загострюються між особистістю і суспільством, і виключаючи можливість знайти засоби для їх дозволу, окремі західні політологи впритул підходять до визнання існування деякої полярності між індивідом і державцю. Перенос моральних норм і цінностей в сферу політики виступає ні чим іншим, як прагненням вкласти зміст буржуазної політики па фундамент «вічних» моральних істин. Мораль, звичайно ж, формується під виливом політики, що пронизує весь її зміст, безпосередньо зв’язана з нею і служить політичній меті. Відкидаючи спроби надати буржуазній державі як політичному знаряддю панівного класу моральні функції позакласової моралі, можна вважати такі погляди чистим фразерством. У буржуазному суспільстві держава вже стоїть па «політичній» і «моральній» точці зору, але не па абстрактній, а на буржуазній. Існуючий зв’язок політики і моралі буває тільки тоді, коли політика може знаходити підтримку у народних мас, що відповідає їх моральним переконанням. Підміна політики мораллю неспроможна, як неспроможне і абсолютне протиставлення політики і моралі, тому що єдність прогресивності і моральності об’єктивна. Правомірно розрізняти різні рівні узагальнення політики і моралі. В них в «знято-політики і моралі вигляді присутній досвід аналізу соціального явища в світовій політологічній літературі, відображені «загальнолюдські» мотиви. Помітимо, однак, що одна з відмінних рис «загальнолюдського» погляду на ту або іншу проблему допускає не тільки бачити деяку «лінійну наступність» підходів тлумачень і оцінок політики і моралі і їх взаємозв’язку, але й фіксувати наявність істотних розбіжностей в інтерпретації предмету науки про політику. Загальнолюдський підхід при дотриманні принципу історизму і конкретності означає констатацію різноманітних концептуальних підходів, неспівпадаючих висновків з одного і- того ж питання політичної теорії і практики, визнання правомірності такого методологічного плюралізму. Але не з метою виправдання неминучості суб’єктивізму і неможливості отримання істинного знання, не в плані апологетики абсолютного політологічного і етичного релятивізму, а в змісті утвердження об’єктивної неминучості різноманітних шляхів пошуку наукової істини, необхідність використання різних методик і систем аргументів. До істини веде не одна уторована дорога, а безліч стежок, в тому числі і неходжених. В тлумаченні співвідношення політики і моралі відбиті погляди на проблему вітчизняних політологів, її визначають особливості сучасного політичного життя в Україні, її невідкладні проблеми і суперечності.

26. Зовнішня політика держав: сутність та основні концепції

У вивченні міжнародних відносин і світового політичного процесу політологія головну увагу зосереджує на теоретичних, концептуальних засадах, а не на їхньому конкретному змісті. Існують кілька концепцій, які по-різному трактують особливості міжнародних відносин і основний зміст світового політичного процесу на різних етапах суспільно-історичного розвитку. Основними з них є марксистська, геополітичні, політичного реалізму і модерністські. Марксистська концепція світового політичного процесу ґрунтується на формаційному підході до розуміння суспільно-історичного розвитку Відповідно до цього підходу процес суспільно-історичного розвитку є послідовною зміною п'яти суспільно-економічних формацій: первіснообщинної. рабовласницької. феодальної, капіталістичної і комуністичної. Засобом переходу від однієї формації до Іншої є соціальна революція Згідно з ленінською теорією імперіалізму, на межі XIX–XX ст. капіталізм переріс у вищу й останню стадію свого розвитку – імперіалізм. На цій стадії надзвичайно загострюються як соціальні суперечності всередині і мис ріал і стичних держав, так і суперечності між самими державами та їхніми групами. В результаті складаються внутрішні передумови для соціалістичних революцій як засобу переходу від капіталізму до соціалізму (нижчої фази комуністичної суспільно-економічної формації). Загострення суперечностей між імперіалістичними державами внаслідок їх боротьби за ринки збуту, джерела сировини, сфери впливу, переділ уже поділеного між ними світу призводить до виникнення світових війн. Як наслідок розпочинається нова історична епоха, що постає як епоха імперіалізму, війн і пролетарських революцій. Основний зміст цієї епохи складає революційний перехід від капіталізму до соціалізму. Відповідно до ленінського вчення про імперіалізм і соціалістичну революцію світовий політичний процес поспіє як світовий революційний процес – процес революції!ного переходу від капіталізму до соціалізму у всесвітньому масштабі. Головними рушійними силами цього процесу визнавались світова система соціалізму, робітничий клас капіталістичних країн і національно-визвольний рух, а головною суперечністю епохи – суперечність між капіталізмом і соціалізмом як світовими системами.

Ця суперечність стала визначальною і в міжнародних відносинах, основним змістом яких мало бути протиборство двох суспільних систем у всіх сферах – економічній, політичній, воєнній, ідеологічній. Марксистська концепція світового революційного процесу певною мірою відображала реальні процеси розвитку міжнародних відносин у XX ст., хоча відбувалось це у вкрай ідсологізона ній формі. Ознайомлення з нею допомагає зрозуміти зовнішню політику СРСР та його союзників. Розпад світової системи соціалізму й самого СРСР позбавили цю концепцію сенсу і зробили її надбанням історії. Значний вплив на зовнішню політику держав і розвиток міжнародних відносин у першій половині XX ст. справили їхні геополітичні концепції. Термін «геополітика» (від грецьк. – земля + політика) до наукового й політичного вжитку ввів шведський соціолог і політичний діяч Рудольф Челлен (1864–1922). Головна ідея різних геополітичних концепцій – зв'язок політики держав, особливо зовнішньої, з особливостями їх територіально-просторового розташування. Історично становлення геополітики пов'язано з дослідженням ролі географічного чинника в житті суспільства в започаткованих іще Ш.-Л. Монтеск'є концепціях географічного детермінізму, що базувалися на ідеї обумовленості людської діяльності станом та характером навколишнього природного середовища. У цих концепціях розглядались особливості впливу просторового розташування країни, розміру її території, клімату, рельєфу земної поверхні, ґрунту, корисних копалин, флори, фауни та інших природних чинників на диференціацію господарської діяльності, темпи зростання продуктивних сил, тенденції розвитку культурного життя, типи соціальної організації та особливості політичного ладу. Спираючись на концепції географічного детермінізму, німецько-амернканський вчеинй-географ Хелфорд Маккіпдер (1861–1941) у статті з характерною назвою «Географічна вісь історії» (1904) висунув ідею про фіксований поділ світу на окремі зони, кожна з яких відіграє в історії певну роль. Стрижневою тезою його концепції було твердження про існування так званого хартленду – «серединної землі», яка має особливе значення в історії. X. Маккіпдер дійшов висновку, що глибинна суть міжнародних відносин протягом усієї світової історії полягає у протистоянні хартленду й навколишніх земель. Неперервний тиск «серединної землі» на зовнішні кордони призводить до залежності долі Європи і світу від процесів, що відбуваються в Євразії. Цей тиск породжує загрозу світовій демократії і свободі країн, представлених прикордонними землями, насамперед англосаксонського світу, у разі поєднання безмежних ресурсів Євразії з інтелектуальними та організаційними ресурсами країн оточення. Найбільш вірогідним і катастрофічним, за X. Маккіндсром. міг би бути союз Росії та Німеччини. Теорія геополітики є своєрідним інструментом аналізу взаємодії держав на міжнародній арені. Досліджуючи роль географічного чинника в політиці держав, геополітичні концепції сприяють науковому пізнанню світового політичного процесу, міжнародних відносин. Однак вони абсолютизують роль цього чинника. Більшість сучасних політологів визнають значну роль географічного чинника в політиці держав, хоча не вважають ного вирішальним і пов'язують з дією Інших чинників, таких, як рівень розвитку суспільства, характер державно-політичного устрою, національні інтереси, політичні та економічні пріоритети тощо. У період після Другої світової війни, коли протистояння двох світових соціально-економічних систем досягло стану «холодної війни», вивчення міжнародних відносин відбувалось під значним безпосереднім впливом практичних завдань зовнішньополітичної діяльності провідних держав світу. Науковою думкою було запропоновано значну кількість відповідних аналітичних підходів і теоретичних моделей, зокрема: теорія політичного реалізму Г. Моргснтау. теорія миру і війни Р. Арона, теорія факторів К. Ранта, теорія міжнародного еквілібріуму (рівноваги) Дж. Ліскі. теорія світових систем И Галтунга. Найвідомішою і найвплнвовішою серед них стала концепція, або школа, політичного реалізму, що виникла в США у другій половині 40-х років як реакція на реалії «холодної війни». На тривалий період ця концепція стала домінуючою за впливом на зовнішньополітичні структури індустріальне розвинених країн Заходу, Серед її прихильників були не лише вчені, а й провідні політики, у тому числі 3, Бжс-зінськнй і Г, Кіссінджер. Загальновизнаним засновником школи політичного реалізму вважається Г. Моргентау. Вихідною в концепції політичного реалізму Є теза про те, що недосконалість становища у світі – це результат дії сил, закладених у недосконалій природі самої людини. Тому потрібно бути реалістом: не протистояти цим силам, а враховувати їх у політиці. Згідно з концепцією політичного реалізму найважливішим орієнтиром, який допомагає знайти раціональний шлях у сфері міжнародної політики, є інтерес. Причому якщо у сфері внутрішньої політики залежно від характеру і співвідношення політичних сил за гальки іі інтерес може бути різним, то в міжнародній політиці він виступає передусім і головним чином як національний інтерес. Будь-яка зовнішня політика має будуватися, спираючись на фізичну, політичну і культурну реальність, якою є нація. У світі, розділеному конкуренцією і боротьбою за владу різних суверенних націй, зовнішня політика будь-якої нації має забезпечувати задоволення її першочергової потреби, яка полягає в тому, щоб вижити. Всі нації відповідно до наявних у них можливостей прагнуть до одного – захисту своєї фізичної, політичної і культурної ідентичності перед загрозою зовнішнього нападу. Згідно з концепцією політичного реалізму суттю міжнародних відносин є боротьба за владу між суверенними державами, що прагнуть до глобального чи регіонального домінування. Саме ця боротьба є основним детермінуючим чинником міжнародної політики. У процесі боротьби за реалізацію національних інтересів у сфері міжнародних відносин кожна держава посідає місце, що відповідає її силі. При цьому сила держави визначається як її економічним та воєнним потенціалом, так і союзницькими відносинами з іншими державами, авторитетом на міжнародній арені. Модерністські концепції виходять із необхідності зміни підходів в аналізі зовнішньої політики держав. Якщо раніше держави розглядались як цілісні явища, що мають чітко визначену позицію у міжнародних відносинах, яка базується на національному інтересі, то тепер їх почали розглядати як системи, що зазнають зовнішніх впливів і нерозривно пов'язані з існуючими міжнародними структурами. Суб'єктами міжнародних відносин вважають різноманітні міжнародні організації, транснаціональні корпорації та інші інституції, що не є державами; їх діяльності приділяється значка увага. В результаті склався напрям, пов'язаний з конструюванням спеціальних концепцій, присвячених аналізу конкретних проблем функціонування міжнародних політичних відносин. Прикладом такого роду концепцій можуть бути теорії: міжнародних систем, міжнародних організацій, міжнародних ролей, міжнародного конфлікту, національного інтересу, загальної безпеки та ін. Головна ідея концепції загальної безпеки полягає в необхідності відходу від базування міжнародної безпеки на принципі «балансу сил», на протистоянні й конфронтації великих ядерних держав. Найважливішими принципами, які сприятимуть реалізації ідеї загальної безпеки, вважаються: визнання неможливості виживання у загальній ядерній війні, а також неможливості перемоги в ній; у сучасному світі, перенасиченому ядерною зброєю, великі держави не можуть дозволити собі вдаватися до воєнних засобів розв'язання політичних або ідеологічних конфліктів; забезпечення паритету, дотримання принципу рівності та однакової безпеки за високого рівня протистояння не гарантує безпеки, єдиним шляхом її досягнення може бути тільки негайне кардинальне зниження рівня воєнного протистояння; найнадійнішим способом стримування та обмеження гонки озброєнь може слугувати модель «розумної достатності»; повна міжнародна безпека не може бути досягнута в односторонньому порядку, шляхом радикального скорочення озброєнь однією або двома країнами: тут необхідні паралельні і спільні дії багатьох країн. Події, що відбулись у світі у 80–90-ті роки, досить переконливо підтвердили багато із цих принципів.

27. Необхідність і сутність політичної влади.

Політична влада в сучасному світі є так само динамічною за своїм змістом, перебігом функціонування та результатами, як і політичне життя загалом. Сутність політичної влади, її зміст визначаються низкою факторів: деякі з них є незмінними, інші - залежать від конкретної політичної ситуації. До групи відносно незмінних складових у структурі політичної влади належать: могутність, сила, вплив, авторитет, панування, примус, легітимність. Аналіз специфіки функціонування політичної влади у тій чи іншій країні доводить, що навіть такі відносно незмінні складові мають особливості реалізації, зумовлені впливом на них конкретно політичних умов і чинників.

Перші спроби розібратися в сутності політичної влади було здійснено ще в стародавній період політичної історії.

Класичне визначення категорії „влада” дає М. Вебер, розуміючи її як „будь-яку можливість впроваджувати усередині даних суспільних відносин особисту волю, навіть всупереч опору, поза залежністю від того, на чому така можливість засновується”[1].

Феномен політичної влади наукові теоретики розкривають у двох площинах. Одні оцінюють владу як винятково політичний феномен. Тому влада розуміється як винятково політична сутність і політичне явище. Інші бачать владу такою, яка не обмежується політикою, але складає її значну частину, влада ширша й активно діє за межами політичного.

Як приклад першого підходу до влади можна навести цитату X. Лассуела й Е. Кеплена: „У широкому розумінні всі форми влади є політичними”[7]. Отже, політика розповсюджується на всю владу. Прикладом другого підходу є теорія Т. Парсонса та X. Арендт, які з політичної влади виводять міжособистісні відносини, а владу співвідносять переважно з дією великих соціальних систем.

Існує чимало визначень поняття „політична влада” як у вітчизняній та і у зарубіжній літературі. Багато теоретиків політичну владу визначають як боротьбу за владу, за володіння нею та її утримання. Головними критеріями для X. Лассуела і Е. Кеплена є „контроль над політикою володарювання”; для П. Морріса - це контроль над тим, щоб „у процесі прийняття колективних рішень наші індивідуальні влади трансформувалися в інші види влади”. Для Дж. Локка таким критерієм виступає „політичне право”: „Політичну владу я розглядаю як право прийняття законів” [7].

Політична влада відрізняється від усіх інших форм влади наступними особливостями :

а) загальністю, обов'язковістю її рішень для всіх громадян, організації всякої влади;

б) монополією на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання), так і зовнішнє (право на війну).

в) різноманітністю ресурсів [5].

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або кримінальних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада [3].

Політична влада і особливо держава використовує не тільки підкорення, насильство, але й інші ресурси: економічні, соціальні, культурно-духовні.

Спеціальне призначення політичної влади неоднозначне, що проявляється в її здатності виступати фактором як інтеграції, так і дезінтеграції суспільства. В першому випадку за допомогою влади підтримується суспільний порядок, вирішуються конфліктні ситуації, у другому - забезпечується панування одних соціальних груп над іншими.

Будь-яка влада здатна з часом втрачати ефективність, тобто відбувається ерозія влади. Про це свідчать зниження ефективності управлінських дій, підвищення рівня простого адміністрування тощо. Причиною ерозії влади є й те, що змінюються мотиви діяльності особи, політичної сили. Наприклад, до отримання влади політик ставив перед собою благородні цілі працювати в ім'я людей, їхніх інтересів, а після її здобуття прагне лише втримувати її і задовольняти власні інтереси. Ерозію влади посилюють також відсутність заходів щодо вдосконалення стилю керівництва, діяльності, критика влади з боку інших тощо [4].

Дієздатність політичної влади багато в чому залежать від її легітимності.

Легітимізація влади дає можливість державі здійснювати власні владні повноваження відносно своїх громадян, а громадянам - формувати позицію щодо діяльності владних інституцій держави.

За М. Вебером, легітимність - це не тільки законність даної влади з формально-юридичної точки зору, а скоріше - явище соціальної психології, що полягає в ухваленні суспільством даної політичної влади або, як мінімум, пасивній покорі їй [6].

Легітимністю політичної влади можна назвати рівень довіри та правомірність її дій з точки зору суспільства.

Однією з найвизначніших характеристик політичної влади є могутність влади, яка вказує на соціальні засади її функціонування у сфері політики. Могутність влади можна визначати як можливості ефективного застосування сили з боку політичної влади: чим більше таких можливостей, тим „могутнішою” є влада. Причому, навіть за умов розвитку інформаційного суспільства, коли знання стають основою владної могутності, її силові ресурси залишаються доволі вагомими.

Суттєвою властивістю політичної влади, яка віддзеркалює її управлінсько-регулятивні якості, є субординаційність. Субординаційні основи політичної влади мають цілком об'єктивну основу, бо через субординацію владної структури відображаються і реалізуються найефективніше її управлінські функції [2].

Проблема влади є центральною в політичній науці. Владу розуміють як здатність і можливість реалізувати свою волю, впливати на поведінку та рішення інших людей. Політична влада - це публічне і монопольне право здійснювати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право визначених інститутів і закладів приймати рішення, обов'язкове для всіх громадян, спираючись на специфічні засоби та апарат влади.

28. Легітимність влади: поняття, види причини де легітимації.

Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Це один з показників ефективності політичної влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і авторитетність влади - явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування.

Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов'язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір'я з боку суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм походженням влада може бути виправдана і підтримана народом. Історія знає багато подібних прикладів: повалення монархій у ході буржуазних революцій. Порушивши попередній правопорядок, нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію.

Легітимація - це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальні легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам.

Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб'єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори.

Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.

Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада має декілька видів:

геронтократія - влада старійшин;

патріархальна - влада племінних вождів;

патримоніальна - влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації - монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і трону, спеціальними зображеннями;

султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом "східного деспотизму" стало правління Івана Грозного;

влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens - слухняний) - влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.

Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумному довір'ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок - харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.

Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов'язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам.

Інші типи легітимності. Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір'я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання.

Французький політолог Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов'язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності.

Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.

У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права.

Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення. Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР, націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого режиму.

29. Проблема демонополізації влади і розподіл влад.

Розподіл влад — важлива й необхідна умова формування, правової, соціальної держави, її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до основних досягнень світової цивілізації і загально — людської культури. Соціальна цінність розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження повноти влади в руках якої — небудь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо вважають важливою гарантією політичної свободи особистості.

Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні режими заперечують поділ влади. Комуністична ідеологія відкидає його навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно до якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним від представницької влади. Вважається, що адміністративні та судові дії держави виконуються за дорученням представницьких органів державної влади і як такі є не владою, а лише функцією, здійснюваною від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу єдності влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади навіть не у формально представницькому органі, а в руках апарату комуністичної партії і небачених зловживань владою.

Поділ влади, який характеризується формальною ізольованістю кожної з її гілок і відсутністю між ними тісних функціональних відносин, визначається як «жорсткий». Найповніше він проявляється у президентській республіці.

Інший «м'який» характер має поділ влади за парламентарних форм правління, де різниця між законодавчою й виконавчою владою не має суттєвого значення, оскільки тією й іншою володіє партія парламентської більшості, лідер якої одночасно керує урядом і контролює цю більшість. Реальний поділ державної влади тут відбувається всередині парламенту між сформованим партією чи коаліцією партій парламентської більшості урядом та опозицією.

Окрім того, в змішаних республіках існує «змішана модель поділу влади». Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Фінляндія, Франція і Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.

30. Методи боротьби за політичну владу у демократичних та тоталітарних режимах.

31. Політична система суспільства: поняття, структура, закономірності розвитку.

Держава — не тільки результат розвитку суспільства, а й чинник формування політичної системи суспільства.

Політична система суспільства — упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і взає-

>>>63>>>

модіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади.

Держава хоча й найважливіша, але не одна лише політична організація в суспільстві. До складу політичної системи суспільства входять такі недержавні громадські об'єднання, як партії, професійні спілки, жіночі організації, громадські рухи (наприклад, Народний рух в Україні), інститути громадської думки та ін.

Елементи політичної системи суспільства:

• суб'єкти політики — держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання та ін.;

• політичні норми і принципи;

• політичні відносини;

• політична ідеологія, свідомість, погляди, культура;

• зв'язки між названими елементами.

Взаємодія елементів (компонентів) політичної системи суспільства дозволяє виділити п 'ять підсистем її функціонування.

1. Інституціональна — суб'єктний склад (народ, соціальні верстви, політичні партії, громадські організації та інші об'єднання громадян, трудові колективи, держава та ін.).

2. Нормативна (регулятивна) — система політичних (а також правових) норм і принципів, що регулюють відносини між народами, соціальними групами, партіями, політичними лідерами.

3. Функціональна — політичні відносини, політичний процес, політичний режим, оскільки через них формується, змінюється, здійснюється політика.

4. Ідеологічна — політична ідеологія, свідомість, погляди, культура, можливість громадянина оцінити політичне буття і обрати варіант поведінки.

5. Комунікативна — интегративні (об'єднуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування політичної системи суспільства в цілому.

>>>64>>>

Кожна із самостійних частин — ланок політичної системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації та діяльності, самостійність у вирішенні питань, що належать до їх внутрішніх і зовнішніх справ.

Зазначені елементи і частини об'єднуються в єдину політичну систему категорією «політична влада».

Особливе місце в політичній системі суспільства належить державі, оскільки вона є головним засобом досягнення цілей, що постають перед суспільством, концентрує в собі різноманіття політичних інтересів, надає усталеність політичній системі за допомогою впорядкування її діяльності.

Ознаки держави, що відрізняють її від громадських об'єднань:

1) у кожній політичній системі суспільства може існувати лише одна держава, а громадських об'єднань — багато;

2) держава — організація всього населення, а громадські об'єднання — частини населення;

3) лише держава є одноособовою повновладною організацією в масштабі всієї країни, здатною захистити основні права і свободи всіх осіб, що перебувають на її території;

4) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальний апарат, який займається управлінням громадськими справами;

5) лише держава має у своєму розпорядженні спеціальні установи та заклади примусового характеру і має монопольне право застосовувати примус на своїй території; громадські об'єднання позбавлені цих ознак;

6) лише держава має монопольне право видавати юридичні норми, обов'язкові для всього населення, і забезпечувати їхню реалізацію. Громадські об'єднання приймають програми, статути, поточні рішення, що мають внутрішньоорганізаційне значення;

7) лише держава має монопольне право встановлювати і стягувати податки, формувати загальнонаціональний бюджет;

8) лише держава є офіційною особою (представником усього народу) всередині країни і на міжнародній арені — суверенною організацією. Громадським організаціям такі якості і функції не властиві. Вони вирішують локальні за своїм змістом та обсягом завдання у суворо визначеній сфері громадського життя.

32. Основні теорії походження держави

Основні теорії походження держави

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.

Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави.

Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна — панує, інша — гнобиться.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство — боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К.Маркс, Ф.Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава — не сила, нав'язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники — психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

33. Держава: походження, ознаки , сутність.

 Походження, сутність та ознаки держави

 

Відомо, що держава існувала не завжди, а її утворенню передував первіснообщинний устрій, який являв собою стародавній тип колективного виробництва і був результатом слабкості окремої людини перед навколишнім природним середовищем. З моменту виникнення колективної праці труд окремої людини стає частиною спільної праці всього колективу общини, яка по суті була економічною формою організації людей. Знаряддя праці, її результат ставали загальними і належали всім. Тобто характер власності теж був загаль­ним. Відповідно до цього розподіл продуктів здійснювався порів­ну, тобто існувала справедливість, яку свого часу Арістотель на­звав розподільною. Такий стан тогочасного суспільства був природ­ним. Формою соціальної організації у той період був рід, причому до нього входили люди, пов’язані не тільки родинними зв’язками, а й інтересами колективного виробництва.

Первіснообщинний устрій пройшов кілька етапів розвитку, переростаючи з часом у державно-організоване суспільство. Спочатку люди користувалися плодами природи, які вони добували примітивними знаряддями праці. Пізніше виникає домашнє скотарство, започатковується виробництво сільськогосподарських продуктів, ускладнюються знаряддя праці. В цей час предмети вжитку стають результатом праці.

Змінюються і виробничі відносини: колективне присвоєння продуктів природи переходить до більш високого розряду — колективного присвоєння продуктів праці, а загальне володіння знаряддями праці і продуктами вжитку трансформується в общинну власність.

Змінюється і суспільна організація. Роди об’єднуються у племена, а останні — у союз племен. На цьому етапі виникає необхідність в управлінні загальними справами, тобто потреба у владі. Проте така влада ще не носила політичного характеру. Її втіленням були загальні збори членів роду, племені, ради старійшин, глава роду, вождь племені, які здійснювали правління в інтересах усіх соплемін­ників. Влада базувалася на авторитеті і не давала жодних матері- альних переваг. У випадках порушень звичаїв суспільний примус застосовувався у вигляді фізичного покарання або вигнання з роду.

Отже, влада первісного суспільства здійснювалась з метою узгодження волі та інтересів усіх членів роду чи племені.

Удосконалення знарядь праці, виробництво великої кількості продукції сприяло диференціації суспільства, появі експлуатації, використанню людської праці для задоволення потреб окремих, заможніших і сильніших членів племені чи роду. З цього часу починає змінюватись й організація влади, відбувається ієрархізація її органів. Замість зібрання всіх членів роду проводяться збори тільки головуючої його частини. З часом запроваджується принцип представництва: голови господарств входять у родові та общинні ради, а їх голови — до рад фраторій і племен. Кожна така владна структура визначає свою компетенцію, а органи вищого рівня починають запроваджувати повноваження стосовно органів нижчого рівня.

З подальшою диференціацією суспільства відбувається розподіл функцій влади. Формуються органи світської, військової, релігійної влади. Поряд з керівниками цих органів з’являються так звані бігмени — чоловіки, які, спираючись на особисті якості і наявність власного багатства, використовували свій авторитет для впливу на інших людей.

З часом соціальне життя продовжувало ускладнюватись, і старі інститути влади не могли задовольнити потреби дня. Тому для вирішення нагальних проблем і виникає нова форма організації суспільного життя — держава. Французький мислитель Ж. Ж. Руссо зазначав, що саме вдосконалення знарядь праці, поява приватної власності, накопичення продуктів виробництва і матеріальних цінностей стали причинами соціальної нерівності, привели до розпаду первіснообщинного ладу і підвели людство до створення нового суспільного інституту — держави — з його, незмінним атрибутом — владою[1].

У кожному суспільстві виникнення держави було зумовлене цілим рядом чинників, притаманних саме тим чи іншим соціальним устроям. Серед них розрізняють економічні (або виробничі), етнічні, географічні та ін. Проте в цілому держава виникає для потреб суспільства, збереження його цілісності, сталості та регулювання відносин між його соціальними прошарками, здійснення управління справами всього суспільства.

У міру ускладнення відносин і у зв’язку з конфліктами інтересів окремих осіб і груп людей між собою в суспільстві з’явилися відповідні структури, що почали здійснювати охоронну діяльність. У подальшому становлення держави та її владних інститутів стимулюється розподілом суспільної праці й розшаруванням суспільства на соціальні групи, які мають різні джерела походження і функції, виконувані у суспільстві. Останнє стратифікується на верстви: 1) зайняті безпосередньо у матеріальному вироб­ництві; 2) такі, що виконують управлінські функції. Виконання цих функцій спочатку тимчасово покладалося на окремих людей, а згодом управлінська посада стала постійною. Тобто утворення держави пов’язане з розпадом суспільної влади родового устрою і встановленням публічної влади, яка стає основною ознакою держави. Проявами такої публічної влади на етапі становлення держави були військові формування, а згодом поліція. З виникненням цих інститутів держава починає відособлюватись від суспільства. Але цю частину публічної влади не можна ототожнювати з державою. Це тільки її частина, в основі якої лежить примус.

Державна влада відрізняється від родової насамперед територіальною, а не родовою ознакою організації населення. В державне утворення об’єднуються люди, що живуть на певній території, на яку поширюється вплив влади. Родові зв’язки відходять у минуле, і люди стають залежними від території, тобто таким чином виявляється територіальна ознака держави. Згодом публічна влада формується повністю, втілюючись у державному апараті, який значно відрізняється від апарату управління первіснообщинного ладу.

Така влада безпосередньо не збігається з населенням, що має місце в умовах родового суспільства. Вона персоніфікується у вигляді соціально-професійної групи, яка здійснює виключно управлінські функції. Підставою для виокремлення такої групи людей є суспільний розподіл праці.

Отже, основною ознакою держави є наявність публічної влади, що має універсальний характер, поширюється на все населення, об’єднання громадян, політичні організації і посідає провідне місце серед інших владних суспільних інститутів. Крім того, ця влада наділена повноваженнями встановлювати загальнообов’яз­кові норми поведінки і застосовувати санкції за їх порушення. На відміну від інших суспільних влад, державна влада має спеціальний силовий механізм впливу: поліцію (міліцію), в’язниці, фіскальні та контрольні органи тощо.

Наступною важливою ознакою держави є розподіл населення за територіальним принципом. На відміну від кровнородинних зв’язків додержавного утворення, організація населення за місцем проживання створює особливі суспільні відносини і зв’язки, які мають характер публічно-владних. Особливий характер зв’язку держави та особи проявляється в особливому статусі останньої — в державі вона стає громадянином або підданим.

Організація влади за територіальним принципом дає можливість визначити межі впливу такої влади. Територія держави є невідчужуваною і постає як матеріальна основа, на якій базуються інші складові державного управління: земельні ресурси, народ; формуються і функціонують політична, економічна і соціальна сфери життєдіяльності суспільства.

Наявність публічної влади і територіальний аспект дають підстави розглядати державу як особливе політико-територіальне утворення суспільства.

Подальшими ознаками держави є наявність грошової одиниці і матеріальних, грошових ресурсів для утримання апарату публіч­ної влади та механізму силового впливу (армії, поліції, в’язниць, місць позбавлення волі тощо), а також фінансування справ загального суспільного значення.

Грошові ресурси формуються за допомогою запроваджуваних публічною владою податків, які стягуються примусово у визначених розмірах і термінах.

До ознак держави необхідно також віднести суверенітет, який слід розглядати як незалежність держави, непорушність її території, здатність самостійно вирішувати питання внутрішнього життя і зовнішніх зносин, бути суб’єктом і рівноправним учас­ником міжнародних організацій.

Крім того, суттєвою ознакою держави є її правотворча діяль­ність, наявність законодавства, загальнообов’язкових правил (норм) поведінки.

Таким чином, держава — це суверенна, політико-територіальна організація влади громадянського суспільства, яка виражає інтереси всіх його соціальних верств шляхом встановлення загальнообов’язкових правил поведінки за участю спеціальних органів управління і примусу, узгоджує і забезпечує ці інтереси та вирішує загальносуспільні справи.

Трансформація родової організації суспільства в державу відбувалась поступово, протягом тривалого часу. Причому формування державності та її атрибутів у різних регіонах світу мало свої особливості.

На території Європи головними передумовами виникнення держави були: поява приватної власності, накопичення матеріальних благ, соціальна диференціація суспільства, суспільний роз­поділ праці, а також приєднання територій за допомогою сили, тобто збройним шляхом.

Зовсім іншими були передумови появи східних держав. Це пов’язано насамперед з усталенішими соціальними зв’язками родового устрою, зумовленими земельно-общинними відносинами та їх економічною базою — колективною власністю. Родоплемінна верхівка, яка виконувала функції управління цією власністю, не виділялась у матеріальному плані. Її майновий стан і привілеї залежали від посади. Тому родова знать, використовуючи свій авторитет, поширювала свою владу за межі роду, на певну те­риторію, трансформуючись у професійних управлінців, публічну владу. До того ж, родова знать задля задоволення своїх інтересів вдало використовувала релігію. Зокрема, в літературних пам’ят­ках Стародавнього Єгипту, серед яких «Повчання Птахотепа» (XXVII ст. до н. е.), «Книга мертвих» (XXV—XXIV ст. до н. е.) та інших, репродукувалась ідея, що джерелом влади є Бог, а особа, яка виконує владні функції і здійснює це від його імені, — посередник між Богом і людьми. Подібне сприяло трансформуванню родової влади в державну, формуванню деспотичних монархій з надмірно централізованою владою та її відповідним апаратом. Водночас відбувалась модифікація колективної власності у державну. Апарат держави в особі монарха і чиновників здійснював управління общинами, загальними справами всього суспільства, власністю, виробничими процесами, будівництвом ірригаційних споруд, вирішував питання війни і миру тощо.

Проте слід зазначити, що існує кілька теорій походження держави. Вони почали з’являтись відразу після виникнення держави і мали на меті з’ясувати її сутність, соціальну роль і призначення у суспільстві.

Однією з перших виникла теологічна теорія. Головною її ідеєю стало твердження, що держава виникає та існує як результат волі Бога. Так само і влада держави теж походить від Бога, тому кожен повинен виконувати державні (владні) настанови і приписи як такі, що йдуть від Бога. Зазначена теорія бере свій початок за часів Стародавніх Індії та Китаю. Крім того, згідно з поглядами давньоєврейського народу Бог вважався верховним правителем, законодавцем і верховним суддею. Такий підхід до проблеми з’ясування питання про походження держави, влади, порядку і справедливості був дуже поширеним упродовж тривалого часу; згодом ці положення були прийняті християнством і знайшли відображення в Новому Заповіті.

Пізніше теологічна теорія отримала концептуальне оформлення в працях Аврелія Августина (354—430 рр.) та Фоми Аквінського (1225 чи 1226—1274 рр.). Прибічником цієї теорії був також український мислитель Іван Вишенський (1545 чи 1550—після 1620 рр.).

Пізніше набула поширення патріархальна теорія походження держави. В ній стверджується, що держава виникла шляхом розростання сім’ї. У зв’язку з тим, що люди прагнуть жити з собі подібними вони, об’єднуються в сім’ї, сім’ї — у рід, роди — у плем’я, останні — в союз племен, а згодом — у державу. Авторами цієї теорії були грецький філософ Арістотель (384—322 до н. е.) та італійський мислитель Марсилій Падуанський (1275—1343 рр.).

Державницька і правова думка Нового Часу дала світові договірну теорію походження держави. Г. Гроцій (1583—1645 рр.), Б. Спіноза (1632—1677 рр.), Т. Гоббс (1588—1679 рр.), Дж. Локк (1632—1704 рр.), Ж. Ж. Руссо (1712—1778 рр.), О. М. Радіщев (1749—1802 рр.) та інші вважали, що держава утворюється людь­ми шляхом мовчазної згоди для вирішення загальних справ су­спільства, забезпечення безпеки особи та її власності, узгодження інтересів усіх членів суспільства.

У кінці XIX — на початку ХХ століття в працях мислителів Л. Гумпловича (1838—1909 рр.), К. Каутського (1854—1938 рр.), Л. Українки (1871—1913 рр.) та інших були викладені теоретичні погляди про те, що держава утворюється шляхом застосування сили, завоювання слабких племен сильнішими.

У цей же період виникла ще одна теорія походження держави — класова. Авторами її були німецькі економісти К. Маркс (1818—1883 рр.) та Ф. Енгельс (1820—1895 рр.). Ця теорія пов’язує виникнення держави тільки з появою приватної власності, розшаруванням суспільства на антагоністичні класи, виключаючи при цьому роль інших факторів.

34. Форми державного правління.

Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно — держави поділяються на монархії і республіки.

Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Монарх — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).

Для монархії характерні такі ознаки:

— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;

— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

— наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

— влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

— монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

Монархія, як форма державного правління, пройшла ряд етапів розвитку: рабовласницька, станово-представницька, абсолютна, конституційна (обмежена).

Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії — поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі — релігійні норми.

Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави — монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент — законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.

Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади — парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).

Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Парламент (фр. parler — розмовляти) — загальнодержавний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираз волі народу шляхом видання нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.

Президент — глава держави, який втілює національну єдність, наступність державної влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.

Для республіки характерні наступні ознаки:

— народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

— здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

— наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

— одноособове або колегіальне прийняття рішень;

— наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

— юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри — імпічменту президента;

— можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади.

Сьогодні у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

— парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;

— президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним;

— президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту;

— уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту.

Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо.

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Ознаки президентської республіки:

— президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

— парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент;

— президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

— посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах;

— уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.

Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.

У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.

Згідно зі статтями 5, 6 Конституції України, прийнятої у 1996 p., Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в України є народ, який здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Повноваження відповідних органів державної влади визначаються Конституцією та іншими законодавчими актами України, зміст яких дозволяє визначити Україну як змішану, президентсько-парламентську республіку. Зокрема, про це свідчить наступне:

— єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, яка обирається терміном на чотири роки;

— Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста у порядку особливої процедури (імпічменту);

— Президент України є главою держави, обирається терміном на п'ять років; призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів України; скасовує акти Кабінету Міністрів України;

— Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України;

— правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

У грудні 2004 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Конституції України», окремі положення якого стосуються форми державного правління в Україні. Зокрема, розширено коло повноважень Верховної Ради України, яка, на відміну від положень чинної Конституції України, не дає згоду, а призначає за внесенням, на основі подання коаліції депутатських фракцій, Президента України кандидатуру Прем'єр-міністра України та деяких міністрів; Верховна Рада України за пропозицією Президента України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та висловити йому недовіру. В разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов'язків покладається на Голову Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України у разі, якщо Президент України не підписав протягом десяти днів закон, повторно прийнятий Верховною Радою України, підписує і офіційно оприлюднює його.

Президент України втратив право вето на прийняті Верховною Радою України закони про внесення змін до Конституції України.

Згідно з Прикінцевими і перехідними положеннями даного Закону його окремі положення набувають чинності з 1 вересня 2005 р. за умови прийняття Верховною Радою України до цього часу закону про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування, інші ж — з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 р.

35. Форми державного устрою.

За формою державного устрою держави поділяються на: прості та складні. Серед простих держав визначають унітарну.

Унітарна держава — це єдина держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають ознак суверенітету.

Простим (унітарним) державам притаманні такі важливі риси:

— цілісність та недоторканність території у межах державного кордону;

— єдина конституція, дія якої поширюється на всю територію країни;

— єдина система державного апарату, що поширює свої повноваження на територію всієї країни, на всіх громадян (єдині глава держави, законодавчі, виконавчі та судові органи влади);

— єдина система права і система законодавства;

— єдине громадянство та державна символіка;

— адміністративно-територіальні одиниці (області, графства, воєводства, провінції) не мають основних ознак державності, у тому числі політичної самостійності;

— у міжнародних відносинах держава виступає єдиним цілим.

До простих (унітарних) держав належать: Україна, Англія, Польща, Італія.

Залежно від характеру державних утворень прості (унітарні) держави поділяють на:

1) централізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці яких мають рівний правовий статус (голови місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади — Пакистан, Фінляндія, Данія, Польща);

2) децентралізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці котрих наділені певними пільгами із самоврядування (місцеві органи самоврядування обираються населенням, мають значні права у вирішенні проблем місцевого економічного, соціального та іншого характеру) в певній адміністративно-територіальній одиниці; можуть створюватись автономії, які наділяються відповідною самостійністю у сфері правотворчої та адміністративної діяльності в межах своєї компетенції згідно з повноваженнями, що визначені конституцією країни (Україна, Франція).

Відповідно до положень Конституції України вона є унітарною децентралізованою державою, територіальний устрій якої грунтується на засадах єдності і цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади (державного управління з місцевим самоврядуванням).

Це підтверджує низка ознак:

— територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною;

— єдине громадянство;

— єдині органи державної влади: Верховна Рада України - вищий законодавчий орган влади; Президент України — глава держави, виступає від її імені, представляє Україну у міжнародних відносинах, Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади, судові органи влади на чолі з Верховним Судом України;

— систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, 23 області, м. Київ та м. Севастополь (зі спеціальним статусом).

Серед складних держав розрізняють:

1) федерацію,

2) конфедерацію,

3) імперію.

1. Федерація (пізньолат. foederatio — союз, об'єднання) — це складна держава, що являє собою союз ряду державних утворень, які мають певну політичну самостійність.

Федеративний устрій низки держав обумовлений багатонаціональним складом населення, яке проживає на їх території.

Для федерації притаманні такі ознаки:

— єдина територія складається з територій адміністративно-територіальних одиниць — суб'єктів, які мають назву провінцій (Канада), штатів (США), земель (Австрія), еміратів (ОАЕ), кантонів (Швейцарія) тощо, свій територіальний устрій у межах єдиного загальнодержавного кордону;

— наявність трьох рівнів повноважень органів влади і їх відповідної компетенції:

а) виключних повноважень федерації,

б) виключних повноважень суб'єктів,

в) сумісної компетенції;

— існування загальнофедеративних органів державної влади, рішення яких є обов'язковими для суб'єктів федерації, відповідно до конституційно закріпленого обсягу владних повноважень;

— законодавчі, судові, виконавчі органи влади суб'єктів федерації мають власну спеціальну компетенцію, яка не збігається з компетенцією центральних (федеральних) органів;

— державні утворення об'єднані у федерацію на підставі союзного договору, зберігають при цьому право на самовизначення і вихід з федерації;

— наявність загальної конституції федерації та конституцій суб'єктів, наділення суб'єктів федерації правом видавати нормативно-правові акти, зміст яких повинен відповідати законодавству федерації, а дія поширюватися виключно на їх територію;

— наявність загальнофедеративного двопалатного парламенту (США, Аргентина), у якому в одній з палат (верхній) представлені суб'єкти федерації і парламенту суб'єктів федерації, федерального уряду та відповідних органів управління суб'єктів федерації, а інша (нижня) — є органом загальнофедеративного представництва, формується шляхом виборів по територіальних виборчих округах;

— наявність подвійного громадянства (якщо інше не передбачено конституцією): кожний громадянин вважається громадянином федерації і одночасно громадянином суб'єкта федерації;

— наявність загальнофедеративної податкової та фінансової систем;

— суб'єкти федерації не володіють повним суверенітетом і не можуть бути суб'єктами міжнародного права, хоча у випадках договірних міжнародних відносин у економічній, культурній сфері федерація може виступати як у цілому так і кожен із суб'єктів самостійно;

— загальні збройні сили;

— суб'єкти федерації можуть мати зовнішні ознаки суверенітету: гімн, герб, прапор.

За окремими критеріями федерації можна поділити на декілька видів:

1. Відповідно до правової підстави та способу створення :

— договірні — створені на основі союзу, шляхом об'єднання раніше самостійних держав у федерацію з одночасним переданням їй частини суверенних повноважень (наприклад, створення СРСР у 1922 p.);

— конституційні — створені шляхом закріплення у конституції принципу розподілу країни на суб'єкти федерації з відповідним розподілом повноважень (наприклад, створення федерації у США в 1787 p.);

2. Згідно з принципом побудови:

— національні — федерації побудовані з урахуванням національного складу населення, тобто її суб'єкти відрізняються за складом населення і називаються за основною (титульною) нацією (Бельгія);

— територіальні — федерації побудовані за територіальною ознакою, де всі суб'єкти однонаціональні за національністю або багатонаціональні, але жодна з національностей не має абсолютної більшості, або представники однієї національності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, політичних, культурних інтересів (Малайзія, Нігерія);

— національно-територіальні — федерації, що поєднують національні і територіальні ознаки. Наприклад, Канада є національно-територіальною, оскільки складається з десяти провінцій, з яких дев'ять заселені англомовним населенням, а одна (Квебек) — франкомовним.

3. Відповідно до характеру та обсягів повноважень суб'єктів федерації:

— симетричні — федерації, де всі суб'єкти мають рівний правовий статус;

— асиметричні — федерації, де правовий статус суб'єктів федерації неоднаковий. Наприклад, у Індії територія поділяється на штати і союзні території; штати управляються парламентом, а території — федеральною владою. У Німеччині суб'єкти федерації мають неоднакове кількісне представництво у парламенті.

У практиці сучасного державотворення виділяють, як правило, національну і територіальну федерацію. Тому докладніше розглянемо їх суттєві ознаки.

Ознаки територіальної федерації:

1) державні утворення в її складі не є суверенні, вирішення питань зовнішньої і внутрішньої політики залежить від центральних органів влади;

2) юридичне розмежування повноважень між центральними і місцевими органами влади здійснюється на основі конституції;

3) суб'єкти не мають права представництва у міжнародних організаціях;

4) федеративна конституція не передбачає або забороняє односторонній вихід суб'єктів із союзу;

5) збройні сили підпорядковані союзним органам, головнокомандуючий — глава держави. Суб'єктам у мирний час забороняється утримувати професійні збройні сили.

Національна федерація характеризується багатонаціональним складом населення, що компактно проживає на території суб'єктів федерації, та має наступні ознаки:

1) суб'єктами є національні державні утворення, які мають рівний правовий статус;

2) будується на принципі добровільного об'єднання суб'єктів;

3) забезпечує суверенітет великих і малих націй, їх вільний розвиток;

4) суб'єкти мають власні органи державної влади: парламент, президента, судову систему, їх органи виконавчої влади самостійно здійснюють зовнішню політику;

5) вищі органи федерації формуються із представників суб'єктів і лише координують діяльність останніх;

6) право суб'єктів на вільний вихід із союзу.

2. Конфедерація — це тимчасовий союз суверенних держав, що об'єднались для досягнення спільної мети у певній сфері державної діяльності (оборона країни, розвиток грошово-кредитної системи тощо).

Конфедерація має нестійкий характер, з часом вона або розпадається (Австро-Угорщина), або перетворюється на федерацію (Швейцарія, США).

Конфедерації притаманні такі ознаки:

— це об'єднання суверенних держав на підставі договору;

— відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території та державного кордону;

— відсутність спільної для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової системи (у тому числі бюджету);

— наявність спільного конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав і має на меті координацію діяльності конфедерації; рішення цього органу не мають обов'язкового характеру для суб'єктів, які можуть відмінити їх дію на своїй території (право нуліфікації);

— відсутність суверенітету конфедерації, кожна з держав зберігає свій суверенітет;

— тимчасовий характер об'єднання (союзу);

— право вільного виходу суб'єктів з конфедерації.

Прикладом конфедерації були: колишній СРСР з 1917 р. по 1922 р. (30 грудня 1922 р. конфедерація, до складу якої входили: Росія, Україна, Білорусія, республіки Закавказзя, уклали договір і пертворились на федерацію); Нідерланди з 1579 p. по 1795 p., Німеччина з 1815 p. no 1866 p., Сенегамбія з 1982 р. по 1989 р.

Особливими формами об'єднання держав є співдружність та співтовариство — союзи держав, що виступають як асоційовані члени при збереженні ними повного суверенітету, з метою спрощення візової системи та митних кордонів, досягнення успіхів у сферах економіки, культури тощо. Правовою основою співдружності є договір (статут, угода) або інший нормативний документ. Приклад — Європейський Союз (який складається з Європейського економічного співтовариства, Європейського співтовариства з атомної енергії, Європейського об'єднання вугілля і сталі), Британська співдружність, Співдружність незалежних держав (СНД).

Імперія (лат. imperium — влада, панування) — різновид складної держави, яка характеризується насильницьким об'єднанням територій суверенних багатонаціональних держав або їх частин. Особливі риси імперії: утворена в результаті експансії; складовими є адміністративно-територіальні одиниці — колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за правовим статусом; двохступенева система органів державної влади (влада метрополії і колонії); центральний орган влади — імператор (глава держави), та місцеві органи — намісники, губернатори тощо, які призначаються імператором; правова система грунтується на принципах права метрополії; для правового статусу населення характерне дискрімінаційне становище представників не панівних націй, відсутність або обмеження політичних прав і свобод.

Імперія як форма державного устрою розглядається у історичній ретроспективі: Римська імперія, Османська імперія, Російська імперія. Окремо необхідно розглядати Британську імперію, розвиток відносин у якій у XX ст. призвів до набуття нею нового нетрадиційного змісту: перетворення з імперії на співдружність 40 країн на чолі з Великобританією.

36. Правова держава: поняття, ознаки, проблеми розбудови в Україні.

При характеристиці правової держави необхідно пам’ятати, що хоч вона і має специфічні ознаки, проте залишається власне державою, у якої є загально-родові ознаки.

Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можли­вості її порушення владою на окремих етапах розвитку. Це дає підстави стверджувати, що конкретні держави неоднаково обме­жені правом. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б макси­мально обмежена правом і правами людини. Таким чином, право­ва держава певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змінюваним змістом (від ліберальної до соціальної моделі). З цього випливає: те, що вважалося ідеалом на момент започатку-вання теорії, на початку XXI століття не повністю відповідає суча­сним уявленням про роль і місце держави в житті суспільства.

Правова держава — це організація політичної влади, діяльність якої заснована на визнанні та реальному забезпе­ченні прав і свобод людини, верховенстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Правова держава незалежно від специфіки країни характери­зується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного просування суспільства на шляху наближення до ідеа­лу, що містить теорія правової держави. Це такі ознаки.

Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здій­снення і гарантування державою невід’ємних прав і свобод люди­ни. Цей принцип передбачає визнання кожної людини вищою соціальною цінністю. Завдяки інтегруючій функції права особис­тості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов’язані і взаємообумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні тощо). Кожна з кате­горій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний зв’язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюється як недоторканні і невідчужувані всі інші права й свободи.

Соціальна природа правової держави означає законодавче закріплення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представни­ками різних соціальних верств, а отже — досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві. Цей вплив здійснюється індивідами і їх об’єднаннями за допомогою конституційно-правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за діяльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою формування цих ор­ганів, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтере­сах певних соціальних верств і груп населення.

Принцип верховенства (панування) права. Право, по відно­шенню до держави, є первинним. Держава не створює право, а лише дає юридичне завершені формулювання, в яких закріплю­ються уявлення про справедливість, що об’єктивно склалися в суспільстві і потребують державного захисту. Отже, за допомо­гою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає пра­ву формальної визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.

Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності держави, так і сама ця діяльність визначалися правовими рішен­нями законодавців. Його реалізація забезпечує незалежність державного апарату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперервність розвитку держави в умовах постійних змін, що відбуваються в житті суспільства і навіть стають переду­мовою таких змін.

За допомогою права відбувається відтворення існуючої со­ціальної системи, оскільки в ньому конкретизується правова дер­жавність. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягається узгодження і взаємодія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.

Панування права в житті суспільства забезпечує створення де­мократичних державних структур, воно гарантує верховенство конституції як найвищого за юридичною силою нормативно-пра­вового акта, а також правових законів, підвищення їх якості, здійснення принципу поділу влади і т. ін. Конституція, яка завжди має правовий характер, таким чином визначає межі втручання дер­жавної влади у сферу саморегуляції громадянського суспільства, яке набуває субсидіарного (додаткового) характеру і не може за­шкодити інститутам і механізмам саморегуляції.

У цілому верховенство права означає, що не тільки громадя­ни, але й передусім сама держава, її органи та державні служ­бовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У пра­вовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий за­кон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим зако­ном, вона не-може вважатися правовою. Пов’язаність усіх суб’єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.

Правова держава зароджується і функціонує в умовах грома­дянського суспільства. Питання щодо громадянського суспіль­ства, як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як питання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством ро­зуміють сукупність недержавних і неполітичних відносин, які .утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-влас­ників і їх об’єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної відокремленості від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов’язаними між собою, по-перше, генетичне (в євро–пейській історії громадянське суспільство і держава взаємно створювали одне одного), а по-друге — корегуючи одне одного. Отже, громадянське суспільство розвивається в діалектичній єдності і протиріччі з соціальною правовою державою.

Теоретична конструкція правової держави складається по­ступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспіль­ством об’єктивної потреби в зміні сутності держави. Особливої переконливості ця теза набуває в разі трансформації ліберальної правової державності в соціальну правову. Цей процес супроводжувався теоретичними пошуками лібералів, християнських демо-’ кратів і соціал-демократичного руху, що дає підстави констату­вати: концепція правової держави в її сучасному вигляді є підсум­ком зусиль громадянського суспільства. Вона реалізується тоді, коли досягає «критичної маси», яка здатна перевлаштувати людське буття. Таким чином можна зрозуміти гальмування про­цесу розбудови України як правової держави, оскільки грома­дянське суспільство в нас ще не склалося.

Про тісний зв’язок, який існує між громадянським суспільст­вом і соціальною, правовою державою, свідчить і той факт, що процес становлення правової держави в 50-60-х роках XX сто­ліття супроводжувався, як правило, паралельною розробкою відповідної моделі громадянського суспільства (наприклад, кон­цепції «сформованого суспільства» Л. Ерхарда у ФРН або «вели­кого суспільства» Л. Джонсона в США).

Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сфор­мулював ТІЇ. Монтеск’є, традиційно вважається обов’язковою ознакою сучасного конституційного ладу. Сучасний підхід до розкриття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення двох аспектів. Це, по-перше, незалежність і самостійність кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої й судової (при цьому необхідно виходити з того, що така незалежність і самостійність мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади та органів судової влади), а по-друге — існування й ефек­тивне функціонування конституційного механізму взаємних стримувань і противаг. Система «стримувань і противаг» була за­початкована в СІІІА. Вона являє собою сукупність правових об­межень однієї гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до та­ких обмежень відносять: здійснюване за допомогою принципів права, норм конституції і законів регламентування нормотворчої діяльності, зокрема видання законів виключно парламентом, об­меження підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке ви­значення повноважень вищих органів державної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення правосуддя ви­ключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система «стримувань і проти­ваг» може набувати специфічних ознак, що обумовлено існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг парламент­ської республіки важливе місце відведено праву парламенту висловити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і контрповноваження уряду — можливість розпуску парламенту президентом за поданням прем’єр-міністра і призначення до­строкових виборів.

Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захи­щеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідаль­не ставлення держави до людини, її прав і свобод, а також їх охо­рону усіма передбаченими законом засобами. Ця вимога випли­ває з конституційних положень, які визнають людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини, їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, ста­новити основу демократичної державності.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при виконанні обов’язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захище­ності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комп­лексний характер. Його комплексність полягає в тому, що цей принцип лежить в основі всіх взаємозв’язків людини як з держа­вою, її органами, так і з іншими індивідами та їх суспільними об’єднаннями в межах правових відносин. Принцип правової за­хищеності в змістовому плані має специфічні правові ознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб’єктів права; особливий режим правового регулювання;

стабільний правовий статус громадянина і система юридичних га­рантій його непорушності.

Правові відносини ґрунтуються на основі рівності і взаємної відповідальності сторін. Звісно, держава теоретично має найбільший обсяг прав і обов’язків. Крім цього, у держави є особ­ливі правомочності, яких не може бути в окремого громадянина (наприклад, видавати загальнообов’язкові норми, збирати подат­ки та ін.). Але в конкретних правовідносинах вони (держава і гро­мадянин) мають рівні права і відповідні їм обов’язки.

Створення стабільного правового статусу громадянина (сис­теми його прав і обов’язків) і чіткого механізму забезпечення дають можливість людині відчувати своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна реалізація принципу взаємної відповідальності особи і держави сприяє поступовому відрод­женню довіри людини до держави.

У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозболяючого правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США вперше був сфор­мульований принципово інший підхід до бачення змісту цього ре­жиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч.І ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий поря­док в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодав­ством». Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особи і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.

У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено роби­ти лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держа­ва має право і навіть зобов’язана за порушення законів застосо­вувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати ре­альні юридичні засоби захисту своїх прав.

Особливо важливого значення для ефективного функціону­вання правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових ор­ганів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відпо­відно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об’єднання — з другого, повинні роз­глядатися як рівноправні суб’єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля держави. В результаті здійснюваної в дер­жаві реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.

У правовій державі на належному рівні знаходиться пра­восвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає на­явність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який кон­че потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, ду­же важко. Для запровадження системи правового навчання і ви­ховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними правничими установами.