3. Українсько-польська, радянсько-польська війна і знищення зунр.
На плечі ЗО УНР упав весь тягар польсько-української війни. Українська Народна Республіка, сама була втягнута у військовий конфлікт з більшовиками на сході і тому не могла допомогти новоприєднаним областям на заході. У грудні 1918 рокузначна територія ЗУНР булаокупована поляками. Весь період груднясічня пройшов у спробах українських військ відвоювати Львів.
19 березня 1919 року польська армія почала наступ на Львів, яке захопила вже30 квітня. 24 травня новий наступ поляків підтримали з території Буковини румунські війська. За цих умов24 травня Виділ Укради та Рада Державних Секретарів ухвалили закон про передачу всієї повноти владив ЗО УНРдержавним секретарямО.Бурачинському, М.Мартинцеві, у разі потребиА.Артимовичу, М.Казаневичу, В.Паненкові і М.Лозинському. Але9 червняв Заліщиках, в умовах воєнної поразки й державного розколу, Президія Виділу ухвалила рішення про передачу військової і цивільної владиуповноваженому Диктаторові Є.Петрушевичу.Для втілення у життя покладених на нього функцій Диктатор утворив інститут уповноважених, які у практичній роботі керувалися виключно його вказівками. До цього складу було призначено С.Голубовича, С.Витвицького, В.Курмановича, І.Мирона, генерала О.Грекова.
Слід зазначити, що лідер Директорії С.Петлюра не визнав диктаторських повноважень Є.Петрушевича, мотивуючи це тим, що Конституція ЗУНР не передбачала такої посади. Є дані, що Є.Петрушевич навіть вийшов із складу Директорії.
Найбільш вдалою військовою операцією українців в цій війні стала т.зв. Чортківська офензива – наступальна операція у червні 1919 року, коли 25-тисячна українська армія змусила відступати по усьому фронту 100-тисячну польську армію. Але через брак боєприпасів і виснаження армії призвело до контрнаступу поляків.
1618 липня 1919 року залишки УГА перейшли Збруч і з’єдналися з військами Директорії УНР, залишивши всю Східну Галичину у руках польської влади.
ЗУНР де-факто припинила своє існування. Диктатор Є.Петрушевич виїхав на територію Румунії, а звідти до Відня, де організував новий закордонний центр ЗУНР.
Перебуваючи у безнадійному стані, коли УНР знаходиться у “трикутнику смерті” між польськими, денікінськими й радянськими військами, після контрнаступу більшовиків в жовтні 1919 року, С.Петлюра, що присвоїв собі усі владні повноваження Диктатора УНР, відправився до Варшави, домовлятися і просити допомоги у боротьбі з радянськими військами. Опинившись перед загрозою окупації тогочасної столиці УНР Кам’янця-Подільського російськими військами, він запросив до міста польські загони. Залишки державного апарату та армії було евакуйовано до Любара. У грудні 1919 травні 1920 року окремі війська УНР, очолювані Ю.Тютюником і М.Омеляновичем-Павленко здійснили І Зимовий похід військ УНР, перейшовши до партизанської війни і реалізувавши зимовий рейд по тилах денікінців і Червоної Армії.
Однак у квітні 1920 року від імені УНР С.Петлюра підписав Варшавський мирний договір з поляками, згідно з яким Польща визнавала УНР та її незалежність, отримувала території Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Підляшшя, Полісся. Таємна військова конвенція, підписана після договору, передбачала спільні воєнні дії проти більшовиків. Розпочалась радянсько-польська війна.
З’явившись на території Галичини, більшовики негайно оголосили тут радянську владу. Там вони утворили Компартію Східної Галичини (КПСГ), серед керівників якої були В.Затонський, І.Немоловський, І.Кулик. Під керівництвом В.Затонського 8 липня 1920 року в Тернополі було створено так званий Галицький революційний комітет, а 15 липня ним було видано „Маніфест”, який проголошував створення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Більшовикам не вдалося організувати мережу ревкомів у всьому регіоні, їхня законотворча діяльність була більш активною. Галревком видав декрети: про скасування державного статусу української мови, про права і обов’язки робітників, про заборону видачі алкогольних напоїв цивільному населенню, про вилучення вогнепальної зброї, про обов’язків обмін усієї іноземної валюти на грошові знаки РРФСР, про нормування збору жнив з панських маєтків.
Однак більшовики явно переоцінили свої сили. Польща швидко захопила Білорусь, Правобережжя і Київ. Війна йшла з перемінним успіхом польської і радянської армії, але після виснаження обох, вони пішли на переговори і 12 жовтня 1920 року підписали перемир’я. Для УНР це означало розрив відносин з Польщею, українці продовжили війну самостійно. Після виснажливих боїв українські війська відступили.
Останньою спробою антирадянської боротьби став так званий “листопадовий рейд” або ІІ Зимовий похід військ УНР у листопаді 1921 року. Його очолив Ю.Тютюнник і Ю.Отмарштейн. Після важкої битви і оточення під містечком Базар більша частина військ потрапила у полон і була розстріляна. Так закінчилася збройна боротьба військ УНР за незалежність України.
18 березня 1921 року між Польщею і Радянською Росією був підписаний Ризький мирний договір. Польща визнавала існування Української Соціалістичної Радянської республіки (яка була офіційно проголошена 6 січня 1919 року). До складу Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся, інші українські правобережні землі увійшли до складу УРСР.
Причини поразки усіх українських національних урядів.
Причини поразки усіх національних урядів цієї доби були зумовлені наступними факторами. По-перше, об’єднане ідеєю самостійності українське суспільство було, однак, розколоте у питанні про політичний устрій України, про соціально-економічний лад (серед прихильників української незалежності були республіканці, монархісти, прихильники радянського устрою). Одні стояли на буржуазних позиціях, інші – на соціалістичних, чи навіть комуністичних. Їм не вдалося прийти до компромісу, замість цього вони ще розпочали боротьбу між собою. Цей розкол зумовив послаблення національно-визвольного руху, звів його нанівець. По-друге, усі уряди мали вузьку соціальну базу, не були підтримані широкими масами населення протягом довгого часу через хиби і недоліки своєї суперечливої, непослідовної і недалекоглядної політики (перш за все страждала соціальна сфера, не було надано необхідного значення питанню про створення власної армії, релігійному й національному питанню). По-третє, зовнішньополітична ситуація (інтервенція Антанти, поляків, білогвардійців) послабляла становище і сили національних урядів України.
І хоча та великомасштабна діяльність, яку її розвинули під час революції представники національно-свідомої інтелігенції, була вкрай необхідна українському народові, вона не могла замінити собою, заповнити ті важливі сфери суспільно-політичного життя, на які українські політичні діячі, переважно представники інтелігенції, не звернули уваги, або навмисно проігнорували їх через свою духовну обмеженість, амбіційність, брак волі.
За думкою дослідника Б.Кравченка, однією з причин невідворотності трагедії 19171920 рр. було те, що політичне керівництво національним рухом опинилося в руках представників ідеологічно нестійкого, соціально аморфного, агресивно-безпринципного містечкового різночинства. Це, в свою чергу, мало своїм наслідком крайню лівизну українського політичного проводу в 1917 р., домінування в національному політичному середовищі (яке фактично було рухом сільської більшості та частини міської меншості проти сільської меншості та міської більшості) марксистських ультра радикалів інтернаціоналістсько-соціалістичного ґатунку.
Уроки національно-визвольних змагань продемонстрували, що: 1) для досягнення незалежності необхідним є об’єднання усіх національних сил; 2) українська державність є можливою лише в соборності української нації та її території; 3) боротьба за незалежність вимагає гнучкої політики, вміння йти на компроміси для досягнення внутрішньої єдності; 4) неможливо вести боротьбу за незалежність в умовах міжнародної ізоляції, без зовнішньої підтримки; 5) необхідно надавати велике значення питанням соціальної політики.
Література
Анпілогова Т.Ю. Національне відродження в Україні ХІХХХ ст.: навч.-метод. посіб. для студ. ун-ту спец. „Історія” / Т.Ю. Анпілогова. Луганськ: Вид-во ДЗ „ЛНУ імені Тараса Шевченка”, 2008. 198 с.
Ковальчук М. Війна з більшовицькою Росією за незалежність. 1917 1920. К., 2007. 72 с.
Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917 1920: навч. посіб. К. : Либідь, 1997. 208 с.
Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань. 19171918: Препринт. вид. / Р. Млиновецький. Львів: Каменяр, 1994. 571 с.
Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. К.: Український письменник, 1994. 413 с.
Яневський Д. Політичні системи України 19171920 років: спроби творення і причини поразки / Д. Яневський.. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2003. 767 с.
Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу / За ред. Б.Д.Лановика. К.: Вікар, 1999. 737 с.