експериментів Резерфорд установив низку подібних від- ношень між електронами і ядром, з одного боку, та плане- тами і Сонцем, з іншого.

Якщо ми маємо дві системи упорядкованих об’єктів:

а = (а1, а2, ..., аn) і в = (в1, в2, ..., вn), між якими існують однакові відношення, то міркування можна побудувати

так:

Р1(а1, а2 ,..., аn) Р2(а1, a2,..., аn) ... Рn (а1, a2,...,аn). Р1(в1, в2,..., вn) Р2(в1, в2 ..., вn ) ... Рn (в1, в2,..., вn).

Q(a1, a2,..., an)

Q(в1 , в2,..., вn).

Для підвищення міри імовірності аналогії треба до- тримуватися таких вимог:

1.Число спільних для зразка і суб’єкта ознак повинно бути якомога більшим.

2.Основа аналогії повинна бути суттєвою для зразка

ісуб’єкта аналогії.

3.Спільні ознаки для зразка і суб’єкта повинні бути найрізноманітніші.

4.Переносна ознака повинна бути зв’язана із спіль- ними ознаками.

Аналогія є своєрідним генератором нових ідей. За допо- могою аналогій розкриваються нові грані ідей, які довели свою ефективність, встановлюються зв’язки між новими ідеями, гіпотезами і достовірним знанням.

1.Структура умовиводу.

2.Поняття дедуктивного та індуктивного умовиводу.

3.Поняття висновку логіки висловлювань.

4.Типологія правил висновку логіки висловлювань.

5.Визначення основних прямих правил.

6.Характеристика основних непрямих правил.

7.Способи обгрунтування правил висновку логіки вислов- лювань.

8.Побудова доведення правила висновку.

9.Поняття аналітичного правила.

10.Визначення методу аналітичних таблиць.

11.Побудова аналітичної таблиці.

12.Структура аналітичної таблиці.

РОЗДІЛ ХІ

АРГУМЕНТАЦІЯ

У практиці міркувань ми часто зустрічаємося із ситуа- цією, коли необхідно не тільки мати істинне положення, а й продемонструвати, чому це положення істинне чи хибне, в чому полягає його доцільність або недоцільність. Цей спосіб інтелектуальної діяльності називають аргументаці-

єю.

Аргументацію можна визначити як спосіб міркуван- ня, який складається із доведення і спростування, в хо- ді яких формується переконання в істинності чи хиб- ності якогось положення як у самого автора, так і у опонентів.

Доведенням і спростуванням широко користуються в рі- зних науках і різноманітних галузях людської діяльності. Але лише у логіці розкривається природа доведення і спростування, описується їх структура, визначаються спе- ціальні правила.

1. Поняття доведення. Структура доведення

Термін «доведення» має декілька значень.

По-перше, «доведенням» називають факти, за допо- могою яких встановлюється істинність певного поло- ження.

По-друге, «доведенням» позначають джерела доказів, наприклад, літописи, архіви, оповіді очевидців, мемуари тощо.

Нарешті, по-третє, «доведенням» називають логічну

процедуру, в ході якої встановлюється істинність пев- ного положення за допомогою положень, істинність яких уже встановлена раніше.

Саме третє значення терміна «доведення» є об’єктом до- слідження логіки.

Структура доведення складається із:

тези;

аргументів та

демонстраціїї.

Т е з а – це думка або положення, істинність якого потрібно довести.

Наявність тези є обов’язковою умовою будь-якого дове- дення. Теза може бути сформульована як на початку дове- дення, так і в будь-який момент доведення. У природній

мові тезу виокремлюють такими зворотами: а) «Ось моя теза»; б) «Ось моє бачення»; в) «Це моя точка зо- ру»; г) «Це моя позиція»; тощо.

Іноді тезу проголошують без спеціального посилання на те, що дане положення є тезою. Як правило, теза форму- люєтся у вигляді категоричного судження.

Наприклад, «Земля має еліптичну орбіту руху»;

«Це імітація крадіжки»; «Україна правова держава»;

«Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180о».

Але бувають випадки, коли теза формулюється у формі запитаня.

Наприклад:

«Хто організатор убивства президента Дж. Кеннеді?»; «Як була заснована Києво-Печерська Лавра?»; «Які чинники політичної стабільності в Україні?».

У судовій практиці розрізняють:основну тезу і

підлеглу тезу або часткову тезу.

О с н о в н о ю т е з о ю називають положення, із якого випливають (або йому підпорядковуються) декі- лька явно сформульованих положень.

Тому доведення основної тези передбачає обґрунтування цих підлеглих положень.

П і д л е г л о ю т е з о ю називається положення, яке стає тезою лише тому, що завдяки йому доводить- ся основна теза.

Це і обумовлює те, що доведена часткова теза стає ар- гументом для основної тези.

Однією із основних властивостей тези є те, що вона повинна бути істинною. Хибне положення, яке висува- ється як теза, неможливо обгрунтувати ніяким доведенням.

А р г у м е н т – це думка, істинність якої уже встановлена раніше, і яка може бути використана для обгрунтування істинності довільного положення.

До аргументів відносять: 1) факти дійсності; 2) закони; 3) аксіоми; 4) дефініції;

5) раніше доведені положення.

Розглянемо кожен із видів аргументів.

Слово «факт» походить від латинського – factum, що означає зроблене, здійснене. Існує декілька значень цього терміна.

По-перше, під фактом розуміють істину, подію або ре- зультат;

по-друге, факт визначають як дещо реальне на проти- лежність вигаданому;

по-третє, під фактом розуміють конкретне, одиничне на відміну від абстрактного, загального;

по-четверте, факт трактують як особливого роду по- ложення, що фіксує емпіричне знання, яке протиставля- ється теорії або гіпотезі.

У межах нашого дослідження під фактом розуміється явище або подія, що мають місце в дійсності, і які прави- льно відображені в судженні.

Факт є одним із важливих видів аргументів. Запорукою вагомості факту як аргументу є те, що факт, як правило, відображає дійсний стан справ і відкидати, заперечувати не погоджуватися із фактом означає йти всупереч дійснос- ті. Факт є фундаментом, на якому будуються, формуються людські переконання.

Але факт як те, що наявне в дійсності, у сфері пізнання (у широкому смислі в сфері інтелектуальної діяльності) стає аргументом лише тоді, коли носій факту, суб’єкт фак- ту озвучує його, проголошує його, пояснює його.

Наприклад, подію затемнення Сонця можна пояснити як явище, що відповідає законам астрономії і як знак різ- них соціальних катаклізмів (війна, голод, зміни влади тощо).

Або ж факт наявності у підозрюваного знаряддя злочи- ну ще не означає, що саме він причетний до злочину. Це знаряддя могло бути підкинутим, позиченим, купленим після скоєння злочину тощо.

Тому один і той самий факт може бути використаний для трактування або тлумачення різних положень. Тобто, факт лише тоді може стати аргументом, коли він правиль- но інтерпретований і ретельно пояснений. Своєрідне забар- влення мають факти у судовому процесі (дослідженні).

У судовому дослідженні факти трактуються як фа-

ктичні дані. Власне кажучи, розкриття злочину, встанов- лення злочинця, передбачає виявлення і збір фактів, які із достовірністю відтворюють обставини скоєння злочину, мотиви скоєння злочину, злочинне діяння, вказують на злочинця, істинність його вини. Тобто, фактичними дани- ми по судовій справі можуть бути всі складові середовища, в якому трапилася протиправна дія. Але аргументом або судовим доказом факт стає лише тоді, коли він відповідає вимогам процесуального закону.

Наприклад, інформація якоїсь особи, що спостерігала певний факт, перетворює даний факт в аргумент (доказ у певній справі) лише тоді, коли ця особа була допитана як свідок відповідно до процесуального закону і її свідчення занесені до протоколу згідно з вимогами процесуального закону.

Наступним видом аргументів є закони.

Серед законів розрізняють:

закони природи (закони астрономії, фізики, матема- тики, хімії і ін.);

закони суспільства (закони соціології, економіки, права, моралі і т. ін.).

З а к о н и – це положення, які відображають сут- тєві необхідні та загальні зв’язки і відношення.

Тому дія закону є обов’язковою, неминучою. Закон не знає винятків. Неможливо, щоб закон поширювався лише на частину предметів чи явищ, які він описує.

Все це зумовлює те, що закони є фундаментом нау-

ки. Тому посилання на закон є глибоко переконливим. До- статньо встановити, що дане положення випливає із певно- го закону, як одразу із необхідністю визнається істинність цього положення.

Особливим видом аргументів є юридичні закони. У проце- сі слідства і судового засідання ми користуємося доказовими фактами, з яких намагаємося зробити певні висновки.

Наприклад, щоб встановити причетність підозрювано- го до злочину ми повинні зібрати докази у цій справі. Але самі докази поза правовою нормою не дають можливості зробити відповідні висновки. Лише тоді, коли факти спі- вставляються з юридичною нормою, вони можуть стати аргументами. Іншими словами, у ході слідства і судового процесу висновки логічно спираються на факти дійсності

іна відповідні статті закону.

Уролі аргументів використовують також аксіоми.

Загальновизнаним є те, що аксіоми – це положення, які не потребують доведення. Саме у такому розумінні будемо вживати цей термін.

Аксіоми як аргументи широкого використовуються в математичних та природничих науках. У гуманітарних

науках деякі залежності теж можуть виконувати фун- кцію аргументів.

Маються на увазі такі:

категоричний імператив І.Канта: «Дій так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також, як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу»;

деонтичний принцип: «Все, що не заборонено, те дозволено»;

презумпція невинуватості: «Будь-хто вважається невинуватим, доки не доведено протилежне».

Часто в ролі аргументів використовують дефініції або визначення. Визначення, розкриваючи зміст поняття, є квінтесенцією, концентрованим знанням про предмет. Тому посилання на дефініцію є достатнім для визнання іс- тинності тези.

Досить широко дефініції використовуються у судовій практиці. Це зумовлено тим, що дефініції правових по- нять містяться в юридичному законі, кодексі, право- вому акті і цим самим є універсальними та загально- обов’язковими.

Аргументи-дефініції, як правило, використовуються в доведенні, коли встановлюється кваліфікація скоєного, що може розглядатися як злочин. Довести, що дана дія обви-

нувачуваного кваліфікована правильно, означає посилання на статтю закону, яка описує ознаки злочину, котрий про- глядається у діях обвинувачуваного.

Наприклад, якщо необхідно довести, що дії обвинувачу- ваного є шахрайством, то вказують не тільки на факти, що зібрані по даній справі, а й посилаються на статтю кримінального кодексу, яка описує шахрайство.

Нарешті, в ролі аргументів часто виступають рані-

ше доведені положення. Будь-яка наука включає в себе принципи, теорії, наукові судження, які мають логічне об- грунтування і підтверджені практикою. Саме вони й мо- жуть виступати аргументами. Посилання на такі аргумен- ти є достатнім для обгрунтування тези.

Роглянемо третю складову частину доведення – демон- страцію. Розглянуті до цього структурні частини доведен- ня теза і аргумент за своєю логічною формою належать до суджень. Безпосередньо вони виражаються у реченні і сприймаються нами як щось реальне.

Д е м о н с т р а ц і я – це спосіб, форма зв’язку те- зи і аргументів.

Тому демонстрація не може бути виражена судженням. Самі мо собі теза і аргументи, поза логічним зв’язком ще не є доведенням. Довільне положення лише тоді стає аргу- ментом, коли із нього виводиться теза. Демонстрація як

процес виведення тези із аргументів завжди має форму умовиводу.

Зазначимо, якщо стверджують, що демонстра- ція – це завжди умовивід, то мають на увазі не те, що доведення це якийсь новий вид умовиводу, поряд із описаним вище з умовиводом як формою мислення. Це – по-перше, а, по-друге, не будь-який умовивід є доведенням.

За дефініцією умовивід – це логічна форма, за допомо- гою якої отримують нове знання, відкривають істину. Тоб- то, перехід в умовиводі від засновків до висновку проду- кує, породжує нове знання. У доведенні ж здійснюється обгрунтування вже відомого знання, формується переко- нання в істинності раніше відкритого положення. Отже, у доведенні ми здійснюємо підбір аргументів для даної тези, але цьому підбору передує знання тези, проголошення, де- кларація істинності тези. Залишається це лише показати,