книги РЭ архив.часть 1 / 323360_741D6_todosiychuk_v_l_regionalna_ekonomika_pidruchnik

об’єднання економічної діяльності, особливо торгівлі декількох країн, наприклад, через створення вільних торговельних зон, митних союзів, спільних ринків і економічних союзів.

Відповідно до другого значення ми спостерігаємо інтеграцію регіональних економік та економічних систем тоді, коли один або більше економічних регіонів стають невід’ємною частиною двох різних економічних систем, при цьому певні місцеві економіки стають частинами кожної з них, керованими спільно. Наприклад, Закарпатська область як регіон є частиною двох економічних систем – України й Угорщини; Львівська область трьох – Краківське воєводство (Польща), Тюменська область (Росія), Придністров’я (Молдова) і т.п. Логіка інтеграційних процесів стає зрозумілою, коли здійснити накладання державних кордонів на глобальну мережу економічних систем та їхніх економічних регіонів (рис. 13.2).

Рис. 13.2. Глобальна економіка (ромби А – О – регіональні економіки)

Дані рис. 13.2. дозволяють зробити, як мінімум, два проміжних судження:

1)економічні системи виходять за рамки національної політичної юрисдикції;

2)на них поширюється юрисдикція інших країн. Відповідно, для тих регіонів, що виходять за межі національних кордонів і знаходяться в

інтеграції, зростання буде залежати від успішного функціонування цих економічних систем та рішень зовнішнього і внутрішнього порядку цих держав.

Регіональна активність країн проявляється в їх участі в міжнародних угодах. Причому, останньою тенденцією, визначеною СОТ, є збільшення кількості країн, які обирають угоди торговельної інтеграції як передумову для реалізації розгорнутої схеми більш глибокої інтеграції в межах регіону.

Утворення регіональних союзів розглядаються як:

а) спосіб швидкого трансформування господарських комплексів на основі використання переваг міжнародного співробітництва; б) форма регіонального об’єднання для протистояння сильнішим суб’єктам

світової економіки та мінімізації негативних наслідків глобалізації;

391

в) можливість інтеграції в межах регіону для формування додаткових конкурентних переваг, а також спільних механізмів узгодження і гармонізації інтересів країн.

Викладені теоретичні аспекти сутності та причин економічної інтеграції регіонів знаходять своє підтвердження на практиці. У прикордонному поясі України в 1993 р. було створено міжнародну Асоціацію “Карпатський регіон”, до якої увійшли: 5 областей Угорщини, 3 сусідні воєводства Польщі, 6 районів Словаччини та Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська й Чернівецька області України. Метою створення асоціації є організація та координація спільної діяльності, сприяння економічному, науковому, екологічному, культурному, спортивному, освітньому співробітництву, а також підтримка окремих проектів розвитку прикордонної інфраструктури сусідніх територій, сприяння контактам і співробітництву міжнародних організацій.

Увересні1995 р. було підписано угодупро створення єврорегіону“Буг” між Бялоподляським, Холмським і Любельським воєводствами Польщі, Волинською областю України та Брестською областю Білорусі. Пізніше до цієї угоди приєдналась і Львівська область. Головним завданням діяльності єврорегіонів “Буг” є: розробка стратегії розвитку єврорегіону; створення інформаційної бази; організація рекламної кампанії єврорегіону та залучення іноземних інвестицій; розробка проектів створення комунікаційної інфраструктури; розробка і реалізація екологічних проектів, у тому числі – “Чистий Буг”; організація спільних торговельних, культурних та спортивних акцій.

Пріоритетність створення єврорегіонів саме на західних кордонах України не виключає можливості створення їх і на кордонах з Росією, що має багато позитивних моментів – як для України, так і для Росії.

У2003 р. на східному кордоні України створено єврорегіон “Дніпро” (Чернігівська область України, Брянська область Російської федерації Гомельська область Республіки Білорусь). Нині проводиться відповідна робота щодо формування єврорегіонів “Ярославна” (Сумська область України та Курська область Російської Федерації), “Дністер” (Вінницька, Одеська області України та прикордонні повіти Республіки Молдова). Досить реальною є перспектива створення єврорегіонів “Слобожанщина”, до якого на базі Харківської та Бєлгородської областей потім можуть бути приєднані інші прилеглі області – Сумська, Полтавська та Луганська – з боку України та Курська і Воронезька – з боку Росії. Опрацьовується питання щодо розробки проекту єврорегіонів “Сян” (Львівська область України та Підкарпатське воєводство Республіки Польша); ведуться перемовини щодо входження Миколаївської області України до єврорегіону “Померанія”.

У2005 р. зроблено новий крок у взаємовідносинах Україна – ЄС в рамках ініціативи “Ширша Європа”, якому посприяв останній етап розширення ЄС. Європейською політикою добросусідства запропоновано інструменти, які повинні надати нового імпульсу транскордонному співробітництву; понад те, у перспективі цей інструмент може бути поширений на всі регіони України, що стимулюватиме міжрегіональне

392

співробітництво в цілому і саме “Програми сусідства” мають потенціал стати таким інструментом. Сьогодні Україні запропоновано чотири такі програми: “Польща – Україна – Білорусь” (з індикативним бюджетом фінансування з боку ТАСІS 8 млн. євро на весь період), “Угорщина – Словаччина – Україна” (з індикативним бюджетом фінансування з боку ТАСІS 4 млн. євро на весь період), “Румунія – Україна” (з індикативним бюджетом фінансування з боку ТАСІS 6,5 млн. євро на весь період) та транснаціональну програму (ініціатива САОZЕS (з індикативним бюджетом фінансування з боку ТАСІS 5 млн. євро на весь період для України та Молдови).

Досвід функціонування єврорегіонів на сьогодні вважається найефективнішою організацією транскордонного співробітництва. За умов подолання проблемних моментів в організації та діяльності існуючих єврорегіонів та при залученні інших прикордонних територій України до процесу інтегрування у формі єврорегіонів можливе найефективніше використання потенціалу прикордонних областей країни, що, по-перше, забезпечить більшу самостійність у розвитку цих регіонів, а по-друге, повною мірою стимулюватиме процес інтегрування країни до світових цінностей шляхом приєднання до Європейського господарського простору.

Існують приклади і менш згуртованої і формалізованої участі прикордонних країн у вигляді комбінацій транснаціональних альянсів, таких як Беренц-Європейська Рада, Рада Балтійських держав тощо. Вони є експериментальними в тому розумінні, що сам склад їх учасників свідчить про прагнення налагодити горизонтальне співробітництво між країнамичленами НАТО, нейтральними державами і пострадянськими республіками.

Аналіз прикордонного співробітництва за участю регіонів України дає підстави говорити про існування низки перешкод і проблем розвитку, до яких слід віднести:

1.Відсутність ефективної регіональної політики транскордонного співробітництва, що пов’язується в першу чергу з кризовим соціально-економічним становищем України в цілому.

2.Наявність суттєвих відмінностей в адміністративно-територіальних устроях і моделях поділу територій у відповідності до стандартів ЄС. Сюди ж можна віднести розбіжності в чинному законодавстві стосовно “поля” економічної діяльності (митне, податкове, банківське, страхове регулювання).

3.Розбіжності в розвитку суміжних прикордонних регіонів, зокрема обмеженість фінансового забезпечення, що стримує участь місцевих органів влади в міжнародних проектах розвитку.

4.Обмеженість повноважень та прав згідно з чинним законодавством органів місцевого самоврядування стосовно участі у міжнародних об’єднаннях, налагодженню зовнішньоекономічних зв’язків тощо.

5.Низька інформованість щодо доцільності і можливих результатів діяльності єврорегіональних об’єднань за участю прикордонних регіонів України та відсутність чіткої позиції держави щодо легітимності цієї діяльності.

393

Водночас перспективність цього напрямку економічного розвитку очевидна. Прикордонна територія України охоплює 96 адміністративних районів та 5 територій міських рад; 19 із 25 регіонів держави є прикордонними. Природно-ресурсний потенціал цих територій становить 18,5 % потенціалу України, населення – 21,8 %. У промисловості прикордонних територій зайнято 22,8 % промислово-виробничого потенціалу країни; виробляється майже 19 % промислової продукції України.

Конкретні пропозиції щодо основних напрямів адаптації України до світовою ринку мусять виходити з уже прийнятого курсу на багатовекторність, розвиток відносин як з країнами СНД, особливо з Росією, так і з необхідністю розширення економічних зв’язків з країнами ЄС.

Оскільки поодинці будувати свою економіку і відносини з іншими країнами важко, перспективою для України є участь у регіональних організаціях. ООН, як уже наголошувалося, визнає значення регіональних угрупувань для прискорення процесу глобалізації та полегшення участі в ньому національних урядів.

Включення України в глобалізаційні процеси здебільшого залежить від формування нового механізму зовнішньоекономічної діяльності, заснованого на принципах забезпечення постійного характеру економічних зв’язків, поетапного переходу від адміністративної до саморегульованої системи, демонополізації, деідеологізації, додержання критеріїв економічного співробітництва, гарантування безпеки країни. Формування засад такою механізму (правові основи, організаційні форми, економічні підйоми), на наш погляд, йтиме в напрямі уніфікації із світовими структурами, створення реальних стимулів для іноземних інвесторів, послідовного здійснення економічної реформи в цій галузі, зменшення гіпертрофованої залежності України від зовнішніх надходжень, продукції паливно-енергетичною комплексу, обґрунтованого протекціонізму, сприяння залученню нової техніки і технологій.

Проведені дослідження теорії та практики інтеграційних процесів регіональних економік дозволяють зробити низку висновків:

–глобальна економіка – це система взаємозалежних економічних систем і їхніх складників – регіональних економік;

–державні устрої та економіки в глобальній економіці не збігаються, тому нації є економічно взаємозалежними і володіють спільними елементами економічних систем у межах спільних ринків;

–держави, яким належать частини економічних системи, розташовані в межах їхніх державних кордонів, зацікавлені в ефективній діяльності усієї економічної системи, що доводиться практичними прикладами співробітництва;

–політика, скерована лише на економіку в межах національних кордонів для забезпечення зростання конкурентної переваги однієї із країн, обов’язково матиме зворотній вплив на діяльність кожної з економічних систем.

394

Тенденції світового господарського розвитку у найбільш конкретизованому вигляді позначаються на специфіці господарювання прикордонних територій, а саме:

–такі регіони законодавчо забезпечують транскордонний рух товарів в умовах лібералізації торгівлі;

–прикордонні регіони виконують контактні, а також бар’єрні функції під тиском динамічного зростаючого транскордонного руху населення у формі міжнародної міграції трудових ресурсів, туризму, ділових і освітніх поїздок, що є проявом глобалізації світових міжгосподарських відносин;

–утворюються регіональні інтеграційні об’єднання у разі відставання або репресивності прикордонних територій, обумовлених їхнім периферійним положенням;

–загальноосвітньою тенденцією є зміцнення прав і розширення повноважень органів місцевої влади, зокрема у сфері співробітництва з відповідними органами влади суміжних територій зарубіжних країн.

13.2. Проблематика реформування територіального устрою країни

Регіоналізація суспільного розвитку в умовах формування ринкового середовища порушила для обговорення і дискусій низку проблем територіального устрою країни, причому цих питань торкаються як представники політології, так і економіки. Зважаючи на те, що це питання має яскраво виражений міждисциплінарний характер, є необхідність спробувати знайти підходи до системної методології зближення позицій різних наук.

Слід зазначити, що останнім часом питанням регіоналізації територіального устрою присвячено численні публікації як політиків, так і науковців, зокрема таких, як: В.М. Геець, Б.М. Данилишин, С.І. Дорогунцов, В.І. Пила, Л.Г. Чернюк, М.Г. Чумаченко, М.Ф. Тимчук, що свідчить про неабияку актуальність цієї проблематики. В регіонах країни проводяться громадські слухання стосовно доцільності і практики реформування, урядовими структурами визначено полігони для проведення експериментів по упорядкуванню територіального устрою, це, зокрема, Київська, Вінницька, Львівська та інші області. Проте загальної підтримки цих зусиль, в першу чергу, з боку регіональної влади і населення, не спостерігається, мабуть, через недостатню наукову обґрунтованість необхідності реформування та низьку проінформованість щодо його наслідків. У цьому контексті важливим є виклад теоретико-методологічних засад територіального устрою як економічної категорії та її особливостей в умовах регіоналізації і глобалізації економіки. При цьому йдеться як про теоретичне підґрунтя, так і методологічний інструментарій формування нового устрою держави на системних засадах теорії і практики.

Як вихідний момент цього дослідження, ми пропонуємо зупинитися досить детально на понятійних особливостях системи і системоутворюючих ознак. Це дає можливість досягнути аналітичних результатів з цієї

395

проблематики. Категорія “система” традиційно використовується дослідниками різних наукових напрямків для характеристики процесів, явищ і об’єктів. При цьому під самою системою прийнято розуміти:

o об’єктивно існуючий комплекс процесів, явищ і стійких зв’язків між ними;

o обраний для дослідження об’єкт, в якому прослідковуються відповідні зв’язки і закономірності розвитку;

o штучно створений комплекс елементів системи для вирішення поставлених дослідницьких задач;

o спосіб організації чи устрою об’єкта дослідження;

oсукупність інструментарію дослідження процесів і явищ.

Убільш широкому розумінні систему трактують як упорядкованість в побудові, розміщенні частин у цілому, відповідну послідовність дій, на противагу хаосу і непослідовності.

З категорією системи тісно взаємопов’язане поняття “структура”. Відомі, як мінімум, дві інтерпретації структури будь-якої системи:

1. Деяка множина відносин між елементами;

2. Сам розподіл на ці елементи.

Стосовно досліджуваної проблеми територіальну структуру можна трактувати, як:

а) порядок організації території держави, спосіб її поділу на одиниці; б) відповідний взаємозв’язок, взаєморозміщення елементів системи

територіальної організації, сукупність стійких зв’язків між ними, механізм управління територіальними утвореннями (державне управління або самоуправління). Очевидно, що зміст “структури” повністю входить до змісту “системи”; остання, таким чином, спрощено може бути представлена як сукупність елементів плюс структура. Тоді територіальну структуру можна визначити, як поділ географічного утворення (країни, ландшафту, регіону) на складові елементи.

Усвою чергу, під “елементом” (від латинського первинна річ) розуміється складова частина більш складного цілого. В загальному розумінні елемент – це об’єкт, що є єдиним (інакше кажучи, що виділяється із середовища візуально), чи виділений як єдиний у конкретному дослідженні. В останньому випадку критерій єдності, це, як правило, володіння деякою унікальною (не притаманною іншим елементам) якістю, в нашому випадку – особливою функцією. Необхідно підкреслити, що ці ознаки не обов’язково повинні вміщуватися в одному об’єкті; функція може бути не “прив’язана” до географічного розміщення елемента.

З цих позицій зрозуміло, що елементи територіального устрою держави

єне стільки територіальними утвореннями, в межах яких відповідні органи публічної влади здійснюють свої повноваження (адміністративнотериторіальні одиниці, муніципальні утворення, політико-територіальні одиниці), а й повноправними елементами стануть групи таких утворень, що виділяються за функціональною ознакою. До такого ряду елементів відноситься “структурний центр” (в якому сходяться всі внутрісистемні

396

взаємозв’язки), “проміжні структурні центри”, “одиниці управління”, тобто суб’єкти влади і підпорядкування.

Вищевикладене дозволяє охарактеризувати систему територіального устрою держави як просторовий вираз публічної влади, що детермінується багатоаспектними проявами цієї системи:

По-перше, територіальний устрій держави формується і змінюється виключно офіційно, тобто на правовій основі. Це передбачає наявність управління розвитком його територіальної структури.

По-друге, системоутворюючими елементами цього устрою є не просторово виражені утворення, а функціональні елементи (структурні центри і одиниці управління).

По-третє, в якості складової територіальної організації суспільства і публічної влади система територіального устрою виконує особливу функцію: визначає територіальну структуру органів цієї влади, відповідно, і просторові її компетенції (юрисдикції). Ця особливість дає підстави трактувати територіальний устрій держави як унікальну територіальну систему.

З урахуванням вищенаведених ознак, під територіальним устроєм держави слід розуміти офіційно (конституційне, законодавче) встановлену систему територіальних і функціональних елементів та ієрархічних зв’язків, функцією якої є формування просторової структури публічної влади в державі. В якості найбільш суттєвих ознак територіального устрою держави як особливої територіальної організації суспільства розглядається:

1)характер ( основа ) формування і функціонування системи;

2)склад елементів і природа їх структурних взаємозв’язків;

3)виконувана нею функція.

Крім того, територіальний устрій володіє наявністю універсальних системних формоутворюючих принципів або обмежень при його функціонуванні і утворенні.

По-перше, цілісністю, що означає не тільки принципове незведення якостей системи до суми цих якостей, але й наявність впливу на всю систему і будь-яку із її частин.

По-друге, структурністю, тобто обумовленістю поведінки системи поведінкою її окремих елементів.

По-третє, нерозривною взаємозалежністю системи і зовнішнього середовища.

По-четверте, ієрархічністю, згідно з якою кожен компонент (елемент) може бути представлений як система, а кожна система, в свою чергу, як компонент більш широкої системи.

По-п’яте, необхідністю множинності факторів опису системи для її адекватного пізнання.

У наведених вище міркуваннях міститься аналітична конструктивність стосовно аналізу розвитку територіальних систем і, відповідно, первинної їх складової – територіального устрою на виключно теоретичних засадах. Це підґрунтя є важливим аргументом при реформуванні існуючого територіального устрою держави, оскільки є можливість оцінити відповідність практичних

397

кроків визнаній теорії.

Водночас слід визнати, що надійної наукової методики здійснення системоутворення в країні поки що не існує. Тому, коли з позицій системності оцінювати сучасні практичні підходи до здійснення адміністративної реформи територіального устрою, то неважко помітити в них домінування не науково-теоретичного, а часто прагматичного підходу. Заради справедливості зазначимо, що для цього існують й об’єктивні фактори.

По-перше, паралельно розвиваються глобалізація і регіоналізація, моно господарська спеціалізація і корпоративна диверсифікація, “розмивання” внутрішніх кордонів і жорсткий поділ зовнішніх ринків – ці тенденції роблять все більш відкритими внутрірегіональні відносини великої кількості господарюючих суб’єктів, які не “зав’язані” на природні ресурси регіону і не відчувають свою спорідненість з конкретною територією.

По-друге, важливою для територіального самоутворення стає економіка взагалі і все більш суттєвими-адміністративні кордони. В сучасному світі, де рідко здійснюються нові демаркації, територіальні системи формуються, розвиваються, впадають у депресивний стан (часто десятиріччями) в рамках одних і тих самих адміністративних кордонів. Але там, де останні перекроюються, змінюється і вся територіальна система суспільства.

У цьому випадку мова йдеться про дотримання необов’язково історичної, але обов’язково-логічної складової, наприклад, по відношенню до раціонального територіального устрою на зразок Євросоюзу та дотримання етнічної єдності території, соціальної інфраструктури тощо. Але навіть за таких умов будь-яка адміністративна реформа так чи інакше викликає дискусії із суто економічних питань:

По-перше, хоча вплив перетворень адміністративно-територіального устрою на соціально-економічні показники повинен бути абсолютно позитивним, вітчизняна наука не володіє відповідним масивом досліджень, які б підтвердили цю тенденцію.

По-друге, не відкидаючи відповідної значущості економічного регіонування як методу просторової організації економіки, слід підкреслити, що воно має більш важливе значення для постсоціалістичного періоду, де існувала жорстка “прив’язна” адміністративного поділу районуванням у рамках державного планування економічних процесів. В умовах ринку такої тісної залежності між зазначеними явищами не існує.

По-третє, слід зважити на управлінську складову пропонованих перетворень. Раціоналізація діловодства, скорочення відстані від районних центрів до обласного, зниження витрат на оплати службовців, зміщення кількості ланок управління – це лише опосередковані ознаки доцільності перетворень. Необхідно досягти іншого: того, що пропоновані територіальні зміни призведуть на практиці до росту результативності здійснення конкретних функцій публічної влади і збільшення сумарної соціальноекономічної віддачі всіх елементів територіального устрою.

По-четверте, регіон взагалі доволі складний об’єкт для структурування.

398

Формально економічний потенціал регіону можливо змінити і за рахунок державного регулювання, наприклад, цінової політики, податкових пільг, перереєстрації великих прибуткових підприємств в іншому територіальному утворенні тощо.

По-п’яте, виникає питання зміни стану депресивних регіонів при їх об’єднанні з благополучними. У кращому разі досягається усереднення соціально-економічних показників об’єднаних регіонів.

Нарешті, не слід ігнорувати принцип економічної доцільності в якості аргументу при трансформації територіального устрою держави. Сутність економічної доцільності ми розуміємо не в досягненні стійких адміністративних кордонів за існуючими ареалами господарського життя, а в тому, щоб створити таку нову структуру управлінських ареалів, яка б сприяла формуванню в межах кожного з них стійкого сприятливого соціально-економічного середовища.

Важливим є і пропонований технологічний підхід при здійсненні реформи: революційний чи еволюційний. Останній передбачає “м’які” трансформації, а тому може відбутися безболісно для населення. Навпаки, “революційний” підхід провокує політичні спекуляції опонентів і незадоволення населення через побоювання зміни звичних умов життєдіяльності.

Якщо звернутися до Матеріалів громадських обговорень проекту значення України “Про територіальний устрій України”, то основними аргументами необхідності реформи є два: існуюча структура адміністративно-територіального устрою та наявність диспропорцій у формуванні адміністративно-територіальних одиниць.

Автори зауважують, що в першому випадку присутня яскраво виражена алогічність структурного упорядкування: існуючий адміністративнотериторіальний устрій є неупорядкованою чотирьох-ступеневою ієрархічною структурою, де одні і ті самі адміністративні одиниці: міста районного значення, селищні та сільські ради можуть належати як до третього, так і до четвертого рівня ієрархії; відсутність в адміністративно-територіальному устрої України найнижчого базового рівня та різноманіття адміністративнотериторіальних одиниць третього і четвертого рівнів: міста районного значення, селищні, сільські ради ускладнюють адміністративнотериторіальну схему по горизонталі.

Дійсно, диспропорції в території, кількості населення, соціальноекономічних показниках є надто великими. Так, найбільша за площею Одеська область (33.2 тис. кв. км.) переважає найменшу – Чернівецьку (8.1 тис. кв. км.) більша ніж у чотири рази.

Показовими є також індекси розмірів областей. Найменші індекси характерні для західних областей – Чернівецької (0,3), Івано-Франківської (0,5), а найбільші для східних і південно-східних – Одеської (1,4), Дніпропетровської, Харківської, Чернігівської (1,3) і т.д. Диспропорції в розрізі областей спостерігаються і в кількості населення, що пов’язане із ступенем промислового розвитку. Регіонами з максимальною кількістю

399

населення є Дніпропетровська, Донецька, а також Луганська, Львівська, Одеська та Харківська області; їх різниця з регіонами, що мають мінімальну кількість, (переважно на Заході) складає 4-5 рази.

Дуже непропорційним по регіонах є показник кількості населених пунктів різного типу та підпорядкування, що зумовлює певну недосконалість адміністративно-територіального поділу на рівні середньої адміністративної ланки.

Значною непропорційністю відзначається кількість міст по регіонах. Територіальний інтервал цього показника досить значний (від 9 до 55). Значною кількістю міст (в межах 19-51) виділяються традиційно промислові регіони (зокрема Львівщина і Донбас). Найменша кількість, відповідно, в областях традиційно непромислових або слаборозвинутих.

За кількістю міст обласного та республіканського підпорядкування на першому місці знаходяться також промислові регіони: Донецька область (28 міст), Дніпропетровська (13), Луганська (14), а також регіони, які концентрують управлінські функції: Київська область (13) та Автономна республіка Крим (11).

Приблизно такі ж тенденції промислового розвитку відбиває показник кількості селищ міського типу по окремих регіонах України. Більш ніж третина з них (302 з 891) концентруються лише в трьох областях (Донецькій, Луганській та Харківській).

Протилежна територіальна тенденція спостерігається стосовно кількості сільських рад по регіонах. При значних територіальних диспропорціях (від 202 по Луганській, до 662 по Вінницькій області), найбільша їх кількість припадає на західні та центральні регіони, найменша – на південні та східні.

Регіони України суттєво різняться і за компактністю проживання. Дуже незручним розташуванням відзначаються центри Закарпатської, Волинської, Черкаської, Миколаївської, Харківської та Закарпатської областей: відстань до геометричних центрів тут складає понад 65 км. Центральне розташування характерне для Донецька, Дніпропетровська, Івано-Франківська, Тернополя, Києва, Хмельницького, Львова, Кіровограда, Чернівців: відстань від цих міст до геометричних центрів – до 35 км.

Несприятливою обставиною для функціонування адміністративних районів є їх віддаленість від регіонального центру. Близько 25% усіх адміністративних районів віддалені від регіонального центру на відстань понад 100 км. Така ситуація спостерігається майже у всіх регіонах України, але найбільш вираженою вона є у Одеській, Херсонській, Полтавській, Чернігівській, Луганській, Сумській областях, де кількість таких районів складає 25-45%.

Для існуючого адміністративно-територіального устрою характерним є також наявність численних анклавів (території певного підпорядкування в межах інших), а також черезсмужність та багатосмужність.

Варто підкреслити, що вищевикладені диспропорції та невідповідності дають підстави стверджувати, що існуюча в Україні система організації влади на місцевому рівні дійсно не відповідає загальноприйнятим

400