СПЕЦІАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ ХІХ. Міжнародне екологічне право

§1. Поняття міжнародного екологічного права.

§2. Джерела міжнародного екологічного права.

§3. Міжнародна відповідальність за екологічні правопорушення. Вирішення міжнародних екологічних спорів.

§1. Поняття міжнародного екологічного права

Для деяких проблем в галузі екології притаманний глобальний масштаб, який характеризується неможливістю їх вирішення в межах однієї держави. Це стосується насамперед питань атмосфери, теплового балансу Землі, Світового океану, генофонду тварин і рослин тощо.

Подолання глобальних екологічних проблем можливе лише при застосуванні колективних зусиль усіх країн і народів. Саме тому у світі здійснюється міждержавне екологічне співробітництво. Однієї із розвинутих форм міждержавного співробітництва у галузі екології є конференції (двосторонні та багатосторонні). Кожного року у світі проводяться сотні або навіть тисячі конференцій з екологічних питань. Залежно від цілей вони є засобом обміну досвідом природоохоронної діяльності та екологічно значимою інформацією.

На підставі ст. 71 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» Україна бере участь у міжнародному співробітництві у галузі охорони навколишнього природного середовища на державному і громадському рівнях відповідно до законодавства України та міжнародного права.

Вона здійснює заходи щодо розвитку та зміцнення міжнародного співробітництва у галузі охорони навколишнього природного середовища з іншими державами, а також в

411

Екологічне право України

рамках природоохоронної діяльності ООН та організацій, що входять в її систему, інших урядових і неурядових міжнародних організацій.

Міжнародне екологічне право – це галузь міжнародного права, що складається із сукупності правових норм та правовідносин, які виникають між міжнародними суб’єктами з приводу охорони навколишнього природного середовища від транскордонного забруднення, збереження та раціонального використання зникаючих видів рослинного та тваринного світу, забезпечення міжнародної екологічної безпеки громадян.

Суб’єктами міжнародних екологічних відносин є держави, міжнародні урядові та неурядові організації, а також в передбачених міжнародно-правовими нормами випадках юридичні та фізичні особи, які здійснюють вплив на стан навколишнього природного середовища у міжнародних просторах.

Об’єктами міжнародного екологічного права є Світовий океан, повітряний простір, Космос, Антарктида, мігруючі дикі тварини тощо.

Принципи міжнародного екологічного права прийнято поділяти на загальні та спеціально-галузеві.

Загальні принципи міжнародного права є критерієм правомірності регулювання будь-якої сфери міжнародних відносин, включаючи відносини з приводу охорони довкілля, раціонального використання та відтворення природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. Прикладами зазначених принципів є:

-повага до державного суверенітету;

-суверенна рівність всіх держав;

-взаємна вигода;

-невтручання у внутрішні справи іншої держави;

-добросовісне виконання міжнародних зобов’язань;

-мирне вирішення спорів та деякі інші.

412

Спеціальна частина

Спеціально-галузевими принципами міжнародного екологічного права є:

-право кожного на здорове плідне життя в гармонії із природою;

-пріоритет екологічних прав і інтересів людини в процесі безперервного соціально-економічного розвитку;

-невід’ємний суверенітет держави над власними природними ресурсами;

-стійкий, тобто екологічно обґрунтований, соціальний та економічний розвиток;

-рівна (однакова) екологічна безпека (екологічне благополуччя держави не може бути забезпечене за рахунок або у відриві від іншої або інших держав);

-заборона екологічної агресії (Конвенція 1977 р. про заборону військового або іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище);

-регулярний обмін інформацією про екологічну ситуацію на національному або регіональному рівнях;

-запобігання транскордонного забруднення навколишнього природного середовища;

-співробітництво в надзвичайних екологічних ситуаціях;

-науково-технічне співробітництво в галузі охорони довкілля, включаючи заохочення розробки, прикладного використання та розповсюдження природоохоронних технологій;

-контроль за дотриманням погоджених вимог з охорони навколишнього природного середовища;

-запобігання та мирне врегулювання спорів, пов’язаних із транскордонною дією на довкілля;

-міжнародно-правова відповідальність держав за шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу.

413

Екологічне право України

§ 2. Джерела міжнародного екологічного права

Джерела міжнародного екологічного права – це сукупність нормативно-правових актів міжнародного екологічного законодавства, які приймаються компетентними на те органами.

Джерела міжнародного екологічного права поділяються

на два види – універсальні та регіональні.

Джерелами універсального міжнародного екологічного права є:

Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (1972 р.). Кожна держава – сторона цієї Конвенції визнає, що зобов’язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї. З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема, у фінансовому, художньому, науковому й технічному відношеннях (ст. 4 Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини).

Декларація ООН з навколишнього середовища (1972 р.). Згідно з п. 2 зазначеної Декларації збереження та покращення якості навколишнього середовища є важливою проблемою, що впливає на добробут народів і економічний розвиток всіх країн світу; це є вираженням волі народу всього світу та обов’язком урядів усіх країн.

Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, яким загрожує зникнення (1973 р.). Дана Конвенція включає в себе три додатка.

До додатка I занесені всі види, що знаходяться під загрозою зникнення, торгівля якими спричинює чи може

414

Спеціальна частина

спричинити на їхнє існування негативний вплив. Торгівля зразками таких видів має бути особливо суворо врегульована з тією метою, щоб не ставити надалі під загрозу їхнє виживання, й має бути дозволена лише у виняткових випадках.

Додаток II включає:

(a)всі види, які на даний час не обов’язково перебувають під загрозою зникнення, але можуть опинитися під такою загрозою, якщо торгівля зразками таких видів не буде суворо регулюватися;

(b)інші види, які мають підлягати регулюванню для того, щоб за торгівлею зразками деяких видів, згаданих

в підпункті (a), міг бути встановлений ефективний контроль.

Додаток III включає всі види, які за визначенням будьякої сторони підлягають регулюванню в межах її юрисдикції з метою попередження чи обмеження експлуатації та щодо яких існує необхідність співробітництва інших сторін з контролю за торгівлею.

Сторони дозволяють торгівлю зразками видів, занесених до додатків I, II, III, тільки відповідно до положень цієї Конвенції.

Міжнародна конвенція по запобіганню забрудненню моря з суден (1973 р.). Відповідно до ст. 1 даної Конвенції її сторони зобов’язуються здійснювати положення цієї Конвенції і тих додатків до неї, якими вони зв’язані, з метою запобігання забрудненню морського середовища шкідливими речовинами або стоками, що містять такі речовини, шляхом їх скидання з порушенням її положень.

Будь-яке посилання на цю Конвенцію, якщо спеціально не передбачено інше, означає одночасно посилання на її протоколи і додатки.

На підставі ст. 3 Міжнародної конвенції по запобіганню забрудненню моря з суден вона застосовується:

415

Екологічне право України

a)до суден, що мають право плавання під прапором сторони Конвенції;

b)до суден, що не мають права плавання під прапором сторони Конвенції, але експлуатуються під керуван-

ням такої сторони.

Міжнародна конвенція з охорони людського життя на морі (1974 р.). Загальні зобов’язання щодо цієї Конвенції:

а) Уряди, що домовляються, зобов’язуються здійснювати положення даної Конвенції та її додатка, що становить невід’ємну частину Конвенції. Будь-які посилання на дану Конвенцію означають одночасно посилання на її додаток.

b)Уряди, що домовляються, зобов’язуються видавати закони, декрети, накази та правила і приймати всі інші заходи, необхідні для повного здійснення положень даної Конвенції, з метою забезпечення того, що з точки

зору охорони людського життя на морі судно придатне для того виду експлуатації, для якого воно призначено (ст. 1 Міжнародної конвенції з охорони людського життя на морі).

Конвенція про заборону військового або іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (1977 р.). Кожна держава – учасниця даної Конвенції зобов’язується не вдаватися до військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, які мають широкі, довгострокові та серйозні наслідки, в якості способів руйнування, нанесення збитків чи спричинення шкоди будь-якій державі-учасниці.

Кожнадержава– учасницяцієїКонвенціїзобов’язується не допомагати, не заохочувати та не спонукати будь-яку державу, групу держав чи міжнародну організацію до здійснення діяльності, що суперечить вищезазначеним положенням п. 1 ст. 1 Конвенції про заборону військового або

416

Спеціальна частина

іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище.

Конвенція ООН з морського права (1982 р.). Вона є основним джерелом сучасного міжнародного морського права.

Основними принципами сучасного міжнародного морського права, які відображені у цій Конвенції, є:

-принцип свободи відкритого моря;

-принцип свободи використання просторів із міжнародним режимом;

-принцип поширення національної юрисдикції на судна та їхні екіпажі, де б вони не знаходилися при здійсненні правомірної діяльності;

-принцип забезпечення безпеки експлуатації суден і людського життя на морі та надання допомоги, незалежно від національної приналежності;

-принцип поширення суверенітету прибережних держав на морські простори, розташовані в межах дії національної юрисдикції;

-принцип неприпустимості підпорядкування національній юрисдикції просторів із міжнародним режимом;

-принцип неприпустимості забруднення морського середовища;

-принцип відповідальності за заподіяння шкоди іншим правомірним користувачам просторів і ресурсів Світового океану;

-принцип використання просторів із міжнародним режимом винятково в мирних цілях і на благо всього людства;

-принцип обов’язковості реєстрації національних суден

і штучних споруд у водах Світового океану.

Декларація про збереження флори, фауни та середовища їх існування (1988 р.). Згідно з п. 6 цієї Декларації

417

Екологічне право України

уряди країн-членів Європейської економічної комісії повинні забезпечувати сумісність господарської діяльності з природним функціонуванням екологічних систем, зокрема, шляхом обліку новітніх екологічних знань у господарській діяльностітаприприйняттірішеньзсоціально-економічних питань, включаючи планування землекористування, та здійснювати необхідні адміністративні, фінансові і інші заходи з метою охорони флори, фауни та середовища їх перебування.

Декларація Ріо-де-Жанейро про навколишнє середовище та розвиток (1992 р.). У даній Декларації проголошено 27 принципів. Основними принципами Декларації Ріо-де-Жанейро про навколишнє середовище і розвиток прийнято вважати наступні:

-принцип дотримання прав людини у сфері охорони навколишнього середовища;

-принцип стійкого розвитку людського суспільства;

-принцип співробітництва держав у сфері охорони навколишнього середовища;

-принцип миру і мирного вирішення екологічних спорів.

Конвенція про охорону біологічного різноманіття (1992 р.). Згідно зі Статутом Організації Об’єднаних Націй і принципів міжнародного права країни мають суверенне право розробляти свої власні ресурси відповідно до своєї політики в галузі навколишнього середовища і несуть відповідальність за забезпечення того, щоб діяльність в рамках їх юрисдикції або під їх контролем не завдавала шкоди навколишньому середовищу інших країн або районів за межами дії національної юрисдикції (ст. 3 Конвенції про охорону біологічного різноманіття).

Рамкова конвенція ООН про зміну клімату (1992 р.). У

ст. 2 даної Конвенції зазначена її мета, яка полягає у тому, щоб досягти стабілізації концентрацій парникових газів в атмосфе-

418

Спеціальна частина

рі на такому рівні, який не допускав би небезпечного антропогенного впливу на кліматичну систему. Такий рівень має бути досягнутий у строки, необхідні для природної адаптації екосистем до зміни клімату, що дасть можливість не ставити під загрозу виробництво продовольства і сприятиме забезпеченню подальшого економічного розвитку на стійкій основі.

Конвенція про ядерну безпеку (1994 р.). Ця Конвенція має наступні цілі:

I)досягти високого рівня ядерної безпеки в усьому світі на основі зміцнення національних заходів і міжнародного співробітництва, в тому числі, у відповідних випадках, на основі технічного співробітництва в галузі

безпеки, і підтримувати такий рівень;

II)створити і підтримувати на ядерних установках ефективні засоби захисту від потенційної радіаційної небезпеки, з тим, щоб захистити окремих осіб, суспільство в цілому і навколишнє середовище від шкідливого впли-

ву іонізуючих випромінювань від таких установок;

III)відвертати аварії з радіологічними наслідками і пом’якшувати такі наслідки в тому випадку, якщо вони матимуть місце (ст. 1 Конвенції про ядерну безпеку).

Об’єднана конвенція про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами (1997 р.). Дана Конвенція застосовується до безпеки поводження з відпрацьованим паливом, що утворюється в результаті експлуатації цивільних ядерних реакторів. Відпрацьоване паливо, що перебуває на установках для переробки в рамках діяльності з переробки, не входить до сфери діяльності Об’єднаної конвенція про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами, за винятком тих випадків, коли сторона, яка домовляється, заявляє, що переробка є складовою частиною поводження з відпрацьованим паливом.

419

Екологічне право України

Ця Конвенція застосовується також до безпеки поводження з радіоактивними відходами в тих випадках, коли радіоактивні відходи утворюються в результаті цивільної діяльності. Однак, вона не застосовується до відходів, що містять лише природні радіоактивні речовини і не утворюються в ядерному паливному циклі, окрім тих випадків, коли вони становлять вилучене з використання закрите джерело чи коли для цілей цієї Конвенції сторона, що домовляється, оголосила їх радіоактивними відходами (ст. 3 Об’єднаної конвенція про безпеку поводження з відпрацьованим паливом та про безпеку поводження з радіоактивними відходами).

Стокгольмська конвенція про стійкі органічні забруднювачі (2001 р.). Ураховуючи принцип ужиття запобіжних заходів, закріплений у Принципі 15 Ріо-де- Жанейрської декларації з навколишнього середовища та розвитку, мета цієї Конвенції полягає в охороні здоров’я людини й навколишнього природного середовища від стійких органічних забруднювачів (ст. 1).

Джерелами регіонального міжнародного екологічного права є:

Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (1992 р.). Згідно зі ст. 6 даної Конвенції кожна договірна сторона запобігає забрудненню морського середовища Чорного моря з будь-яких джерел речовинами або матеріалами, перерахованими в додатку до цієї Конвенції.

Договірні сторони скорочують і зберігають під контролем забруднення морського середовища Чорного моря з джерел, що перебувають на суші та запобігають йому відповідно до Протоколу про захист морського середовища Чорного моря від забруднення з джерел, що перебувають на суші, який є невід’ємною частиною цієї Конвенції (ст. 7 Конвенції про захист Чорного моря від забруднення).

420

Спеціальна частина

Конвенція щодо співробітництва по охороні та сталому використанню ріки Дунай (1994 р.). Договірні сторони цієї Конвенції докладають всіх зусиль для контролю можливої небезпеки, що виникає внаслідок аварій, включаючи речовини, небезпечні для води, а також повені і криги ріки Дунай. Крім того, вони докладають зусилля щодо зменшення навантаження забруднення Чорного моря від джерел на водозбірній площі (ч. 1 ст. 2 Конвенції щодо співробітництва по охороні та сталому використанню ріки Дунай).

Європейська ландшафтна конвенція (2000 р.). Кожна сторона згідно зі ст. 5 даної Конвенції зобов’язується:

a)визнавати ландшафти у законі як суттєвий компонент оточення людей, як вираження різноманітності їхньої спільної культурної та природної спадщини, та як основу їх ідентичності;

b)встановлювати та впроваджувати ландшафтну політику, спрямовану на охорону, регулювання і планування ландшафту шляхом прийняття конкретних заходів;

c)встановлювати порядок участі широкого загалу, місцевих і регіональних органів влади та інших сторін, заінтересованих у визначенні та впровадженні ландшафтної політики, згаданої у пункті b вище;

d)включати ландшафт до власної регіональної і міської планової політики та до її культурної, екологічної, сільськогосподарської, соціальної та економічної політики, а також до будь-якої іншої політики, що може безпосередньо або опосередковано впливати на ланд-

шафт.

Рамкова конвенція про охорону та сталий розвиток Карпат (2003 р.). На підставі ст. 2 цієї Конвенції сторони проводять всебічну політику та співпрацюють для охорони та сталого розвитку Карпат з метою, зокрема, поліпшення

421

Екологічне право України

якості життя, зміцнення місцевих економік та громад, збереження природних цінностей та культурної спадщини.

Для досягнення зазначених цілей сторони вживають відповідні заходи у сферах, охоплених у статтях 4-13 даної Конвенції, підтримуючи:

a)принципи запобігання та застереження;

b)принцип «забруднювач платить»;

c)участь громадськості та залучення заінтересованих організацій;

d)транскордонну співпрацю;

e)інтегроване планування та управління земельними та водними ресурсами;

f)програмний підхід;

g)екосистемний підхід.

Вищезазначені переліки джерел міжнародного екологічного права є невичерпні.

§3. Міжнародна відповідальність за екологічні правопорушення. Вирішення міжнародних

екологічних спорів

Проблема міжнародної відповідальності в галузі екології є однією із складних в міжнародному праві та не має однозначного вирішення в практиці міжнародного спілкування.

Поняття міжнародно-правової відповідальності за екологічні правопорушення можна розглядати у широкому та вузькому розумінні. Так, у широкому розумінні

змістом цього поняття є юридичний обов’язок суб’єкта правопорушення ліквідувати наслідки шкоди, завданої іншому суб’єкту міжнародного права в результаті порушення норм чинного міжнародного екологічного законодавства. У свою чергу, у вузькому розумінні – це юридичні наслідки, що настають для суб’єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародних еколого-правових зобов’язань.

422

Спеціальна частина

Суб’єктами відповідальності в міжнародному екологічному праві є держави (безпосередньо винні, співучасники, пособники); міжурядові організації; спеціальні суб’єкти міжнародного права; фізичні особи, які мають офіційний державний статус.

Для міжнародного екологічного права характерна невелика кількість міжнародних конвенцій, договорів та угод, які передбачають міри відповідальності. Як правило, в них не встановлюють конкретні санкції за вчинене екологічне правопорушення. Проте деякі міжнародні акти в галузі екології достатньо ґрунтовно врегульовують відповідальність.

Так, Брюссельська конвенція про цивільну відпові-

дальність за шкоду від забруднення нафтою (1969 р.)

установила об’єктивну відповідальність судновласників за шкоду від забруднення нафтою, яку заподіяно у територіальних водах прибережної держави суднами, що належать державі, яка підписала Конвенцію. Власник судна відповідає за всяку шкоду, яка виникла від забруднення моря (витік або злив нафти).

Дана Конвенція передбачає обов’язкове страхування відповідальності за збиток від забруднення під час перевезення судном більше 2000 т нафти наливом. Альтернативою страхуванню може бути банківська гарантія або свідоцтво, видане міжнародним компенсаційним фондом, на суму, що відповідає межі відповідальності, яка встановлена Конвенцією. Кожному судну, що виконало цю вимогу, видається свідоцтво. При його відсутності судну може бути заборонено заходити або залишати порт держави – учасниці Конвенції.

У Брюссельській конвенції встановлена межа відповідальності рівна 210 млн. умовних золотих франків (2 тис. франків за 1 зареєстровану тонну вмісту судна). Власник судна може бути звільнений від відповідальності, якщо доведе, що збиток: а) є результатом воєнних дій, ворожих дій

423

Спеціальна частина

Женевська конвенція про цивільну відповідальність за шкоду, спричинену під час перевезення небезпечних вантажів автомобільним, залізничним і внутрішнім водним транспортом (1989 р.), установила, що за шкоду, спричинену будь-яким небезпечним вантажем у ході його перевезення, з моменту інциденту відповідальність несе перевізник. Як відповідно і до Брюссельської конвенції, перевізник звільняється від відповідальності, якщо доведе, що збиток є результатом воєнних дій, ворожих дій або стихійного явища; викликаний діями третіх осіб з наміром завдати шкоди.

Спори, які виникають у практичній діяльності міжнародного співтовариства, вирішуються Міжнародним екологічним судом. Рішення про його створення було прийняте групою юристів на конференції в Мехіко в листопаді 1994 року1. Перший склад суддів включив 29 юристів-екологів із 24 країн.

Діяльність Міжнародного екологічного суду регулюється його статутом, згідно з яким суд вирішує міжнародні спори у галузі екології трьома шляхами: а) шляхом консультування заінтересованих сторін за їх проханням на основі юридичного аналізу конкретної ситуації; б) шляхом примирення сторін, між якими виник спір, на основі прийнятого компромісного рішення спірної ситуації, яке влаштовує обидві сторони; в) шляхом проведення повноцінного судово-арбітражного процесу за взаємною згодою сторін з винесенням рішення, яке сторони наперед визнають для себе обов’язковим.

Розгляд спорів в Міжнародному екологічному суді заснований на принципах третейського суду. Сторони самі приймають рішення про звернення до суду та обирають із його складу трьох чи більше суддів для розгляду справи.

1 Колбасов О.С. Международный экологический суд // Государство и право. – 1996. – № 5. – С. 158.

425