Зазначені досліди високо оцінили і видатні зарубіжні фізики У. Томсон, В.Він, Ф. Пашен, К. Шварцшільд та ін. П. М. Лебедєва було обрано почесним членом Лондонського королівського товариства (Англійська Академія наук). Проте П. М. Лебедєв не вважав свою роботу завершеною і кульмінаційним моментом його робіт стали дослідження, проведені на початку XX ст., які експериментально підтвердили існування світлового тиску на гази. Понад 10 років він усебічно досліджував цю проблему, побудував понад 20 різних пристроїв, поки не примусив слабкі газові потоки приводити під дією сил світлового тиску в рух легенький поршень, підвішений до коромисла крутильних терезів. Його відхилення й давало змогу виміряти числове значення тиску світла на гази (яке, до речі, майже в сто раз менше за тиск світла на тверді тіла). У 1907 р. П. М. Лебедєв зробив повідомлення на Першому Менделєєвському з'їзді про відкриття ним тиску світла на гази, акцентувавши увагу на значенні цього відкриття для проблем астрофізики. В 1910 р. його праця «Сила тиску світла на гази» була одночасно опублікована в багатьох наукових журналах. Зазначені праці П. М. Лебедєва в галузі світлового тиску мали величезне значення як для ствердження електромагнітної теорії Максвелла, так і для термодинаміки випромінювання, оскільки вичерпали проблему експериментального обґрунтування цієї галузі термодинаміки. Досліди повністю підтвердили правильність основного положення діалектичного матеріалізму — про матеріальність світу. їх важливим науковим результатом було експериментальне доведення наявності механічного імпульсу в світлового променя, завдяки чому було встановлено спільність важливих властивостей двох форм існування матерії: речовини і світла.
П. М. Лебедєв зробив видатні відкриття також в інших галузях, він уперше отримав електромагнітні хвилі довжиною 6 мм, в 1905—1907 рр. брав участь у роботі міжнародної комісії по дослідженню Сонця, в 1909—1911 рр. досліджував природу земного магнетизму, запропонував нові методи добування високого вакууму та ін. У 1911 р. П. М. Лебедєв разом з великою групою прогресивних учених покинув університет на знак протесту проти реакційних дій царського міністра освіти. У ті тяжкі часи, коли він разом із своїми учнями залишився без експериментальної бази, створеної ним в університеті, його запрошували на роботу деякі зарубіжні наукові установи. Зокрема, директор фізико-хімічної лабораторії Нобелівського інституту в Стокгольмі професор С. Арреніус писав П. М. Лебедєву, що для Нобелівського інституту було б великою честю, якби він погодився там працювати. Великий патріот своєї батьківщини, П. М. Лебедєв відмовився від усіх запрошень і залишився в Москві. В дуже важких умовах, на власні кошти, користуючись лише науковою і громадською підтримкою, він разом з учнями почав створювати нову фізичну лабораторію в кількох кімнатах підвального приміщення. Тут він закінчив свою останню працю, присвячену з'ясуванню природи земного магнетизму, результати якої опублікував у статті «Магнітометричне дослідження тіл» (1911).
Великий задум щодо нових наукових досліджень був перерваний його раптовою смертю, але сформульовані вченим ідеї знайшли свій плідний розвиток у працях його численних учнів, яких він вчив великій творчості й своїй неперевершеній винахідливості.
Іменем П. М. Лебедєва названо Фізичний інститут АН.
Олексаендр Степ аенович Поп вое(16 березня 1859, с.Турінські Копальні, Пермська губернія, Російська імперія (зараз м. Краснотурінськ, Свердловська область) — 13 січня 1906, Санкт- Петербург, Російська імперія) російський фізик та електротехнік, один з винахідників радіо.
Прилад О.С. Попова виник з установки для навчальної демонстрації дослідів Герца, побудованої
О.С. Поповим з навчальними цілями ще в 1889 році; вібратор Герца служив вченому передавачем. На початку 1895 року О. С. Попов зацікавився дослідами
О.Лоджа (який удосконалив когерер і побудував на його основі радіоприймач, за допомогою якого в серпні 1894 року зумів отримувати радіосигнали з відстані 40 м), і спробував відтворити їх, побудувавши власну модифікацію приймача Лоджа .
Головна відмінність приймача Попова від приймача Лоджа полягала в наступному. Когерер Бранлі-Лоджа представляв собою скляну трубку, наповнену металевою тирсою, яка могла різко - у кілька сот разів - міняти свою провідність під впливом радіосигналу. Для приведення когерера в первинний стан для детектування нової хвилі потрібно було струснути, щоб порушити контакт між тирсою. У Лоджа до скляної трубки приставлявся автоматичний ударник, який бив по ній постійно; О. С. Попов ввів в схему автоматичний зворотній зв'язок: від радіосигналу спрацьовувало реле, яке включало дзвінок, і одночасно спрацьовував ударник, що ударяв по скляній трубці з тирсою. У своїх дослідах О. С. Попов використовував заземлену антену, винайдену в 1893 році Теслою.
Вперше він представив свій винахід 25 квітня (7 травня за новим стилем) 1895 року на засіданні Російського фізико-хімічного товариства в будівлі «Же де Пом» (приміщення для спортивних вправ) у дворі Санкт- Петербурзького університету. Тема лекції була: «Про відношення металевих порошків до електричних коливань».
О. С. Попов з’єднав свій прилад з друкарською котушкою братів Рішар і таким чином отримав прилад для реєстрації електромагнітних коливань в атмосфері. Однак, коли в пресі з'явилися перші відомості про винахід радіотелеграфу Марконі (продемонстрував передачу радіограм на 3 км 2 вересня 1896) - О.С. Попов почав робити твердження, що пріоритет у радіотелеграфуванні належить йому, і що його прилад ідентичний приладу Марконі. 18 грудня 1897 року Попов передав за допомогою телеграфного апарата, приєднаного до приладу, слова: «Генріх Герц». Приймач розміщувався у фізичній лабораторії Петербурзького університету, а передавач - у будівлі хімічної лабораторії на відстані 250 м. У літературі, тим не менш, стверджується, що цей дослід був проведений 24 березня 1896 року (тобто до заявки Марконі). Однак у протоколі цього засідання сказано лише: «...О. С. Попов показує прилади для лекційного демонстрування дослідів Герца...».
З 1897 року Попов проводив досліди по радіотелеграфуванню на кораблях Балтійського флоту. Влітку 1899 року, коли Попов був в Швейцарії, його асистенти - Рибкін, Троїцький і Петровський - при проведенні робіт між двома Кронштадтськими фортами випадково виявили, що когерер при рівні сигналу, недостатньому для його збудження, перетворює амплітудномодульований високочастотний сигнал у низькочастотний, так що його сигнали стає можливим сприймати на слух. При звістці про це, Попов модифікував свій приймач, поставивши замість чутливого реле телефонні трубки, і влітку 1901 року отримав російський привілей № 6066, група XI, з пріоритетом 14 (26) липня 1899 на новий (лінійно-амплітудний) тип «телеграфного приймача депеш, що посилаються за допомогою якого-небудь джерела електромагнітних хвиль за системою Морзе». Після цього фірмою Дюкрете, яка вже випускала в 1898 році приймачі його конструкції, був налагоджений випуск телефонних приймачів.