Teoriya_D_i_P

o за галузями права - норми конституційного права; норми адміністративного права; норми кримінального права; норми цивільного права; норми трудового права; норми екологічного права та ін.;

o за інститутами права - норми спадкового права; норми адміністративної відповідальності тощо.

Норми права за методом правового регулювання (або за формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів права):

1)імперативні - містять категоричні веління держави здійснювати чітко означені дії, не допускати ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов'язків суб'єктів. Інакше кажучи імперативні норми (зобов'язувальні і заборонні) прямо вказують правила поведінки, містять абсолютно визначене правило (громадянин України не може бути позбавлений свого громадянства або права змінити його);

2)диспозитивні - установлюють варіант поведінки, але дозволяють сторонам регульованих державою відносин самим визначати права та обов'язки в окремих випадках. їх називають "заповнювальними") оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з певного питання (розпізнаються через формулювання: "за відсутності іншої угоди", "якщо інше не встановлене в договорі" тощо). Отже диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки (якщо договором купівлі-продажу не передбачена розстрочка оплати, покупець зобов'язаний сплатити продавцеві ціну переданого товару цілком).

Норми права за характером психологічного впливу на особистість:

1)заохочувальні - встановлюють форму і міру заохочення за схвалюваний державою і суспільством варіант поведінки суб'єктів, що полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила виплати премій, нагородження орденами). Особливість цих норм полягає в тому, що вони не визначають правило поведінки, а, надаючи суб'єктам певну свободу вибору, закликають до активної правомірної поведінки, стимулюють її;

2)рекомендаційні - надають варіанти бажаної з погляду держави поведінки суб'єктів права. Конкретизуються в локальних правових актах для подальшої реалізації.

Норми права за суб'єктами нормотворчості: норми органів представницької влади; норми глави держави; норми органів виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування; норми підприємств, установ; норми територіальних громад та ін.

Норми права за дією в просторі; загальні (на всій території), обмежено-загальні (на частині території, наприклад, у межах АР Крим); локальні (на певному підприємстві, в організації, установі, наприклад, правила внутрішнього трудового розпорядку в університеті).

Норми права за дією у часі: постійні (діють до їх скасування), тимчасові (з визначеним строком дії), норми зі зворотною силою дії.

Норми права за дією по колу осіб: загальні (поширюються на все населення); спеціальні (поширюються на певне коло осіб, наприклад на біженців); виняткові (роблять винятки із загальних і спеціальних норм, наприклад, для дипломатів і консулів).

33. Структура логічних норм права

Попередньо вкажемо, що норма права є первинним елементом системи права, а нормативно-правовий припис є первинним елементом законів, підзаконних актів, нормативно-правових договорів та інших джерел права.

Структура (внутрішня форма) норми права - це внутрішня будова норми права, що виражається в її поділі на складові елементи, нерозривно пов'язані між собою.

Три елементи норми права, у єдності, відображають саму природу норми:

Гіпотеза (припущення) - частина норми, що вказує, за яких умов, обставин суб'єкти права мають здійснювати свої права та обов'язки, визначені в диспозиції цієї норми. Гіпотеза забезпечує дію норми, надає їй руху.

Диспозиція (розпорядження) - частина норми, що визначає права та обов'язки суб'єктів права за наявності умов, обставин, передбачених в гіпотезі, формулює саме правило поведінки - дозволене (необхідне) або заборонене (неприпустиме). Це серцевина правової норми, що задає модель поведінки.

Санкція (стягнення) - частина норми, що вказує на несприятливі наслідки, включаючи заходи примусу, які можуть настати при порушенні диспозиції норми права39. Санкція забезпечує здійснення диспозиції норми права.

Елементи класичної норми права можна умовно відобразити за такою схемою: "якщо - тоді -у протилежному разі" чи "якщо - тоді - а інакше". В елементах норми права виявляється глибинна, онтологічна структура взаємодіянь: причина - дія - наслідок.

Структурні елементи норми права класифікують за ступенем визначеності і за складом.

Види структурних елементів норми права (гіпотези, диспозиції, санкції) за ступенем визначеності:

1)абсолютно визначені - вичерпно окреслені обставини, з наявністю або відсутністю яких пов'язується чинність юридичної норми (гіпотеза); чітко визначені права й обов'язки учасників відносин, точно названий варіант поведінки (диспозиція); точно зазначені вид і міра юридичної відповідальності за порушення норми права (санкція);

2)відносно визначені - не містять достатньо повних даних про обставини дії норми, обмежують умови застосування норми певним колом формальних вимог (гіпотеза); не містять істотних ознак поведінки учасників відносин, досить повних приписів про їх права й обов'язки (диспозиція); межі юридичної відповідальності за порушення норми права зазначені від мінімальної до максимальної або лише до максимальної (санкція);

3)альтернативні - ставлять дію юридичної норми в залежність від одного чи кількох фактичних обставин (умов) (гіпотеза); вказують на кілька правових наслідків, але передбачають настання лише одного з них (диспозиція); названі чи перелічені через з'єднально-роз'єднувальний сполучник "чи" ("або") кілька видів юридичної відповідальності, із яких правозастосувач обирає лише один - найдоцільніший для випадку, що вирішується (санкція).

Види структурних елементів норми права (гіпотези, диспозиції, санкції) за складом:

o прості - ставлять дію юридичної норми у залежність від якоїсь однієї умови, однієї фактичної обставини (гіпотеза); передбачають один конкретний правовий наслідок, який настає за наявності певних фактичних обставин (диспозиція); визначають одну міру державного стягнення до порушника правил, передбачених диспозицією (санкція).

o складні - ставлять дію юридичної норми у залежність від певної сукупності умов, сукупності фактів (тобто передбачають фактичний юридичний склад) (гіпотеза); передбачає кілька правових наслідків, які одночасно настають за наявності певних фактичних обставин (диспозиція); визначають одночасно два (і більше) заходи державного стягнення з порушника правил, передбачених диспозицією (санкція).

34. Співвідношення норми права і припису статті нормативно-правового акта має такі варіанти:

1)в одній статті укладено один припис, що містить одну норму права (її гіпотезу, диспозицію, санкцію), тобто норма права і стаття нормативно-правового акта збігаються, чим полегшується її сприйняття. Це оптимальний варіант;

2)в одній статті укладено два або більше приписів, що містять стільки ж норм права - у такому разі стаття акта має кілька частин, пунктів;

3)в одній статті укладено частину припису, що містить частину норми права (ЇЇ гіпотезу і/або диспозицію - особливо якщо норма складна), а інші частини припису (диспозиція і/або санкція) розміщуються в інших (декількох) статтях цього ж нормативно-правового акта (відсильний спосіб викладення норм права) або в статтях інших нормативно-правових актів (бланкетний спосіб викладення норм права).

35.Поняття , структура і визначення правової системи держави.

Правова система - це складне сумарне багатопланове поняття, через яке прямо відображається зв'язок права з усією структурою суспільства і держави. Правові явища й процеси в кожній державі можуть перебувати в багатозначних станах, однак при цьому зберігати в специфічній формі відносини правової спільності, цілісності, комплексності, що й дозволяє говорити про правову систему.

Правова система - це обумовлений об'єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісний комплекс взаємозалежних і погоджених явищ і процесів, які постійно відтворюються й використовуються людьми і їх організаціями (у тому числі державою) як суб'єктами права для досягнення приватних і публічних цілей, забезпечення правопорядку.

Структура правової системи - стійка єдність компонентів правової системи та сукупність усіх прямих і зворотних постійних зв'язків між ними, що забезпечують їй правову цілісність.

Як складне правове явище, правова система містить у собі головні конструктивні і похідні компоненти, за допомогою яких досягаються кінцеві цілі правового регулювання. Ці компоненти структуруються в її підсистеми, що розкривають динаміку правової системи в цілому.

Структура правової системи, що складається з підсистем, виражених через власні компоненти:

1)інституціональна - суб'єктний склад: індивідуальні і колективні (суб'єкти права), в тому числі держава як суперінституціональна організація, соціальні спільності та інші суб'єкти права;

2)нормативна (регулятивна) - правові норми і принципи, об'єктивовані в нормативно-правових актах, правових прецедентах, нормативно-правових договорах, правових звичаях та ін.;

3)ідеологічна (доктринальна) - сукупність уявлень про правові норми і принципи, що характеризують ступінь усвідомленості правомірної поведінки суб'єктів права, вступу їх у правовідносини, правову діяльність - праворозуміння, правове мислення, правові ідеї, концепції, правосвідомість і правова культура;

4)функціонально-соціальна - сукупність причинно-наслідкових зв'язків між суб'єктами права, що виникають внаслідок їх юридичних вчинків: правореалізація, правозастосування, правовідносини, правомірна поведінка, юридична практика через них відбувається дія норм права в соціальному середовищі, визначається режим функціонування правової системи як частини соціальної системи; 5) комунікативна (інтегральна) - закономірності відносин між взаємодіючими і взаємозумовленими підсистемами, що відсутні у них в ізольованому стані: а) підсумовувальні зв'язки між інституціональною, регулятивною, ідеологічною, функціональною правовими підсистемами. Завдяки тому, що кожна із самостійних частин правової системи суспільства має власну структуру, свої принципи організації і діяльності, їх інтегрованість, комунікативність виражається у нерозривному зв'язку норм, органів, що їх приймають; концепцій, покладених у їх основу, процедур їх утворення і застосування; б) зв'язки правової системи в цілому з політичною, економічною й іншими системами

суспільства - системами звичаїв, норовів, традицій; в) зв'язки з міждержавними регіональноконтинентальними правовими системами (у Європі -ЄС, РЄ). Саме внутрішньо-системні зв'язки і відносини (прямі і зворотні) на національному і міжнародному рівнях перетворюють сукупність елементів на систему, що має властивості єдності і цілісності. Результатом дії комунікативної підсистеми є правова законність і правовий порядок. Отже, поняття "правова система" має узагальнювальний характер, містить у собі основні, найбільш активні спеціальні і загальні правові засоби; характеризується зв'язками між ними, що виникають завдяки суб'єктам права. Право (його норми) у правовій системі є нормативною основою, а в соціальній системі - різновидом соціальної комунікації; праворозуміння виступає концептуальним фундаментом правової системи; багатократно опосередкований обмін юридичними діяльностями, правомірною поведінкою, правовідносинами - сполучними елементами; юридична практика з її результативними елементами (законністю і правопорядком) - обов'язковою умовою її ефективного функціонування. Ціннісним ядром правової системи, для якого вона існує і спадкоємно розвивається, виступає людина як джерело і носій права, творець усіх правових явищ. Конституція України підтверджує значення суб'єктів права з їх конституційними правами й обов'язками як системо-утворювальних матеріальних факторів правової системи.

36. Романо-германський тип (сім'я) правових систем

Романо-германський тип (сім'я) правових систем - сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі давньоримського цивільного права і його пристосування (у поєднанні з канонічним правом, доктринальним правом університетів і місцевих норм-звичаїв) до нових національних умов при домінуванні закону серед інших джерел права.

Ознаки романо-германського типу (сім'ї) правових систем;

1)виник у континентальній Європі внаслідок загальності розвитку суспільств і держав під сильним впливом римського соціального і правового порядку; поширився на Центральну і Південну Америку (колишні колонії Іспанії, Португалії і Франції), значну частину Африки, країни Близького Сходу, Японію, Індонезію, Південну Корею, Таїланд;

2)розвинувся на основі рецепції (від лат. - прийняття) давньоримського цивільного права, його ідей, принципів та інститутів. Римське право було сприйнято завдяки його популяризації в університетах - італійських, французьких, німецьких (ХІІ-ХШ ст.). Велику роль в "очищенні", переробці і пристосуванні римського права до умов життя (в тому числі до місцевого звичаєвого права), особливо в XIV столітті, відіграла школа юристів-глосаторів46, діяльність якої продовжила школа постглосаторів, які на рівні культури епохи Відродження відпрацювали логічні принципи, конструкції, узагальнили формули римського приватного права.

Істотний внесок у становлення права континентальної Європи здійснило канонічне середньовічне право завдяки величезному впливу католицької церкви і найширшої юрисдикції церковних судів (особливо в Іспанії). Канонічне право (його основне джерело - Біблія) як система канонів - правил, що встановлені церквою і стосуються устрою церкви і життя вірян (шлюб, заповіт), ґрунтувалося на принципах римського права, вивчалося в університетах нарівні з римським цивільним правом. У результаті в одних країнах континентальної Європи римське право стало чинним (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія), в інших (Франція) визначило напрям змісту національного права, що формувалося. Завдяки канонічному праву були створені нові юридичні конструкції, наприклад, інститут вини;

3) основним джерелом (формою) права є нормативно-правовий акт - ця ознака дає підставу називати сім'ю правових систем норматив. Інші джерела права (звичай, узагальнення судової практики, нормативний договір) посідають підлегле місце стосовно закону як провідного нормативно-правового акту, норми якого формулюються законодавцем - представницьким органом державної влади;

мислять поняттями правових інститутів і галузей права. їх правова наука - абстрактна, однією із визначальних ознак якої є правовий формалізм. Вважається, що романо-германське право - продукт логіки, системи і суворих теоретичних викладок.

Майже в кожній країні континентального права Європи діють суди: 1) загальної юрисдикції (цивільні та кримінальні); 2) спеціальної юрисдикції (адміністративні, трудові, податкові тощо). Так, у Франції функціонують суди у справах сільськогосподарської оренди та найму, суди у справах соціального страхування.

За наявності загальних ознак правові системи романо-германського типу (сім'ї) правових систем мають особливості. Нині ті з них, що становлять правову систему ЄС, перебувають під прямим впливом нової правової галузі - європейського права.

37. Англо-американський тип (сім'я) правових систем

Англо-американський тип (сім'я) правових систем - це сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі судового прецеденту (що випробував незначний вплив римського і канонічного права, більшою мірою - місцевих звичаїв), що домінує серед інших юридичних джерел права. Правові системи цього типу ще називають системами загального права (common law), або "судейського права" (judemadelaw).

Загальні ознаки англо-американського типу правових систем:

1)виник в Англії; незабаром поширився на колонії Великої Британії; нині існує, крім Англії, в країнах: Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.;

2)право структурно поділяється на загальне право і право справедливості (виникли в XI і XII ст. відповідно і частково злилися у XVIII ст.); статутне (парламентське) (існує з кінця XIII ст.);

3)основним джерелом (формою) права є судовий прецедент - ця ознака дає підставу називати означену сім'ю правових систем прецедентною. Тобто право твориться у процесі вирішення судових справ, а не шляхом формулювання норм законодавцем, хоча в державі існують і інші форми права - статут (закон), конституційний звичай (конституційна угода), доктрина, міжнародний договір тощо;

4)обов'язкові судові прецеденти створюються вищими судовими інстанціями: в Англії - це Палата лордів, Апеляційний суд і Високий суд, а також Судовий комітет Таємної Ради (у справах державчленів Співдружності). Нижчі суди не створюють прецедентів;

5)судові прецеденти мають казуїстичний характер, тоді як норми статутів (законів) - загальний. Якщо судові прецеденти застосовуються лише при вирішенні аналогічних казусів (випадків) і стосовно конкретних осіб, то норми статутів поширюються на всіх. Невипадково загальне право за своєю природою вважається казуїстичним, тобто таким, що складається з типізованих прецедентів;

6)статутам (законам - актам парламенту) за формально-юридичним змістом надана вища юридична сила. Проте на практиці існує таке: закон, перш ніж набути реальної сили, має обрости прецедентами, які формуються шляхом його інтерпретації;

7)використовуються конституційні звичаї (конституційні угоди) і правові доктрини як джерела права. Так звані "конституційні угоди" регулюють важливі питання державного життя і виступають своєрідним джерелом конституційного права. До правової доктрини звертаються суди Англії і США у разі прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або звичаї, що регулюють певні відносини. Судові коментарі, узагальнення прецедентної практики є практичним керівництвом для суддів. Як правило, доктрина, що розроблена окремими суддями і суддівськими корпораціями, затверджує високу роль суду у здійсненні контролю за конституційністю законів при тлумаченні прецедентів48. Юридична наука в цілому або теоретико-правові ідеї, концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення;

8)відсутній поділ права на приватне і публічне та суворий поділ права за галузями, як це спостерігається у правових системах романо-германського типу. Існує розмежування не стільки галузей права, скільки окремих інститутів або проблем: договір, реальна власність, квазідоговір, застава, збиток (шкода), придбання, процедури цивільні, процедури кримінальні, процедури магістратських судів та ін. Основні категорії публічного права Великої Британії: злочин, конституційне право, адміністративне право, міжнародне право;

9)відсутній дуалізм права - поділ на цивільне і торговельне (комерційне);

10)процесуальне право домінує над матеріальним, що виражається в незалежності судових органів, суворому дотриманні процедури, престижі адвокатської професії та ін. Процесуальне право ініціювало розвиток матеріального, яке стало формуватися лише з другої половини ХІХ ст. Нині матеріальні галузі права набувають більшого розвитку;

11)проводиться консолідація судових прецедентів і законів, тоді як майже повністю відсутні кодифіковані галузі права. Через те, що кодифікувати прецеденти вкрай складно, у Великій Британії вдаються до створення консолідованих актів (з деякими елементами кодифікації). У 1965 р. у Великій Британії створено Правову комісію (таку засновану в Шотландії) з метою підготовки проектів великих консолідованих законодавчих актів у різних галузях права;

12)досконалою є процесуальна техніка (система доказів) та самобутньою, автохтонною - юридична термінологія. Остання іноді не збігається з нормативними поняттями і термінами континентального права. Специфічно англійськими є терміни "зобов'язальний прецедент", "незобов'язальна думка судці", "відхилення від прецеденту", "перспективне подолання прецеденту", "правила розрізнення" та ін. Англійському праву притаманна стабільність юридичної мови, основ юридичного мислення, власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та ін.), які або зовсім відсутні у праві країн континентальної Європи, або не можуть бути адекватно перекладені їхньою мовою. І навпаки, деякі типові поняття континентального права, що привнесені в нього римським правом (батьківська воля, підробка, нездоланна сила, узуфрукт, юридична особа та ін.), не представлені в англійському праві. Існує особлива процесуальна техніка створення і систематизації прецедентів: великою і ґрунтовно розробленою є система доказів як результату багатої судової практики. Ця техніка аж до початку ХГХ ст. майже цілком відгороджувала ці країни від впливу розвиненої законодавчої техніки континентальних країн Європи, де створені складні правові конструкції, ретельно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені юридичні норми.

38. Мусульманське право

Мусульманське право є системою норм і найбільш досконалою політико-правовою доктриною у релігійно-общинній групі правових систем. Ця правова система існує у рамках ісламської релігії, яка має державний характер і більш, ніж всі інші світові релігії, пов'язана з правом.

Мусульманське право не є самостійною галуззю чи сферою науки. Його підвалини закладені ще в VII—X ст. у період становлення і розвитку феодальних відносин в Арабському халіфаті. Воно незмінно виступає як одна із сторін Ісламу.

Згідно з догмами Ісламу, мусульманське право походить від Аллаха, який відкрив це право і довів його до всього суспільства через свого посланця Мухамеда. Особа останнього займає важливе місце як в релігійній доктрині Ісламу в цілому, так і в одній із складових — мусульманському праві.

Основою мусульманського права є Коран (араб. «читання») — священна книга мусульман. Це зібрання різних проповідей, обрядових та юридичних настанов. Зміст Корану — це висловлювання і настанови пророка і посланця Мухамеда.

Коран — перше і основне джерело мусульманського права. Жоден мусульманський юрист не сприймає його ні в якості книги права, ні в якості мусульманського права. Невелика кількість правил

поведінки, що містяться в Корані, є недостатніми для кодифікації. Тому мусульманський суддя звертається безпосередньо не до Корану, який не може і не повинен тлумачити право, а до книг, написаних у різні часи найбільш авторитетними юристами, вченими-богословами, що містять таке тлумачення. Статус Корану можна визначити як такий, що виступає моральною і релігійнофілософською основою мусульманського права, вихідним началом формування мусульманської держави та права. У священній книзі — Корані — містяться також керівні положення, що стосуються беззаперечності та чистоти мусульманської віри. Поряд з положенням релігійного чи філософськорелігійного плану в Корані містяться також положення, що розглядаються в суто юридичному плані. Це, наприклад, приписи правовірних цінувати милосердя Аллаха і самим бути милосердними тощо.

Норми і принципи Корану досить обширні і диспозитивні, їх тлумачення дозволяє проявляти в установлених ними релігійних рамках правову ініціативу.

Крім Корану, до основних джерел мусульманського права належать: Сунна, Іджма, Кияс. Зокрема, Іджма слугує доповненням у мусульманському праві в ситуаціях, які не передбачені іншими джерелами.

Теорія і практика застосування мусульманського права використовує і такі джерела права, як різного роду регламенти, угоди, звичаї. Поряд із санкціонованими звичаями важливе практичне значення мають угоди. Зміни у мусульманському праві щодо пристосування до сучасних умов відбуваються за допомогою так званих юридичних стратагем та фікцій. Вони дозволяють використовувати менталітет і традиції, що склалися у правозастосовчій практиці мусульманського права. Так, наприклад, заборона Корану займатися лихварством долається шляхом обмеженого тлумачення кола осіб, на яких ця заборона поширюється.

Будь-які заборонні норми можна обходити також у той спосіб, що угоди, заборонені для мусульман, є дозволеними, коли одна сторона із сторін не є мусульманином.

Для визначення природи ісламських правових систем слід розмежовувати мусульманське релігійне право з позитивними правовими системами мусульманських країн. Є два близьких поняття — «мусульманське право» і «право окремих мусульманських країн», які співіснують не тільки в теорії, а й у реальному житті мусульманської країни. Рене Давид зауважував, що суспільство мусульманських країн «завжди живе під владою звичаїв чи законів, які, безумовно, спирались на принципи мусульманського права і відводили їм серйозну роль».

Ускладнення соціально-економічних, політичних та інших відносин, поглиблення зв'язків між мусульманськими та не мусульманськими країнами, фактори вестернізації призводять до проникнення в мусульманське право правових засад західних країн.

39. Поняття, структура і визначення системи права.

Система права - це об'єктивно зумовлений системою суспільних відносин комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих чинних правових норм певної держави, логічно розподілених на відносно самостійні частини (галузі, підгалузі, інститути права), що характеризуються єдністю та узгодженістю.

Ознаки системи права:

1)об'єктивна зумовленість - реально зумовлена особливостями економічного та соціальнополітичного розвитку; існує у зв'язку з функціонуючим соціальним середовищем, тобто з елементами, що сприяють розвитку системи права, але перебувають поза її структурним утворенням;

2)органічна єдність і узгодженість - структурна цілісність і взаємозв'язки правових норм; їх взаємна узгодженість і цілеспрямованість; відсутність суперечностей всередині системи;

3)структурна різноманітність (внутрішній розподіл) - складається з неоднакових за змістом і обсягом структурних елементів, які логічно поєднують і розподіляють нормативний матеріал відповідно до його функціональної спрямованості;

4)стабільність і динамізм - зумовлені постійним складом базових галузей права, інститутів права; зберігаючи стабільність, водночас визначаються динамічним складом норм, інститутів права та правовідносин, що їх формують. Поява нових інститутів права призводить до формування нових галузей права (інформаційне, космічне, банківське тощо). Право як система становить "живий" організм, що має власні закономірності виникнення, функціонування і розвитку; 5) поділ (диференціація) і структурна ієрархічність - поділ системи права на відносно самостійні структурні елементи і наявність між ними певних рівнів ієрархії, згори донизу: галузі та підгалузі права, інститути права. Такі групування норм права зумовлені великою різноманітністю суспільних відносин, що ними регулюються. Особливе місце узагальню-вального характеру в системі права займають правові спільності (публічне і приватне право; матеріальне і процесуальне право).

Структура системи права - це її елементи та спосіб їх зв'язку і взаємодії у системі. Систему права можна образно уявити у вигляді "російської матрьошки", де галузь права є найбільшою структурною одиницею, до неї входить підгалузь права, галузь права, потім - інститут права. Норма права - "цеглинка" системи права, первинний вихідний елемент, з якого складаються інститути, підгалузі і галузі права. Не може існувати норма права, котра не входила б у певний інститут, підгалузь чи галузь права.

40. Співвідношення системи права і системи законодавства

Система права і система законодавства співвідносяться як зміст і форма; вплив і залежність між ними є взаємними. Законодавство держави - форма життя "законодавчого права", тобто права, що сформувалося в суспільстві і сформульоване (санкціоноване і деталізоване) вищим законодавчим органом держави. Якщо поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону права - його зміст, то поняття системи законодавства відображає основну зовнішню сторону права.

Існування права у формі закону, а системи права у формі законодавства в більшості сучасних держав світу (особливо континентальної Європи) є пріоритетним, але не універсальним. Формами права є не лише законодавчі акти і ратифіковані міжнародні договори, але й інші нормативно-правові акти держави (підзаконні акти): президента, уряду, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ. Право має й інші форми вираження - правовий (судовий і адміністративний) прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий договір (поза законодавчим правом). Поза формами права (природні права людини, правовідносини, правосвідомість) воно існує настільки, наскільки набуло міри, стало нормованим, оскільки право не може бути ненормативним. Отже, система права має більш широку адекватну їй форму вираження, ніж система законодавства.

Відмінності між національною системою права і національною системою законодавства:

Система права:

1)невидима, оскільки відображає внутрішню будову права;

2)динамічна;

3)становить систему норм, логічно поділених залежно від предмета і методу правового регулювання на галузі, підгалузі, інститути права;

4)формується об'єктивно відповідно до існуючих суспільних відносин;.

5)відсутня юридична чинність нормативно-правового матеріалу;

6)має лише галузеву, горизонтальну будову;

7)первинним елементом галузі права є норма права;

8)усі галузі права мають свої предмет і метод правового регулювання, де метод є визначальним;

9)включає норми права, вміщені не тільки в законах, айв інших джерелах права (правових звичаях, правових прецедентах, нормативних договорах та ін.).

Система законодавства:

1)видима, зовнішня форма вираження і закріплення системи правових норм;

2)статична система;

3)становить систему законодавчих актів, що складаються з нормативних приписів, поділених залежно від предмета регулювання за галузями і інститутами законодавства;

4)є суб'єктивно-об'єктивним явищем, оскільки виникає в результаті цілеспрямованої діяльності уповноважених суб'єктів (парламенту чи безпосередньо народу) і тому включає, окрім об'єктивного" ще і суб'єктивний момент;

5)існує юридична сила законодавчих актів (конституція володіє вищою юридичною силою стосовно кодексів, кодекси - стосовно звичайних законів і т. д.);

6)має як горизонтальну (галузеву), так і вертикальну (ієрархічну) будову - залежно від форми устрою держави;

7)первинним елементом законодавчого акта (як і галузі законодавства) є нормативний припис, що служить формою вираження норми права й укладений у статті акта;

8)у ряді галузей законодавства є лише предмет правового регулювання, а метод відсутній;

9)включає норми права, виражені в нормативних приписах законодавчих актів, що укладені в статті нормативного акта.

41. Критерії поділу системи права на галузі та інститути права

Питання про критерії поділу права на галузі й інститути постійно перебуває в центрі уваги вченихюристів і є предметом обговорення ряду наукових дискусій.

У ході першої дискусії (1938–1941) була відзначена важливість виділення об’єктивного критерію розподілу права на галузі й інститути, яким є предмет правового регулювання, тобто певна сукупність однорідних суспільних відносин. Предмет правового регулювання — це та сфера, на яку поширюється право. Це — матеріальний критерій розподілу права на структурні елементи.

Однак класифікація галузей права тільки по предмету регулювання зводить дискусію про систему права лише до питання про систему суспільних відносин. Тому в ході другої дискусії (1955–1958) було визнано необхідним, крім основного критерію (предмета правового регулювання), виділити додатковий юридичний критерій — метод правового регулювання, під яким розуміється сукупність прийомів, способів і засобів впливу права на суспільні відносини. Специфіка суспільних відносин, регульованих нормами однієї галузі права, обумовлює необхідність використання при цьому певного методу, що у кожній окремій галузі буде специфічним.

Метод правового регулювання — це система юридичних засобів і прийомів, за допомогою яких держава впливає на поведінку людей. Якщо предмет правового регулювання відповідає на запитання що регулює право, то метод — на запитання як воно регулює. Метод поєднує об’єктивні й суб’єктивні моменти і носить щодо предмета додатковий характер.

Основними методами правового регулювання є імперативний (наказовий, авторитарний, централізований) і автономний (диспозитивний, децентралізований, ґрунтується на добровільності, юридичній рівності й вільному волевиявленні). Вони носять універсальний характер.