Teoriya_D_i_P
.pdf3)наявність деформацій у процесі нормотворчості, спричинених, наприклад, лобіюванням голосування в парламенті в інтересах певних бізнесових груп;
4)технічні помилки законодавця, допущені при розробці нормативних актів та застосуванні прийомів юридичної техніки. Прогалини в законодавстві виникають зазвичай там, де існує: а) неповнота правових норм; б) суперечність норм однакової юридичної сили, коли одна з них "знищує" іншу; в) повна відсутність правової норми64.
Види прогалин в законодавстві за часом виникнення: первинні - виявляються у момент видання нормативного акта; вторинні - виникають після видання нормативно-правового акта у зв'язку з появою нових суспільних відносин або в результаті виникнення потреби врегулюванні явищ і процесів, які раніше не викликали необхідності регламентації.
Способи переборення прогалин в законодавстві:
Усунення - відбувається через нормотворчу діяльність шляхом внесення змін і доповнень у закони, видання нових, досконаліших юридичних актів чи створення юридичного прецеденту, або укладання нормативного договору.
Подолання - здійснюється в процесі правозастосовної діяльності за допомогою аналогії закону й аналогії права, а також субсидіарного застосування права (міжгалузевої аналогії).
За наявності прогалин у законодавстві, законодавець пропонує правозастосувачу різну поведінку:
1)у галузі кримінального законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення аналогія не допускається. У цьому разі правозастосувач має керуватися принципом, відомим ще з часів римського права: "Немає злочину і немає вини, немає покарання і немає стягнення, якщо немає закону";
2)у галузі цивільного, сімейного, трудового законодавства прогалини переборюються такими способами: аналогія закону; аналогія права; субсидіарне застосування норм права (міжгалузева аналогія).
87. Аналогії права, аналогія закону:загальні правила аналогії
Аналогія закону - застосування до неврегульованих суспільних відносин правової норми, яка регулює подібні суспільні відносини і міститься в приписах (положеннях) законодавчих актів. Аналогія виключається, якщо вона прямо заборонена законом або закон пов'язує настання юридичних наслідків з наявністю конкретних норм.
Аналогія права - застосування до суспільних відносин, не врегульованих нормативно-правовими актами, принципів права, загальних засад і змісту законодавства ("духу" права). Це означає використання таких принципів права, як справедливість, гуманізм, рівність перед законом і судом, відповідальність за вину тощо, які закріплені в конституції держави або в законах, у їх загальних положеннях. У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) і ч. 9 ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Черговість застосування аналогії закону і аналогії права передбачена законодавцем у п. 7 ст. 8 ЦПК України: якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
При вирішенні справи за аналогією необхідно додержуватися таких умов:
1) аналогія допустима лише за умови повної відсутності або неповноти правових норм, їх нечіткості, суперечливості;
2)суспільні відносини, до яких застосовується рішення за аналогією, повинні бути врегульовані хоча б у загальній формі, тобто перебувати у сфері правового регулювання;
3)наявність подібності (аналогії) аналізованих обставин і обставин, передбачених наявною нормою, повинна бути в істотних, юридично рівнозначних ознаках; розбіжність -у деталях, у неістотному;
4)пошук норми, яка регулює аналогічний випадок, має здійснюватися спочатку в актах тієї самої галузі права, у разі відсутності такої - в іншій галузі та у законодавстві в цілому;
5)вироблене в ході використання аналогії правове рішення не повинно суперечити дії приписів закону, його меті;
6)обов'язково має бути вмотивоване пояснення причин застосування рішення за аналогією до даного випадку.
Субсидіарне застосування норм права - вирішення справи або окремого юридичного питання за відсутності норми в певній галузі права відбувається за допомогою додаткового використання норм іншої спорідненої галузі права (міжгалузева аналогія). Наприклад, у ст. 8 Сімейного кодексу субсидіарність виражається в такому: майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами, які не врегульовані Сімейним кодексом, регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. У ст. 12 Сімейного кодексу також закріплюється необхідність використання правозастосувачем приписів Цивільного кодексу при визначенні строків, установлених у Сімейному кодексі. Тут міжгалузева аналогія не забороняється.
Потрібно знати, що в деяких галузях права субсидіарне застосування норм цивільного права скасовано самим законодавцем, а в інших випадках, незважаючи на відсутність прямої заборони в законодавстві, воно припустиме. Так, до норм власне трудового, сімейного, екологічного права загальні положення цивільного права в порядку субсидіарності не можна застосовувати. Субсидіарне застосування можливе лише до правових норм, включених як додаткові до приписів законодавчих актів про сімейні, трудові і деякі інші відносини.
Практика свідчить, що регулювання суспільних відносин будь-якою галуззю права здійснюється здебільшого лише власними галузевими засобами. Субсидіарне застосування норм права є винятком із загального правила.
88. Способи тлумачення норм права
Способи тлумачення норм права - сукупність однорідних прийомів та засобів, за допомогою яких установлюється зміст юридичних норм, об'єктивованих у нормативно-правових приписах відповідних джерел (форм) права.
Основні способи тлумачення норм права:
1. Граматичний (філологічний, лексичний, текстовий) - з'ясування змісту норми права на підставі засобів граматичного і лексичного аналізу її словесного формулювання. Його ознаки: а) ґрунтується на правилах граматики, лексики, використовує закони філології; б) виражається у здійсненні аналізу окремих слів, термінів, речень, формулювань юридичних норм із метою встановлення значення кожного слова і виразу; в) установлює граматичну форму іменників і прикметників, способи дієслів, види дієприкметників тощо, а також усвідомлює граматичну структуру речень, розділових знаків, єднальних і розділових сполучників, виявляє синтаксичні зв'язки між словами; г) у випадках зміни значеннєвого змісту слів і виразів надає їм те значення, яке вони мали в момент створення норми; ґ) враховує, що тим самим словам (термінам) у різних нормативно-правових актах може бути наданий не один і той же зміст - у кожному випадку цей зміст з'ясовується.
У результаті граматичного тлумачення виявляється буквальний зміст норми права, проте далеко не завжди на його підставі можна зробити достовірний висновок.
2.Систематичний (системний) - з'ясування змісту норми права встановленням її системних юридичних зв'язків з іншими нормами, її місця та ролі у системі права. Його ознаки: а) виражається у зіставленні норми, яка тлумачиться, з іншими нормами, установленні її місця в даному нормативному акті (кодексі, основах законодавства, законі), інституті, галузі законодавства, в усій системі права; б) розкривається через знаходження системних юридичних зв'язків норми, що тлумачиться, з іншими нормами, завдяки чому виникає можливість точно установити її значення, сферу дії, зміст і уникнути помилок при застосуванні: в одних випадках близькі норми можуть уточнювати або доповнювати зміст досліджуваної норми, в інших - містити необхідні винятки; в) передбачається законодавцем, особливо для норм відсильних і бланкетних, побудованих так, що вони можуть розглядатися лише в єдності з нормами, до яких зроблено відсилання.
3.Телеологічний (цільовий) - з'ясування змісту норми права відповідно до закладеної у ній мети - орієнтира для поведінки. Його ознаки: а) виражається у виявленні і розкритті цілей, які ставить орган, що видав правову норму; б) застосовується, як правило, за відсутності преамбул, що встановлюють цілі відповідного нормативного акта; в) є необхідним для виявлення прикладних цілей правового акта, призначеного для службового користування.
4.Історико-політичний - з'ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних історичних умов їх прийняття; виявлення політичних цілей і завдань, закладених законодавцем. Його ознаки: а) ґрунтується на джерелах, що перебувають за межами права, на основі оцінки суспільно-політичної обстановки, за якої була ініційована і прийнята норма права; б) враховує процес обговорення нормативно-правового акта, в якому ця норма міститься, зокрема доповідь і співдоповідь за його проектом, альтернативні проекти, публікації в пресі під час обговорення проекту, дебати, внесені виправлення, підстави їх прийняття або відхилення; в) виражається у правильній оцінці призначення норми в період її встановлення ("волі історичного законодавця"), що дає можливість визначити, як найраціональніше її застосувати в момент вирішення справи (можна по-різному реагувати на те саме діяння в умовах загострення соціально-політичної обстановки та її стабілізації тощо).
Самі по собі історико-політичні дані не можуть бути джерелом розуміння закону і стати основою для прийняття юридичних рішень.
5. Функціональний - з'ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних обставин, умов, в яких функціонує норма права. Його ознаки: а) враховує не тільки певні соціально-політичні обставини, в яких правова норма створюється (виявляє волю "історичного законодавця"), а й ті, в яких вона застосовується, тобто розглядає дію норми права у динамічній площині (волю "актуального законодавця"); б) конкретизує зміст (мету) акта у світлі тієї ситуації, коли виникла необхідність застосувати норму права, об'єктивовану в приписі цього акта; в) зважає на альтернативні чинні норми права, що містяться в приписах інших джерел (форм) права.
З одного боку, від інтерпретатора, котрий роз'яснює правову норму через певний проміжок часу після набрання чинності акта, в якому вона міститься, вимагається, щоб він виходив з первинного змісту тексту норми права, не відривався від смислу (мети) юридичного акта як форми існування правової норми, котра тлумачиться. А, з другого боку, розкриваючи "дух" юридичного акта у межах Його "букви", інтерпретатор не може не враховувати суспільно-політичні зміни, що відбулися, вироблені у певній правовій системі уявлення про правові цінності, загальні принципи права67. Європейський Суд з прав людини наголошує на необхідності тлумачити й застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) у світлі актуальних умов сьогодення, тобто таких умов, які існують на момент розгляду справи.
Усі способи юридичного тлумачення використовуються в сукупності, у комплексі. Деякі вчені виділяють ще логічний і спеціально-юридичний способи тлумачення норм права.
6.Логічний - з'ясування змісту норми права (не виходячи за рамки тексту нормативно-правового акта) на підставі використання законів, правил і прийомів формальної логіки: а) розкривається зміст юридичних норм, який іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм, для чого використовується прийом перебудови тексту, введення в
нього додаткових слів, необхідних для розуміння; б) аналізуються поняття, які відображають слова і вирази, судження і умовиводи, конкретні судження, їх зв'язки один з одним, а також зміст поняття з його обсягом та іншими поняттями, що допомагає перевірити результати граматичного тлумачення, зробити висновки з понять; в) використовуються логічні операції - аналіз і синтез, побудова силогізму (логічного умовиводу, що складається з двох посилань і висновку) і т.д., щоб з нормативних приписів сформулювати норму права, вивести норму з норм; г) використовуються ті ж логічні операції, що й у попередньому випадку, проте з іншою метою: у разі наявності прогалини в праві сконструювати норму права за аналогією через тлумачення (тобто розширити певні ознаки і факти).
7.Спеціально-юридичний - з'ясування змісту норми, засноване на досягненнях юридичної науки і практики, знанні юридичної техніки, техніко-юридичних способів і прийомів, використовуваних нормотворцем для вираження своєї волі, на професійному умінні і навичках інтерпретатора. Його ознаки: а) досліджує техніко-юридичні засоби і прийоми вираження волі нормотворця з метою розкриття термінів, категорій, конструкцій та інших елементів його змісту; б) враховує роз'яснення вищих судових інстанцій, вищих посадових осіб правозастосовних органів з метою використання проведеного ними аналізу тих чи інших термінів і їх понять; в) застосовує наукові коментарі до законодавчих актів та ін.
Виділення логічного і спеціально-юридичного способів (прийомів) тлумачення не є обов'язковим, оскільки в усіх означених способах використовуються закони логіки (формальної і діалектичної), а тлумачення юриста не може бути інакшим, ніж спеціально-юридичним, бо становить внутрішню професійно-ціннісну сторону інтерпретатора, без якої не відбудуться інші способи тлумачення. Тому логічний і спеціально-юридичний аналіз - це скоріше не прийоми тлумачення правових норм, а "засадничі" начала і якісні характеристики інтерпретатора, і як такі входять до системи його інтелектуальної діяльності, є її основою.
89. Суб'єктивне і об'єктивне юридичне право.
Коли юристи говорять про юридичне право (система формально обов'язкових правил поведінки, санкціонованих і встановлених державою), враховують його подвійний смисл: право у суб'єктивному значенні (суб'єктивне право) і право в об'єктивному значенні (об'єктивне право).
Об'єктивне право (право в об'єктивному значенні) - система абстрактних правових норм, що містяться
вусіх формальних джерелах права (нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, судових прецедентах, правових звичаях та ін.), стосуються персонально не визначеного кола суб'єктів. У такому значенні ми говоримо про право України, право Росії, право Франції тощо. Усі норми права
всукупності становлять об'єктивне право і забезпечуються державою як регулятори суспільних відносин. Термін "об'єктивне" означає, що норми права не залежать від індивідуального інтересу (волі) і свідомості суб'єкта права (окрім "автора" цих норм). Водночас норми об'єктивного права не можуть бути здійсненими без суб'єктивного права. Немає норми об'єктивного права без адресатів - суб'єктів, яких вона стосується. Саме із системи норм, що закріплюють суб'єктивні права, складається об'єктивне право.
Суб'єктивне юридичне право (право у суб'єктивному значенні) - це індивідуалізоване право, яким визначається вид і міра можливої поведінки суб'єкта права, що забезпечується, охороняється і захищається відповідними державними органами.
Термін "суб'єктивне" означає, що правами і свободами, закріпленими в нормативно-правових актах, суб'єкт за своїм розсудом може скористатися (тобто перевести їх у площину правовідносин, правових зв'язків) чи не скористатися усе залежить від його волі (інтересу) і свідомості. Щоб здійснити свої права і свободи, суб'єкт зазвичай має бути визнаним державою юридично правоздатним і дієздатним,
тобто стати носієм суб'єктивного юридичного права. Суб'єктивне право деталізує і конкретизує норми об'єктивного права стосовно конкретного суб'єкта, який опинився у конкретній життєвій ситуації.
Між двома значеннями терміна "право" (об'єктивне і суб'єктивне) існує тісний взаємозв'язок. Об'єктивне право певною мірою відображає "статику" юридичної форми, а суб'єктивне - "динаміку", оскільки безпосередньо пов'язане з людською діяльністю. В історичній послідовності не об'єктивне право передує суб'єктивному, а навпаки, суб'єктивне - об'єктивному.
З одного боку, людина, вступаючи в суспільне життя, вже стикається з "готовими" юридичними нормами, які виникли чи визнані до неї і незалежно від неї (об'єктивне право). Але, з іншого боку, людина від народження є носієм невідчужуваних природних прав. Тому саме її природні суб'єктивні права перебувають у підвалинах об'єктивного права. Визнання природних прав людини і закріплення їх у приписах нормативно-правових актів як міжнародних стандартів є тією абстрактною правовою формою, моделлю, що слугує мостом між соціальним і правовим світом.
Якщо об'єктивне юридичне право відповідає природному праву людини, воно здатне бути інструментом реалізації суб'єктивних юридичних прав34. їх перехід від одного до іншого можна зобразити так:
Природні права людини - Норми об'єктивного права - Суб'єктивні юридичні права
Природні права людини (загально-соціальне право) перетворюються на суб'єктивні юридичні права (суб'єктивне юридичне право) після їх офіційного закріплення державою в загальнообов'язкових нормах права (об'єктивне юридичне право).
З погляду позитивістського праворозуміння об'єктивне право і позитивне право - тотожні поняття, оскільки і те й інше є законодавством, що діє в певній державі. Між тим, об'єктивне право близьке, але не адекватне позитивному праву. Якщо позитивне право (продукт волі законодавця) - це передусім система норм права, формально встановлених, закріплених і забезпечуваних державою у приписах чинного законодавства, то об'єктивне право - система норм права, що містяться в усіх чинних джерелах (формах) права, спрямовані на регулювання, охорону і захист суспільних відносин та забезпечуваних державою. Об'єктивне право і позитивне право поєднує те, що вони не залежать від конкретної особи і мають у своїй основі одне джерело - природжені права людини. Об'єктивним є дотримання природних невідчужуваних прав людини (безвідносно до того, чи закріплені вони в джерелах (формах) права).
90. Характеристика юридичного обов’язку як елементу змісту правовідносин
Юридичний обов'язок - вид і міра належної (або необхідної) поведінки суб'єкта права, що встановлена юридичними нормами для задоволення інтересів правомочної особи і забезпечувана державою. Носієм юридичного обов'язку є правозобов'язаний.
Зміст юридичного обов'язку складається з елементів, що є конкретними юридичними вимогами до правозобов'язаної сторони:
1)здійснювати певні дії (активні обов'язки) або утриматися від них (пасивні обов'язки) - це зобов'язання діянням;
2)реагувати на законні вимоги правомочної сторони їх виконанням (наприклад, обов'язок виконувати умови договору) - це зобов'язання виконанням;
3)нести юридичну відповідальність (зазнавати позбавлення прав особистого, майнового чи організаційного характеру) у разі відмови від виконання юридичних обов'язків або несумлінного їх виконання, тобто такого, що суперечить вимогам правової норми (наприклад, обов'язок боржника платити неустойку за невиконання умов договору) - це зобов'язання зазнавати обмежень або позбавлення благ;
4) не заважати у правомочній стороні користуватися благом, яке вона отримала по праву - це зобов'язання не перешкоджати контрагенту.
Не варто вважати юридичним обов'язком тільки той, що супроводжується санкцією. Є чимало обов'язків, які фактично не передбачають примусового виконання (наприклад, відповідач зник або не має засобів).
91. Види обов’язків громадянина і державної влади
Система обов'язків людини і громадянина Юридичний обов'язок - гарантована законом міра суспільне необхідної (корисної) і державно
доцільної поведінки особи, об'єктивно обумовлена потребами існування та розвитку інших осіб, соціальних груп, націй, людства. Можна сказати, що юридичний обов'язок - це перепона на шляху сваволі, хаосу, всього того, що заважає нормальному розвитку суспільства.
Обов'язок - парна категорія з правом, тому що обов'язок служить засобом забезпечення прав. Права людини і громадянина, якими б великими вони не були, усе ж не є безмежними, абсолютними, оскільки їхнє використання не повинно завдавати шкоди іншим людям, суспільству в цілому. Це застереження міститься в Загальній декларації прав людини (п. 2 ст. 29): "При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна піддаватися лише таким обмеженням, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві". Використання людиною своїх прав одночасно передбачає її обов'язок захищати і зміцнювати ці права - заради самого себе та заради інших. Навіть громадяни розвинутих демократій часто невірно розуміють цю рівність і нерідко користуються правами, ігноруючи обов'язок. .
Права існують лише тоді, коли визнаються іншими громадянами держави. Свої вимоги до громадян держава формує в системі обов'язків і встановлює заходи юридичної відповідальності за їх невиконання. Громадяни - самі хранителі своєї свободи, напрямки та межі зовнішнього вираження якої надані в правах. Саме для того, щоб зміцнити свої права, громадяни в демократичному суспільстві приймають на себе зобов'язання і виконують свої обов'язки. В Загальній декларації прав людини (п. 1 ст. 29) визначено: "Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у котрому лише й є можливим вільний і повний розвиток її особистості". Так само, як і права людини, основні юридичні обов'язки фіксуються в конституції та інших законах держави.
Класифікація обов'язків: особисті (громадянські) політичні економічні соціальні культурні екологічні
Особисті обов'язки можна поділити на фізичні (наприклад, утримувати неповнолітніх дітей) і духовні (наприклад, шанувати честь, гідність, національні почуття людини).
Економічні обов'язки — обов'язок віддавати частину свого прибутку у вигляді податку на суспільні потреби та ін.
Політичні обов'язки - додержуватися конституції і законів, захищати батьківщину та ін. Соціальні обов'язки - обов'язок працювати та ін.
Культурні обов'язки " дбайливо ставитися до пам'ятників історії культури людства та ін. Екологічні обов'язки - берегти природу; компенсувати збитки, заподіяні забрудненням та іншим
негативним впливом на навколишнє природне середовище.
Зрозуміло, що до обов'язків громадян демократичних держав входить додержання законів, повага до прав і свобод інших осіб, сплата податків, підкорення міліцейським (поліцейським) розпорядженням тощо.
У деяких країнах до числа найважливіших обов'язків громадян належить участь у голосуванні на виборах в органи державної влади і військова повинність. У конституціях окремих держав йдеться й про обов'язок працювати (Японія, Італія, Гватемала, Еквадор та ін.), виховувати дітей (Італія, Росія), піклуватися про своє здоров'я і своєчасно вдаватися до лікувальної допомоги (Уругвай).
УКонституції України обов'язки громадян зафіксовані в статтях 51, 52, 64, 66, 67, 68 та ін. Зокрема, у ст. 51 записано: "Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків".
Обов'язками громадян у Конституції України названі:
1) захист Вітчизни, її незалежності і територіальної цілісності; 2) шанування її державних символів; 3) проходження військової служби;
4) незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодування завданих збитків; 5) сплата податків і зборів у розмірах, встановлених законом; 6) додержання Конституції і законів та ін.
Таким чином, використання і здійснення прав і свобод людини і громадянина є невід'ємним від виконання ним обов'язків, законодавчо закріплених державами. Правда, відповідальність за виконання деяких обов'язків не передбачається, і це при тому, що питання про відповідальність за порушення прав і обов'язків особи має найважливіше значення для їхнього практичного здійснення. Без визначення конкретної відповідальності посадових осіб, органів влади та окремих громадян права людини перетворюються не більш ніж на красиву декларацію.
Обов'язки органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, засобів масової інформації, їх керівників та інших посадових осіб щодо розгляду заяв чи скарг
Органи державної влади i мiсцевого самоврядування, пiдприємства, установи, органiзацiї незалежно вiд форм власностi, об'єднання громадян, засоби масової iнформацiї, їх керiвники та iншi посадовi особи в межах своїх повноважень зобов'язанi:
об'єктивно, всебiчно i вчасно перевiряти заяви чи скарги;
на прохання громадянина запрошувати його на засiдання вiдповiдного органу, що розглядає його заяву чи скаргу;
вiдмiняти або змiнювати оскаржуванi рiшення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не вiдповiдають закону або iншим нормативним актам, невiдкладно вживати заходiв до припинення неправомiрних дiй, виявляти, усувати причини та умови, якi сприяли порушенням;
забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку з заявою чи скаргою рiшень;
письмово повiдомляти громадянина про результати перевiрки заяви чи скарги i суть прийнятого рiшення;
вживати заходiв щодо вiдшкодування у встановленому законом порядку матерiальних збиткiв, якщо їх було завдано громадянину в результатi ущемлення його прав чи законних iнтересiв, вирiшувати питання про вiдповiдальнiсть осiб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пiзнiш як у мiсячний термiн довести прийняте рiшення до вiдома органу мiсцевого самоврядування, трудового колективу чи об'єднання громадян за мiсцем проживання громадянина;
у разi визнання заяви чи скарги необгрунтованою роз'яснити порядок оскарження прийнятого за нею рiшення;
не допускати безпiдставної передачi розгляду заяв чи скарг iншим органам;
особисто органiзовувати та перевiряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходiв до усунення причин, що їх породжують, систематично аналiзувати та iнформувати населення про хiд цiєї роботи.
Уразi необхiдностi та за наявностi можливостей розгляд звернень громадян покладається на посадову особу чи пiдроздiл службового апарату, спецiально уповноваженi здiйснювати цю роботу, в межах бюджетних асигнувань. Це положення не вiдмiняє вимоги частини дев'ятої цiєї статтi.
1.Суспільна влада до державного суспільства.
Будь-яке суспільство, незалежно від наявності чи відсутності в ньому держави, характеризується певним ступенем упорядкування відносин між людьми.
Додержавним суспільством визнається певне співтовариство людей, відносини між якими регулюються соціальними засобами і в рамках якого ще не склалися умови для виникнення та функціонування держави. Відносини в цьому суспільстві регламентуються за допомогою двох факторів:
a)Наявність суспільної влади;
b)Наявність соціальних норм.
Влада, що існує в суспільстві, визначається як реальна можливість суб’єктів, яким вона належить, підкорювати своїй волі підвладних.
Суспільство характеризується наявністю суспільної влади, яка забезпечує найнижчий рівень його організації та продовжує існувати і з виникненням держави поряд із політичною владою.
Влада суспільства додержавного періоду має суспільний характер і має слідуючі особливості:
1.Вона має природний характер виникнення, бо її необхідність була визначена в ході тривалого історичного розвитку суспільства;
2.Влада регулювала відносини в рамках сім’ї. Сім’я визначалась основою суспільства і характеризувалась як сукупність людей за кровною чи передбачуваною спорідненістю. Всі відносини в рамках суспільства відбувались в межах сім’ї, а в процесі історичного розвитку суспільства – в рамках роду чи племені;
3.Влада мала єдиний характер. Це визначалось відсутністю поділу суспільства на соціально неоднорідні групи, а також відсутністю необхідності врівноваження різноманітних суспільних інтересів;
4.Основним призначенням влади було надання відносинам між людьми упорядкованого характеру для забезпечення процесу виживання суспільства в нових історичних умовах, а також створення необхідних умов для розвитку суспільства в майбутньому;
5.Влада здійснювалась на принципах самоуправління та самоорганізації. Найважливіші питання вирішувались шляхом обговорення їх всією сім’єю;
6.Відсутність професійних чинників визначала належність влади вождю, який обирався чи призначався на основі існуючих традицій;
7.Владні рішення, які мали усний характер, були забезпечені свідомим їх виконанням;
8.Відсутня регламентована відповідальність за невиконання владних рішень. Вплив на суб’єктів, що їх порушували, здійснювався шляхом помсти чи самосуду.
Отже, влада додержавного періоду характеризується суспільним змістом, є основним засобом надання суспільству рис системності та створює умови щодо подальшого вдосконалення суспільних відносин.
Основним засобом забезпечення суспільної влади в додержавному суспільстві були соціальні норми. Соціальні норми – правила поведінки, що певним чином встановлюються та забезпечуються, мають певний ступінь обов’язковості і існують з метою визначення найбільш стійких аспектів взаємовідносин між людьми.
Соціальні норми додержавного суспільства характеризуються певними рисами:
1.Вони існують у формі звичаїв та традицій, тобто правил поведінки, що усвідомлюються людьми та передаються з покоління в покоління. Вони мають характер мононорм, тобто одна і та ж норма регламентує невизначену кількість суспільних відносин, що належать до різних сфер;
2.Як правило, існували у свідомості і мали усний характер;
3.Процес виконання норм забезпечувався всім суспільством;
4.Норми вдосконалювались з процесом вдосконалення суспільних відносин;
5.Невиконання норм не передбачало наявності відповідальності;
6.Мали єдиний зміст, тобто права і обов’язки суб’єктів не були відокремлені.
Отже, норми додержавного суспільства мали соціальний зміст і були основним засобом провадження та реалізації рішень суспільної влади.
2.Причини та умови виникнення держави.
Держава виникає і розвивається в конкретних умовах життя людей і у зв’язку з певним ступенем розвитку суспільства.
Безпосередня причина виникнення держави та права – розподіл суспільства на класи з протилежними інтересами. Це дуже тривалий і складний процес.
Утеорії держави і права розглядають такі передумови виникнення держави: а) три великі розподіли праці;
б) поява надлишкового продукту, патріархальної сім’ї, приватної власності та майнової нерівності; в) утворення класів як великих груп людей з протилежними інтересами та виникнення міжкласових конфліктів; г) неспроможність суспільної влади первісного ладу врегулювати класові суперечності й конфлікти.
Розкриваючи ці передумови, треба наголосити, що економіка первісного ладу прогресувала з подальшим удосконаленням знарядь праці. Щодо розподілу праці, то потрібно мати на увазі виділення скотарства, відокремлення ремесел від землеробства і появу купців, зайнятих лише обміном.
За нових економічних умов одна сім’я мала змогу не тільки забезпечити себе засобами існування, але й мати надлишковий продукт, який зосереджувався в руках старійшин, військових начальників. Важливу роль відігравали також майнова міжродова, а потім і внутрішньородова нерівність, з’являється приватна власність, класи – групи людей, які займають протилежне місце у суспільному виробництві.
Уцих нових умовах родоплемінна організація існувати не могла. Потрібний був орган, здатний зберегти та забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму. Новому органу потрібна була міцна влада з певними установами, особливим загоном людей, які б займалися тільки управлінням і володіли можливістю здійснювати організаційний примус. Таким органом і стала держава.
Формування держави пройшло через ряд етапів, яким притаманне поєднання рис родоплемінної та державної організації суспільства.
Закономірності виникнення держави в різних народів мали свою специфіку, зумовлену історичними умовами. Розрізняють три основні форми виникнення держави: афінську, римську й давньогерманську. В Афінах виникнення держави проходило у класичній формі з внутрішніх протиріч. У Стародавньому Римі цей процес був прискорений боротьбою плебеїв (зайшлого населення) проти патриціїв (римської родової знаті), а в давніх германців – завоюванням чужих територій, для панування над якими родова організація була непридатна. У Київській Русі одразу склалася своєрідна ранньофеодальна держава.
Таким чином, причинами виникнення держави є:
1)необхідність удосконалення управління суспільством, пов'язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи);
2)необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його соціальну усталеність, що досягається за допомогою загальнообов'язкових соціальних (насамперед юридичних) норм;
3)необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в результаті розшарування суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи);
4)необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких;
5)необхідність організації значних суспільних робіт, об'єднання з цією метою великих груп людей (у ряді країн Азії й Африки).
3.Основні теорії походження держави.
Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.
Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.
Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви
— над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.
У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.
Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи
іпорядку.
Воснову теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.
Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.
Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.
Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.
Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є