Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

ідеали широких мас; у вокальну та інструментальну творчість проникає народна пісня, масові жанри активно впливають на симфонічні й оперні твори.

Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складалася в надрах бароко. Барочними були образи й колізії опер Генделя, його інструментальна музика, але міць фантазії, сила почуттів, зримість образів у поєднанні з епічною величиною й героїчним оптимізмом зрілого етапу його творчості подолали межі концепції бароко. Працюючи в Англії, німецький органіст і композитор опинився в тій революційній атмосфері, героїчна напруженість якої надихала на пошук відповідних сюжетів. Їхнім джерелом для Генделя стала Біблія, сюжети якої визначили тематику близько тридцяти його монументальних ораторій.

Бароко, драматичний, контрастний, психологічно-гострий стиль, поглиблює, розвиває і переробляє Бах, змінюючи тематику, трактування форм, засоби музичної виразності. Він практично створює власний стиль, не схожий на пишну, важку манеру старих майстрів, підноситься до вершин мистецтва поліфонії, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Апогеєм творчості Баха стають євангельські легенди («Страсті за Іоанном», «Страсті за Матфеєм»), їхні образи позбуваються містичного ореолу, наближаються до людей життєвістю своїх страждань. У цих величних трагедіях (написаних для трьох хорів і двох органів) відродилася до нового життя прекрасна спадщина народу. В цій музиці вчувалося все: і хода Христа, що йшов на смерть, і біль ридаючого Петра, і ненависть, острах та каяття натовпу. Та все перевищувала, окрилюючи людські душі, краса духовного подвигу.

Перш ніж музика прийшла до узагальнюючого стилю віденських класиків, у XVIII столітті виникло кілька так чи інакше пов’язаних із Просвітництвом «молодих» стилів, що формували смаки суспільства. Їхня спільна мета — стильове полегшення, відмова від релігійної тематики, складних концепцій, декоративної пишності — виражалася порізному: в прагненні до витонченого й граціозного та поверхового рококо (в межах класичної французької опери), до наївно-реалістичного «молодого» стилю італійців (Перголезі та Вівальді) чи щирого розкриття почуттів у сентименталізмі (мангеймська школа, Піччіні та ін.). Так, стилем передового мистецтва, що складався в революційний

341

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

час, став стиль віденських класиків. Їхні творчі індивідуальності виявилися такими видатними, що говорити про кожного — це говорити про явище світового значення. На перший погляд, між операми Глюка, «паризькими» симфоніями Гайдна і П’ятою симфонією Бетховена пролягає ціла епоха, та це лише етапи в розвитку єдиного великого стилю школи, яка живила музику від кінця 60-х років XVIII століття до початку 1810-х.

Без сумніву, Глюк, ранній представник цієї школи, пов’язаний із театром передреволюційної Франції, представляє передовий, просвітительський класицизм XVIII століття з його громадянським пафосом, героїкою, ідейно насиченими образами. Автор оперної реформи, підготовленої ідеями естетики Просвітництва, Глюк проголосив «простоту, правду і природність» єдиними критеріями краси для всіх творів мистецтва. Його мистецтво близько стоїть до потрактування в живопису античних сюжетів і характерів напередодні французької революції. Зовсім іншим є Гайдн, котрий приніс у музику світосприйняття австрійського селянина. Його творчість позначена яскравим колоритом, точною жанровістю, поетизацією природи, соковитим сприйняттям побуту, добротою та лукавством, а симфонії й ораторії філософськи узагальнюють основні уявлення автора про сенс життя.

У руслі класицизму, що піднявся в революційну епоху й мав величезні можливості ідейних і художніх узагальнень, розвивалася творчість Моцарта, яка глибше відображала життєві суперечності. Її основний зміст — людська драма, зіткнення сильних характерів, розкриття психології боротьби заради утвердження гуманістичного ідеалу. Моцарт завжди оспівує красу життя і навіть у трагічному вбачає поезію, шукаючи рівновагу між вируванням пристрастей і гармонією світу.

Віденським класикам взагалі притаманні рівновага почуття й розуму, змістової глибини і формальної довершеності, гармонійне та оптимістичне сприйняття світу при загальному драматизмі їхнього мистецтва, вміння бачити життя через властиві йому конфлікти й протиріччя, що й відрізняє їх від представників бароко. Ці принципи прокладали шлях музичному романтизмові, що яскраво виявилось у творчості Бетховена, яка втілила ідеї Великої французької революції. Його симфонії, увертюри, сонати пройняті героїкою й демократизмом, а висока ідейність і усвідомлення суспільного обов’язку —

342

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

характерні риси творчої індивідуальності. Постійна присутність високого ідеалу, яскравої художньої індивідуальності, визначеної моральнісної позиції, благородство власної життєвої лінії пов’язувало віденську школу з класицизмом більше, ніж із будь-якими іншими стилями XVIII століття.

Все художнє життя Європи періоду Просвітництва розвивалося під сильним впливом його ідей, що зародилися в Англії, а остаточно викристалізувалися, сформувалися як ідейний рух у Франції. Із занепадом абсолютної монархії в мистецтві починається пошук тієї естетичної сутності, яка б адекватно відображала процеси, що відбувалися в суспільстві. Лідером у цьому стає Франція, яка впродовж десятиліть зберігає високе звання культурного центру Західної Європи й законодавця художніх нововведень. Тому аналіз мистецтва доби Просвітництва є, передусім, розглядом французької художньої спадщини — яскравої, складної й самобутньої. В ній дістали розвиток усі ті процеси, що характеризували вступ європейських країн у нову епоху.

Ґрунтом, на якому пізніше сходять паростки Просвітництва, було мистецтво рококо (франц. rococo, від rocaille — декор, мотив у вигляді черепашки), підкреслено світський характер якого став звитяжним аргументом у боротьбі з мистецтвом релігійним. Більш камерне й інтимне, щире, пов’язане з побутом людини, воно змінило бароко, збігшися з відчуттями хисткості існування, тривоги за майбутнє, передбаченням тяжких, грізних часів, бажанням встигнути взяти все від життя, які охопили суспільство в перші десятиліття XVIII століття. Рококо входить до інтер’єру, щоб перетворити його величавість на приємний комфорт, який відчувається в усьому: меблях, посуді, декоративних тканинах для оздоблення житла, бронзі, порцеляні. Асиметрія (тепер головна характеристика форми) створює відчуття неспокою, що напружує і бентежить. Спалахує гострий інтерес до найтонших душевних переживань, який пізніше повно зреалізує себе в сентименталізмі.

Найпослідовніше природа цього своєрідного стилю виявилася в живопису Жана-Антуана Ватто, Франсуа Буше, Жана-Оноре Фрагонара. На полотнах Ватто життя розгортається як театральна дія; основна тема — галантні святкування — подається з вишуканою грацією, з акцентуванням на динаміці любовного почуття в його найтонших нюансах. За цим стоїть іронічний, меланхолійний споглядач. Фривольність, відверто плотська насолода життям розкривається в

343

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

образах Буше, котрий будь-яку тематику зводить до пасторалі, а всіх богинь бачить аристократками-парижанками. Фрагонар збагачує загальну тенденцію введенням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатством фантазії, легкістю й сміливістю письма, наповненістю композицій світлом і повітрям.

У пошуках ідеалу людини, яка б відповідала новим реаліям епохи, відбувається активне звернення до таких понять, як духовна природа, довершеність, краса. В єдину концепцію їх об’єднав німецький історик мистецтва Вінкельман, яскравий представник наукової думки Просвітництва. Аналізуючи з відповідних позицій історію античного мистецтва, він стверджує, що ідеальну людину, необхідний взірець, треба шукати не в Римі, а в Греції, яка знала справжню політичну свободу.

Героїчний зміст і демократичний характер давньогрецького мистецтва перебували у явній опозиції до феодальних порядків, що руйнують людську особистість, ставили під сумнів класицизм XVII століття, орієнтований на імператорський Рим. Боротьба Вінкельмана проти придворного мистецтва й меценатства точилася з позицій віри за перемогу благородного і прекрасного в людині. Не випадково його ідеї були так палко зустрінуті великими німецькими мислителями Лессінгом, Форстером, Гердером, Гете, швидко вийшли за межі Німеччини. Вінкельманом покладено початок буржуазно-революційно- му класицизмові кінця XVIII століття, що дав життя «Марсельєзі» Руже де Ліля, творчості Давіда.

Стилізація під грецьке мистецтво внесла в художню палітру героїзацію і деякий романтизм. Це відчувається в архітектурі КлодаНікола Леду, котрий надавав перевагу простим геометричним формам, у моді на англійський ландшафтний парк, який на противагу регулярному французькому ніби й не знав людських рук. Виникає прагнення до великої теми, ідейності, монументальності, створення узагальненого образу.

Передвістя революційного класицизму відчувається у творчості Етьєнна-Моріса Фальконе, котрий від рокайльної скульптури (виготовлення моделей для порцеляни, бісквітів) приходить до створення образу Петра І. Свідомо відкидаються всі пишні атрибути й складні алегорії заради максимальної виразності самої фігури, яка, зберігаючи індивідуальні риси героя, є символом нестримної, всепереборної енергії.

344

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Уявлення про світле й розумне суспільство, обіцяне просвітителями, диктувало ідеал простий і піднесений; лише шляхетні почуття, героїчні вчинки, прекрасні людські образи мали право на життя в мистецтві. Розуміння простоти як виразу людської самодостатності утверджували реалістичні пошуки Жана-Батіста Греза, котрий присвятив свій пензель скромному побутові суспільних низів, їхнім патріархальним звичаям і моральнісним чеснотам, а також жанрові картини й портрети художників англійського Просвітництва Вільяма Хогарта та Джошуа Рейнолдса.

Бурхливі події епохи, напруженість пристрастей напередодні Великої французької революції вступили згодом у дисонанс зі спокійною величчю давньогрецьких зразків і повернули інтерес до римської історії часів республіки. На сцену знову виступили герої драматурга минулого століття Корнеля — зразки античних чеснот і патріотизму. В цьому контексті розгорталася творчість основоположника революційного класицизму Жака-Луї Давіда. Його відоме полотно «Клятва Гораціїв», яке славило подвиг давньоримських братів-героїв, насправді апелювало до сучасників, закликаючи їх на боротьбу.

Вся антична краса, якої прагнув Давід, виявилася насиченою зовсім не античними почуттями й експресією. Монолітна група з трьох воїнів, котрі в єдиному пориві кинулись уперед, сповнена енергії й драматизму, що підкріплюються тричі повтореним жестом із силою піднятих у клятві рук. Тема вірності обов’язку й готовності боротися з ворогами, вирішена в прямолінійній, майже аскетичній, хоча й не позбавленій деякої бундючності, манері, дала поштовх бурхливому розвиткові нових естетичних поглядів.

З початком революційних подій Давід стає організатором художнього життя Франції, опікується націоналізацією творів мистецтва, перетворенням Лувру на музей, відкриттям бібліотек і архівів для народу, оформленням масових свят. У виконаній на замовлення Конвенту «Смерті Марата» художник не лише надав меморіального характеру суворому класичному стилеві, а й виявив неабиякі можливості реалізму, що пізніше визначив долі багатьох талановитих представників французького і світового живопису.

Дух доби Просвітництва в усій складності її філософських, со- ціально-політичних, морально-естетичних принципів повно й різнобічно розкрився в літературі. Жоден із напрямів, якими вона

345

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

представлена, не зміг стати єдиним виразником свого часу, відображаючи його по-своєму, класицизм — через конфлікт між ідеальним і реальним, реалізм — з позицій встановленої розумом норми, сентименталізм — виходячи з почуттів. Та всіх їх поєднувало прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дієвим чинником формування суспільної моралі, тому вона мала публіцистичний, пропагандистський характер, несла високі громадянські ідеали, пафос утвердження позитивного героя,

Вольтер, Дідро, Руссо, Бомарше, Лессінг, молоді Ґете й Шіллер, Річардсон, Філдінг, Смоллет, Шерідан — ось неповний перелік тих, хто втілив усе це у своїй творчості. Серед жанрів, у яких вони працюють, провідну роль відіграють сатиричний і сімейно-побутовий роман, «роман виховання», філософська повість, сатирико-моралістичне есе, драма, особливо міщанська. Відмова від будь-якої регламентації, небажання віддавати перевагу одному жанрові перед іншим була чітко виражена Вольтером: «Усі жанри гарні, крім нудного».

Вела перед проза, вражаючи новим підходом до зображення людини («Робінзон Крузо» Дефо, «Сентиментальна подорож» Стерна, «Юлія, або Нова Елоїза» Руссо). Вона, безумовно, не вичерпувалася власне просвітительським романом, але й інші твори («Манон Леско» Прево, «Небезпечні зв’язки» Шодерло де Лакло) своїми окремими гранями поєднувалися із загальним напрямом суспільних ідей, проникненням у психологію людини, в людське добро і зло, готували художні відкриття сентименталізму, критичного реалізму.

На службу Просвітництву була поставлена велика сила впливу, притаманна театрові. Філдінг, Гольдоні, Бомарше, Шіллер писали для демократичного глядача, зі сцени виносили вирок феодальному світові. Та, вихваляючи енергію, цілеспрямованість, міць людини нової епохи, вони не ідеалізували буржуа, не цураючися навіть злої пародії.

Відкриттям XVIII століття стала міщанська драма — відповідь на процес демократизації театру, великого розквіту досягла комедія. Перша, безконфліктна за своєю суттю, захищала від неспокійного світу ілюзією патріархальних чеснот, нібито властивих родині; друга йшла двома напрямами: відмовлялася від критики, зосереджуючись на перевихованні персонажа, звільненні його від вад і дивацтв, чи відновлювала сатиричну комедію у традиціях Мольера.

346

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Зміна акцентів відбувається й у трагедії. Зміст, лише формально зорієнтований на авторитет Буало та художні зразки Корнеля й Расіна, під впливом творчості Вольтера починає розгортатися не в ідеалізованому, а в реальному суспільстві, де складові — реальні особистості. Справді новаторською напередодні революції стає драма, що робить своїм героєм просту людину, позбавляючи її такої звичної для всіх німоти.

Надзвичайно важливим було XVIII століття для розвитку реалізму. Вимоги життєвої правди, глибокого пізнання людської природи знаходили вирішення в різних жанрах, у різних авторів. Показова в цьому плані полеміка Дідро з апологетами класицизму стосовно драматичної поезії. Обстоюючи природність і простоту сценічного мистецтва, він вважав за необхідне зображати особу в її соціальному контексті. Його «Парадокс про актора» і «Салони», присвячені критичному аналізові нових творів живопису й скульптури, мали на меті висвітлити зв’язок мистецтва з дійсністю, довести необхідність не просто копіювати її, а відображувати художніми засобами. Принципові питання естетики просвітительського реалізму порушував Лессінг у «Лаокооні...» та «Гамбурзькій драматургії». Вбачаючи в класицизмі прояв традиційно-рабської свідомості, повну відмову від індивідуального під тиском регламентуючого почуття обов’язку, він вимагає гармонійного поєднання особистих і громадських інтересів, показу всієї гами людських почуттів. «Герої на сцені, — писав німецький драматург і теоретик мистецтва, — повинні виявляти свої почуття, виражати відкрито свої страждання й не заважати вияву природних нахилів. Штучність і вимушеність героїв трагедії залишають нас холодними...».

Ідеї Просвітництва в літературі

Новий читач вимагав абсолютної правди, з особливою довірою ставився до книг, титульний аркуш яких свідчив, що їх зміст складений із власних авторських нотаток, щоденникових записів. Слушними є твердження сучасних дослідників, нібито своєю величезною популярністю «Памела, або Винагороджена доброчесність» Річардсона чи «Страждання молодого Вертера» Ґете не в останню чергу завдячували наївній вірі читачів і читачок у те, що видавець оприлюднює справжні листи й щоденники.

347

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Однак, це було не що інше, як пошук нових сфер і способів відображення, який поряд із вірогідністю утвердив арсенал інших засобів, вбираючи фантастику (філософсько-фантастичний аналіз людської природи й суспільства в «Подорожі Гуллівера» Свіфта, історія Фауста у Клінгера й Ґете, драми-притчі). Все було щедро здобрене дидактизмом, що мав донести до читача певну суспільно значущу ідею.

Своєрідність освоюваної літературою європейської дійсності іноді підкреслювалася сприйняттям її очима уявного іноземця («Перські листи» Монтеск’є, «Громадянин світу, чи Листи китайського філософа з Лондона своїм друзям на Сході» Голдсміта) або людини, вихованої «природою» («Простак» Вольтера та ін.). Романи Вольтера, Дідро, Ґете започаткували європейські філософський роман і драму. На тлі тогочасних матеріальних і духовних реалій вони розглядали людину в її співвідношенні з дійсністю, в боротьбі за гідне місце в житті. Безумовно, література доби Просвітництва своїм підходом до життя, способом його відображення, типом позитивного героя та художніми особливостями була якісно новим, закономірним етапом розвитку світової літератури.

Аналіз панівних тенденцій у культурному розвитку Європи того часу знову звертає нашу увагу на Францію, батьківщину Вольтера, Дідро, Руссо, котрі уособили дух Просвітництва. Не одне покоління мислителів і письменників формувалося під впливом ідей МаріФрансуа Аруе, відомого під псевдонімом Вольтер. Охоче вдаючись до іронії та скепсису, він глумився з церкви, викривав мракобісся, релігійний фанатизм, тиранію, висміював безпідставну гонористість аристократів, самовдоволення буржуазії. Його варіант погляду на ідеальне суспільство поступався глибині й сміливості переконань Дідро та Руссо своєю помірністю вимог, абстрактно-гуманістичним характером влаштовував і буржуазію, і аристократів, і монархів. Але життя Вольтера, стиль його мислення, світосприймання, система поглядів, особливості таланту зробили його символом передової думки свого часу. Цьому сприяла притаманна мислителеві здатність відкривати оригінальність і перспективність чужих концепцій та думок, вдало їх пропагувати, як це сталося з класичним твором підпільної літератури — «Заповітом» Жана Мельє, котрий сприяв появі комуністичних утопій XVIII століття.

348

РОЗДІЛ XI. КУЛЬТУРА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

Загальну увагу до себе Вольтер привернув пропагандою прогресивної соціальної системи й передової філософії в книгах «Філософські листи» (1733 р.) та «Основи філософії Ньютона» (1738 p.), де зіставлялися англійські та французькі погляди не на користь останніх. Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним великим успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсолютизму історичної поеми «Генріада» (1723 p.), знаменитої поеми «Орлеанська діва» (1735 p., видана 1755 p.), що розвінчувала церковне потрактування історичного прототипу. Минуле під пером письменника й філософа набувало чітко окреслених рис сучасності.

Та офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драматург, творець просвітительського класицизму, відмінного від класицизму XVII століття. Шануючи й наслідуючи традиції Корнеля та Расіна, він розвиває їх у напрямі політизації тематики, зіткнення різних ідеологій та їхнього впливу на людей, посилення активності персонажів, уведення гострих філософських проблем, дотримання історичної й етнографічної достовірності, привернення уваги до почуттів героїв. «Едіп» (1718 р.), «Брут» (1731 p.), «Заїра» (1732 p.), «Смерть Цезаря» (1736 p.), «Фанатизм, або Пророк Магомет» (1740 p.) — ось неповний перелік численних драматичних творів, адресованих людям, котрі розмірковували над політичними, філософськими, моральними, релігійними проблемами.

Конструюючи для Європи свій варіант суспільного ідеалу, Вольтер продовжив сходофільську традицію. Складаючи панегірик Сходові, передусім Китаю, закликав наслідувати його як державу освіченого деспотизму, якою управляє імператор-філософ в інтересах народу, як державу, де панує деїзм (сприймання Бога як світового розуму, що вибудував природу), де основа ідеології — вчення Конфуція — є втіленням чистої моралі. Цього, на думку просвітителя, було досить, аби вважати європейські країни варварськими, порівняно зі справді духовними східними.

Ускладнення процесів суспільного розвитку й, відповідно, самої концепції Просвітництва в середині XVIII століття роблять творчість Вольтера складнішою й неоднозначною. Для нього це час прощання з багатьма ілюзіями, а заразом і з вірою в освіченого монарха, в гармонію між добром і злом, час появи цілої серії невмирущих шедеврів. У величезній кількості творів найрізноманітніших жанрів

349

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

Вольтер приходить до висновків, що творець Всесвіту не втручається в його долі, не може відвернути лихо, що зло є в основі самої світобудови й переважає, тому в людській історії крихти чеснот і щастя губляться серед злочинів, безумств, нещасть. Це своєрідно висвітлюється в нових філософських творах, памфлетах, трагедіях, прозі, що, за влучним висловом дослідників, з’являється ніби на полях його найважливіших і найгостріших в ідейному плані філософських та політичних праць. У центрі повістей, оповідань, казокпритч стоїть типовий для класицизму образ інтелектуального героя, який прагне перейти від інтелектуального споглядання світу до впливу на нього, та сюжет не висвітлює цю домінанту тогочасних людських прагнень, лишаючись простою ілюстрацією тієї чи іншої філософсько-етичної доктрини, того чи іншого питання людського буття. Активне ж звернення до східної тематики давало змогу через зображення чужини ще раз загострено і критично подивитися на європейську дійсність.

Вольтер оцінює людське життя з точки зору розуму й здорового глузду, нічого не сприймаючи на віру, все піддаючи сумніву. Показові його повісті «Задіг, або Доля» (1748 p.), «Кандід, або Оптимізм» (1759 p.), «Простак» (1767 р.), у яких, міркуючи про недосконалість світу й тривкість у ньому зла, мріючи про ідеальну державу Ельдорадо, він розкриває соціальний зміст злого, санкціонованого релігією, узаконеного беззаконня. Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї значною мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшанувала його пам’ять величним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастилії над могилою письменника в Пантеоні.

Та не одному Вольтерові належала честь відкриття нових шляхів розвитку людства, культури, літератури. Свої яскраві таланти віддали цій справі Дідро й Руссо. Продовжуючи антиклерикальну діяльність Вольтера, Дідро відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Виголошені ним ідеї про незалежність матерії від духу, єдності органічної й неорганічної природи, про еволюцію природних форм дістали широкий суспільний резонанс («Лист про сліпих на науку зрячим», «Розмова Д’Аламбера з Дідро» та ін.).

350