2009_12_17 konf

ОленаОРЖЕЛЬ

к.філол.наук,доцент,докторант кафедри європейської інтеграції НАДУпри ПрезидентовіУкраїни

ЧИННИКИЄВРОПЕЇЗАЦІЇПУБЛІЧНОГОАДМІНІСТРУВАННЯ ВДЕРЖАВАХ–ЧЛЕНАХТАКАНДИДАТАХНАВСТУПДОЄС

Європеїзація– цецілеспрямована, програмованаадаптація абонесвідоме, стихійнепристосуваннявнутрішньогонаціональногозаконодавства, процедур, норм, стандартівдонорміправилЄС.Європеїзаціяохоплюєрізнісфери:право, економіку,політичнісистеми, охоронунавколишньогосередовища,а такожсферу публічного адміністрування, процеси вироблення політики, механізми її ефективноговпровадженнятощо[1, с.9].

Європеїзація правових систем держав-членів є найбільш очевидною і визнаноюформоюєвропеїзації.Європеїзаціясистем публічногоадміністрування відбуваєтьсявнаслідокправовоїтаекономічноїінтеграції,яквідповідьнавиклики, що повстають перед державами-членами у зв’язку із інтенсифікацією співробітництва тазростанням вимогдодержав-членівз бокунаднаціональних інституційЄС.

Чотири чинника є рушійною силою європеїзації систем публічного адміністрування:

1.Нормотворча діяльність Європейського Союзу. Первинне і похідне законодавство ЄС повинно бути впроваджено державами-членами. З часом acquiscommunautaire стаєважливоюскладовоюправових системдержав-членів ЄС,якавпливаєнавнутрішнє–національне–законодавство, наближаючийого донаціональногозаконодавстваіншихдержав-членів.Певніаспектирегулювання

збоку ЄС накладають на національні адміністрації держав-членів конкретні зобов’язання, що відбивається на інституційних структурах, механізмах, процедурах,запровадженихїхнімисистемамидержавногоуправління.Наприклад, цестосуєтьсяорганізаціїдержавнихзакупівель,заходівзадлязабезпеченнявільної конкуренції,надання державноїдопомогинаціональним виробникам,сприяння Європейській Комісією при проведенні розслідувань щодо порушення конкуренціїта багатьохінших.

Дотогож,«галузеві»(«секторні»)правовіактиЄС,яківстановлюютьпочаток обов’язковогозастосування норм, зобов’язуютьдержавиприймати рішенняпро засоби транспозиції нормативного актуЄС до національного законодавства та розроблятизаходиїхімплементації,вимагаютьствореннянаціональногооргану (агенції)длявиконанняконкретнихзавданьіт.п., частозмушуютьдержави-члени длязабезпеченняреалізація йдотриманнярішеньнаднаціональних органівЄС діятиусхожійспосіб,обиратиідентичнішляхидляреалізаціїрішень,щопризводить доствореннясхожихструктурчизапровадженняідентичнихмеханізміввїхніх системахпублічногоадміністрування.Такимчином,призбереженнідержавамичленами автономії та контролю над системами публічного адміністрування, можна спостерігати за поступовим зближенням останніх, формуванням в них спільнихрис.

2.Діяльність Суду Європейських Співтовариств. Саме Суду належить вирішальна роль у формуванні Європейського адміністративного простору,

зокрема принципів європейського адміністративного права. Хоча справи, що потрапляли на розгляд Суду, стосувалися переважно матеріального галузевого права, Суд взяв на себе відповідальність за тлумачення поведінки держави, результатом чого стало визначення правил та принципів адміністративного провадженнята становленняпринципівєвропейськогоадміністративногоправа: «Європейський адміністративний простір в основному було сформовано за допомогоюмеханізмів прецедентогоправа»[2, с. 19].

3.Посилення вимог до якості управління та підвищення ефективності управлінськоїдіяльностіпоміріпоглибленнятапоширенняєвропейськоїінтеграції, збільшеннятискунаурядидержав-членівта наднаціональніорганиЄСвумовах глобалізації,політичної конкуренції,демократизації,демографічноїкризитощо.

Упершідесятиліттяєвропейськоїінтеграціїпитанняефективностіуправлінняне стоялинапорядкуденному–поступєвроінтеграційнихрухівбувдоситьповільний івиконаннязобов’язаньпередЄСне вимагаловеликихдодатковихзусиль збоку держав-членів. Але по мірі інтенсифікації євроінтеграційних процесів, з поглибленням інтеграціїзростає увагадопитаньуправління взагаліта окремих управлінськихфункцій– якєвропейськихінституцій,такінаціональнихорганів державногоуправління–аджевідїхінституційноїспроможностізалежитьсудьба директив,прийнятихуБрюсселі[3,с.120]. ЄСнемаєвласнихвиконавчихорганів івиконаннярішеньпокладаєнадержав-членів;їхнеспроможністьімплементувати нормативно-правовіактиЄС, слідкуватизаїхдотриманням, вжитизаходипроти порушниківзводилабнанівецьзусилляпредставниківорганівЄСтанаціональних урядів. Держави-члени, які не в змозі забезпечити виконання рішень через слабкістьінституцій,відсутністьнаглядучиналежногоконтролю,танаднаціональні органиЄС,нездатнінадатичіткітазрозуміліінструкціїабопокаратипорушників, гальмуютьєвроінтеграційні процеси,стримуютьрозвиток Спільноти,знижують йогоконкурентоспроможність на світовійарені та уповільнюють розвиток усіх держав-членів. Крім того, неспроможність держави впоратися з обов’язками членствазагрожуєїй відповідальністю:розглядом справиуСудіЄвропейських Співтовариств, стягненням штрафів тощо. Якщо та чи інше держава з різних причин не застосовує на своїй території норм та правил ЄС, програє або вона, абоїї громадяни.

Розуміючизростаючурольєвропейськихінституційтаважливістьналежного управління для просування інтересів Спільноти, ЄС переходить до більш цілеспрямованого регулювання питань ефективності управління. У 1992 році Маастрихтським договором з метою унеможливити «неналежне управління» (maladministration)вЄСвводитьсяпосадаЄвропейськогоОмбудсмена. Зрештою, правона«належнеуправління»(goodadministration)закріплюєтьсяупервинному законодавстві ЄС – «Хартії фундаментальних прав ЄС», яка увійшла до Лісабонського договору і набула статусу первинного законодавства ЄС. Інституційні реформи в ЄС були і залишаються пріоритетними в діяльності Спільноти; передумовою членства для країн-кандидатів під час останнього розширення були інституційний розвиток та нарощування адміністративної спроможності.

4.Активізаціяспівробітництваміжполітиками,урядовцямитадержавними службовцями ЄС і держав-членів під час переговорів, нарад з підготовки та прийняттярішень,уходіреалізаціїспільнихпрограміполітик.Упершідесятиліття європейськоїінтеграціїпотребиутакомуспівробітництвіневідчувалося. Алепо

мірізбільшеннянавантаження на урядидержав-членів,вонипочинаютьшукати більшефективнихшляхівреалізаціїспільнихєвропейськихполітик,звертатисядо досвідутапрактикиінших,більшуспішнихдержав,чиразомзколегамивиробляти ефективнімеханізми впровадженнятадотриманнянормативно-правовихактів ЄС. Співробітництво в адміністративній сфері відбувається як на міжнаціональному рівні (двосторонньому чи багатосторонньому), коли його учасниками стають національні політики і урядовців та – особливо – державні службовці усіх рівнів; так і наднаціональному, в інституціях ЄС. Завдяки поширенню адміністративного співробітництва створюються мережі і поширюється мережеве співробітництво, до якого залучаються, крім вищезазначенихучасників,такожіміжнародніексперти,представникиприватного сектору, громадянського суспільства, науковці та інші учасники [4, с. 87]; з’являютьсяінноваційні методи,ефективнітадієвімеханізмуправління.

Кожен з чотирьох вищезазначених чинників зробив свій внесок у формуванняЄвропейськогоадміністративногопросторута допомігєвропеїзації систем публічної адміністрації держав-членів, а також держав, що прагнули членства в ЄС. Ці ж самі чинники обумовлюватимуть європеїзацію систем публічного адміністрування посткомуністичних країн Центральної та Східної Європи, включаючи Україну, по мірі активізації співробітництва між ЄС та країнами-сусідами.

Списоквикористаноїлітератури

1.Demmke, Christoph Undefined Boundaries and GreyAreas : The Evolving Interaction Between the EU and National Public Services / Christoph Demmke. – Eipascope 2002/2. – Access mode : www.eipa.nl. – Title from screen.

2.Механізмикоординаціїєвропейськоїполітики: практикакраїн-членівта країн-кандидатів./А. Новак-Фар,Я. Гонцяж, І. Родюк,підред. Н.Гнидюк. –К. : Міленіум,2003.

3.SIGMA paper № 23. – Access mode : www.sigmaweb.org/libpubs/ pubs_sigpaps.htm. – Title from screen.

4.Боссарт, Д.Державнаслужбаукраїнах-кандидатахдовступудоЄС:нові тенденціїтавпливінтеграційногопроцесу./Д.Боссарт,К.Деммке–К.:Міленіум,

2004.

ЮліяПОПОВИЧ

аспіранткафедри філософії, соціології державного управління НАДУпри ПрезидентовіУкраїни

ПРОБЛЕМИГАРМОНІЗАЦІЇНАЦІОНАЛЬНОЇ ІЄВРОПЕЙСЬКОЇЕКОЛОГІЧНОЇПОЛІТИКИ (ПРИКЛАДПОСТКОКУМІСТИЧНИХКРАЇНЦСЄ)

Складність проблеми інтеграції національної політики України в європейське конкурентне середовище полягає в необхідності інтенсивно розроблятитапрактичноздійснювативідповіднудержавнуполітикуіодночасно формувати для цьогонадійне наукове підґрунтя.

Не секрет, щов будь-якій країні екологічнерегулювання зазвичай вимагає

від багатьох людей суттєвої зміни їх інституційної й особистої поведінки. Тойфакт, щопроблемидовкіллявходятьдоосновнихпріоритетівполітикиі директив Євросоюзу, утримує екологічні питання на порядку денному країнкандидатів,без цьоговониопинилисьбинадругомуплані. Самесферадовкілля постійновизнаєтьсяодним знайпроблемніших,алейнайактуальнішихпунктівв

процесігармонізаціїзаконодавства.

Однієюз рушійнихсилмодернізаціїпублічногоадмініструваннявкраїнахкандидатахвиступаєекологічна політикаЄС. Європейськийсоюз маєособливо великінаддержавні повноваженняусферадовкілля. Аце,відповідно, вимагаєвід країн ЦСЄперенесення йвпровадження розгалуженогозаконодавства, а також значнихприватнихі державнихінвестицій,особливов поводженняз відходами, управлінняводнимиресурсамитаконтрользазабрудненням повітря.Крім того, екологічнаполітикаЄС вимагаєстовідсотковокомпетентногоуряду, щоздатний доперенесення йвпровадженняновихскладнихправил.

У2000роціКомісарЄвропейськоїКомісіїзпитаньдовкілляМарготУолстром наголошував: «Сфера довкілля буде одним з найскладніших розділів для завершення переговорів щодо вступу в Євросоюз. Сама лише інкорпорація екологічногозаконодавства ЄС–цевеличезний викликдляпарламентуйуряду будь-якоїкраїни,некажучивжепрофінансові,адміністративнійтехнічніаспекти йоговпровадження напрактиці».

ЄвропейськийСоюз маєпотужний вплив–як прямо, так іопосередковано

–надіяльністьекологічнихактивістівупосткомуністичнихкраїнахЦентральної та Східної Європи(даліЦСЄ). Хочанеурядовігрупиприділяютьчастинусвоєї увагимісцевимінаціональнимпроблемам,центральнемісцепитань,пов’язаних зпроцесомвступудоЄС,перерозподіляєнаявнівактивістівчас,зусилляйресурси на користь пріоритетів Євросоюзу, які значною мірою визначають природу екологічних організацій в країнах регіону. Слід зауважити, що існує потреба у досягненні балансу в діяльності екологічних рухів між увагою до транснаціональних проблем та реагуванням на громадські ініціативи, які наголошуютьнамісцевихпитанняхіцінностях.

Безперечнедотримання вимогЄСпродукуєглибокі економічні, суспільноінституційнітаполітичнівиклики,якіпостаютьпередкраїнамиЦСЄтавиходять далекозамежі екологічнихпитань.Алепитання, наскількикраїнам-кандидатам вдасться впоратися з цими труднощами, лишається відкритим, оскільки сфера довкіллядля нихєзначноменшим пріоритетом,ніжякомогашвидший вступдо ЄСтавирішеннянабагатобільшактуального,зїхточкизору,питаннязабезпечення життєздатностійзростаннянаціональноїекономіки.

Особливої уваги в дискусійних переговорах щодо вступу було питання стосовнозмістуітривалостітихчиіншихперехіднихперіодів,якіЄвросоюзнадавав країнам-кандидатам, задля тимчасовополегшення тягаряповногодотримання ЕкологічнихдирективЄС.Тому,щобобґрунтуватипотребувперехіднихперіодах, країни-кандидативказувалиякнанадзвичайнускладністьвиконанняекологічного законодавстваЄС, такінаобмеженістьфінансовихтаінституційнихресурсів,які вониможутьзалучити дляцихцілей.

Євросоюз чіткороз’яснив, щобудь-якіперехідніперіоди надаватимутьсязі значними обмеженнями, крім того, кошти на витрати країн ЦСЄ на виконання Екологічних директив ЄС мають надійти насамперед з внутрішніх джерел цих країн. У кращомувипадкудопомога з бокуЄвросоюзупередбачається на рівні

5%відпрогнозованих загальнихвидатківінадаватиметься дляокремих,високо пріоритетних проектів. Інша серйознаекономічна проблема, щопостала перед країнамиЦСЄ –цезменшення надмірногоенергоспоживання.

Увсіх країнахЦСЄ потужні кола, щомають спільніінтереси, борються за владуй різні привілеї. До участі ж громадськості уряди ставляться стримано, і навіть негативно, авідтак участь громадськості сприймаєтьсяними в кращому випадкуякперешкода, авгіршому– якзагроза.Тождогромадськостізагалом, і до неурядових організацій зокрема, недостатньо прислуховуються. Наявне ігнорування громадської думки ускладнює мобілізацію необхідної суспільної підтримкидлязапровадженнячастофінансовообтяжливої екологічноїполітики, зокремачерезте, щовоноперешкоджаєзалученню спеціалізованихнеурядових організаційдоїї твореннята формування.

Вступдо ЄС може зробити суспільство в країнах ЦСЄ більш відкритим і прозорим, таким, що інтегруватиме ширші верстви населення й сприятиме активності своїх громадян. Разом з цим, існує реальний ризик того, щовступ доЄС посилить наявні владні та політичні структури, і ще більше поглибить суспільнунедієздатність, байдужістьі пасивність. Прикладом можеслугувати неймовірна швидкість, з якою в останні роки просувається процес вступу в ЄС країн ЦСЄ. Навіть спеціалізованим неурядовим організаціям важко встигати за змінами та контролювати й розуміти цей подеколи надзвичайно технічнийіскладний процес, некажучи вже проте, щоббрати вньомуреальну участь.

Попри значну роль, яку відіграли екологічні рухи в революції 1989 року, протягоммайжевсіх1990-хроківкраїниЦСЄвідчувалибракпотужнихмісцевих рушійнихсилусферіекологічноїполітики. Вжечерез кілька років післяпадіння комуністичногорежимувідносносильні зелені партії майже безсліднозникли. Отже, неурядові організаціїнині єголовним джерелом політичної йсуспільної комунікаціїзпитаньдовкілля.

Говорячипросталий розвиток якпроінтеграцію економічних, соціальних та екологічних цілей в діяльності людей, слід зазначити, щовін є політичним викликом сучасності. За цих обставин, розумна гармонізація з діючим екологічним законодавством ЄС є бажаною, якщо вона буде відбуватися з врахуванням національних інтересів, умов та можливості, а головне орієнтуватися на нові, перспективні еколого-економічні механізми, що нині формуютьсявкраїнахЄС. Українаматиме більшіперевагиі перспективи, якщо застосуєініціативнийпідхід довиробленнястратегіїсталогорозвитку, зокрема адаптує інноваційнуеколого-економічнуполітикуЄСвиходячи з національних умов і завдань, а також досвіду гармонізації екологічної політики посткомуністичнихкраїн ЦСЄ.

Крім того, європеїзація публічногоадмініструванняУкраїни, що маєсенс нацьомуетапі,повиннасприяти, яктакажуть,навипередження, тобтопрагнути до майбутнього ЄС, а ніж до його минулого. Зрештою, таку політику слід будуватиназасадах перспективності,ефективностіймінімальноївитратності,а також адекватності тенденціям розвитку самого ЄС, що визначатимуть його критерії та конкретні умови вступуУкраїни доЄвросоюзучерез 7-10років.

Узв’язкуз цим перспективинауковихдослідженьубачаютьсявпоглибленні участі науковців у вирішенні найбільш актуальних соціально та економічно значимихпроблем,розв’язання якихпрямопов’язанезізбереженням довкілля.

ОлександрРУДІК

к.політ.н.,доц.,заступник директора з наукової роботи

ДРІДУНАДУпри ПрезидентовіУкраїни

ЄВРОПЕЇЗАЦІЯПОЛІТИКИОХОРОНИНАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩАВПОСТКОМУНІСТИЧНИХКРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇТАСХІДНОЇЄВРОПИ

ПровіднурольуприйняттікраїнамиЦСЄправилінормзаконодавстваЄСз охорони навколишнього середовища відіграли зовнішні стимули, пов’язані з обумовленістючленствавЄС.Зазагальнимвизнанням,екологічнезаконодавство ЄСєоднієюізнайдорожчихчастинacquis. Вономіститьблизько250нормативноправовихактів, розробленихвпродовждесятилітьіснуванняекологічноїполітики ЄС. Не дивно, щоадаптаціядоекологічногоacquis часторозглядаєтьсяякгірка пігулка, яку країни-кандидати мають проковтнути заради досягнення своєї стратегічноїмети– набуттячленствавЄвропейськомуСоюзі.Процесадаптації та імплементації законодавства ЄС країнами-кандидатами складається з різноманітних міжурядових та внутрішніх домовленостей, на які впливають взаємозалежності, щоіснують між ринками ЄС, екологічним законодавством і ширшимицілямизовнішньої політики[4].

Процес«Довкілля дляЄвропи» бувпершим пан-європейським форумом з питань охорони навколишнього середовища після падіння комунізму в Центральнійта СхіднійЄвропі.Вінбувініційованийв1991р. міністромохорони навколишньогосередовища ЧехословаччиниЙозефом Ваврушеком –колишнім дисидентомтаактивним агентомзміннанаціональномутаміжнародномурівнях [3,p.141]. СпочаткуЙ.ВаврушекзапропонувавстворитиЄвропейськуекологічну раду для координації співробітництва у цій сфері, однак ЄС, який не бажав створювати ще один формальний інститут, підтримав більш неформальний процесспівробітництва ідосягненняконсенсусуна високомурівні/ Цепривело до започаткування «Довкілля для Європи» – серії зустрічей (двічі на рік) європейськихміністрівохоронинавколишньогосередовища,донорськихагентств, іншихзацікавленихсторін,участьвякихпоступовопочалибратипредставникиз країнколишньогоСРСР.Післяпершоїконференції,якавідбуласявПразів1991р., міністризбиралисяв Люцерні(1993р.), Софії (1995р.), Оргусі(1997р.), Києві (2003р.)та Белграді(2007р.).Дляпроведенняпідготовчоїтавиконавчої роботиз організації конференцій при таких міжнародних інститутах, як Організація співробітництва і розвитку в Європі (OECD), Світовий банк та Регіональний екологічний центр в Угорщині була створена мережа виробників рішень та експертів [7]. Отже, «Довкілля для Європи» виник як процес, обумовлений транснаціональнимиагентамизмін.

«ДовкіллядляЄвропи»дозволивпоширитирізноманітністилітаінструменти виробленняполітики.Переважнозахідні,алетакожйзіншихперехіднихкраїн.За допомогою своєї першої програми PHARE, ЄС запровадив відносно централізований та правовий стиль вироблення політики у сфері охорони навколишньогосередовища, з наголосомна адміністративно-контрольнізаходи та посилення правоздатності профільних міністерств. Міжнародні фінансові інститути,такі якЄБРР,СвітовийбанктаOECDсприялирозповсюдженнюбільш

гнучкого підходу до екологічного менеджменту, надаючи особливого значення економічним інструментам, мінімізації витрат та пріоритетному залученню вимірювання впливів на стан здоров’я людини та аналізу вигід-витрат. США сприяли поширенню власного регуляторного стилю, роблячи акцент на економічнихінструментахтаприв’язуючиекологічнудопомогудодемократизації та зміцнення громадянського суспільства. Регіональний екологічний центр, головнийофісякогознаходивсявУгорщині, фінансувавсязадопомогоюСШАі мавна метіпідтримкуекологічнихНУОтаучастігромадськостірегіону[5, 6].

Результатидіяльності«ДовкіллядляЄвропи»такожсвідчатьпродомінування тауспіхтранснаціональногомеханізмупоширеннянормтанавчання.Цейфорум, за підтримки таких інститутів, як Світовий банк та OECD, надавав допомогу розробці та прийняттю Національних планів з охорони навколишнього середовища, які встановлювали пріоритети реформ. Хоча ці плани були лише програмними документами і не мали юридичної сили, вони відіграли важливу роль у зміцненні спроможності молодих управлінських структур у цій сфері, особливо у країнах, які не мали ресурсів або достатньої управлінської компетентності для розробки національних програм. Існування Національних планівзохоронинавколишньогосередовищатавідповіднихконтрольнихпроцедур умежах«Довкілля дляЄвропи»далотакож можливістьзахисникамсуспільних інтересівздійснюватибільшретельниймоніторингроботиурядівтапритягатиїх довідповідальностіза зволіканнязекологічнимиреформами[3,p.143].

Прийняття рамкового законодавства щодо захисту довкілля також було прискоренезавдякиспівробітництвуекспертівумежах«ДовкіллядляЄвропи».І донори,іреципієнтидопомогидотримувалисьєдиногорозуміннятакихспільних екологічних норм і принципів, як «забруднювач платить», «екологічної застережності», а також право на доступ до інформації, які були відображені в прийнятому новому рамковому законодавстві перехідних країн. У більшості випадків рамкове законодавство точно дотримувалось основоположних принципівзаконодавстваЄС, підтримуючипрагненнякраїнидочленства вЄС, але виробникам політики та законодавцям не потрібно було здійснювати відрядковепорівнянняіззаконодавствомЄС,щопізнішевжевимагалосявмежах процесу гармонізації законодавства. Дослідження рівня відповідності екологічномузаконодавствуЄС, проведенеРегіональним екологічним центром в1996р., виявило,щовжев1995р.всікраїниЦСЄ,завиняткомЕстонії, Латвіїта Румунії, досягли більш ніж 50-відсоткової відповідності національного екологічного законодавства європейському [3, p. 143]. Традиційно сильне в посткомуністичнихкраїнах законодавствощодоприродоохоронноїдіяльностіта рамковеекологічнезаконодавствобулисферами,вякихцікраїнинайактивніше підтримувалипринципита стандартиЄС.

Іншим важливим результатом діяльності «Довкілля для Європи» було створення впосткомуністичних країнахпозабюджетних екологічнихфондів як механізмів пільгового фінансування екологічних програм і проектів. Ці фонди малинаметізменшеннярозривуміжпотребамивкоштахдляекологічнихпрограм і наявними приватними і державними фінансовими ресурсами в перехідних країнах. Фонди, які поповнювалися за рахунок податків за забруднення навколишньогосередовища, штрафівта,урядівипадків,здержавнихбюджетіві зовнішніх ресурсів, також пропонували пільгове фінансування інвестицій в охорону навколишнього середовища. Ця інституційна інновація вперше була

розроблена у країнах, що лідирували у проведенні реформ, таких як Польща, ЧеськаРеспубліката Угорщина,запідтримкиекспертівміжнароднихфінансових інститутів.Завдякиактивнійпідтримціпроцесу«ДовкіллядляЄвропи»цясистема фондівпошириласяфактичнонавсіперехіднікраїниЄвропита ЦентральноїАзії. Хоча екологічні фонди посткомуністичних країн були різними за розмірами, відображаючи існуючі на національному рівні політичні та економічні обмеження, вони відіграли важливу роль у створенні відповідних фінансових ресурсіві слугувалиознакоюстимульованогоззовні інституційногонаближення врегіоні.

Вінцем досягнень «Довкілля для Європи» стало прийняття в 1997 р. на Оргуськійміністерськійконференціїпан-європейськоїконвенції«Продоступдо інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля». Ця конвенція є міжурядовою угодою європейських країн, яка надала правового статусу статті 10 (містить положеннящододоступудоінформаціїтаекологічногоправосуддя)Декларації, прийнятійв1992р.наВсесвітньомусамітізісталогорозвиткувРіо-де-Жанейро. Оргуськаконвенціяє результатом багаторічноїроботимереж НУО, виробників політики, підтриманих процесом «Довкілля для Європи» та Регіональним екологічним центром [1]. Важливо зазначити, що ця конвенція йде далі за невідкладністратегічніцілікраїн-кандидатівЦСЄ,які в1997р. вжезосередили зусилля на виконанні екологічних вимог вступув ЄС. Дана конвенція є новим зобов’язуючимєвропейськимдокументом якдляЄС,такідляпосткомуністичних країнЦСЄ.

ПіслятогояккраїниЦСЄпочалиофіційнепередвступнеспівробітництвоз ЄС,вдинаміціспівпрацізпитаньохоронинавколишньогосередовищавідбулося зміщення акцентів: з моделей винесення уроків та соціального навчання1 до веденняпереговорівщодоспецифічнихрегуляторнихрезультатівуційсферіна основі врахування взаємних інтересів. У період між 1993 та 1996 роками всі посткомуністичнікраїниЦСЄ уклализ ЄСугоди проасоціацію, а до1996р. всі вониподалиофіційнузаявкунавступ.ОскількинасамітіЄСвКопенгагені(1993 р.)булиприйняті критеріївступувСоюз, топрийняттязаконодавстваЄС, утому числійусферіохоронинавколишньогосередовища, сталообов’язковоюумовою набуттячленства.

Додругої половини90-хрр. Європейська Комісія започаткувалапрограми

зпередвступноїтехнічноїдопомогивнаближеннізаконодавства усферіохорони навколишнього середовища. Незважаючи на те що у межах цих програм

1Моделі «винесення уроку» та «соціального навчання» є запропонованими дослідниками пояснювальними моделями, що детально визначають різні механізми європеїзації та умови, за яких треті країни (тобто не члени ЄС) приймають правила і норми Європейського Союзу. Модель винесення уроку зосереджується на прийнятті правил і норм ЄС як процесі, що ініційований самою країною-кандидатом, а не діями Союзу. Ключовоюособливістю цієїмоделі єте,щоправила інорми ЄСприймаютьсяне

зогляду на стимули (винагороди), які ЄС може запропонувати за це, а тому, що вони є ефективними для розв’язання застарілих внутрішніх проблем та належної відповіді сучасним викликам, у тому числі глобальним. Модель соціального навчання приділяє особливу увагу не наданню матеріальних стимулів з боку ЄС, а ототожненню країникандидата з ЄС та переконанню її Союзом у необхідності легітимації його правового доробку як основної умови прийняття правил і норм.

застосовувалисьмеханізмирозбудовиспроможностітасоціалізації,їхостаточною метоюбулогарантуваннядосягненнявисокогорівнягармонізаціїзаконодавства країн-кандидатівще доїхвступув ЄС.ВидифінансованихКомісією проектівз розбудови спроможності є наочним прикладом суто інструментальної природи технічноїдопомогиЄС.

Всередині 90-хрр. значніресурсивиділялися,наприклад, на визначеннята оцінкувартості імплементаціїекологічного acquis ЄСкраїнами-кандидатами. І ЄС, і країни ЦСЄ мали стратегічний інтерес у проведенні серії таких оцінок вартості, оскільки вони мали дійти згоди щодо її величини. Для Європейської Комісіїціоцінкидозволиливиявитисферипотенційнихпроблемзімплементацією на національному рівні, а країни-кандидати отримали необхідні кількісні показники, яківонипотім змогливикористати підчаспереговорівщодонадання перехідних періодів та інвестиційної допомоги. Економічний аналіз вигід гармонізації законодавства ЄС в посткомуністичній Європі не проводився до 2001р., колибільшістькраїнвжезавершилипереговорищодоекологічноїчастини угод провступ. Це означає, щонавіть якщоі був певний простір для винесення уроків у контексті гармонізації законодавства ЄС, країни-кандидати не мали стратегічного інтересу подавати будь-яку частину цього процесу як зміни політики, які все одно були б здійснені з внутрішніх причин. Ряд досліджень, фінансованихміжнароднимифінансовимиінститутами,засвідчили, щооскільки імплементація деяких частин екологічного законодавства ЄС може стати надмірнимтягарем дляперехіднихекономікта їхокремихсекторів,тоЄСварто булобзастосуватибільшгнучкийпідхіддозастосуваннянорміправилЄС.Однак ці рекомендації були відверто проігноровані в процесі переговорів, оскільки Європейський Союз наполягав на повній адаптації до acquis з мінімальними перехіднимиперіодами.

Ще одним механізмом стратегічного навчання, підтриманим ЄС, стало фінансування досліджень прогалин у законодавстві. Механізм наближення законодавства у сфері охорони навколишнього середовища (DISAE) був створений за підтримки програми PHARE для фінансування допомоги у проведенні аналізу законодавства та твіннінгових програм [3, p. 145]. Аналіз законодавства та реалізація програм, які відбувалися за участю та допомогою консультантів з ЄС, сприяли зростанню рівня розуміння екологічного законодавства ЄС міністрами з охорони навколишнього середовища країнкандидатів. Завдякицим програмамта аналізуКомісіяотрималаінструментдля моніторингупроцесугармонізації.Кріманалізупрогалинзаконодавства,Комісія започаткувалащорічнеопитуваннякраїн-кандидатівщодостанугармонізаціїта імплементаціїзаконодавстваЄС,щозабезпечилоїїнеобхіднимиданими,наоснові якихвонаформулюваласвоющорічнупозиціющодопоступуцихкраїннашляху дочленства вЄвропейськомуСоюзі.

Іншимиприкладамипрограм ЄСз розбудовиспроможності єпризначення надовгостроковий термінрадниківз правових питаньвміністерства з охорони навколишнього середовища країн-кандидатів ЦСЄ, публікація «Робочого документущодопідготовкиасоційованихкраїн-кандидатівЦСЄдонаближення до екологічного законодавства ЄС» та «Настанов з питань наближення до екологічногозаконодавства ЄС», створеннятелефонної«гарячоїлінії» з питань наближення законодавства при Генеральному директораті з питань охорони навколишнього середовища Європейської Комісії, розробка та імплементація

індикаторів оцінювання рівня гармонізації різних напрямів сфери охорони навколишньогосередовища. Після2001р., коли переговорипровступ участині, щостосувалася охоронинавколишньогосередовища, булизавершенібільшістю країн-кандидатів,Комісіязосередиласвоюдопомогунапідтримціінвестуванняв екологічну інфраструктуру шляхом використання фінансового інструменту «Інструмент структурної політики у передвступний період» (ISPA) та моніторингуімплементації[2].

НаведенийвищестислийоглядпередвступноїдопомогиЄСусферіохорони навколишнього середовища демонструє, що механізми соціального навчання, як і стратегічних домовленостей та моніторингу, активно використовувались Європейським Союзом для гарантування відповідності національного законодавствакраїн-кандидатівзаконодавствуЄС.Цімеханізмипосилювалиодин одного,а недіялиякальтернативніінструментивпливуЄС. Однаквищенаведені приклади передвступної розбудови спроможності свідчать про те, що у межах вступувЄСпроцессоціальногонавчаннябувчіткопідпорядкованийстратегічним цілям ведення переговорів та досягнення домовленостей щодо наближення до європейськогозаконодавства, величиніперехіднихперіодівта моніторингуйого імплементації.

Списоквикористаноїлітератури

1.Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ доправосуддя з питань, щостосуються довкілля. –

Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=994_015&p=1258034213735931.–Назвазекрану.

2.Administrative Capacity for Implementation and Enforcement of EU Environmental Policyin the 13 CandidateCountries :AFinal Report toDGEnvironment.

–Access mode : http://ec.europa.eu/environment/enlarg/pdf/ administrative_capacity.pdf. – Title from screen.

3.Andonova, L. The Europeanization of Environmental Policy in Central and Eastern Europe / L. Andonova // The Europeanization ofCentral and Eastern Europe / ed. by F. Schimmelfennig, U. Sedelmeier. – Ithaca : Cornell University Press, 2005. – 274p.

4.Andonova, L. Transnational Politics of the Environment. The EU and Environmental Policy in Central and Eastern Europe / L. Andonova. – Cambridge, MA: MIT Press, 2003. – 265 p.

5.Francis, P. Sourcebook on Environmental Funds in Economies of Transition / P. Francis, J. Klarer, N. Petkova [eds]. – Paris : OECD, 1999. – Access mode : www.oecd.org/ document/4/0,2340,en_2649_34335_2667460_1_1_1_1,00.html. –Title from screen.

6.Moldan, B. Environment After 10 Years // Press release of the Regional Environment Center. Hungary, 18 June 2000. – Access mode : www.rec.org/REC/ Programs/10th_anniversary/Speech.html. – Title from screen.

7.The Environment for Europe process. – Access mode : www.environmentforeurope.org/. – Title from screen.

ОлександрЧЕРЧАТИЙ

начальник Управління державної служби Головного управління державної служби України в Полтавській області

ПРОБЛЕМИЕФЕКТИВНОГОУПРАВЛІННЯІНФОРМАЦІЙНИМИ ТЕХНОЛОГІЯМИ:ДОСВІДРОСІЙСЬКОЇФЕДЕРАЦІЇ

Одним із проявів сучасних глобалізаційних процесів є формування інформаційного суспільства. Інформаційні технології проникають увсі сфери життя,стаютьнеодмінноюумовоюоптимізаціїдіяльностіорганіввлади.Концепції інформаційногосуспільствата електронногоурядуваннядосліджують Р. Арон, З. Бжезинський,К. Боулдінг,Дж. Гелбрайт, А. Турен,Ю.Хабермастаіншівідомі зарубіжні вчені, а також низка українських дослідників (О. Баранов, О. Голобуцький,В. Лисицький,І. Сітко, О. Шевчуктаінші).

Меншдослідженоюєсфераінформатизаціїсистемидержавногоуправління. Нанашпогляд, цяпроблемаєоднієюзключовихдляствореннясучасноїпублічної адміністраціїякнадержавному,такінарегіональномурівнях.Томузакономірним єзверненнядозарубіжногодосвідуінформатизаціїорганіввлади.Аналізсвідчить, що різноманітним аспектам означеного питання приділяється значна увага не лишевСША чикраїнахЄвропейськогоСоюзу, аівіншихдержавах, зокрема, в РосійськійФедерації.

Програми державної підтримки інформатизації в останні роки широко застосовуютьсяубагатьохдержавахсвіту,урядияких усвідомлюютьзалежність конкурентоспроможностікраїнивідвикористанняінтелектуальнихресурсів.

В Російській Федерації підключення до глобальної комп’ютерної мережі відбулося у 1991 році. На даний час Інтернет охопив всю територію країни і продовжує бурхливо розвиватися. За кількістю користувачів Інтернету Росія входить до перших двадцяти країн світу, хоча й значно відстає від розвинених держав[2].СпецифікоюРосіїєвисокаконцентраціяінтернеткористувачівуМоскві йСанкт-Петербурзіта співвідношеннякорпоративних(65%)ііндивідуальних(35 %)користувачів мереж[1, с.3 –4].

На думку дослідників з Національного інституту системних досліджень проблем підприємництва, існуючі темпи зростання інформаційних і комунікаційнихтехнологій недозволяютьзабезпечити ефективноговирішення завдань модернізації російського суспільства та забезпечення конкурентоспроможностіРосії [4].

Водночасможемоконстатуватиіпрагненнякерівництвадержави сприятиїї інформатизації. Так, цільова програма «Електронна Росія» (2002 – 2010 рр.) сприяларозгортаннюаналогічнихрегіональнихтамуніципальнихпрограм,таких як «електронна Москва», «Електронна Сибір», «Електронне Примор’я» тощо. Значнозрослидержавнівитратинаінформатизаціюорганіввлади,щодозволило забезпечити персональними комп’ютерами всіх державних службовців федеральнихорганіввиконавчоївлади,збільшитикількістьурядовихсерверівта організувати роботу із створення єдиного інформаційного простору.

Проте комп’ютерне забезпечення регіональних та муніципальних органів влади залишається набагато нижчим за необхідне. У практиці роботи прослідковується дублювання електронного та паперового документообігу [3].

Головною ж проблемою, щозаважає ефективномуелектронномуврядуванню є низька забезпеченість комп’ютернимитехнологіямибізнесута громадян. Отже, недостатньою єкомплексність проведеної роботи.

Напереконанняросійськихдослідників,однимізреальнихшляхіввирішення проблеми може бути реалізація проекту «КиберПочт@», в рамках якого у відділенняхзв’язкустворюютьсядоступнідлягромадянобладнанікомп’ютерами тадоступомдоІнтернетуробочімісця[4, c.22].Проектреалізуєтьсяпідконтролем міністерстваінформаційнихтехнологійтазв’язкуРосійськоїФедерації.

Доефективних пунктівколективногодоступудокомп’ютернихтехнологій належать також Інтернет-кіоски та публічні бібліотеки, які фінансуються за державнікошти.Так,з1998рокуреалізуєтьсяПрограма«Створеннявсеросійської мережі публічних центрів правової інформації на базі загальнодоступних бібліотек». Сьогоднітакі центриінформаціївідкритопрактичноувсіхкрупних публічних бібліотеках. Починаючи з 2003 року створюються також багатофункціональні публічні центри доступугромадян до правової та ділової інформації.

Наведені нами приклади свідчать, що впровадження електронного урядуванняповиннобутикомплексним процесом, якиймає охоплюватиоргани влади, бізнес та громадян і проводитися з урахуванням потреб регіонів. Це враховано Управлінням державної служби Головного управління державної служби України в Полтавській області при підготовці обласної програми «Сучасна влада», якою, окрім інших завдань, передбачено і впровадження сучаснихкомп’ютернихтехнологійвроботуорганіввлади.

Списоквикористаноїлітератури

1.Дмитриева, И. С. Системообразующие механизмы информационнотехнологическихсетейвРоссии/И.С.Дмитриева//Теорияипрактикауправления: новыеподходы.Выпускдевятый.–М.:Изд-во«Университетскийгуманитарный лицей».–2007.–С.3–10.

2.Интернети российскоеобщество/подред. И. А. Семенова.– М.,2002

3.Разработка нормативно-правовой базы, обеспечивающей внедрение в РоссийскойФедерациимеханизмовэлектронногооборотаихраненияпервичных учетных документов. Сборник аналитических материалов. – М. : Информационно-консультационныйцентр «Бизнес-Тезараурус».–2008.– 474с.

4.Харченко, В. А. Анализ точек роста доступа к сети Интернет и персональных компьютеров в Российской Федерации / В.А. Харченко. –

М. : НИСИПП.–2006.–106с.

ОлексійШАТИЛО

аспіранткафедри економічноїполітики, НАДУпри ПрезидентовіУкраїни

ВАЖЕЛІВПЛИВУНАФОРМУВАННЯІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОГО РИНКУ:ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙАСПЕКТ

Усвітовійпрактиці, держави,котріуспішноосвоюють передовідосягнення науки є локомотивами економічного розвитку. Відтак, вони формують власну системузалучення, створеннятаупровадженняінноваційувиробництво.Лише

можливоіпотрібноспрямуватиназдійсненняінноваційної діяльності,длячого необхідно проводити виважену, цілеспрямовану і спадкову (у контексті зміни урядовихкурсів) політику.

Списоквикористаноїлітератури

1.Проінноваційнудіяльність:законУкраїнивід31бер.2005р.№40-IV.

2.Барчан, Г. Функціонування вільних економічних зон у ринковій економіці/ Г. Барчан//Персонал. –2006. –№ 9.–С.24 –28.

3.Данілов, О.Д. Інвестування:навч. Посіб. / О.Д. Данілов, Г.М. Івашина, О.Г.Чумаченко. –Ірпінь,2001. –377с.

4.ШумськаС. Втечакапіталуз Української економіки :аналіз та оцінка за данимиплатіжногобалансу/С. Шумська //Економічна теорія. –2008. – №4. – С.56–77.

5.Державнийкомітет статистикиУкраїни:[Електроннийресурс]. –Режим доступу:http://www.ukrstat.gov.ua/.

6.Матеріали Парламентськихслухань«Стратегія інноваційногорозвитку Українина 2010-2020рокивумовах глобалізаційнихвикликів»17.06.2009 р. – Режим доступу:www.rada.gov.ua/zakon/new/par_sl/index.htm. –Назваз екрану.

7.НаціональнийбанкУкраїни.–Режим доступу:www.bank.gov.ua/. –Назва

зекрану.

Лариса ШЕРЕМЕТЬЄВА

аспірантка кафедри європейської інтеграції НАДУпри ПрезидентовіУкраїни

СТРАТЕГІЯЄВРОПЕЇЗАЦІЇЯКОСНОВНАЗАСАДА ТАСИСТЕМАДЕРЖАВНОГОУПРАВЛІННЯУСХІДНІЙЄВРОПІ

Реформа державного управління стала звичним явищем для західних демократій, які періодично змушені приводити свій управлінський апарат у відповідність довимог часута потреб громадян. Але це явище досить нове для колишніх соціалістичних країн Східної Європи. Основна відмінність реформ державного управління у Західній та Східній Європі полягала у ступені їх радикальності.ДотенденційвреформідержавногоуправлінняуСхіднійЄвропі різніавторивідносять:

–змінурозуміння ролідержавиповідношенню досуспільства;

–розуміннядержавногоуправлінняякнадання послуггромадянам, а неяк інструментувпливув сферах, щорегулюютьсяправовими актами;

–деконцентрацію державногоуправління;

–децентралізацію державногоуправліннязапідтримкисамоврядування;

–фіскальнудецентралізацію, яка гарантує мінімальний чи стандартний рівеньдержавних послуг, щофінансуютьсяіз державногобюджету;

–формування державного бюджету на основі пріоритетів та оцінки ефективностівикористаннядержавнихкоштів;

–збільшення державної підтримки приватного сектору, тобто швидше і якіснішевирішенняадміністративнихпроцедур;

–застосування нових методів управління, особливо із практики підприємницькихорганізацій;

–створення нових механізмів контролю, детальне визначення форм контролюючоїдіяльностідержавиповідношеннюдосамоврядуванняіконтролю громадянзадіяльністюдержавнихорганів;

–розвитокінформаційнихтехнологійвдержавномууправлінні, якієодним із інструментівпідвищення ефективностійогодіяльності(створення баз даних, полегшення громадянам доступудоінформації);

–підвищення кваліфікації державних службовців через застосування жорстких критеріїв відбору, регулярного проведення оцінки їх діяльності, розробленнямеханізмівмотивації,деполітизаціючиновниківдержавнихорганів та органівмісцевогосамоврядування;

–формуваннянової культуриповедінкидержавнихслужбовців [7, p. 4]. Процес європеїзації (наближення до стандартів ЄС) є одним з головних

напрямівреформидержавногоуправліннявкраїнах СхідноїЄвропи.

ВпливстандартівЄвропейськогоСоюзунареформудержавногоуправління вкраїнахСхідноїЄвропиставособливопомітнимвдругійполовині1990-хроків, коли із країнами регіону були підписані угоди про асоціацію з можливістю подальшогонабуттячленства ворганізації. Якщоувипадкуіздецентралізацією однією з основних цілей було подолання історичної спадщини і підвищення ефективностідіяльностідержавногоапарату,тоувипадкуєвропеїзаціїзавданням булапобудовадержавногоуправління,якедозволяємайбутнім членамефективно діятивбагаторівневійуправлінськійсистеміЄС.

Х.Граббепропонуєвиділитичотириетапи європеїзації[2, p. 985]. Перший етапєвропеїзації почавсяіз підписанняспільних деклараційміжкраїнами СЄз одного боку та Європейською спільнотою і Радою для взаємної економічної допомоги в червні 1988 – з іншого. Одразуж після цього підписано угоди про торгівлюіспівробітництвоміжЄСіУгорщиною(1988),Польщею(1989)таіншими країнами регіону (1990). Пізніше ініціатива про надання технічної допомоги спершу була спрямована на Угорщини і Польщі (PHARE), а потім до неї були включенііншікраїнирегіону.ВцейдеперіодбулиЄвропейськіугоди(ЄУ),щодо якихвелисяпереговориз1991року,іякінабраличинностізокремаміжУгорщиною іПольщеюу1994році.Вонимістиливсобіположенняпроствореннязонивільної торгівлі,інституціоналізаціюполітичногодіалогуіперспективучленства.

Надругомуетапі(1994–1997/98роки)країнирегіонуприступилидоадаптації нормівимогЄС, оскількивБілій книзіЄврокомісіїпроінтеграцію країнСЄдо внутрішнього ринку ЄС виділялися ключові моменти для створення і функціонування внутрішнього ринку в кожному секторі, правову адаптацію і особливіуправлінськітаорганізаційніструктуридляімплементації, контролюта виконанняправилЄС[1].

Цей етап вплинув як на центральні управлінські структури так і на підпорядкований їм апарат, які повинні були займатися виконанням взятих країнамиправовихзобов’язань, економічнихтаполітичнихвимог ЄС.Оскільки структурам по гармонізації права в країнах СЄ були як правило міністерства юстиції, товонипочаливідіграваливажливішурольвполітичному,ніж встарих членахЄС.Протягом другогоетапупідписувалисядомовленості прозбільшення інтеграціїз ЄС,длячогона найвищомурівністворювалисяміністерськікомітети з постійнимисекретаріатами длязабезпеченнясвоєїдіяльності. Пізнішенаних покладалисязавданняпопідготовцірішень,контролюзаїхвиконаннямічастково залученнядостратегічногопланування.

Третій етап, який можна назвати концентрацією зусиль, почався з оприлюднення висновків Єврокомісії по оцінці прогресукожної з країн у1997 роціі триваваждовступудоЄС.Особлива увагабулазверненана підготовкудо вступу, було створено особливі структури і розроблені процедури для імплементації законодавства ЄС в країнах-кандидатах та моніторингу за цим процесом.Яквважаютьряддослідників,саменацьомуетапі впливєвропейської інтеграції був найбільш суперечливим, оскільки ЄС нав’язувала інститути і процедури,якімоглизмінитиполітичнийтаадміністративнийландшафткраїни. Наприклад, Дж. Хауснер і М. Мароді вказують на факт, щоуПольщі програма технічноїдопомогиSAPARD стала«програмоюдержавногодепартаменту, а не регіональних органів та місцевого самоврядування, і таким чином замість посилення децентралізації і самоврядування, вона стала інструментом для посиленняцентралізаціїтаетататизму»[3, p.103].

Останній, постінтеграційний, етап цікавить дослідників з точки зору подальшоїадаптаціїкраїнСЄдоЄвросоюзутавпливуприйняттяновихчленівна майбутнєвсьогоСоюзутастарих членівзокрема.

Вплив європеїзації на країни регіону не має однозначних оцінок. З одного боку, перспектива членства в Євросоюзі справді була потужним стимулом для проведенняреформвколишніхсоціалістичнихкраїнахСхідноїЄвропи.Окрімцього інтеграція в ЄС змушувала країни регіону прийняти особливі інституційні домовленостівтакихсферахякзахистспоживачівтанавколишньогосередовища. Проте завідсутностієдиноїмоделідержавногоуправліннявстарих членах, нові члени не мали чіткого орієнтиру в процес реформ. Крім того, хоча на країникандидати чинився однаковий тиск, реакції держав на ньогобули різні. Більше того,цейтискзбокуЄСвключаврізні«механізмиєвропеїзації»імоделіурядування [4; 5]. В результаті європейський підхід до вироблення політики не тільки спровокуваввнутрішнізміни,скількивисувавконкретніінституційнівимоги,яким повиннівідповідатичлени,алеймодифікував«внутрішніструктуриможливостей» і,відповідно,розподілвладиіресурсівміжвнутрішнімиакторами[4].

Іншою негативною рисою процесу європеїзації стало посилення ролі державних службовців (збільшення бюрократизації політичного процесу як результат адміністративного домінування в рамках переговорного процесу) – збільшення важливості державного управління в переговорах. В подальшому сильніпозиціївищоїуправлінськоїланкиможутьприховатимаргіналізаціюінших акторіввперіодпіслявступу,щопідсилитьтенденціюдобюрократизаціїпроцесу прийняттярішеньвЄС[6,p.982].

Перехідвідавторитаризмудодемократії,відпланової доринковоїекономіки зумовив необхідність проведення радикальних змін в системі державного управліннякраїнСхідної Європи. Основнимихарактеристикамицих змінбули процеси децентралізації, що сприяли відродженню принципів демократії та основних свобод, підвищенню ефективностідіяльності державногоапарату, та основєвропеїзації,щоспрямовувалипроцесперетвореньунапрямкустандартів і вимог Європейського Союзу.

Списоквикористаноїлітератури

1. European Commission «White Paper – Preparation of the Associated Countries of Central and Eastern Europe for Integration into the Internal Market of the Union».

– COM (95) 164, Brussels, 1995.

2.Grabbe, H. Howdoes Europeanization affect CEE governance? Conditionality, diffusionanddiversity/Н.Grabbe//JournalofEuropean PublicPolicy.–2001.–№6.– Р.985.

3.Hausner, J. The quality of governance: Poland closer to the European Union?

/J. Hausner,М. Marody//EU-monitoring. –2000.–№4.–Р.103.

4.Knill, C. How Europe matters. Different mechanisms of Europeanisation /

С. Knill, D. Lehmkuhl //European Integration online Papers. –1999. – №7.Access mode : http://olymp.wu-wien.ac.at/eiop/texte/1999-007.htm. – Title from screen.

5.Kohler-Koch, B. The evolution and transformation of European governance / B. Kohler-Koch, R. Eising (eds), The transformation of governance in the European Union. – London : Routledge, 1999.

6.Lippert, B. Europeanization of CEE executives: EU membership negotiations asa shapingpower/В. Lippert,G.Umbach,W. Wessels//JournalofEuropeanPublic Policy.–2001. –№6.–Р.982.

7.O’Dwyer, C. Civilizing the State Bureaucracy : The Unfulfilled Promise of Public administration Reform in Poland, Slovakia, and the Czech Republic (1990-

2000)./С.O’Dwyer.–Berkeley:UniversityofCalifornia,2002. –Р.4.

ІринаШУМЛЯЄВА

ст. виклад. кафедри права та європейської інтеграції

ДРІДУНАДУпри ПрезидентовіУкраїни

МУНІЦИПАЛЬНІРЕФОРМИУКРАЇНАХБАЛТІЇ ЯКЕТАППРОЦЕСУБАЗОВОЇЄВРОПЕЇЗАЦІЇ

Трансформація системи місцевого самоврядування нових членів ЄС, які раніше входили до «соціалістичного» блоку, свідчить про орієнтацію під час введення нових моделей та структури місцевого самоврядування на досвід європейських країн, які вже проводили такі реформи. Тому результати цих перетвореньмалипозитивнірезультатищодопокращеннянаданняякіснихпослуг населенню на місцях, активізації участі громад у прийнятті рішень місцевого значення. Середтаких країндосвідомукрупненняскористалась Польща. Щодо інших країн, зокрема Естонії, Литва, Латвії, то там питання добровільного об’єднання або примусового укрупнення низового рівня місцевого самоврядуваннясьогодніє доситьактуальними.

Орієнтуючись на досвід проведених муніципальних реформ у скандинавськихкраїнахта Німеччині,Литва,Латвіята Естоніяздійснилидосить глибокі перетворення у галузі місцевого самоврядування. Початком було прийняття національних законів про місцеве самоврядування (перші редакції законів були прийняті в Естонії у1989 р., уЛатвії 1994 р., в Литві у1990 р.) та ратифікація ЄвропейськоїХартії місцевогосамоврядування (Естонія –1994 р., Латвія – 1996 р., Литва – 1999 р.). Слід зазначити, щоуЛитві та Естонії статус місцевого самоврядування закріплено на конституційному рівні, в Латвії ще плануєтьсявключити цістаттівОсновнийзакон.

На другомуетапі реформування системи місцевогосамоврядування увсіх трьохкраїнах булопроведеноадміністративно-територіальніреформи. Цебуло обумовлено, зокрема, наявністю великої кількості невеликих територіальних

громад. Наприклад, у м. Рига, який є найбільш великим муніципалітетом, проживали752 тис.чоловік, авсамомумаленькомусільськомуутворенніусього 351особа.ВЕстоніїнаселенняблизькополовинимуніципалітетівнеперевищує 2тисячі осіб. Проведеніукраїнах Балтіїдослідженняпоказали доситьплачний станневеликихсільськихгромад.УЛитвітакареформапройшлауперіодз1991 по1993р.УрядиЛатвіїта Естоніїзкінця90-хрр.зновупочалирозроблятиплани територіальнихреформ зметоюїхукрупнення. Прицьомубуловрахованодосвід Литви та виявлені після реформування недоліки: слабкий зворотній зв’язок з населенням, надто малий термін реалізації, занадто великий розмір нових муніципалітетів[2,с.95].

Заадміністративно-територіальним поділом Естоніяскладаєтьсяіз повітів, місттаволостей.Одиницямимісцевогосамоврядуванняєволостітаміста.Станом на початок 2007 р. воно здійснюється у 194 волостях та 33 містах, які є дуже різнимиза кількістюнаселення.Так,у34місцевихгромадахмешкаютьменшніж по1 тис. осіб, у2/3 населених пунктів населення становить менш ніж по 3 тис. осібітількив16–більш ніжпо10тис. осіб.Томуісьогодніпитанняукрупнення місцевихгромадстоїтьдужегостро.У2005р.врезультатіоб’єднання22місцевих громад створено8 нових волостей. Естонські самоврядні громади мають рівні права та обов’язки незалежно від розміру, а тому бюджетів багатьох громад недостатньо для виконання всіх завдань. Крім цього, невеликі громади мають низькуадміністративнудієздатність,відчуваєтьсябраккваліфікованогоперсоналу у представницьких органах [4]. Тому Концепція адміністративної реформи передбачає подальше продовження адміністративної реформи шляхом реорганізаціїадміністративного-територіальногоподілув2 етапи:добровільне об’єднання громад (до 2002 р.) та обов’язкове з’єднання неефективних муніципальнихутворень(після2002р.)[1,с.113].

У Литовській Республіці низовою ланкою місцевого самоврядування визначеногромади. Цеврегульованозаконами«Промісцевесамоврядування», «Проадміністративно-територіальніодиниціЛитовськоїРеспублікитаїхмежі», «Провласністьсамоуправлінь»,«ПровиборидоРадисамоуправлінь»[1, с.197].

ПрипроведеннітериторіальноїреформиЛитва,якіЕстонія,обраламодель, яку можна назвати «шокова терапія», коли рішення приймаються настільки швидко, щоне залишається часуна їхобговорення. Нова редакціяЗакону«Про місцевесамоврядування»від12жовтня2000 р.№УІІІ-2018громадоювизначила проживаючихнавідповіднійтериторіїлюдей,пов’язанихспільнимигромадськими потребами та інтересами. Окремо виділяються визначення самоуправління та місцевого самоврядування. Самоуправління визначається як державна адміністративно-територіальна одиниця, яка має статус юридичною особи та гарантованим Конституцією правом самоврядування, яке здійснюється через Ради самоврядування. Цей Закон змінив дворівневу адміністративну систему Литви. Практично весь закон присвячено діяльності органів місцевого самоврядування, яким післяреформидержавапередала широкіповноваження, делегувала частину державних функцій у сфері охорони навколишнього середовища, упорядкування території, охорониздоров’я,культури, освітитощо. Разом з тим, ст. 123 Конституції Литви передбачає у разі ігнорування норм Конституції,законівчирозпорядженьурядуорганамимісцевогосамоврядування, або якщо на певній території не відбулися вибори до місцевих рад, тимчасове введенняпрямогоправління.

При проведенні муніципальної реформи литовці спирались на довід скандинавськихкраїн,орієнтуючисьнасамоврядуваннязкількістюнаселенняу середньому 30-40 тис. чоловік, тобто, на зменшення жителів самоуправління. Литва налічує60самоуправлінь,авперспективі їхмаєбутиблизько90[3].

Вищимзаконодавчимактом, якийрегулюємуніципальнеуправліннявЛатвії є закон «Про органи місцевого самоврядування» від 19 травня 1994 р. Територіально-адміністративнареорганізаціябула основнимелементоммісцевої урядової реформи. В Латвії існує дворівнева система місцевих органів влади. Першийрівеньналічує485сільських,70районнихта7міськихмуніципалітетів, другий–26окружнихорганіввладита7містреспубліканськогопідпорядкування. Тобто,містазнаходятьсяодночаснонаобох рівняхвлади[1, с.137].

Перевагивідданаінтегрованійструктурімісцевихорганіввлади, а нетому, що базується на «населених пунктах». Останній формується на території постійногопроживаннянаселення, якамаєдляцьогоусінеобхідніпередумови. Таким чином, населеніпунктиЛатвіїможуть бутиякміського(місто, районний центр),такісільськоготипів(селата окреміферми). У99,8% населенихпунктів проживаютьменшяк1000осіб.Невеликімуніципалітетипотребуютьфінансової підтримки, щопідтверджуєнеобхідністьреформ. Дослідження показують, що бюджетніасигнуванняна потребиневеликихмуніципалітетівбільшівпорівнянні з коштами, які використовують великі муніципалітети. Також порівняно більшимиєйадміністративнівидаткина однуособуусільськомумуніципалітеті [1,с.143–144].

Такимчином,досвідкраїн,якіздійснилиреформи протягомостанніх10–20 рр.свідчитьпронеобхідністьреформуваннярівнятериторіальнихгромадшляхом їх укрупнення та внесення відповідних змін до законодавства. Використання здобутківіврахуваннянедоліків,якімалимісце припроведеннімуніципальних реформ у ряді країн-членів Європейського Союзу допоможе процесам становленнята зміцненнямісцевогосамоврядуваннявУкраїні.

Списоквикористаноїлітератури

1.Децентрализация : эксперименты и реформы / под. ред. Тамаша М. Хорвата.– Т.1. –Органы местногосамоуправлениявЦентральной иВосточной Европе.–Будапешт, 2000.–494 с.

2.Курочкин, А.В. Опыт муниципального реформирования в государствах БалтийскойЕвропы/А.В.Курочкин,Е.О. Курочкина//Полис.–2003.–№3. –С.

89 – 97.

3.Литва… Приблизить власть к человеку. – Режим доступа : http://neg.by/ publication/2003_04_01_2085.html.–Загл.сэкрана.

4.Строй, В. Інтереси населення–понад усе. – Режим доступу:www.viche. info/index.php?action=archive&id=616.–Назва зекрану.