Chernysh_Soc_04

Е.Дюркгайм про різний характер права в традиційних

та нових і новітніх

суспільствах

Прояви

соціальної

аномії у політичному житті

суспільства

Дуже сучасними в наших умовах є положення про те, що в русі до

демократичного суспільства не можна обійтися без політичної організа# ції, політичних інститутів і держави, але при цьому неприпустимим є придушення функціонування індивіда надмірним політичним контро# лем: держава має бути гарантом демократичних свобод і вільного під#

приємництва.

2. Представники класичної соціології про політичне життя суспільства і людини. Велику увагу політичній проблематиці приділяв Е.Дюркгайм у тій частині його доробку, яка пов’язана з дослідженням нормальних і патологічних станів суспільства та солідарністю його

членів. Визначальну роль у його аналізі відіграє розподіл праці, який у

кінцевому підсумку призводить до творення зв’язків солідарності (механічної або органічної) між людьми. Для механічної солідарності доби традиційних суспільств властивою є однаковість ставлення інди# відів до соціуму, їх подібність, повна узалежненість їх свідомості від

колективної свідомості і відповідно знеособлення людини. У суспіль#

ствах із механічною солідарністю домінує репресивне право, що ґрун# тується на силі й примусі; йому притаманна каральна спрямованість, зневага до особистості, жорстокі покарання. Органічна солідарність нових і новітніх суспільств означає, що люди відрізняються одне від

одного, мають свою власну сферу діяльності, індивідуальну свідомість і

є особами. У таких суспільствах першість має реститутивне право, яке

діє в умовах відсутності обов’язкових для всіх колективних уявлень.

Суспільство з таким правом буде схоже, за висловом Дюркгайма, на величезне сузір’я, в якому кожна зірка рухається своєю орбітою, не порушуючи руху сусідніх зірок. Реститутивне право засновується на захисті інтересів людини і передусім права власності. Отже, в суспільст#

вах із механічною солідарністю соціальний порядок тримається на страхові покарання, а в суспільствах із органічною солідарністю він

підтримується ззовні законом, а зсередини — високою правовою сві# домістю його членів.

Дюркгайм розглядає також стан суспільної аномії в його політичному зрізі; цей стан визначається неузгодженістю ціннісного світу, розхиту# ванням базових моральних ідеалів, змішуванням законного і протизакон# ного. Проявами цього стану аномії у політичній сфері Е.Дюркгайм вважає конфлікти між поколіннями і соціальними групами, девіантну поведінку, дифузію (тобто розпорошення) влади і зрештою соціальну анархію.

Вебер про чотири типи

політичної дії

М.Вебер про принцип владних

повноважень

Засновник «розуміючої соціології» М.Вебер розробив оригінальну теорію соціальних дій і на цій основі створив концепції політики,

бюрократії, права. Вирізнивши чотири типи соціальної дії, він відстежує, в який спосіб ці типи дій впливають на характер політичних реалій.

Афективні дії проявляються у фаворитизмі, даруванні статусних і владних привілеїв «улюбленцям», у неправовому усуненні з посад чиновників, у неадекватному виконанні службових обов’язків під впливом пристрастей чи емоцій.

До традиційних політичних дій належать буденні поведінкові акти, які здійснюються в силу традиції, як#от державна служба, повага і визнання зверхності керуючого, законослухняність тощо.

Ціннісно2раціональний тип соціальної дії поширюється у нових і новітніх суспільствах і може бути зрозумілим лише з врахуванням уявлень про цінності певних релігійних догм чи світоглядних систем. Прикладом останньої може бути марксизм#ленінізм, а відповідними цінностями політичного характеру — принципи пролетарського інтер# націоналізму, непримиренності до приватної власності, боротьби зі світовою буржуазією. Інколи ціннісно#раціональні дії політичного ґатун# ку у сукупності з певними культурними традиціями можуть утворювати цілі комплекси політичних норм і правил, наприклад, політику ненасилля в Індії часів Ганді чи політику нейтралітету в Швейцарії.

Цілераціональні дії притаманні сучасним розвинутим суспільствам і особливо поширені саме в політичній сфері. Для того, щоб політика була

контрольованою, зводила до мінімуму конфлікти між людиною та соціальними групами, між ними і державою тощо, необхідними є акції, сенс яких зрозумілий і для керівників, і для виконавців, які здатні стимулювати особистісно усвідомлену ініціативу; до того ж вони не повинні загрожувати індивідуальній свободі або перешкоджати її розвитку. Прикладом таких дій може бути поведінка людей, які свідомо будують політичну кар’єру або приймають власні політичні рішення.

Два перші типи політичної дії притаманні традиційним суспільствам; два останні — сучасним раціоналізованим. Історія людства і є складним та взаємопов’язаним процесом змін у напрямку від «традиційних» до «раціональних» формацій в усіх сферах суспільного життя. У політичній сфері, за Вебером, на основі раціональності встановлюється чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визна# чаються форми права і форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана чи монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізованим та обмеженим

Роль

культурної

підсистеми у формуванні стабільних суспільств

Р.Мертон про п’ять типів реальної політичної поведінки

людей, а відтак воно спричиняє лише суспільні дезінтеграції, посилює відцентрові тенденції, загрожує стану рівноваги суспільства.

У пошуках альтернативного владі засобу для підтримки ладу в сус# пільстві Парсонс звертається до аналізу характеристик суспільства як стабільної життєздатної системи, котра спроможна протистояти дезорга# нізації і патологічним відхиленням. Серед чотирьох підсистем соціальної дії (соціальної, культурної, особистісної, органічної) особливе місце й роль він відводить культурній підсистемі. Культура традиційного суспільства закріплює нерівність між людьми, вимагає сили для дотри# мання порядку тощо. Культура ж сучасного західного світу, пов’язана з ліберально#демократичними цінностями, створює новий тип соцієнталь# ної спільноти, забезпечує стабільну взаємодію, соціальний порядок і суспільну рівновагу не силою примусу, а авторитетом самих ціннісних схильностей. І для всіх інших суспільств бажаним є утвердження такої культурної парадигми, яка здатна забезпечити взаємне співробітництво людей на основі врахування й узгодження їх ціннісних орієнтацій і базових потреб. Такі ціннісні настанови спонукатимуть людей до самообмеження, добровільного дотримування норм і правил поведінки; відтак у такому ідеальному випадку немає потреби у зовнішньому джерелі влади; стабільний розвиток у кінцевому підсумку визнача# тиметься загальною системою цінностей, яка, по#перше, формує єдину мотивацію поведінки, по#друге, гармонізує соціальні ролі через загально# визнані культурні стандарти й моральні орієнтири.

Картина, змальована Парсонсом, досить переконлива і бажана; але у світі соціальних реальностей таке ідеальне суспільство навряд чи існує; здебільшого мають місце розбалансованість між підсистемами соціальної дії та всередині них самих, внаслідок чого майже кожна країна світу зіштовхується з низкою проблем різної сили вияву — від таких, що лише ускладнюють її розвиток, до таких, що загрожують самому її існуванню. Власне таким аспектам аналізу політичних реалій присвячує свою увагу Р.Мертон. Він вирізняє п’ять типів найхарактернішої поведінки людей за критерієм їх неоднакового ставлення до суспільних цілей і засобів:

•конформізм, або визнання офіційних політичних цілей та законних засобів їх досягнення. Цей тип поширений тоді, коли стабільність суспільства є високою, а відтак наявна відповідність і культурним цілям, і інституціональним засобам їх досягнення;

•інновація як тип політичної поведінки означає орієнтацію на мету (наприклад, досягнення найбільшого політичного капіталу, необхід# ного для обіймання керівної посади) із застосуванням хоч і

З.Фройд

про

позасвідомі

складники в політичній поведінці людини

ефективних, але водночас інституціонально заборонених засобів досягнення такої мети;

•ритуалізм, який передбачає пониження для людини такої мети, як набуття політичного капіталу, і відповідно зниження рівня без# посередньої політичної активності особи. Лише інколи вона просто бере участь у політичних діях на кшталт виборів, у разових політич# них акціях тощо;

•ретритизм (від англ. retreat — відходити, відступати, відмовлятися) як тип політичної поведінки означає несприйняття людиною і офіцій# них політичних цінностей, і засобів їх досягнення, втечу від суспіль# ства. Звичайно йдеться про людей на маргінесі суспільного життя — бомжів, наркоманів, алкоголіків; більшість із них негативно ставляться до будь#якої участі в суспільно#політичному житті. Остан# нім часом поширились такі форми ретритизму, як масова втрата інтересу людей до політики, входження в закритого типу релігійні секти і навіть самогубства;

•бунт, заколот, які передбачають цілковиту відмову від пануючих політичних цілей та засобів боротьби за них; при цьому носії такого типу політичної поведінки виступають за принципово інші політичні цілі, які офіційно не схвалюються, та за засоби їх досягнення, що супроводжуються активною політичною дією антисоціального спрямування.

Отже, Мертон йде далі Вебера: він розглядає цілераціональну пове#

дінку не тільки за критерієм мети, а й також і за засобами її досягнення. У мертонівському аналізі переважають такі різновиди політичної поведінки, які порушують усталений політичний порядок і відповідно розхитують стан рівноваги суспільства; це, своєю чергою, дає змогу виявити міру поширеності таких типів поведінки і вжити заходів для їх мінімізації чи переведення у позитивне суспільнозначуще річище.

4. Соціальний і гуманістичний психоаналіз. На думку представ# ників цієї групи концепцій, соціальні (в тому числі політичні) дії індивідів можуть зумовлюватися як свідомими, так і насамперед поза# свідомими психічними процесами, стосунки між якими є вкрай динаміч# ними. Більшість усвідомлених дій є такими протягом дуже короткого часу; зазвичай у внутрішньому світі людини домінує позасвідоме і справляє величезний вплив на характер політичної поведінки. Серед позасвідомих складників психічного стану людини З.Фройд вирізняє прояви ворожості, стійку дозу деструктивності, прагнення експлуатації людини людиною тощо. Він був дуже критично налаштований стосовно

Захисні

механізми

людської

психіки

Політична

поведінка

мас

соціалістів і комуністів через їхню віру в те, що людина є безкінечно

доброю істотою, доброзичливою до сусідів та інших людей, однак її природа зіпсована інститутом приватної власності. Таку вихідну точку Фройд вважав ідеалістичним баченням дійсної людської природи. Для нього приватна власність є не джерелом, а наслідком людської вродженої

агресивності. Агресивність, ця одвічна риса людської природи, ніколи

не зникне. Тому комунізм, що кинув виклик основним людським властивостям, приречений на поразку.

Суспільство панує над людиною, оточуючи її різноманітними вимо# гами, нормами, правилами, вказівками. Коли питома вага негативних

впливів з боку суспільства перевищує певну критичну масу, спрацьо#

вують захисні механізми людської психіки, до яких Фройд зараховував:

•витискання, або вилучення зі свідомості мотивів (наприклад, певних політичних явищ чи подій), які викликають стрес, страх, невпев# неність тощо;

•заперечення, несприйняття реальної політики, заміна її вигадками,

плітками, чутками;

•регресію, чи перехід до більш низьких, спрощено#примітивних дій (як# от збільшення вживання алкоголю, наркотиків і т.ін.); такий механізм найбільше спрацьовує в суспільствах, які зазнають трансформацій,

стрімкого зламу суспільно#політичного ладу. Як наслідок, у таких

перехідних суспільствах депресія і фрустрація (тобто розбиття надій,

почуття відчаю) стають дедалі масовішими.

Що ж до людських мас та їх політичної поведінки, то З.Фройд вважає, що вони можуть бути різними: примітивними й високоорганізованими, очолювані вождями, з чіткими підрозділами тощо. Енергія маси зазвичай знаходить прояв у ворожих і жорстоких позасвідомих імпульсах, у

насильницькій політиці стосовно людей, які до цієї маси не належать. Маса зазвичай заперечує все нове, незвичне; в ній відбувається зник#

нення свідомої особистості, переважають афективні дії, колективне позасвідоме, амбівалентність настроїв і почуттів, їх різке чергування.

Колективне позасвідоме завжди шукає вождя, провідника, «батька нації», «рятівника Батьківщини»; в ньому завжди переважають сподівання на політику легкого вирішення складних суспільних проблем. Тому в ухваленні політичних рішень треба враховувати, з одного боку, біоло# гічну природу людини, її інстинкти, а з другого — особливості менталь# ності народу, яка має, за Фройдом, глибокі корені й не піддається швидким змінам, чинить їм опір.

Політика

реформ та її

відповідність

інтегральним

характе2

ристикам

людини

Індустріальне

суспільство й держава

Постіндуст2

ріальне

суспільство і зміна характеру держави та влади

незмінним, а змінюється від країни до країни; всередині ж конкретної країни ці сутнісні зміни залежать від соціокультурних цінностей, які є

плинними і змінюваними. Так само не підтверджується тенденція зміни правління меншості правлінням більшості: відсоток людей, які беруть участь у здійсненні влади, змінюється в часі та просторі й також зазнає коливання.

Важливим є розгляд П.Сорокіним проблеми політики реформування суспільства в умовах його кризи. Політика реформ має виходити з інтегральної суті людини, яка водночас становить собою тваринний організм, наділений рефлексно#інстинктивним механізмом тіла, але також — істоту свідому, раціонально мислячу, що є надсвідомим творцем або духом. Отже, політика реформ має враховувати цю багатовимірну природу людини і не придушувати її базових інстинктів. Для цього необхідні:

•відповідність форми виробництва й розподілу благ гуманній суті людини;

•стимулювання державними функціями творчої активності населення;

•утвердження морально#правового порядку, єдиного для влади і для населення, для керманичів і для тих, ким керують.

6. Теорії індустріального і постіндустріального суспільства. Хоча ці теорії присвячені розгляду насамперед економічних станів суспільства, але й вони торкаються проблеми співвідношення економіки й політики, економічних процесів і державного управління. На загал основні

положення цього типу теорій щодо політики й держави можна охарак# теризувати таким чином. Для індустріального суспільства провідним був принцип невтручання держави в економічний розвиток (laissez2faire), який мав регулюватися переважно ринком. У такому типі суспільства держава мала дбати про недоторканність приватної власності на засоби виробництва, свободу економічного вибору, конкуренції, а також основні напрями міжнародних відносин тощо. З часом у межах ще індустріаль# ного суспільства поволі відбувається розвиток і такої функції держави, як протидія монополізації виробництва і послуг, яка знаходить прояв у створенні державного антимонопольного законодавства й відповідних структур контролю за його дотриманням.

Перехід до формування постіндустріального суспільства ступенево змінює уявлення про функції державної влади та напрями і зміст її економічної політики. Влада поступово втрачає свій суспільний характер

в умовах, коли стара приватна власність на засоби виробництва змінюється новою власністю — на інформацію і знання. Посилюється і

Пост2

модернізм про владу

стає дедалі активнішим соціальне регулювання. У цілому це призводить до перерозподілу й дифузії влади; у виробленні й ухваленні управлін#

ських рішень участь тепер беруть зазвичай три суб’єкти: 1) держава; 2) спільноти й соціальні групи людей та їхні громадські організації; 3) окре# мі громадяни. Тенденція до зростання ваги й ролі середньої ланки — соціальних спільнот і їхніх організацій — дістала назву «ком’юнітари# зації» (від англ. community — спільнота, громада) і часто аналізується в західній науковій літературі. Відбуваються зміни і щодо поняття демократія: якщо раніше основним принципом демократії була влада більшості, то тепер вважається, що й меншість (різноманітні групи меншин) має бути повноправним суб’єктом політики — тобто поняття демократії поглиблюється за змістом і розширюється просторово, перед# бачаючи прилучення до активної політичної діяльності нетрадиційних соціальних діючих осіб.

7. Постмодерністські уявлення про політичну сферу і владу. Постмодернізм також має свою пріоритетну сферу аналізу й опису суспільного життя; це — сфера культури. Але і в постмодерністських концепціях питання політики мають певне висвітлення. Звернімося до найважливішого аспекту постмодерністського тлумачення політичних реалій: питання влади. У розвиток концепції влади найбільший внесок зробив М.Фуко. Для нього влада — це втілена жага панування, що з усіх сторін оточує людину і фокусується на людині як на центрі застосування своїх сил. Найсуттєвішим у цій концепції Фуко є положення про

необхідність критики «логіки влади й панування» в усіх їхніх проявах, оскільки влада є багатовимірним обмеженням людського єства і насиль# ницьким способом формує (чи деформує) людську особистість у вигід# ному для неї вигляді, як слухняного виконавця владних рішень. Керуючи процесом формування своїх громадян, сучасна держава використовує не силу, а переважно суму знань і методів наук про людину — «мікрофізику влади». Кожна держава, використовуючи владу, формує своїх членів за допомогою свого «режиму істини», своєї «генеральної політики», які вона створює і примушує функціонувати як єдино істинні.

Таким чином, влада для Фуко є формою заборони і утисків, обме# ження свободи людини; вона репресивна за характером і має бути подолана. Що ж прийде їй на заміну? Відповідь на це запитання міститься у працях іншого постмодерніста, Ф.Лентріккії; на його думку, об’єднання зусиль усіх критиків такої влади має призвести до її зміни владою розпорошеною, позбавленою єдиного центру та єдиної скерова# ності дій. Як бачимо, іншими словами, але в подібному спрямуванні