Chernysh_Soc_04

Майбутнє нації в атомістичній схемі

Спорідненість

позитивізму і марксизму в розумінні майбутнього нації

певною семіотичною мережею і які є свідомі цього (тобто усвідомлюють

таку семіотичну пов’язаність). Цю семіотичну мережу О.Мотиль розглядає як систему символів і знаків, котрі відрізняють одну націо# нальну спільноту від іншої. До них належать спільні способи і знаки

комунікації, спільні символи, мова, спосіб мислення і поведінки,

міфологія, спільні символічні вартості тощо. Очевидно, такий підхід намагається поєднати певні об’єктивні характеристики нації, які набувають великої ваги в сучасному світі (насамперед систему культурних вартостей і символів) із прагненням належати до спільноти,

воснові якої подібна система культури й закладена, й існує, і розвиваєть# ся. Такий підхід загалом можна вважати одним з найпоширеніших у

сучасній західній соціологічній думці.

Відповідно до розглянутих підходів щодо розуміння нації існують і

основні концептуальні схеми соціології нації, тісно пов’язані з соціаль#

ною практикою.

Умежах першого, атомістичного напряму, акцент на важливій та першочерговій ролі однієї з ознак нації породжує зазвичай її дальшу абсолютизацію з далекосяжними висновками. Так, наприклад, у рамках марксизму нація проголошувалася суто соціальним утворенням на базі відповідних економічних відносин і уявлялась як внутрішньо (соціаль# но) суперечлива єдність, в якій існував примат класового над національ#

ним. Національне питання могло бути розв’язаним тільки внаслідок

вирішення соціальних проблем шляхом соціалістичної революції. Після

її перемоги в багатонаціональній країні мав початися процес «розквіту і

зближення соціалістичних націй», який неминуче призводив до виникнення локальних або регіональних спільнот нового, наднаціо# нального типу, як#от радянський народ або співдружність соціалістичних країн. У майбутньому, після перемоги комунізму в цілому світі, всі нації

мали б об’єднатися у спільній системі світового комуністичного госпо# дарства, що створювало необхідні умови для поступового злиття всіх їх

у єдине безнаціональне ціле. Тобто нація уявлялась як феномен вто2 ринний (залежний від економічних чинників) і тимчасовий (приречений

на появу в силу дії економічних закономірностей та на зникнення в результаті реалізації таких закономірностей, як економічна інтеграція).

Отже, у цьому пункті щодо майбутнього націй сходяться і марксизм, і позитивістські концепції суспільного розвитку. Це зауважив ще Е.Ґідденс, вважаючи одним із «пережитків минулого» в соціології панування в ній економічного редукціонізму. На його думку, соціології

вмайбутньому потрібно відмовитися від традиційних пошуків відповіді на марксизм лише у сфері економічного життя і зосередитися на

Н.Смелзер про етнічний ренесанс

О.2І.Бочков2

ський про етногенез

і націократію

уявляється скерованою на перетворення спілки в одну#єдину форму усуспільнення, то в концепції В.Старосольського такий лінійний,

однобічно спрощений розвиток ставиться під сумнів. Суспільне життя, на думку українського вченого, — це не лише раціональна техніка. Два чинники — стихійна воля, з одного боку, і «чистий розум», з другого — доповнюють один одного, представляючи дві різні сторони життя люд# ства. В історичній практиці, наголошує В.Старосольський, можна помітити свого роду чергування, волюнтаризацію чи раціоналізацію такого життя, перехід від спільнот до раціоналізованих суспільств і навпаки, злиття їх у різних пропорціях у межах єдиного синтетичного цілого, народження нових, незнаних досі спільнот. Такі чергування і набирання сили по черзі різними формами становлять «величаву ритміку» історії і не дають жодних підстав розглядати її як якийсь одномірний і односпрямований процес. Тому суспільний розвиток аж ніяк не є розвитком по лінії, як це бачимо у Ф.Тьонніса, а національна спільнота не є приреченою на загибель формою суспільства, котра вичерпала всі свої внутрішні ресурси.

У цьому плані характерними є міркування одного з видатних соціо# логів сучасності Н.Смелзера. Роздумуючи над суттю тих соціальних процесів, які визначають зміст сучасної доби на межі XX і XXI століть, він вважає її прикметою етнічний ренесанс. На його думку, прагнення національної незалежності було одним з головних факторів, що спри# чинив остаточну руйнацію радянського комунізму. Однак дія етнонаціо#

нальних чинників стосується не лише колишніх соціалістичних країн. «Нині ці одвічні сили... сили ґемайншафт, — пише він, — очевидно, знову заявляють про себе у регіональній, етнічній і лінгвістичній свідомості, в соціальних рухах і в політичній боротьбі в цілому світі». Отже, у науковій дискусії між Ф.Тьоннісом і В.Старосольським істина була, як бачимо, на боці українського дослідника.

Продовжуючи і розвиваючи думки В.Старосольського, О.<І.Бочков< ський також акцентував на неправомірності поділу націй на «нації# держави» та «нації#культури», на історичні та «неісторичні» нації, остан# ні з яких мисляться як меншевартісні та начебто нездатні витворити власну державу (як знаємо з історії, не лише російські або польські, але навіть декотрі українські діячі зараховували Україну саме до цих «націй# культур», найвищим прагненням яких могла б бути лише культурно# національна автономія у складі чужих держав). О.#І.Бочковський зауважував, що «неісторичних народів в дійсності немає», що навпаки, ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній

Основні

проблеми

етносоціології та соціології нації

Етнічна/

національна

самосвідомість та її структура

Виокремимо низку проблем, які є ключовими в етносоціології та

соціології нації. Це передусім проблема етнічності, яка останнім часом

набуває дедалі важливішого значення. Етнічність нині розглядається як прояв зв’язку між етносом і особистістю, як така характеристика, що об’єктивно і суб’єктивно фіксує місцеперебування особистості в соціальному просторі, диференційованому на різні народи#етноси. З одного боку, етнічність може тлумачитися як об’єктивна культурно# генетична приналежність особистості до певного етносу; вона здебіль#

шого фіксується у понятті «національність» та інколи закріплюється в

офіційних документах (як#от у старих паспортах часів СРСР із графою «національність»). З другого боку, коли наявні суб’єктивні зв’язки між

етносом та особистістю, йдеться про етнічну ідентифікацію останньої.

Етнічна ідентифікація визначається В.Арбеніною як процес емоційно# пізнавального ототожнення особистості з певною етнічною групою. Об’єктивно2суб’єктивні зв’язки між етносом і особистістю передбачають набуття нею певної етнічної ідентичності в процесі етнічної ідентифі# кації, тобто усвідомлення і сприйняття своєї спільності з певним етносом чи етнічною групою, відчуття приналежності до них. Етнічна ідентич#

ність має своє місце в загальній структурі ідентичностей людини: в однієї

людини етнічна ідентичність може домінувати над іншими ідентич#

ностями (громадянською, професійною, гендерною, політичною, релігій#

ною тощо); в іншої — навпаки, відсуватися на узбіччя ідентифікаційної матриці. У першому випадку йдеться про етноорієнтований, у другому —

про етноіндиферентний (від лат. indifferens — байдужий) тип особистості. До того ж соціологам добре відомо, що етнічна ідентичність

(утім, як і інші види ідентичностей) є ситуативною, тобто має здатність змінюватися під тиском швидкоплинних обставин соціального життя.

Оскільки така спеціальносоціологічна дисципліна, як етносоціологія, в посткомуністичних країнах лише формується, її понятійно#категоріаль#

ний апарат також перебуває в стадії становлення. Тому деякі вітчизняні й зарубіжні дослідники послуговуються іншими, ніж етнічна ідентич# ність, поняттями, близькими до неї або й тотожними. Це, наприклад,

поняття етнічної/національної самосвідомості. Багато вчених вико#

ристовують це поняття як одну з найважливіших ознак етносу. Також вважається, що етнічна/національна самосвідомість має складну структуру, яку можна уявити таким чином.

Горизон2

тальний

вимір

етно2

національної

самосвідомості

Вертикальний

рівень

етно2

національної

самосвідомості

Взаємозв’язок

компонентів

структури

Угоризонтальному зрізі етнічна/національна самосвідомість включає усвідомлення приналежності до певної етнічної групи, а також так званий образ ми та етнічні/національні інтереси. Під «образом ми» мають на увазі автостереотипи, або знання та уявлення про характерні риси своєї етнічної групи, а також інші уявлення про свій народ, його культуру, історію, територію тощо. В «образ ми» входять і поведінкові установки на певний тип дії в умовах відносин із представниками своєї спільноти. Етнічні/національні інтереси виступають як усвідомлення особистістю чи спільнотою потреб збереження самобутньої життєдіяль# ності в рамках своєї етнічної групи, етносу, нації та їх розвитку в усіх сферах суспільного життя в гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами.

Увертикальному зрізі етнічна/національна самосвідомість функ# ціонує на когнітивному (пізнавальному), емоційному та поведінковому рівнях. Головними компонентами когнітивно#пізнавального рівня є передовсім знання про історію та культуру свого народу, його типові риси тощо. Прикладом когнітивно#пізнавального компоненту етнічної/ національної самосвідомості можуть бути гетеростереотипи в тій їхній частині, де містяться знання про інші, аніж власна, етнічні групи і народи. Емоційна сфера також включена до етнічної/національної самосві# домості; вона надає емоційної забарвленості, скажімо, «образу ми» чи «образу інших». Вона включає до себе й прагнення до згуртованості, цілісності групи. І, нарешті, етнічна ідентичність (етнічна/національна

самосвідомість) містить також регулятивно#поведінковий складник; це насамперед установка і готовність до спільних дій. Цей складник керує поведінкою особи чи всієї спільноти в конкретних ситуаціях, пов’язаних

зетнічними процесами і явищами.

Процедура вирізнення цих структурних зрізів і компонентів етніч# ної/національної самосвідомості здійснюється соціологами для зручнос# тей вироблення методології і методики емпіричних досліджень; у «чистому» вигляді ці складники трапляються зрідка. Крім того, вони пере# плетені між собою і зазвичай становлять певний мисленнєво#поведінко# вий комплекс. Так, наприклад, автостереотипи фіксуються одночасно і як складник горизонтального виміру етнічної ідентичності (етнонаціо# нальної свідомості) — «образ ми», і як явище внутрішнього світу особистості, яке функціонує на всіх трьох рівнях вертикального зрізу: у вигляді знань, емоційних переживань і уявлень та установок на дію.

Залежно від наявності у внутрішньому світі особистості цих склад# ників та їхніх різноманітних комбінацій дослідники виокремлюють різні

Складники

процесу

етнізації

Етапи

досягнення

спільнотою

соціальної

зрілості

•нормальну ідентичність, або позитивні уявлення про свій народ у сукупності з толерантними установками на спілкування з представ#

никами інших народів;

•етноцентричну ідентичність з акцентом на значущості етнічної ідентичності, орієнтацією на неї та на її переваги, але без почуттів агре# сивності стосовно інших або замкненості та відстороненості від інших;

•етнодомінуючу ідентичність, коли етнічна ідентичність стає провідною серед інших соціальних ідентичностей і набуває якостей безумовно домінуючої цінності;

•етнічний фанатизм як крайня форма агресивної ідентичності, що

супроводжується готовністю йти на будь#які жертви і дії аж до засто# сування тероризму;

•етнічну індиферентність, коли люди практично байдужі до проблем

етнічності й міжетнічних стосунків;

•етнонігілізм у формі космополітизму, який означає заперечення етнічності разом з етнічними цінностями і презентацію себе як «люди# ни світу»;

•амбівалентну ідентичність, тобто суперечливу, розщеплену, перма# нентно змішану, інколи полярно протилежну ідентичність особис#

тості.

Процес етнізації або набуття етнічності особою можна предста#

вити такими складниками:

• генетичне наслідування;

•вплив родини, найближчого соціального оточення;

•засвоєння рідної мови;

•засвоєння головних елементів етнічної культури: традицій, звичаїв,

обрядів, міфів, вірувань тощо;

•вплив етнічно забарвлених елементів повсякденної побутової куль#

тури;

•взаємодія з іншими культурами, усвідомлення диференціації на «ми»

і «вони».

Якщо розглядати етнонаціональну спільноту як соціальний суб’єкт, то вона, як і особа, також перебуває в процесі становлення і набуття рис соціальної зрілості. В.Арбеніна виокремлює чотири основні етапи розвитку етнонаціональної спільноти як суб’єкта.

1.Нижчий рівень зрілості, якому відповідає номінальна, типологічна спільність. Вона охоплює індивідів, які успадкували спільні ознаки етнічної приналежності.

Типи

етно2

соціальних

взаємодій

Міжнаціональні

конфлікти, їх означення і причини виникнення

2.На другому етапі відбувається подальше згуртування членів певного

утворення і помалу складається наступний тип спільності — соціаль2 но2психологічний. На цьому етапі формується етнічна ідентифікація членів певної спільноти, «образу ми» і «відчуття ми».

3.Змістом третього етапу є становлення ідеологічної спільності, а його

ознаками — усвідомлення своїх інтересів, потреб, цілей, завдань роз# витку, місця в соціальній системі, формування ідеологем, програм тощо.

4.Нарешті, етнонаціональною спільнотою досягається вищий рівень її соціальної зрілості — організаційний, якому притаманні система внутрішньогрупових комунікацій, організаційних форм об’єднання,

поява загальновизнаних лідерів, груп ідеологів та організаторів.

Здосягненням кожного наступного етапу посилюється вага певної етнонаціональної спільноти в суспільстві, вона починає відігравати деда#

лі помітнішу роль і у внутрішньому житті соціуму, і в міжнародних

відносинах.

Отже, і член певної етнонаціональної спільноти, і сама ця спільнота

мають здатність виступати суб’єктами міжетнічних і міжнаціональних відносин та взаємодій. На думку Є.Бабосова, всю багатоманітність етносоціальних взаємодій можна звести до таких основних типів:

•придушення;

•домінація (панування);

•суперництво;

•конфлікт;

•асиміляція (тобто злиття одного народу з іншим через засвоєння його мови, звичаїв, культури тощо);

•акомодація (або пристосування до інонаціональної культури);

•кооперація (співробітництво).

На жаль, як бачимо, в соціальній практиці людства переважали такі види етнонаціональних взаємодій, які пов’язувалися насамперед із

частковою чи повною дискримінацією тієї чи тієї етнічної групи, її підкоренням іншій, сильнішій з подальшим розчиненням першої в іно#

національному організмі. Більшість дослідників схиляється до думки, що найбільш напружені стосунки між етносами, націями, етнічними групами поволі відходять у минуле і починає переважати останній тип взаємин — кооперація і співробітництво.

Однак і дотепер серед усіх типів цих взаємодій на чільне місце в етносоціології висуваються міжнаціональні конфлікти, оскільки вони становлять собою велику загрозу політичній і соціальній стабільності багатонаціональних держав, а також світові в цілому. За даними

Перший вид класифікації міжетнічних конфліктів

Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру,

дві третини всіх насильницьких конфліктів у середині 90#х рр. були міжетнічними. В.Тішков означує міжетнічний конфлікт таким чином: це будь#яка форма громадянського, політичного або збройного проти# борства, в якому обидві сторони або одна зі сторін мобілізуються, діють

або страждають за ознакою етнічних відмінностей.

Професор Каліфорнійського університету (США) Д.Горовітц пропонує таке визначення міжетнічного конфлікту: його треба розглядати як боротьбу, мета якої полягає у досягненні певних переваг і водночас у нейтралізації чи усуненні суперника або у завданні йому

шкоди. Згідно з його теорією міжетнічного конфлікту серед причин цього

явища можна назвати передусім:

•суперництво економічних інтересів (наприклад, міжетнічні конфлік# ти між меншинами#посередниками і суспільством, яке їх приймає; історія зберегла приклади такого типу конфліктів, пов’язаних із

посередницькою діяльністю китайців у Південно#Східній Азії, азійців

у Східній Африці, євреїв у довоєнній Європі);

•етнічні відмінності, пов’язані з поділом етнічних груп на «відсталі» й «передові», традиційні і сучасні; ці відмінності знаходять своє відображення в етнічних стереотипах (приклади такого типу

конфліктів часто фіксувалися у країнах Африки, Азії та Карибського

басейну).

Оскільки міжетнічні/міжнаціональні конфлікти є поширеним

явищем у цілому світі, вчені роблять спроби їх типологізувати. Ю.Ару< тюнян, Л.Дробіжева та О.Сусоколов пропонують два принципи класифікації міжетнічних конфліктів: перший — за характером дій сторін, які конфліктують; другий — за змістом конфліктів та цілями, що їх

ставить перед собою сторона, яка має певні претензії і висуває їх до іншої сторони. Згідно з першою спробою класифікації можна виокремити такі

види міжетнічних конфліктів.

1.Конфлікт стереотипів, тобто стан, коли етнічні групи можуть ще чітко

не усвідомлювати причин суперечностей, але створюють стосовно опонента негативний образ «недружнього сусіда», «небажаної етнічної групи».

2.Конфлікт ідей, коли вже висуваються ті чи ті домагання на кшталт «історичного права» на територію або державність.

3.Конфлікт дій з його проявом у мітингах, демонстраціях, пікетах аж до відкритих зіткнень.