Chernysh_Soc_04

Еклектицизм

соціології

культури в США та спроби

узагальнень

різних

підходів

П’ять

напрямів

досліджень у сучасній соціології культури США

Тому для сучасного стану американської соціології культури харак#

терний еклектицизм, тобто наявність найрізноманітніших спроб дослідження культурних процесів і явищ. Р.Петерсон на поч. 90#х рр. ХХ ст. зробив спробу виокремлення в американській соціології культури

певних напрямів соціологічного аналізу, які б об’єднували різні дослід#

ницькі стратегії і тактики. Згідно з його твердженнями, в цій націо# нальній соціологічній школі нині можна вирізнити двоєдиний шлях соціологічних досліджень культури:

•з’ясування певних культурних кодів поведінки, яка або зумовлена соціальним життям, або творить це життя;

•дослідження культури як символічного продукту групової активності. Перший тип соціологічних досліджень своїм корінням сягає в тра#

диційну культурну антропологію і використовується для аналізу та опису характеристик певних соціальних одиниць, що існують у певному сус#

пільстві (від індивіда до спільнот і великих соціальних груп) і володіють

конкретними субкультурами. Такі дослідження також скеровані на вивчення географічно розпорошених соціальних світів, котрі організують соціальну активність людей. Другий тип емпіричних досліджень послуговується конкретнішим виміром аналізу сенсів різних форм культурних виявів і акцентує переважно на «виробництві» культури. Ранг емпіричного фокусу тут значно вужчий порівняно з першим типом;

це зазвичай дослідження, наприклад, морального боку абортів або

мотивацій організаційної, професійної, трудової культури тощо.

Дослідники зазначають, що філософія «відкритих меж» культури

робить важким для соціологів культури пошук комплексних підходів; широка диференціація і багатоманітність вираження культури в її різних формах соціального життя чинить опір готовій категоризації чи класифікації. Та все ж у середовищі американських соціологів культури

робляться певні спроби теоретичних узагальнень і типологій. Серед них слід виокремити дві такі спроби останнього часу, які загалом і харак#

теризують стан сучасної американської соціології культури. Перша з них міститься у праці Дж.Голла і М.Нейтц (1993), які визначили п’ять «аналітичних рамок» емпіричних досліджень культури:

1.вивчення «інституціональних структур», тобто культури, пов’язаної з соціальними інститутами і конструюванням соціальних/індиві# дуальних ідентичностей людей, які їх творять; дослідження загально# прийнятих домовленостей і моральної поведінки учасників цих інститутів;

2.аналіз «культурної історії» і впливу минулих культурних практик на сучасні. Тут широко представлені студії ритуалів, у яких люди

Труднощі

розвитку

соціології

культури в США

Американська

соціологія

культури на порозі ХХІ ст.

теперішнього дня беруть участь і які мають корені в минулому; взірці споживання культури в різні епохи; процеси творення масової куль#

тури того чи того суспільства протягом того чи того історичного періо# ду тощо;

3.дослідження «творення і поширення культури» з акцентом на стратифікації і владі; зазвичай у них описуються різного роду соціо# культурні диференціації (наприклад, гендерні або статтеві групи; етнічні меншини; групи нетрадиційної сексуальної орієнтації тощо) та їхній вплив на творення соціальної нерівності, коли ці групи (жін# ки, цигани, геї, лесбіянки тощо) зазнають дискримінації, але борються за визнання суспільством і владою права на існування їхніх суб# культур;

4.студії «ефекту публіки», скеровані на вивчення того, як культурні об’єкти впливають на людей (публіку, масову аудиторію), як люди їх використовують, чому ті чи ті культурні форми мають успіх у споживачів культури, а інші приречені на швидке забуття;

5.аналіз проблеми «розуміння і соціальна дія», коли вивченню підля# гають процеси використання форм культури для управління поведін# кою людей та з’ясування прихованого і очевидного сенсу, а також мотивацій певних соціальних дій і т.ін.

Інше трактування, з наголосом на теоретичному аспекті соціоло# гічних студій у США, дає Д.Крейн у своїх працях середини 90#х рр. Спо# чатку вона справедливо зазначає, що протягом першої половини ХХ ст.

американська соціологія культури була на узбіччі наукових зацікавлень учених, які традиційно надавали перевагу студіям економічної сфери, процесам становлення індустріального суспільства або структурам суспільства та їхньому функціонуванню. Щодо цього навіть вживалося визначення: «культура є бідною родичкою структури». Брак чіткої дефініції культури, розпливчастість уявлень про неї та її роль у соціаль# ному житті ускладнювали емпіричні дослідження та інтерпретацію їх результатів.

Проте ситуація кінця ХХ ст. свідчить про дедалі зростаючу роль культури в сучасному суспільстві, особливо так званої «записуваної» («recorded culture»), яка відображається у друкованих виданнях, кіно# фільмах, інших артефактах, а особливо в електронних засобах масової комунікації. Тому поширення набули такі дослідження, які з’ясовують суть та соціальний вплив науки, високих технологій, релігії, поп# культури, мас#медіа тощо. Ці культурні субполя стають центральною призмою, через яку має згодом здійснюватися побудова цілісної

Два

головні

напрями

досліджень у загальній соціології культури

Осново2

положники

соціології про культуру

теоретичної моделі чи схеми. Д.Крейн завершує свої міркування виснов# ком про те, що сучасний стан американської соціології культури

визначається не так розпорошеними культурологічними студіями, як прагненням вироблення на їхній основі узагальнюючих теоретичних концепцій.

Таким чином, широта й різноманітність культури, які передаються у визначенні «культура — це все те, що не є природою», зумовили наявність різних національних соціологічних шкіл, котрі у своїх дослідженнях надають перевагу тому чи тому аспекту її розуміння та дослідження. Водночас у межах усієї соціології культури можна також вирізнити два основні методологічні підходи, довкола яких гуртуються дослідники. Російський соціолог Л.Іонін називає їх об’єктивістським і культурноаналітичним. Перший підхід акцентує на тому, що людське суспільство є вищою сходинкою розвитку всього живого, а також розрізняє суспільство і культуру: суспільство, його системи і структури існують об’єктивно, поза й незалежно від світу культури — ідей, світоглядів, уявлень індивідів, груп і спільнот, які утворюють це суспільство. Нато# мість культурно#аналітичний підхід є вираженням іншого розуміння людського суспільства: його вже не треба розглядати як продовження природи, як об’єктивну реальність, подібну до тієї, що її вивчають природничі науки. Воно, суспільство, в цьому разі є продуктом людських дій; штучним, створеним людьми явищем — іншими словами, культур# ним продуктом.

До першої групи теорій належать практично всі натуралістські, позитивістські концепції разом із початковими версіями структурного функціоналізму. Друга група теорій представлена переважно «розумію# чою соціологією», символічним інтеракціонізмом і феноменологічною соціологією.

Позитивісти вважали, що культура як витвір людини є тією силою, котра здатна або прискорювати, або, навпаки, гальмувати об’єктивний процес еволюції людського суспільства. Будучи початково сукупністю індивідуальних суб’єктивних утворень (ідей, поглядів, переконань, по# чуттів, емоцій людини), вона з часом об’єктивується, відривається від індивіда і перетворюється на соціальну силу, незалежну від окремої людини та навіть пануючу над нею. Тому, наприклад, О.Конт розглядав мораль і релігію радше не як специфічно культурні утворення, а як передусім складові певного соціального інституту, явища соціального характеру, здатні допомогти побудувати впорядкований соціальний організм і зменшити деструктивний вплив на нього низьких людських

Дюркгейм про соціальні функції видів культури

Структурний

функціоналізм про культуру

інстинктів. Або візьмімо вчення Г.Спенсера про соціальні інститути: всі вони (серед них і обрядові та релігійні) є наслідками й продуктами

природної еволюції, а їхнє призначення полягає в регулюванні та впорядкуванні суспільного життя. Що ж до істинності чи неістинності релігійних учень, то це питання він визнає недоступним для науки; крім того, в умовах утвердження індустріального типу суспільств Спенсер убачає в релігії щось значно менш важливе у справі підтримки взірців або в соціальних змінах порівняно з такими регуляторами життя суспільства, як ринок і політична діяльність. На його думку, релігія — це одна з найпоширеніших та найвитонченіших культурних звичок, специфічна діяльність, яка не має великого значення.

Особливо варто згадати про ту частину доробку іншого видатного соціолога Е.Дюркгайма, в якій він хоч і визнає суспільство окремим від природи специфічним утворенням, але дотримується думки про те, що існуючі в ньому колективні уявлення (культурного походження) є соціальними фактами. Ці колективні уявлення домінують над індивідом, створюють його і є джерелом усіх вищих цінностей. Одним з таких видів колективних уявлень є релігія; її основне завдання — не пояснення світу, а задоволення потреби у підтримці, пожвавленні та зміцненні колектив# них ідей і почуттів, з яких і складається єдність суспільства. Релігія завжди допомагала об’єднати суспільство. У традиційних суспільствах вона сприяла механічній, а в розвиненіших — органічній солідарності

людей. В останньому випадку саме релігія, виконуючи дисциплінарну,

цементуючу і відтворюючу функції, прямо спричиняє з’єднання членів суспільства в єдине ціле. Об’єднанню і цілісності соціуму допомагає також мораль. Серед її основних соціальних функцій провідне місце посідає виховна; наслідком реалізації такої функції моралі, крім зміцнення суспільства, є подолання двоїстості людини, її біологічного деструктивного начала, і формування людини соціальної.

Отже, представники об’єктивістської течії розцінювали культуру як

вторинний щодо суспільства та його структур феномен соціального поход2 ження й характеру, основне призначення якого полягало у зміцненні суспільства. При цьому сутнісний бік культурних процесів і явищ цікавив соціологів цієї орієнтації набагато менше. Таким чином, культур# ні системи трактувалися ними з погляду функціонального, як такі, що допомагають досягти певних соціальних цілей.

Таке розуміння культури певний час було репрезентоване і в концеп# ціях соціологічного структурного функціоналізму, де культура була однією з підсистем суспільства, за допомогою виконання своїх соціальних

Парсонс про специфічну

суть культури

Парсонс про провідну

роль культури

Парсонс про регулятивну роль культури

функцій здійснювала зв’язок з іншими підсистемами, зміцнюючи в такий

спосіб цілу суспільну систему. Без участі культурної підсистеми не може бути реалізована соціальна дія: культура як комплекс ідеальних зразків обмежує і спрямовує вибір індивіда, надає йому сенсу. Культура також

через свої цінності спрямовує соціальні дії особистості, має регулятивну

силу та вплив на соціальні процеси; від неї часто залежать темпи дина# міки та ефективність суспільних змін. Водночас культура відзначається стабільністю, усталеністю, певною консервативністю, що позитивно впливає на стабільність суспільства загалом.

З часом структурний функціоналізм зазнає суттєвих доповнень у сенсі переосмислення суті і ролі культурної підсистеми, її висунення на

провідні позиції. У теорії Т.Парсонса ці зміни набули свого концентро#

ваного вираження та аргументації у вигляді таких положень. По#перше, у процесі взаємодії з суспільством культура розкривається у трьох своїх взаємопов’язаних аспектах:

•культура передається, вона становить спадщину або соціальну традицію;

•культура — це те, чого навчаються; вона не є проявом генетичної природи людини;

•культура є загальноприйнятою.

Отже, перший висновок із наведених міркувань полягає в тому, що

культура, з одного боку, є продуктом, але з другого — детермінантою

(визначальною силою) системи людської соціальної взаємодії.

По#друге, культура володіє, за словами Парсонса, «надординарною

інтеграційною технікою системи дій»:

•саме культура визначає суть, якість взаємодій між соціальними агентами та інтегрує індивіда в соціальну систему;

•саме культура володіє особливою здатністю проникати в усі інші

системи і підсистеми, будучи їхньою органічною частиною;

•саме культура може мати самостійну форму існування, виступаючи

у вигляді знань, ідей, цінностей і норм.

Відтак порівняно з іншими підсистемами соціальної дії культурна підсистема на найвищій сходинці в їхній ієрархії: без культури не може бути соціальної системи. Мало того, хоч би яку з підсистем узяти, в кожній вирішальну формуючу, інтегруючу і мотивуючу роль, що спонукає індивідів і цілі соціальні спільноти до соціальних дій, відіграє культура. Це другий висновок Парсонса.

По#третє, в кібернетично#управлінському сенсі культура є вищим регулятором будь-якої соціальної дії. Це уможливлюється завдяки тому, що саме вона формує і накидає соціальним акторам — діючим

Парсонс про культуру як чинник формування нового суспільства

Конфлікто2

логічний

підхід

особам — норми, ідеали, цінності, взірці поведінки, які мотивують їхні

дії, а також зводить їхні інтегровані комплекси в єдину соціальну систему. Це третій висновок Парсонса.

Нарешті, по#четверте, культура дедалі більше виступатиме вирішаль-

ним чинником формування демократичного вільного суспільства;

здійсниться перехід від владно#силового ладу до ладу, заснованому на культурній легітимізації, тобто на такій загальній системі культурних цінностей ліберально#демократичного ґатунку, яка мотивує єдину для всіх або найпоширенішу мотивацію поведінки, гармонізує соціальні ролі через загальновизнані культурні стандарти і моральні орієнтації тощо. Це четвертий і завершальний висновок Парсонса в його аналізі культури.

Віддаючи належне великому внескові Т.Парсонса у розвиток соціо#

логічних уявлень про культуру, все ж зазначимо, що у своїх працях він акцентував переважно на ідеальних станах рівноваги соціальних систем.

Однак соціальні реалії здебільшого не збігаються з ідеальними уявлен#

нями про суспільні процеси та явища; це стосується й культури. Відтак у соціологічній думці розвиваються концепції, які досліджують відхи# лення від нормальних станів суспільства. Серед них — конфліктологічний підхід, основне в якому — акцент на культурі як на динамічній внутрішньо суперечливій системі — арені конфліктів. Найпоширені# шими видами конфліктів, пов’язаними з розвитком культури, Н.Смелзер

вважає:

•аномію (порушення єдності культури, розпад системи моральних,

релігійних і сімейних цінностей — феномен, який досліджував ще

Е.Дюркгайм);

•культурне запізнення (коли зміни в матеріальному житті суспільства випереджають зміни духовної культури, що призводить до невідповід# ності матеріальної та нематеріальної культур, а це, своєю чергою, вик#

ликає появу величезної кількості невирішених соціальних проблем. Наприклад, прогрес у деревообробній промисловості пов’язаний з

винищенням лісів; лише згодом людство усвідомило високу ціну цього прогресу, якою є екологічна катастрофа);

•панування чужої культури (Н.Смелзер наводить приклад несуміс# ності туземної культури і культури колонізаторів у доіндустріальних суспільствах, яку останні нав’язували туземцям будучи впевнені, що це допоможе цивілізувати їх і прищепити їм цінності західної культури — як це робила Велика Британія у своїх численних колоніях. У результаті відбулося не об’єднання двох культур, а їх протипри# родне, повне напруженості змішування з нескінченною боротьбою між ними).

Внесок

Р.Мертона в соціологічний аналіз культури

Сорокін про три

соціокультурні

суперсистеми в історії людства

Р.Мертон намагається подолати крайнощі структуралістського та конфліктологічного підходів, вдало сполучаючи соціальну статику й

соціальну динаміку, узгодженість і конфлікт, стабільність і зміни. Тим самим Р.Мертон, за словами польського соціолога#дослідника його наукової спадщини П.Штомпки, забезпечує повноцінну багатовимірну парадигму для соціології, яка задала тон інтелектуальним пошукам його наступників. Така висока оцінка доробку Р.Мертона зумовлена тим, що в його дослідженнях зовні непохитна соціальна структура виявляється внутрішньо напруженою, іманентно конфліктною, що породжує зміни двох типів: перший спричиняє відтворення старого соціального порядку, а другий — призводить до утворення нового соціального порядку. Соціальна структура, згідно з поглядами Р.Мертона, також виконує дві функції стосовно індивідів: перша (радше негативна) — стримування індивідів, які мають у ній місце для розвитку культурних потреб, моделей соціальної поведінки і психологічних схильностей; друга (радше пози# тивна) — фільтрація культурних цінностей, що робить поведінку індивіда відповідно до них можливою для представників цього суспільства і неможливою для інших. Висновок Р.Мертона звучить так: «Соціальна структура є бар’єром або, навпаки, відкритими дверима для поведінки згідно з культурними мандатами».

Окреме місце серед соціологічних учень про культуру належить пра# цям П.Сорокіна. Якщо більшість соціологів, віддаючи належне важливій соціальній ролі культури, все#таки схильні розглядати її в ролі складо#

вого компонента (або підсистеми) суспільства, то для П.Сорокіна сфера культурних систем найвищого рівня (або суперсистем) перевершує окремі суспільства. Іншими словами, у ланцюгу «суспільство — культура» представники, наприклад, структурного функціоналізму чи марксистської соціології надають пріоритет суспільству, тоді як П.Соро# кін вивищує культури великих людських спільнот та окремих історичних епох. О.Погорілий, аналізуючи концепцію соціокультурної динаміки П.Сорокіна, з огляду на це зазначає, що основу культурної суперсистеми, або «великої культури» становить певна цінність, на ґрунті якої інте# груються складники суперсистеми — форми економічної, соціальної і політичної організації, право, релігія, наука, філософія, мистецтво, разом утворюючи певну унікальну цілісність. Соціокультурна цілісність такого ґатунку характеризується нескінченним різноманіттям, що перевищує будь#який її конкретний прояв.

На думку П.Сорокіна, всі соціальні реалії, типи особистостей і груп, їх культури слід аналізувати в контексті процесу періодичної зміни трьох