Chernysh_Soc_04

Львів — Донецьк: зміни в соціальних

та етно2 національних ідентичностях

держави, дистанціювання від центральної влади, неспроможної задовольнити інтереси своїх підданих. Натомість 30% опитаних зара#

хували себе насамперед до населення району чи міста, в якому вони проживають. Те, що люди певною мірою розчаровуються у всесильній здатності Центру (центральної влади) у розв’язанні своїх проблем і розуміють, що важливі повсякденні питання суспільного життя можуть і мають розв’язуватися на місцях, не так уже й погано. Це створює

можливість перенесення центру ваги від держави до місцевої представ2 ницької влади та представництв національних громад, що прямо співвідноситься з розвитком громадянського суспільства в країні. Природним підґрунтям такого розвитку можуть стати модернізовані традиції національної толерантності та практики історичного співісну# вання різних етнокультурних громад на території сучасної України.

Соціологічні дослідження, які проводилися за участю автора цього підручника від 1994 р. і стосувалися аналізу соціальних ідентичностей

мешканців Львова і Донецька як своєрідних центрів Західної та Східної України, свідчать: 1994 р. було зафіксовано значні відмінності в ідентифікаціях і лояльностях львів’ян та донеччан. У переважної більшості львівських респондентів об’єктивна етнічна ідентифікація за паспортом практично збігалася із суб’єктивною етнічною ідентифікацією за бажанням належати до української етнічної групи. У Донецьку ж етнічні (за паспортом) українці й росіяни лише наполовину ідентифі# кували себе з своїми етнічними групами; 45% опитаних вважали себе

«радянськими людьми»; серед них рівною мірою були представлені й етнічні українці, й етнічні росіяни. У 1999—2000 рр. становище відчутно змінилося, особливо якщо порівняти позиції трьох поколінь — старшого, середнього й молоді. У Львові ідентифікаційна модель залишилася практично незмінною порівняно з нестійкою, мінливою і строкатою моделлю донеччан. Львів’яни на загал творять статичніше соціальне середовище, тоді як донеччани — динамічніше. Однак і у Львові, і в Донецьку в списку найважливіших ідентитетів уже немає такого поняття, як «радянська людина» (за винятком незначного відсотка серед старшого покоління в Донецьку), а також ідентифікації себе з етнічною групою росіян. Три покоління львів’ян досить тісно пов’язані за своїми ідентифікаціями. Натомість молоде покоління донеччан має тенденцію дедалі більшого відходження (віддалення) від ідентифікаційних моделей своїх середнього і старшого поколінь і зближення з ідентифікаційною моделлю львівської молоді, хоча для ідентичностей останніх властиві певні специфічні риси.

Львів — Донецьк: молодь зближується

Висновки

Наприклад, для 83% молодих донеччан рідною мовою була російська і водночас 68% опитаних вважали себе українцями. Коли ж для молоді

Донецька виникла гіпотетична потреба визначитися, ким вони себе най# частіше вважають — «радянськими людьми» чи громадянами України, то 91% опитаних висловилися на користь українського громадянства. Це свідчить про те, що навіть у найбільш русифікованих містах Східної України молодь дедалі більше ідентифікує себе з громадянами України, незважаючи на мову спілкування — головним для неї є те, що вони вважають Україну своєю рідною країною.

Отже, аналіз соціологічної інформації щодо етнонаціональних про# цесів та їх відображення у свідомості й поведінкових орієнтаціях населення країни дає змогу побачити існування певної соціокультурної суміші, яка включає в себе принаймні три культурно#історичні репрезен# тації:

•залишки радянської соціальної та політичної культури з її панівним ідентифікаційним типом «радянської людини»;

•історична українська етнокультурна традиція з її етнічним трак# туванням нації;

•прояви нової соціокультурної та політичної ідентифікації, ядром якої є усвідомлення і прагнення належати до української політичної нації. При цьому питома вага носіїв перших двох компонентів поступово

зменшується; особливо це помітно щодо представників молоді.

Усе це можна потрактувати як свідчення підставового зближення регіонів і поступового витворення єдиного ідентифікаційного простору,

особливо для молодого покоління країни, що, своєю чергою, створює сприятливі умови для вироблення національного консенсусу і становлення української громадянської нації. Згадавши слова одного із засновників соціології Г.Спенсера, можна висловитися таким чином: нині відбувається еволюція чи перехід від стану невизначеної однорід# ності радянських часів до стану визначеної зв’язаної цілісної різнорід# ності часів формування української держави, громадянського суспільства та української політичної нації. Так, ми є ще досить різними, але всі ми є громадянами однієї країни, що зветься Україною.

Методологічні

підходи до аналізу культури

Французька

школа

Німецька школа

Соціологія культури дедалі більше виходить на передній край соціально#гуманітарної думки і стає однією з тих дисциплін, яка здатна найбільш повно і адекватно відобразити зміни, що відбуваються у житті суспільства. Але багатоманітність, складність і комплексність культур# них процесів і явищ зумовила надзвичайну строкатість уявлень про культуру, підходи і способи її вивчення. Власне тому насамперед варто з’ясувати особливості різних національних шкіл соціології у трактуванні та дослідженні цього багатогранного феномену. В кінці ХІХ — на початку XX ст. в класичній соціології склалися дві основні школи в розумінні культури та засновані на них методи аналізу: французька і німецька.

Засновником французької школи соціології культури вважають Е.Дюркгайма. Суспільство, згідно з його вченням, — це не просто впо# рядкована емпірично система, а й осереддя внутрішнього морального життя, джерело і вмістилище всіх цінностей. Суспільство існує там і тоді, де й коли існує спільна й загальновизнана система цінностей і норм, яку як загальнообов’язкову визнає більшість громадян. У цьому плані суспільство постає своєрідним божеством, яке ззовні впливає на інди# відів, робить з них розумних і моральних істот. Варто лише зруйнувати традиційні колективні цінності й уявлення, вірування і традиції, як настає стан аномії — суспільство наближається до загибелі. Отже, таку орієнтацію можна умовно назвати ціннісно2регулятивною; згодом її дотримується і розвиває у своїх працях інший французький дослідник, представник структуралістської культурології К.Леві<Стросс. Він зосереджує увагу на аналізі структур мислення і соціального життя, незалежних від індивідуальної свідомості і вибору. На його переконання, культура як універсальний атрибут людського буття володіє приблизно однаковим набором ознак у різних суспільствах, тому мета дослідника — виявлення законів порядку, що лежать в основі різноманіття вірувань та інститутів (щось близьке до культурних універсалій Дж.Мердока). Водночас К.Леві#Строссу вдалося поєднати універсалістський підхід із поясненням і класифікацією окремих деталей соціокультурного буття.

Одночасно в німецькій соціологічній школі розробляється інша орієнтація, яку умовно можна назвати етико2нормативною. На відміну від аналізу макроутворень (колективних уявлень, цінностей і традицій суспільства) в ній активно досліджуються явища мікрорівня — ціннісні орієнтації особистості в системі соціальної дії. Початок дослідженням такого ґатунку поклав М.Вебер. Йому належить типологія форм

Розвиток

уявлень про культуру в амери2 канській

антропології

Американська

культурна

антропологія

соціальної дії, в якій він за критерієм зростаючої раціональності у діях

суб’єкта розміщує традиційні й афективні дії, а вище від них ставить ціннісно#раціональну дію. Ціннісно#раціонально діє той, хто вірить у певну самодостатню цінність — релігійну, естетичну тощо. І хоч ідеаль# ним типом соціальної дії М.Вебер вважає цілераціональну, все#таки

ціннісно#раціональна дія є надзвичайно важливою для певного суспіль#

ства і певної культури, бо в її основу людина кладе не прагнення досягти якоїсь раціональної мети, а свої власні переконання про честь, обов’язок, гідність, красу, віру в Бога тощо.

Нарешті, навіть цілераціональний вибір мети може орієнтуватися на

певну цінність. У цьому плані М.Вебер головну увагу приділяє етичним

ученням релігії, що формують зразки поведінки в усіх сферах суспільства. Він окремо досліджує роль протестантської етики в розвитку капіталізму, зазначаючи, що орієнтація індивіда на цінності протестантизму (аскетизм, щоденна копітка праця, відмова від розкошів тощо) зумовила

початок бурхливого розвитку капіталізму.

В американській соціологічній школі проблематика, пов’язана з дослідженнями культури, висувається на перший план трохи пізніше, приблизно з 50#х років ХХ ст. Це зумовлено тим, що до цього часу питання культури розглядалися переважно в лоні іншої дисципліни —

антропології (культурної і соціальної). У надрах американської

антропології виникли дві різні гілки розуміння культури: культуралістська і антрополого-структуралістська, між представниками

яких точилася гостра дискусія з приводу співвідношення культури і соціальної структури. На думку представників культуралістської течії

(Ф.Боаса, Б.Малиновського, М.Мід, Р.Бенедікт, А.Кребера), культура є центральним поняттям соціогуманітарних наук; саме вона зумовлює

всі зразки людської поведінки, всю їх різноманітність. Культура — це те, що відрізняє людину як вид від усіх інших видів і складається з усього,

що виробляється людською колективністю, всім соціальним життям. На основі цих переконань культуралістами вироблений так званий холіст2 ський (тобто цілісний) підхід до аналізу культури, згідно з яким культура розглядалася як складна цілісність, до якої входять знання, вірування, мистецтво, мораль, закони, звичаї та інші здатності і навики; всі вони набуваються, досягаються і творяться людиною як членом суспільства.

За Ф.Боасом, науки про культуру слід використовувати для вивчення різних типів суспільства. Всі суспільства мають свої культури, що різняться одна від одної, і множинність культурних зразків (patterns)

Антро2

пологічний

структу2

ралізм

Предмет

соціології

культури в амери2 канській

соціологічній

школі

доводить, що культура, а не природа відіграє найважливішу роль в

управлінні людською поведінкою. Крім того, множинність культур і культурних зразків, культурні варіації, вивчені представниками культурної антропології в різних суспільствах, допомогли зруйнувати домінуючу ідею ХІХ ст. про психічну єдність людства, єдність людської

історії та єдність культур.

До протилежного табору — структуралістів — належали спочатку британські вчені А.Редкліфф<Браун, А.Еванс<Прічард та французький дослідник К.Леві<Стросс, а згодом і їхні послідовники зі США. Вони вважали, що, навпаки, саме соціальна структура має бути у фокусі

соціогуманітарних наук і їй повинні надавати першість у теоріях про сус#

пільство, бо власне соціальна структура, а не культура, зумовлює всі зразки соціальних дій, взаємодій і характер та спосіб думання, мислення. Спільним для обох таборів було переконання, що досліджувати належить різноманітні культури давніх суспільств і примітивних спільнот.

Ці дебати і дискусії певним чином позначилися й на соціології, яка,

звернувши увагу на сферу культури, потребувала свого специфічного підходу до її дослідження (коли в центрі уваги були культури сучасних суспільств), а відтак і чіткого визначення кордонів свого предметного поля. Це й зумовило появу знаменитого тристорінкового меморандуму,

який був написаний двома видатними вченими США: представником

антропології А.Кребером і представником соціології Т.Парсонсом 1958

р. У ньому були викладені підставові правила розмежування сфер цих

двох наук і предметом вивчення соціології культури встановлювалися зміст і зразки цінностей, ідей та інших символічно#сенсовних систем, що творяться і передаються людьми. Ці системи є чинниками формування людської поведінки і водночас є артефактами (тобто чимось штучно

створеним поза природою), які продукують і спрямовують цю поведінку. Іншими словами, завданням соціології культури є дослідження

двоєдиного процесу творення людиною культурних взірців і норм поведінки та їх зворотного впливу на формування людини як істоти

соціальної. Таке окреслення предметного поля соціології культури згодом дало поштовх до бурхливого розквіту в США двох відгалужень інтерпретативної парадигми, тобто символічного інтеракціонізму і феноменологічної соціології, завданням яких власне і було відшукування символів та дешифровка змістів і сенсів культурних зразків поведінки. Втім, це не виключало можливостей розвитку інших теоретичних підходів до студій культури.