Украина в дипломат отношениях Книга

ІНСТИТУТ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН — вищий навчальний заклад при Народному комісаріаті освіти УСРР. Створений 1920 у Києві на базі Близькосхідного інституту та Консульських курсів при Українському товаристві економістів (засноване 1917). В інституті діяли консульський і зовнішньоторговий факультети, а також 4 дослідні кафедри: міжнародних відносин і права; світового господарства; організації товарообміну та економіки; торгівлі, тарифів і тарифної політики. Студентами були особи, які вже мали вищу освіту; колишні студенти Інституту східних мов, Інституту народного господарства та інших вузів; робітнича і селянська молодь, яка склала вступні іспити. Відповідно до рівня підготовки частина студентів мала отримати фах вищої кваліфікації (консул, експерт), інші — кваліфікацію торгових агентів, статистиків, митних та консульських агентів. Курс навчання був розрахований на 3 роки.

В інституті викладали 52 фахівці з різних галузей знань — професори І. Бабат, О. Покровський, А. Горовцов, П. Кованько, Б. Лічков, А. Жилін, В. Петров, П. Сльозкін та ін. Невдовзі після відкриття І.з.з. почався процес «реорганізації», який закінчився ліквідацією інституту,що пов’язано насамперед із створенням СРСР і припиненням зовнішньополітичної діяльності УСРР та передачею відповідних повноважень союзним органам влади. І.з.з. було спочатку перетворено на технікум зовнішніх зносин, а влітку 1923 — на торговельний технікум. Професорів, які протестували проти цих змін, було звільнено.

Літ.: Гайдуков Л. Ф. Щоб працювати на її честь і на її славу. Підготовка дипломатичних кадрів в Україні: маловідомі факти // Політика і час, 1998, № 2.

В. П. Скоткіна.

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАН УКРАЇНИ — науково-дослід- ницька установа в складі Національної академії наук України (м. Київ). Створений 1936 (23 липня 1936 — рішенням ЦК КП(б)У та постановою Президії АН УСРР від 27 липня 1936) як Інститут історії України. Від 2 березня 1953 — Інститут історії АН УРСР,21 листопада 1990 — Інститут історії України АН УРСР (від 1991 — Інститут історії УкраїниАН України, від 1994 — Інститут історії України НАН України).

На початковому етапі до складу інституту входило 3 сектори: історії України епохи феодалізму; історії України доби капіталізму; історії України радянського періоду. Працювало в Інституті 16 співробітників. Першим директором Інституту історії України був А. Сараджев. 1940 у Львові створено відділ інституту, який очолив І. Крип’якевич. Того ж року Вченій раді інституту було надано право присудження наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальностей «Історія України», «Історія СРСР», від 1954 — «Всесвітня історія».

У роки Другої світової війни Інститут історії України евакуйовано до м. Уфи (нині столиця Республіки Башкортостан, РФ). 17 липня 1944 інститут відновив свою діяльність у Києві у складі 4-х відділів. На початку 1945 тут працювало 13 наукових співробітників, у тому числі 3 доктори і 7 кандидатів наук. 1950 до його складу входило уже 8 відділів. 1969 на базі Ін-ту історії АН УРСР було створено Археографічну комісію АН УРСР (очолив акад. АН УРСР А. Скаба), яка невдовзі припинила своє існування.

1973, у зв’язку з підготовкою багатотомної «Історії Української РСР», постановою Президії АН УРСР було затверджено нову структуруінституту, що передбачала створення у його складі 6-ти секторів. 1982 структуру було приведено у відповідність до загальноакадемічної. 1985 в інституті діяли 2 відділення, 14 відділів і 7 секторів. 1987 було відновлено діяльність Археографічної комісії АН УРСР (очолив її чл.-кор. АН УРСР П. С. Сохань).

204 Енциклопедичний словник-довідник

Станом на 2010 рік в інституті функціонують 13 відділів: історії України середніх віків та раннього нового часу; історії України ХІХ — початку ХХ ст.; історії української революції (1917–1921 рр.); історії України 20–30-х рр. ХХ ст.; історії України періоду Другої світової війни; новітньої історії та політики; історії України другої половини ХХ ст.; всесвітньої історії і міжнародних відносин; української історіографії; спеціальних галузей історичної науки та електронних інформаційних ресурсів; регіональних проблем історії України; науково-технічної інформації. З 1993 очолює Інститут історії України НАН України академік НАН УкраїниВ. А. Смолій. Друкований орган інституту (від 1957) — «Український історичний журнал». Відділами установи публікуються тематичні збірники наукових праць. Від початку 1990-х років учені інституту регулярно проходять стажування у закордонних наукових центрах, беруть участь у міжнародних наукових конференціях, публікують свої праці у зарубіжних виданнях. При інституті діють аспірантура та докторантура, спеціалізована вчена рада із захисту кандидатських і докторських дисертацій.

Серед основних напрямів наукових досліджень інституту — історія України з часів Київської Русі до сьогодення, регіональна історія України, історичне краєзнавство, національна історіографія, спеціальні історичні дисципліни. Вагоме місце посідає тематика, пов’язана з вивченням актуальних проблем всесвітньої історії і міжнародних відносин, з’ясуванням місця й ролі України та українського народу у всесвітньо-істо ричному процесі.

Цим проблемам присвячено чимало студійучених інституту на сторінках «Українського історичного журналу», а також тематичних збірників наукових праць, які видаються відділами установи, зокрема «Україна в Цент- рально-Східній Європі», «Соціум: Альманах соціальної історії», «Проблеми вивчення історії української революції», «Ruthenica» тощо.

Головним осередкомвивчення проблем історії окремих зарубіжних країн і народів, міжнародних зв’язків та зовнішньої політики України є відділ всесвітньої історії і міжнародних відносин, який має довгу,багату традиціями історію. Відділ фактично бере свій початок з 1950, коли у складі інституту діяли відділ історії країн народної демократії (зав. Ф. П. Шевченко) та відділ загальної історії і міжнародних відносин (зав. О. К. Касименко, 1952–1957 — О. Д. Война). 1963 ці два відділи були об’єднані в один — відділ нової й новітньої історії зарубіжних країн (зав. В. І. Клоков). 1965 відділ булорозділено на відділ історії зарубіжних соціалістичних країн (зав. І. М. Мельникова) та відділ нової й новітньої історії (зав. В. І. Клоков).

У 1973 в інституті було створено сектор історії країн соціалістичної співдружності з відділом історії і міжнародних відносин соціалістичних країн, Ужгородським і Чернівецьким відділами інституту. 1985 у складі

відділу історії соціалістичних країн і міжнародних зв’язків України був сформований сектор історичних зв’язків України з зарубіжними країнами (зав. сектору П. С. Сохань). 1991 булозатверджено нову структуруінституту, за якою сектор було ліквідовано, а відділ отримав назву історії міжнародних зв’язків України. Від 1996 останній має назву відділ всесвітньої історії і міжнародних відносин. 1965–1988 рр. відділомзавідувала чл.-кор. АН УРСР І. М. Мельникова, 1988–1991 — чл.-кор. АН УРСР П. С. Сохань. Від 1991 відділ очолює д.і.н. С. В. Віднянський.

Серед наукових проблем, що розроблялися у відділі у перші роки його діяльності, головне місце посідали питання новітньої історії країн Центральної та Південно-Східної Європи, їх спільного досвіду в формуванні і удосконаленні нових, соціалістичних міжнародних відносин. У 1960–70-ті роки співробітники відділу широко висвітлювали питання внутрішньої історії зарубіжних країн, зокрема Польщі (І. Ф. Євсєєв, П. М. Калиниченко), Чехословаччини (І. М. Мельникова, І. А. Петерс), Німеччини (І. М. Кулинич), Болгарії (П. С. Сохань), Румунії (С. М. Пархомчук), а також історичних зв’язків і співробітництва України з країнами Центральної та ПівденноСхідної Європи. Найважливішими результатами роботи були колективні монографії «Украинская ССР и зарубежные социалистические страны» (1965), «На магістралях дружби і братерства. Участь Української РСР у співробітництві Радянського Союзу з європейськими соціалістичними країнами (1966–1970)» (1974). Остання відзначена премією Академії наук УРСР ім. Д. З. Мануїльського. Лауреатами стали І. М. Мельникова, І. М. Кулинич, П. С.Сохань. 1977 вченими відділу підготовлено колективну працю «За дружбу з країною Великого Жовтня», в якій досліджувалася діяльність масових громадських організацій, спілок і товариств дружби і культурного зв’язку з СРСР у Болгарії, Угорщині, НДР, Польщі, Румунії, Чехословаччині, Югославії, роль цих організацій у розвитку дружби з радянським народом.

Подальше вивчення історії східноєвропейських держав, їх зв’язків з Україною у політичній, економічній і культурній сферах, участі громадських організацій в міжнародному співробітництві знайшло своє втілення у підготовці інших ґрунтовних праць, написаних на базі джерел з вітчизняних і зарубіжних архівів. Серед них: «Породненные социалистическим интернационализмом. Дружественные связи и сотрудничество породненных областей и городов УССР и братских стран социализма» (К., 1980); «Сотрудничество общественных организаций стран социализма» (К., 1983); «Деятельность обществ дружбы с СССР в странах социалистиче ского содружества» (К., 1987); «Укрепление братской дружбы и сотрудничества стран социалистического содружества» (К., 1987) та ін.

В процесі їх вивчення було видано понад 10 монографічних досліджень М. М. Варварцева, С. В. Віднянського, М. С. Держалюка, Т. І. Єременко, І. Т. Лісевича, А. Ю. Мартинова, В. В. Павленко, І. М. Кулинича, Н. В. Кривець.

Подальшим кроком у вивченні проблематики відділу стала науководослідницька тема «Європа і Україна: загальне і особливе в культурноцивілізаційному розвитку та міжнародних взаєминах у ХХ столітті» (2000–2003 рр.). Її метою було вивчення й узагальнення основних подій і явищ новітньої історії і міжнародних відносин. Підсумком дослідження даної теми стала участь співробітників відділу (С. В. Віднянського, А. Ю. Мартинова) у підготовці узагальнюючих наукових видань «Все про Україну» (У 2-х тт., 1998), «Україна: утвердження незалежної держави (1991–2001) (2001). С. В. Віднянський є співавтором академічного видання «Політична історія України ХХ століття». У 6-ти томах. (2002–2003). Вагомим доробком науковціввідділу з вказаної тематики стало видання анотованої історичної хроніки у двох частинах «Українаі Європа (1990–2000 рр.)»

(2001) і «Зовнішня політика України в умовах глобалізації (1991–2003)» (2004), а також ювілейного видання до 10-ї річниці незалежності України тематичного випуску наукового збірника «Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки» (Вип. 10, 2001).

Наступним етапом наукової роботи відділу була розробка конкретноісторичних та комплексних, узагальнюючих проблем у рамках загальних тем: «Процеси модернізації, соціальні, національні і демократичні рухи в Європі та Україні: політичні й духовно-культурні рецепції та взаємини (ХІХ–ХХ ст.)» (2003–2005 рр.); «Україна в європейському просторі у ХІХ — на початку ХХІ століть: історичні зв’язки, проблеми та перспективи інтеграції» (2006–2008 рр.). На 2009–2011 рр. основою науково-дослідницької діяльності відділу визначено розробку теми: «Європейський історичний процес і рецепції України у ХІХ — на початкуХХІ століть: джерела, напрями та суспільно-політичні впливи». За результатами досліджень підготовлені й опубліковані численні наукові праці, у т.ч. колективніта індивідуальні монографії.

До новітніх публікацій, які відображають напрацювання співробітників з проблематики відділу, належать колективна праця Енциклопедичний словник-довідник «Україна в міжнародних відносинах». Вип. 1 (2009); монографії С. В. Віднянського, А. Ю. Мартинова «Україна в Організації Об’єднаних Націй» (2006); С. В. Віднянського, А. Ю. Мартинова «Об’єднана Європа: від мрії до реальності. Історичні нариси про батьківзасновників Європейського Союзу» (2009); М. М. Варварцева «Італійці в культурному просторі України (кінець ХVІІІ — 20-ті рр. ХХ ст.)» (2000); «Україна й Італія у наукових, освітніх та літературних взаєминах (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.). Документи, епістолярій, матеріали» (2000); «Джузеппе Мадзіні, мадзінізм і Україна» (2005); О. М. Горенка «Соціально-політичний вимір європейської інтеграції та Україна» (2002); А. Ю. Мартинова «Соціал-демократична партія у політичній історії Німеч-

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНО-

СИН НАН УКРАЇНИ. Створений за рішенням Президії Академії наук Української РСР 11 липня 1991. Першим директором Інституту став членкореспондент НАН України О. Г. Білорус, якого у квітні 1992 було призначено першим Надзвичайнимі Повноважним Послом України в США. 1992 Інститут очолив академік НАН України Ю. М. Пахомов.

ІСЕМВ здійснює комплексні міждисциплінарні фундаментальні та прикладні дослідження сучасних проблем світової економіки, міжнародних відносин і політичних процесів, а також філософії, соціології та теорії міжнародних відносин, бере участь в інформаційно-аналітичному забезпеченні діяльності центральних органів державної влади для підготовки законодавчонормативних актів та адміністративних рішень щодо взаємовідносин України з іншими країнами. Під керівництвом провідних вчених у рамках традиційних для інституту напрямів склалися широковідомі наукові школи, зокрема, цивілізаційного аналізу сучасного світу,політичної, економічної і соціальної глобалістики.

Інститут складається з відділів: глобальних систем сучасної цивілізації; глобалістики, геополітики і геоекономіки; зовнішньоекономічних досліджень; міжнародних валютно-фінансових відносин; трансатлантичних досліджень; Азії і Африки; теорії міжнародних відносин; Ужгородськогонаукового відділу.

Підтримуються зв’язки із науковими центрами Росії, США, Польщі, Франції, Німеччини, Китаю та інших країн. ІСЕМВ бере участь у здійсненні міжнародних дослідницьких проектів спільно з науковцями Нідерландів, Молдови, Румунії тощо, проведенні міжнародних конференцій. Співробітники інституту є членами зарубіжних організацій і наукових рад (Американська Асоціація політичних наук,Нью-Йоркська академія наук,Міжнародна асоціація індологів та ін.).

Інститут видає монографії й періодичні збірники з питань міжнародної економіки та світової політики.

При ІСЕМВ працюють аспірантура та докторантура, а також функціонують спеціалізовані вчені ради із захисту докторських та кандидатських дисертацій зі спеціальностей: світове господарство і міжнародні економічні відносини, політичні проблеми міжнароднихсистем і глобальногорозвитку.

Літ.: Київський літопис ХХІ століття. Визначні імена та установи України. Всеукраїнський збірник. — К., 2005; Україна наукова. — К., 2006, т. 1.

І. Ю. Гузенко.

ІНСТИТУТ СЛОВ’ЯНОЗНАВСТВА РОСІЙСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК — єдина у Російській Федерації установа, що спеціалізується на комплексному вивченні історії, культури, літератури і мов зарубіжних слов’янських народів. З моменту свого заснування (1947) І.с. займався

210 Енциклопедичний словник-довідник

переважно регіоном Центральної й Південно-Східної Європи, набув великого досвіду в цій галузі й став провідною славістичною організацією СРСР,а згодом Росії.

У 1990-ті роки дослідницьку галузь розширено за рахунок включення до неї східнослов’янської тематики. Базою для дослідницької роботи в галузі україністики в І.с. став досвід, накопичений при вивченні суміжної проблематики, передусім російської, польської, чеської. Українська проблематика присутня у дослідженнях різних підрозділів інституту, присвячених історичній ролі слов’янського світу в долях Європи, міжнародним відносинам у Центральній і Південно-Східній Європі в 16–20 ст. Значну увагу відведено ролі українських земель у політиці Польсько-Литовської держави і Росії (Л. В. Заборовский. Великое княжество Литовское и Россия во время польського Потопа. М.,1994; А. Л. Хорошкевич. Россия в системе международных отношений середины ХVI века. М.,2003; К. А. Кочегаров. Речь Посполитая и Россия в 1680–1686 годах: Заключение договора о Вечном мире. М., 2008). Україну представлено і в дослідженнях, присвячених міжнаціональним і міжнародним відносинам у країнах регіону в 19–20 ст. (И. В. Михутина. Украинский вопрос в России. Kонец ХIХ — началоХХ века. М.,2003; Украинский брестский мир. Путь выхода России из Первой мировой войны и анатомия конфликта между Совнаркомом РСФСР и правительством украинской Центральной рады. М., 2007; В. В. Марьина. Закарпатская Украина (Подкарпатская Русь) в политике Бенеша и Сталина. 1939–1945. М.,2003; А. И. Пушкаш. Цивилизация или варварство. Закарпатье 1918–1945 гг. М., 2006).

Український матеріал широко використовується у висвітленні питань етноконфесійної та етнокультурної еволюції слов’янських народів. Широко відомими стали праці Б. Флорі й Л. Заборовського (Б. Н. Флоря. У истоков религиозного раскола славянского мира. СПб., 2004; Польско-литовская интервенция в России и русское общество. М., 2005; Исследования по истории Церкви. Древнерусское и славянское Средневековье. М., 2007; Л. В. Заборовский. Католики, православные, униаты: проблемы религии в русско-польсько-украинских отношениях конца 40-х-80-х гг. ХVII в. Документы. Исследования. Часть І: Источники времени гетманства Б. М. Хмельницкого. М.,1998), а також розвідки Л. Софронової в галузі історії культури (Три мира Григория Сковороды. М., 2002; Культура сквозь призму поэтики. М., 2006), А. Турилова в галузі східнослов’янської рукописної традиції, зокрема його розробки щодо зв’язків з південнослов’янськими народами 14–16 ст. Також побачили світ кілька великих монографій спеціалістів, які займаються історією славістики (М. А. Робинсон. Судьбы академической элиты: отечественное славяноведение 1917 — начало 1930-х годов. М., 2004; Е. П. Аксенова. А .Н. Пыпин о славянстве. М., 2006). У цих працях