- •Етичні вчення Давньої Греції
- •Етика Демокріта
- •31. Головні ідеї роботи Сартра ж.-п. «Экзистенциализм – это гуманизм»
- •32. Типологія етичних вчень
- •33. Емпіричний напрямок в етиці: головні ідеї, представники, критичний аналіз
- •34. Трансцендентальний напрямок в етиці: головні ідеї, представники, критичний аналіз
- •35. Етичний натуралізм
- •36. Етика утилітаризму
- •37. Еволюційна етика
- •38. Соціологічні школи в етиці
- •39. Релігійна етика
- •40. Сутність і структура моралі
- •41. Мораль як соціальне явище
- •42. Проблема походження моралі
- •43. Головні функції моралі в життєдіяльності людини і суспільства
- •44. Своєрідність моральної регуляції
- •45. Мораль та право
- •46. Головні елементи моральної свідомості
- •47. Добро і зло – стрижньові моральні поняття
- •48. Поняття морального обов’язку
- •49. Совість як контрольно-регулятивний механізм моральності
- •50. Сенс життя і щастя як світоглядні орієнтири моральної свідомості
- •51. Відповідальність та сенс життя (Франкл в. Человек в поисках смысла)
- •52. Честь і гідність в механізмах моральної самооцінки особи
- •53. Проблема свободи і необхідності в моралі
- •54. Моральний вибір
- •55. Співвідношення моральної свободи і відповідальності
- •56. Вчинок і його роль в моральній діяльності
- •57. Принцип відповідальності як сучасний етичний запит
- •58. Моральні проблеми сучасності у прикладній етиці
- •59. Моральні виміри спілкування
- •60. Етика і політика. Проблеми взаємозв’язку
50. Сенс життя і щастя як світоглядні орієнтири моральної свідомості
Поняття "сенс життя" і "щастя" органічно пов´язані між собою і належать до етичних категорій, що відображають моральну самосвідомість особи. В них синтезується увесь духовний досвід особистості у його смисложиттєвому вимірі. Моральною результативністю його є або чисте сумління або, навпаки, відчуження від світу, відчуття самостійності і випадковості існування.
Кожна людина зокрема і людство загалом бачить щастя остаточною метою людських зусиль. Правда, розуміння сенсу збиття не завжди пов´язується із щастям. Поняття щастя конкретизується залежно від того, в чому людина бачить сенс життя, тобто воно завжди індивідуально визначене. Поняття самоутвердження як умова щастя об´єктивно покладає два основні аспекти. Перший — самоутвердження людиною себе як носія природної життєвості. Фізичне здоров´я і спосіб життя, що сприяє його збереженню та покращенню природних задатків організму, — явище моральнісного ставлення до феномена життя та до себе як його носія. Фізичне здоров´я — не лише показник гармонійної взаємодії всіх органів, але й запорука душевного здоров´я: налаштованості людини на злагоду з оточенням. Фізично здорова людина сповнена радості буття. її наповнює радістю сама можливість бути, відбутися, відчувати своє тіло і вправно володіти ним. Тому моральним зобов´язанням перед собою є ведення здорового способу життя. Важливо тренувати тіло, не перевантажуючи, не виснажуючи його непосильною працею або надмірними сумнівними задоволеннями. До останніх зокрема належать надмірна кількість їжі, зловживання алкогольними напоями, статева розбещеність. Вони швидко виснажують організм, призводять до передчасного старіння та смерті. Зрештою, хвора людина, як правило, вимушено зосереджена на негараздах свого організму, а отже, Нервова, безпричинно дратівлива. Вона нетолерантна в поведінці, недружня в стосунках.
Другий аспект самоутвердження — духовне, в першу чергу, моральне самоутвердження. Якщо перший аспект реалізує цінність людського життя в його природності, то другий Пов´язаний з її суспільністю і отже, має сутнісний характер. Доцільно порівняти обидва аспекти з огляду на їх цінність для Повноти самоутвердження особистості. Аморально виснажувати свій організм сумнівними задоволеннями. Неморально і злочинно позбавляти життя будь-яку людину, в тому числі і себе самого. Моральна заборона на самогубство покладена всіма культурами. Так, у християнстві самогубців заборонено ховатц на кладовищах на тій підставі, що життям людини має право розпоряджатися лише Бог. Коли ж має місце самогубство (окрім випадків ритуальних самогубств), за фактом його вчинення завжди стоять великі особисті трагедії. Згадаймо хоча б героїню поеми Т. Шевченка "Катерина". Середовище осуджувало її за "несанкціоноване" кохання до чужинця і тим прирекло на смерть.
Таке ж моральне зобов´язання щодо самоутвердження висуває перед людиною і її "друга природа". Саморозвиток особистості — це процес і результат цілеспрямованої душевно-духовної діяльності. Слід мати на увазі, що потреба духовного саморозвитку не іманентна людині, не покладена в ній так само нагально, як потреба фізичного виживання. Життя (фізична життєвість) дається людині як дарунок, тоді як духовність, моральність вона має здобувати, плекаючи їх у собі.
Сенс життя набувається та усвідомлюється як його наявність у вільному розгортанні здібностей особи довкола особистісно визначеної потреби. Причому сповнити життя сенсом не може щось другорядне, несуттєве, обмежене і буденне. В кращому випадку воно здатне на певний час зосередити на собі увагу. Але, раніше чи пізніше, особа неминуче доходить усвідомлення обмеженості та ілюзорності цінностей, що колись вабили її. Коли мова йде про смисложиттєві цінності, то треба наголосити, що це цінності, здатні організувати духовну енергетику людини в гармонійне ціле з тим, щоб опредметнитися в суттєвому: в науковому пошуку, в предметно-естетичному формуванні середовища, в творчих моральнісних стосунках тощо. Це знайденість себе в справі, до якої людина призначена природою; знайденість себе в коханні і сім´ї, в справжній щирій дружбі, в повазі з боку інших тощо.
Духовна потреба самоутвердження стимулюється творчою природою людини. Це вона вимагає органічно влитися в буття людства за життя, створюючи атмосферу людяності, а після смерті залишатися в ньому образом своїх умінь, здібностей, талантів тощо. Духовне самоутвердження завжди потребує зусиль розуму, глибини почуттів і, звичайно ж, волі, сили характеру, фізичних зусиль. Лише у такий спосіб — шляхом опред-метнення себе в діяльності, в моральних стосунках людина здобуває відчуття справжності буття. Людське існування вимірюється справами, що і визначають відлік часу. Цей закон дійсний як для людства загалом, так і для кожної особистості. Отже, сенс життя не покладений десь ззовні, поза людиною. Сенс життя здобувається у свідомому творенні життя, а саме: творенні себе згідно з людським образом та творенні людяності стосунків в навколишньому середовищі. Реалізуючи своє призначення бути людиною, особа здобуває справжню повноту буття, тобто сповнює його сенсом.
Сенс буття не є щось стале, раз і назавжди здобуте й незмінне. Йому властива процесуальність, що є атрибутивною характеристикою духовності: зупинка в русі до самопошуку, до творчої взаємодії зі світом — це початок духовної смерті.
В історії етичної думки проблеми сенсу життя та щастя розглядаються як взаємозв´язані на засадах взаємозумовленості. Початково слово "щастя" означало сприятливий для людини перебіг обставин, сприяння вищих сил людським справам.