1. Специфіка етики як науки

Етимологія терміна «етика», тобто його походження і споріднені зв'язки з іншими словами тієї самої чи інших мов, сягає глибокої давнини. Слово «етика» виникло з давньогрецького — , яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцеперебування, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384-322 рр. до н. е.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник — «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав етика. Так у IV ст. до н. е. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.

За аналогією, у латинській мові від терміна mos (moris) — крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер людини — давньоримський філософ Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.) утворив прикметник — «моральний», тобто такий, що стосується характеру, звичаю. І в ІV ст. до н.е. виникає термін мораль.

Спочатку значення термінів «етика» й «мораль» в основному збігалися. Пізніше, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль. Хоча у повсякденному слововживанні цієї різниці у значенні не завжди дотримуються. Ми говоримо про „етику вченого” або „медичну етику”, маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря, тощо; ми можемо засуджувати ті інші вчинки за „неетичність”. Така термінологічна розпливчатість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього, по суті, не існує чіткої межі; хіба ж, обираючи лінію поведінки, ми не керуємося, хай навіть не усвідомлено, певними загальними настановами й уявленнями, не намагаємося якось обгрунтувати свій вибір? А це вже царина етики. Та незважаючи на цей взаємозв’язок теорії і практики, етика зберігає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослідження цієї науки.

Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральність).

Етика — це вчення про мораль, що досліджує закономірності та принципи її виникнення, розвитку і функціонування, роль і призначення моралі у житті окремої особи і суспільства.

Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи, сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У ній осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, аналізуються етичні доктрини, які прагнуть пояснити природу, закономірності розвитку, функції моралі, а також здійснюється аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм, принципів, понять моральної свідомості.

Етика як наука виникла і розвивалася у межах філософії і розглядалася як практична філософія, або моральна філософія.

Структура етики як науки, чи структура етичного знання, включає шість змістовних блоків.

1. Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує вдачу, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку.

2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо.

3. Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам.

4. теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.

5. Професійна етика, яка покликана описати й обґрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.

6. Історія етичної думки, яка демонструє, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підходи до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування.

Етика як наука виконує низку функцій. Головними серед них є: описова, ціннісно-орієнтаційна та функція вироблення етичних знань, які реалізуються в єдності, а їх розмежування має умовний характер.

2. Філософський характер етики

Етика належить до філософських наук. Проблеми, які вона ставить, мають світоглядний, смисложиттєвий характер. Етика розглядає закономірності морального життя особистості й су­спільства, шляхи та засоби удосконалення моральних стосун­ків між людьми, способи запобігання руйнації моральнісних відносин, моральну культуру особистості, виражену в змісті та засобах діяльності, міру людяності міжособистісних зв´язків і моральність відношення людини до природи.

Етика — наука про мораль.

Розуміння моралі як діяльності, в якій продукуються моральні цінності та норми, передбачає виявлення предмета, тобто того, що освоюється в моральнії діяльності, способу його освоєння й результату, аналіз генезису моралі, виявлення її значення для людського розвитку. Стосовно вирішення подібних завдань етика виступає як наука про специфічну форму людської діяльності, філософська теорія моральності, тобто належить до філософських наук.

За походженням етику відносять до філософських наук, за своєрідністю відрізняють від інших філософських дисциплін. При цьому етика визначається як практична філософія, вінець філософії. Якщо останню називають людською мудрістю, то етику характеризують як мудрість життя.

Походження етики — не єдиний аргумент на користь її належності до філософії, пряма спорідненість із якою простежується через предмет етики та способи його пізнання. Світоглядний рівень філософського знання про стосунки людини зі світом реалізується етикою з допомогою аналізу моральності — сфери їхнього дійсного прояву у взаєминах живих, конкретних, цілісних індивідів. Загальне тут розкривається через Індивідуальне, сутність специфічно людського ставлення до світу постає в безпосередності її існування.

Найвищий, філософський рівень узагальнення знань про людину дістає в етиці практичне, життєве підтвердження. З боку змісту філософської теорії, вираженого в системі взаємозв'язаних понять, істинність даної теорії вивіряється тим, наскільки їх відбиття в етиці співвідносне з «мовою» моральності, тобто підтверджується моральним життям людей.

Виражений у системі взаємопов'язаних понять зміст філософської теорії реалізується у способах аналізу моральності й становить методологічну основу етичної науки. Будучи, отже, сферою практичної філософії, її конкретним, етика ніби вивіряє філософські знання, абстрактно-конкретні за своїм характером. Слід зауважити, що в своєрідній ролі, яку етика відіграє в філософії — вивіряти її ідеї про людство через їх реалізацію у взаєминах між людьми,— й полягає гуманістичний смисл етики, який визначає її роль у системі філософських знань.

Протягом досить тривалого періоду етика спрямовує свої зусилля на звільнення від рамок, які сковують її розвиток і в які вона була втиснута філософським раціоналізмом. Таким чином, не без участі філософії, що ще раз свідчить про найбезпосередніший їхній (етики й філософії) зв'язок, етика потрапила в лещата редукціонізму — «наукового методу» так званих «точних наук», втративши при цьому підстави для розрізнення етичного знання й моральної свідомості, критерії для визначення моральних цінностей, їхнього сенсожиттєвого для людського розвитку характеру.

Етика випадає з системи філософських наук у процесі зміни акцентів у розумінні науковості теорії, що значною мірою було пов'язане з наступом редукціонізму. Закріплюється її належність до наукових дисциплін. Таке перетворення етики мало серйозні наслідки для її розвитку.

3. Практичне значення та культурна спроможність етики

Етика як наука досліджує свій предмет з конкретно-історичних, філософсько-світоглядних позицій у тісному взаємозв'язку з соціальними відносинами; вона розкриває закони виникнення й історичного розвитку моралі, її сучасний стан і функції, аналізує соціальну сутність моральності, обґрунтовує її історичну прогресивність. Предмет цієї науки завжди відчував вплив практичних запитів часу.

Етика розглядає людину в цілісності, єдності всіх її складових. Методологічне значення етичного пізнання полягає в тому, що воно має як евристичний аспект, який пов'язаний насамперед з досягненням нових знань, так і оціночний, який передбачає розкриття ціннісного змісту моральності.

Етика, вивчаючи предмет в його соціальній обумовленості з усім суспільним життям, науково обґрунтовує етичні категорії, принципи і норми, дає їх філософський і соціальний аналіз.

Узагальнюючи якісно нові моральні відносини в суспільстві, вона уточнює, розширює свій предмет дослідження, вивчає загальні закономірності моральної свідомості, визначає роль об'єктивного і суб'єктивного факторів у формуванні моралі, відкриває те нове, що вносить життя у її зміст, виявляє якими мотивами керуються люди, вчиняючи певним чином, чи можна взагалі піддавати людські вчинки моральній оцінці і який у такому випадку їх об'єктивний критерій.

Професійна етика має своїм завданням на основі методології етики обґрунтувати певну систему норм, що регулюють взаємовідносини людей у тій чи іншій сфері діяльності. Професій без специфічної моралі немає. Кожна володіє відносною самостійністю в суспільстві. Це накладає певні вимоги і певним чином відображається на моралі носіїв цієї професії.

Професійна етика регулює моральні відносини людей в одній з основних сфер суспільного життя - трудовій діяльності (матеріально-виробничій, господарсько-економічній, управлінській, духовній, культурній). Суспільство може нормально функціонувати і розвиватися тільки в результаті безперервного виробництва матеріальних і духовних цінностей. І від того, якими за своїми моральними цілями і змістом є відносини людей у забезпеченні цього процесу, в дуже великій мірі залежить добробут суб'єктів праці і суспільства.

Під професійною етикою прийнято розуміти історично сформовану сукупність моральних приписів, норм, кодексів, оцінок, наукових теорій про обов'язкову поведінку представника певної професії, його моральні якості, що випливають із соціальних функцій і обумовлені специфікою трудової діяльності¹¹⁰.

Свої завдання етика не може вирішувати автономно, вона широко спирається на теорію виховання, педагогіку, психологію, інші суспільні науки, разом з ними стимулює етико-соціологічні напрями у вивченні людини. У комплексі наукових досліджень вона вирізняє моральні аспекти взаємодії особи і суспільства, сприяє перекладу морального ідеалу на мову конкретних виховних цілей і завдань. Важливими є не тільки позитивний соціально цінний результат діяльності людини, а й способи досягнення цілі, міра свідомості і особливо благородство внутрішніх мотивів діяльності людей, їх ціннісні орієнтації, настанови. А відступ від моральних норм, їх порушення, моральна вседозволеність

- все це призводить до деградації особистості.

Прикладне спрямування в етиці найпоказовіше розкривається в професійній етиці. Разом із загальними моральними уявленнями, притаманними кожному, у сфері професійної діяльності перед працівником постають питання про коло моральних, а не тільки службових обов'язків, якостей, необхідних для їх здійснення, певного типу поведінки з колегами, з іншими людьми. Йдеться про професійну етику певної людини.

Філософський же характер етики відкриває їй можливість застосування моральних оцінок до різних соціальних явищ і процесів, насамперед, до трудової діяльності. Але етична думка не скована професійною вузькістю підходу до реальних проблем. Володіючи відносною самостійністю, вона не лише дедукує з філософії і інших наук конкретні методи, а враховує специфіку власного предмета, виробляє і застосовує свій понятійний апарат, який постійно уточнюється шляхом включення нових і видозмінених класичних категорій, понять і т. д.

4. Генезис та історична еволюція понять “етика”, “мораль”, “моральність”

Етика – найдавніша та найзахопленіша галузь людського знання. Етика є наука про мораль. Слова “етика”, “мораль”, “моральність” часто вживаються як синоніми, цьому сприяє переклад слів “етос” і “мораліс” з грецької та латинської як “звичай”, “уклад”, “порядок”, “норови”. Однак в історії філософії та етики склалася традиція відрізнення цих понять. Терміни “мораль”, “моральність” означають певну сферу суспільного та особистого життя, а під “етикою” розуміють дослідження, вивчення моралі та її обґрунтовування. Таким чином, мораль чи моральність є предметом вивчення етики. Етичні учення як би створюють, формують свій предмет, наділяють його певними характеристиками. Етика може вважати, що мораль дана людині згори, Богом, деякою вищою субстанцією, або можуть затверджувати її еволюційне походження, або аналізувати виявляти її суспільно-історичну природу. Всі ці концептуальні уявлення про предмет етики будуть одночасно являти собою різні стани моралі, різні системи цінностей, вимоги до людської поведінки. Тому деякі науковці визначають етику як моральний досвід, що самоусвідомлюється, як теоретичну рефлексію моральної свідомості в самому собі.

Термін “етика” – старогрецького походження. Він бере початок від слова “ethos“, що в старі часи означало людську оселю, звірине лігво, пташине гніздо. В цьому значенні воно вживалося ще Гомером. Пізніше дане слово зазнало ряд змін в своєму значенні. Одне з таких значень означало – стійку природу якого-небудь явища, характер, внутрішню натуру живих істот. В даному значенні термін “етика” ввів в науковий оборот Арістотель ( 384 - 322 до н.е.). Арістотель відштовхуючись від слова “етос” в значенні характеру, внутрішньої природи, натури утворив прикметник “етичний” або “етносний” – що відноситься до етосу. Ним він позначав особливий клас якостей, що відносяться до характеру людини, що описують його досконалий стан – етичні доброчесності.

Від прикметника “етичний” Арістотель прийшов до іменника “етика”, що є, з одного боку, узагальненням відповідного класу доброчесностей, а з другого боку, узагальненням тієї області знання, яка вивчає людські доброчесності (твори Арістотеля, в яких вперше в історії розвитку етики позначена наочна область словом “етика” – “Нікомахова етика”, “Велика етика”, “Евдемова етика”).

Термін “мораль” – латинський аналог терміну “етика”. В латинській мові є слово “mos” ( множина від “mores”), відповідне старогрецькому етносу і означаюче вдачу, звичай, моду, стійкий порядок. На його базі Цицерон з метою збагачення латинського слова і з посиланням на Аристотеля утворив прикметник “моральний” (moralis) для позначення етики, назвавши її philosophia moralis. Вже пізніше, приблизно в IV столітті, з’являється слово “мораль” ( moralitas) у якості збірної характеристики моральних проявів. Множина від нього – moralia – вживалася як позначення і моральної філософії і її предмету.

Але що ж представляє собою мораль як предмет етики? На перший погляд, мораль можна визначити як сукупність правил і норм поведінки, якими керуються люди в своєму житті. Ці норми передають відношення людей один до одного, колективу, суспільству в цілому. При цьому найважливішу рису морального відношення складає оцінка суспільних відносин і людської поведінки з погляду добра і зла, справедливості і несправедливості. За допомогою моральних оцінок ці відносини і поведінка людей нібито перевіряються на їхню відповідність вищим етичним цінностям, морально-ідеальному порядку. До сфери моралі відносять також самі відносини і норми поведінки людей, що отримали стійкий, загальнообов’язковий характер і утворюючі суспільні норови.

Отже, мораль представляє собою складну сферу духовного життя людини і суспільства, сферу духовної культури і є предметом вивчення етики. Етика ж є вченням про мораль, про моральні освоєння людської дійсності. Етика не створює моралі, не вигадує норми, принципи, правила поведінки, оцінки та ідеали, а вивчає теоретично узагальнює, систематизує і намагається обґрунтувати одні норми і цінності та розкритикувати інші. Для цього вона і повинна розкрити джерело походження моральних цінностей, загальну природу моралі.

Термін “моральність” є еквівалентом грецького слова “етика” і латинського слова “мораль”. В російському словнику Полікарпова (1704) є слово “прав”, але немає ще слів “моральність”, “етичний”. В словнику Нордстета (1780) вже є слова “етичний”, але ще немає слова “моральність”. І лише в академічному словнику (1793) з’являється слово “моральність”. Німецький термін (Sittlichkeit) також відтворює історичну логіку своїх іншомовних, більш стародавніх еквівалентів. В тлумачному словнику братів Грімм XIII с. існувало слово “норми” (Sitte), а в XIVс. виникає іменник “моральність” (Sitllichkeit).

Таким чином, терміни “етика”, “мораль”, “моральність” приблизно однотипні по своєму етимологічному змісту та історії виникнення. Сказати, наприклад, “етичні норми”, “моральні норми”, “норми моральності” – значить сказати одне і теж. Проте, в ході розвитку культури ці терміни придбали різні відтінки розведення етики і моралі (моральності) як науки, області систематизованого знання, і її предмету.

5. Виникнення етики в системі філософського знання

Етика — наука про мораль. Дане твердження — одне з небагатьох, щоб не сказати єдине, щодо якого збіглися теорія й практика, історичний досвід морального розвитку в цілому і його конкретні періоди. В прямій залежності від розуміння моралі перебувають і відмінності в тлумаченні етики як науки, її місця серед наук, ролі й значення для суспільного розвитку. За безумовного визнання того, що предметом етики є мораль, уявлення про її своєрідність, призначення в життєдіяльності людей великою мірою визначали зміст етики, покладали на неї певні обов'язки, передусім методологічного характеру.

Розуміння моралі як діяльності, в якій продукуються моральні цінності та норми, передбачає виявлення предмета, тобто того, що освоюється в моральнії діяльності, способу його освоєння й результату, аналіз генезису моралі, виявлення її значення для людського розвитку. Стосовно вирішення подібних завдань етика виступає як наука про специфічну форму людської діяльності, філософська теорія моральності, тобто належить до філософських наук.

За походженням етику відносять до філософських наук, за своєрідністю відрізняють від інших філософських дисциплін. При цьому етика визначається як практична філософія, вінець філософії. Якщо останню називають людською мудрістю, то етику характеризують як мудрість життя.

Походження етики — не єдиний аргумент на користь її належності до філософії, пряма спорідненість із якою простежується через предмет етики та способи його пізнання. Світоглядний рівень філософського знання про стосунки людини зі світом реалізується етикою з допомогою аналізу моральності — сфери їхнього дійсного прояву у взаєминах живих, конкретних, цілісних індивідів. Загальне тут розкривається через Індивідуальне, сутність специфічно людського ставлення до світу постає в безпосередності її існування.

Найвищий, філософський рівень узагальнення знань про людину дістає в етиці практичне, життєве підтвердження. З боку змісту філософської теорії, вираженого в системі взаємозв'язаних понять, істинність даної теорії вивіряється тим, наскільки їх відбиття в етиці співвідносне з «мовою» моральності, тобто підтверджується моральним життям людей.

Виражений у системі взаємопов'язаних понять зміст філософської теорії реалізується у способах аналізу моральності й становить методологічну основу етичної науки. Будучи, отже, сферою практичної філософії, її конкретним, етика ніби вивіряє філософські знання, абстрактно-конкретні за своїм характером. Слід зауважити, що в своєрідній ролі, яку етика відіграє в філософії — вивіряти її ідеї про людство через їх реалізацію у взаєминах між людьми,— й полягає гуманістичний смисл етики, який визначає її роль у системі філософських знань.

Протягом досить тривалого періоду етика спрямовує свої зусилля на звільнення від рамок, які сковують її розвиток і в які вона була втиснута філософським раціоналізмом. Таким чином, не без участі філософії, що ще раз свідчить про найбезпосередніший їхній (етики й філософії) зв'язок, етика потрапила в лещата редукціонізму — «наукового методу» так званих «точних наук», втративши при цьому підстави для розрізнення етичного знання й моральної свідомості, критерії для визначення моральних цінностей, їхнього сенсожиттєвого для людського розвитку характеру.

Етика випадає з системи філософських наук у процесі зміни акцентів у розумінні науковості теорії, що значною мірою було пов'язане з наступом редукціонізму. Закріплюється її належність до наукових дисциплін. Таке перетворення етики мало серйозні наслідки для її розвитку.

6. Етика та мораль

Етика — це вчення про мораль, що досліджує закономірності та принципи її виникнення, розвитку і функціонування, роль і призначення моралі у житті окремої особи і суспільства.

Метою етики є раціональне обґрунтування моралі та виявлення її природи, сутності, місця і значення у розвитку людини і суспільства. У ній осмислюються, узагальнюються, систематизуються історичні форми моральності, аналізуються етичні доктрини, які прагнуть пояснити природу, закономірності розвитку, функції моралі, а також здійснюється аналіз механізмів моральної орієнтації і регуляції, виражених у системі цінностей, норм, принципів, понять моральної свідомості.

Мораль представляє собою складну сферу духовного життя людини і суспільства, сферу духовної культури і є предметом вивчення етики. Етика ж є вченням про мораль, про моральні освоєння людської дійсності. Етика не створює моралі, не вигадує норми, принципи, правила поведінки, оцінки та ідеали, а вивчає теоретично узагальнює, систематизує і намагається обґрунтувати одні норми і цінності та розкритикувати інші. Для цього вона і повинна розкрити джерело походження моральних цінностей, загальну природу моралі.

Властивості моралі. Отже, до головних властивостей моралі відносяться наступні:

1. Імперативність. Норми моральності завжди формулюються в наказовому нахиленні (наприклад, «не бреши», «не убий» …).

2. Універсальність. Вимоги моральності незмінні в будь-якій сфері людського буття, не локалізуються ні ситуативно, ні в часі.

3. Загальзначимість. Моральні розпорядження поширюються на всіх людей без винятку. Для моральності неприйнятна вибірковість в оцінках (наприклад, «подвійна» мораль). Ні минулі заслуги, ні походження, ні фінансове положення не надають права людині порушувати загальноприйняті моральні норми

4. Антиномічність, наприклад, суперечливість тверджень про необхідність робити добро, тому що це вигідно (доцільно), і про те, що добро повинне бути безкорисливим; чи вимога «не убий» і одночасно уявлення про військовий обов’язок. Причин антиномічності моралі багато. Головна полягає в тім, що вона, відбиваючи динаміку людського буття, розвивається сама, і цей розвиток — складний діалектичний процес, що включає й архаїчні уявлення про належне, і зовсім нові, перспективні, конкретні вимоги здорового глузду й етичні максими.

5. Позаінституційність. Моральність, на відміну від інших форм суспільної свідомості, соціально не структурована. Її норми не фіксуються в спеціальних документах, не забезпечуються примусовими заходами за допомогою спеціального апарата, не контролюються посадовими особами в особливих установах. Норми моральності підтримуються силою суспільної думки чи особистою переконаністю людини, носять неофіційний характер. Їхнє порушення не карається, але приводить до застосування моральної санкції у формі осуду, причому це може зробити будь-яка людина чи суспільство в цілому.

Обидва терміни («етика» і «мораль») увійшли до новоєвропейських мов, хоча й набули в них різного значення: етикою стали називати одну з філософських наук, а мораллю — реальні процеси, які вивчає ця наука. У повсякденному слововжитку ці терміни часто ототожнюють. Зокрема, ведучи мову про етику вчителя, медичного працівника тощо, мають на увазі специфіку їх моралі. Синоніми в науці, як правило, дезорієнтують, тому кожен науковий термін має бути закріплений за відповідним поняттям і денотатом (лат. denotatus — позначений) — предметом або класом предметів, позначених відповідним іменем.

Термін «мораль» використовують як у загальному, так і в особливому, вузькому значенні. У висловлюванні «етика — наука про мораль» він мислиться в загальному значенні, а в судженні «мораль є формою індивідуальної і суспільної свідомості» — у вузькому, оскільки з моралі в її широкому розумінні вилучено моральність — реальну поведінку людей і відповідну діяльність.

Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, що з'ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує суспільно-політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки.

7. Історична зміна предмета етики

Етика належить до філософських наук. Проблеми, які вона ставить, мають світоглядний, смисложиттєвий характер. Етика розглядає закономірності морального життя особистості й су­спільства, шляхи та засоби удосконалення моральних стосун­ків між людьми, способи запобігання руйнації моральнісних відносин, моральну культуру особистості, виражену в змісті та засобах діяльності, міру людяності міжособистісних зв´язків і моральність відношення людини до природи.

І. Кант характеризує етику як "практичну філософію". Вона досліджує духовні структури особистості, що визначають куль­туру відносин. На ґрунті етичної теорії відкривається розумін­ня того, що моральний зміст властивий не будь-якому відно­шенню людини до світу, а лише такому, що має виражену рису людяності. Скажімо, суто корисливий інтерес, якщо він має характер мети, віддаляє людину від інших, адже їм відводить­ся роль засобу. Таке спілкування вичерпує себе, коли мета досягнута. її суто прагматичний зміст небезпечний однобічністю в стосунках, що утверджується як норма. Проникаючи в сферу сім´ї, міжособистісного спілкування, корисливість руйнує дружбу, любов. Зрештою руйнується — внутрішньо спустошу­ється — виразник ідеї та практики корисливого спілкування. Він бачить світ лише в призмі його корисності для себе.

Етична теорія, досліджуючи емпіричний рівень стосунків, вводить їх у межі свідомості суб´єкта, спонукуючи рефлексію над власними вчинками. А отже вона є важливим чинником формування моральних переконань.

Реальні передумови становлення та розвитку моральної свідо­мості покладені в її суб´єкті: в духовних структурах особистості, в її небайдужості до світу, в її розумі та волі. Вони є основою виваженого вибору вчинків на засадах єдності в них доцільного та дсюрого. Розум є організуючим началом духовності, оскільки упорядковує емоційні структури людини, дозволяючи уникати імпульсивності, спонтанності в поведінці. Емоції, не організо­вані розумом, спричиняють непорозуміння, ворожнечу тощо. Нездатність людини рефлексувати над своїми вчинками та на­мірами робить її іграшкою власних пристрастей. Причини не­гараздів в особистому житті, у взаєминах з іншими, що їх часто пояснюють дією якихось "злих сил", приховані не десь поза людиною, а в ній самій: у нездатності розумно (морально визна­чено) організувати свої стосунки зі світом. Внутрішня напруга, стан безпорадності перед життям, страх існування часто зумов­люються саме відсутністю моральної культури стосунків. Щоб Досягти впевненості у собі, відчуття повноти буття, людина по­винна з необхідністю опанувати культуру моральнісного відно­шення до світу. Засаднича її основа — єдність волі, розуму та Почуттів, організованих поняттям "міра" морального як "сере­дина" між крайнощами, згідно з визначенням Арістотеля.

Етика — це наука про найбільш загальні закони становлен­ня та історичного розвитку моралі. Предметом етики є мораль. Закономірності її становлення та вияву розглядаються етикою у трьох основних напрямках. По-перше, на рівні особистості як суб´єкта творення моральності у безпосередньому процесі спіл­кування (обміну досвідом людяності). По-друге, на рівні со­ціально-історичних форм та способів творення суспільності життя. Рівень його досконалості перевіряється рівнем людяно­сті стосунків. Досягнутий, реально освоєний досвід відношен­ня та перспектива його закріплюється в наукових ідеях і тео­ріях, що, в свою чергу, обертаючись на практику, ставлять пе­ред нею вимогу відповідати належному рівню людяності. По-третє, на рівні вселюдського, що відкриває сутнісну єдність людства, долаючи ментально обмежені уявлення про сутність людини та цінності людського життя. З історичним поступом людство підноситься до усвідомлення себе єдиним цілим. Поступ є настільки реальним, наскільки людство усвідомлює себе ноосферним цілим і в цих межах організовує свої стосун­ки, спираючись на моральні критерії. Можна з повною підста­вою твердити, що вся історія людства є історією творення обра­зу людяності.

Аналіз названих рівнів реального вияву моральності дає змо­гу свідомо підходити до процесів організації суспільного жит­тя, зокрема орієнтувати особистість на моральне самоутвер­дження на засадах поваги до себе як людини. Пізнання законо­мірностей морального саморозвитку людства — вагомий чинник становлення оптимістичного світовідношення. Воно засвідчує зростання рівня самоорганізації людських спільнот на засадах розумного, а також показує шляхи самоудосконалення особи — на засадах морального відношення до світу.

8. М. Бєрдяєв про задачі етики

У підставі етики лежить моральний досвід. Більш того, в підставі філософії лежить моральний досвід. Етика є пізнання, але пізнання, має морально звільняюче значення. Етика є завершальна частина філософії духу, в ній пожинають плоди філософського шляху життя. Людина є не тільки істота втікає, він є і істота творить. Етика повинна бути не тільки теоретичною, але й практичною, тобто закликати до морального перетворення життя, не тільки до засвоєння цінностей, але і до переоцінки цінностей. А це значить, що в етиці є неминуче профетичний елемент. Етика повинна розкривати чисту совість, незамутнену соціальної буденністю, вона повинна бути критикою чистого сумління. Етика є аксіологія, вчення про сенс і цінності. Але сенс і цінність не дані пасивно-об'єктивно, вони творяться. Вчення про цінності має бути віднесено до верховної цінності. Верховна ж цінність повинна бути силою і випромінювати благодатну животворящу енергію. Етика вчить не тільки про цінності, вона є не тільки аксіологія, вона також вчить про цінності як мощі, про верховному благо як силі і джерелі всякої сили, вона є також онтологія. І тому вона не може бути тільки нормативної, бо норма сама по собі безсила. Етика має справу не з безсилими, висячими в повітрі нормами і законами, а з реальними моральними енергіями і з володіють силою якостями. "Етика" Н. Гартмана, найбільш цікава в філософській літературі нашого часу. Людина є посередник між світом нерухомих ідеальних цінностей і природним світом, в якому немає телеології і в який людина своєю свободою повинен внести мета і цінність, почерпнуту з небитійственного ідеального світу. Але Н. Гартман прав, розширюючи сферу етики і вводячи в неї всяке ставлення до цінності, хоча б це була цінність пізнавальна або естетична. Ставлення людини до істини і до краси безперечно має моральне значення. Є моральний борг у відношенні до істини і краси. Акт пізнавальний і акт художній сам по собі не є акт моральний. Але є моральний акт відносно до пізнавального та художнього акту. Етика обіймає все, що пов'язано з свободою людини, тобто з волі виробленим розрізненням і оцінкою. Вільний моральний акт може відбуватися не тільки щодо так зв. морального життя, але і відносно всього життя людини. Моральний же акт, який вчиняється щодо всього життя, всіх її цінностей, пов'язаний з повнотою духовного життя людини. Етика є пізнання духу, а не пізнання природи, їй належить лише те, що пов'язане з духовною свободою, а не з природною необхідністю. В етиці є науковий елемент, вона користується матеріалом історії культури, соціології, міфології, психопатології і пр. Але етика є дисципліна філософська, і в ній є все своєрідність пізнання філософського в його відмінності від пізнання наукового. Етика не може не бути профетичний. І, що найважливіше, етика не може не бути особистої.

9. Специфіка античних ідей про мораль

Різноманітність типів філософських учень Давньої Греції зробило давньогрецьку філософію школою філософського мислення для всіх наступних часів, насамперед для філософії Давнього Риму. "...У різноманітних формах грецької філософії, — вважав Ф. Енгельс, — уже мають місце в зародку, у процесі виникнення майже всі пізніші типи світоглядів".

Етичні вчення Давньої Греції

У розвитку давньогрецького суспільства виокремлюють гомерівський період (XII—VI ст. до н. е.), який характеризують патріархально-родові відносини і відповідна їм мораль і післягомерівський період (VI ст. до н. е. — V ст. н. е.), що позначився активним розвитком ремесел, товарно-грошових відносин, використанням рабської праці. Нові суспільно-економічні відносини покликали до життя адекватні їм норми моралі, витісняючи мораль, яка ґрунтувалася на патріархальних засадах. Суперечність між родовою мораллю, що відживала, і мораллю рабовласницького суспільства породила різноманітні дискусії, привернула увагу мислителів до проблем етики.

Перші античні філософи — Фалес, Анаксімандр, Анаксімен (мілетська школа), які деміфологізували картину світу, цікавилися насамперед натурфілософськими проблемами, однак деякі їх думки стосуються проблеми внутрішнього світу людини. Загалом у Давній Греції було багато етичних ідей, концепцій, учень. Найпомітнішими серед них є етика Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, а також етичні вчення стоїцизму та скептицизму.

Етика Демокріта

Згідно з ученням Демокріта світ утворений з атомів (найдрібніших неподільних частинок) і порожнечі. Атоми є складовою предметів об'єктивного світу, душі людини і навіть богів. Демокріт, висловлюючись сучасною філософською мовою, був прибічником абсолютного механічного детермінізму і фаталізму. Визнавши, що атоми душі (як і всі інші) піддаються жорсткій детермінації, він мав би зробити висновок про відсутність у людини свободи волі, можливості вибору, а отже, й моралі. Однак у його творах чітко простежуються принципи відносно цілісної етичної концепції, що засвідчує відхід їх автора від жорсткого детермінізму і фаталізму.

Етика софістів

Софісти першими поставили людину в центр філософського пізнання, розглядаючи її як творче начало світу. Якщо інші античні філософи розмірковували, йдучи від світу-космосу до людини, від загального до специфічного, від об'єктивного до суб'єктивного, то софісти визнавали примат (лат. — першість) людини над світом. Найвидатніший з-поміж них — Протагор, вважав її мірою всіх речей, від якої залежать закони об'єктивної дійсності (очевидно, йдеться про суспільне буття).

Етика Сократа

Щодо ролі Сократа в історії етики побутують різні думки: одні вважали його першим великим моралістом, інші (зокрема, Г.-В.-Ф. Гегель та Ф.-В. Ніцше) — руйнівником канонів етики. Етична філософія мислителя мала практичний, прикладний характер, оскільки він не бачив сенсу вивчати те, що не зумовлює корисних практичних змін. Сократ був проповідником і теоретиком моралі.

Завдяки мудрості людина пізнає загальне в найрізноманітніших предметах, явищах, вчинках людей. Справедливість цих міркувань у тому, що мислення узагальнено відображає дійсність, з огляду на це філософ передусім цікавиться загальним.

Етика Платона

Згідно з ученням Платона, існують надприродний світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним він вважав світ вічних, незмінних, самодостатніх (божественних, мудрих, досконалих) ідей-сутностей, а вторинним, похідним — чуттєвий світ, окремі предмети якого є блідими копіями відповідних ідей: прекрасні речі існують тому, що є ідея прекрасного; благо існує, оскільки є ідея блага і т. д. Ідеї, за Платоном, не тільки загальне (рід) начало, причина, а і образ та зразок.

Етика Арістотеля

У своїх студіях з етики Арістотель прагнув з'ясувати предмет цієї науки, природу щастя, сутність і види блага, здатність людини досягти його. Та найбільше філософ переймався сутністю доброчесності, досліджував види та можливості їх виховання, сутність і види справедливості.

Блага ("те, до чого все прагне") Арістотель поділив на три види: зовнішні; ті, що стосуються душі; ті, що стосуються тіла. Кожен із цих видів відіграє певну позитивну роль. Так, для щастя потрібні зовнішні блага, оскільки неможливо або важко здійснювати прекрасні вчинки, не маючи для цього жодних засобів.

Етика Епікура

Як і засновник атомізму (вчення, за яким світ складається з атомів) Демокріт, Епікур визнавав, що світ є матеріальним, його предмети утворені з атомів, а душа — з атомів, подібних до вогню.

Епікур поділив бажання, потреби і втіхи на такі види:

— природні і необхідні бажання, потреби і втіхи (до них належать елементарні тілесні потреби — не голодувати, не відчувати спрагу, не мерзнути, які слід задовольняти насамперед. Людина, що задовольняє тільки їх, стає незалежною від обставин, застрахованою від зіткнень з іншими людьми. Необхідні тільки ті бажання, незадоволення яких викликає страждання);

— природні, проте не необхідні бажання, потреби і втіхи (йдеться про вишукані страви, статеві потреби тощо, їх задовольняти слід помірно);

— не природні і не необхідні бажання, потреби і втіхи (вони пов'язані з потягом до нерозумних потреб, честолюбними намірами, задумами. Такі бажання слід рішуче переборювати).

Етика стоїцизму

Ця філософська школа отримала визнання спершу в Давній Греції, а потім і в Римі. її назва походить від портика Стоя в Афінах, де збиралися прихильники цього вчення. Вона заснована Зеноном із Кітіона (між 336 і 332 — між 264 і 262 до н. е.) у III ст. до н. е.

Стоїцизм — філософське вчення, згідно з яким світ-космос перебуває в нескінченній пустоті, будучи живим сферичним тілом, розумною істотою, що організовує всі свої частини в доцільно упорядковане ціле.

Етика скептицизму

Скептицизм (грец. skeptikos — недовірливий) — античне філософське вчення, яке заперечувало можливість достовірного знання і раціональне обгрунтування норм поведінки.

Скептики, як і епікурейці та стоїки, вбачали джерело моралі в самосвідомості індивіда. Та якщо епікурейці розглядали незворушність як наслідок утечі від світу, а стоїки — як результат беззаперечної покірності долі, то скептики джерелом незворушності вважали силу розуму. Однак вони пояснювали її досить специфічно, навіть парадоксально. За їх словами, тим, хто шукає якусь річ, доводиться або знайти її, або прийти до заперечення можливості її знаходження і визнання того, що вона недоступна для сприймання, або вперто продовжувати пошуки. Це стосується і речей, які шукають у філософії.

10. Значення Сократа у становленні етики як науки

Щодо ролі Сократа в історії етики побутують різні думки: одні вважали його першим великим моралістом, інші (зокрема, Г.-В.-Ф. Гегель та Ф.-В. Ніцше) — руйнівником канонів етики. Етична філософія мислителя мала практичний, прикладний характер, оскільки він не бачив сенсу вивчати те, що не зумовлює корисних практичних змін. Сократ був проповідником і теоретиком моралі. Щоправда, не залишив по собі жодної філософської праці. Критикуючи етичні погляди софістів за релятивізм, абсолютизацію особливого, специфічного і навіть випадкового, він абсолютизував загальне і тривке. Спільним для всіх чеснот, на його думку, є знання: наприклад, мужність полягає в знанні того, як переборювати небезпеки, справедливість — у знанні того, як дотримуватися божественних і людських законів. На цій підставі він доходить висновку, що справедливість, як і всі чесноти, є мудрістю.

Завдяки мудрості людина пізнає загальне в найрізноманітніших предметах, явищах, вчинках людей. Справедливість цих міркувань у тому, що мислення узагальнено відображає дійсність, з огляду на це філософ передусім цікавиться загальним. Однак твердження Сократа, що знання є тим спільним, що об'єднує всі чесноти, не можна вважати обґрунтованим. Певний час не було науки про мораль, знання моралі, але існували мораль, чесноти, спільне в чеснотах. До того ж невиправданим і неможливим є намагання визначити загальне всіх чеснот, стоячи на позиціях граничного раціоналізму. Крім того, на думку Сократа, знання є доброчесністю (добром, благом), без них неможливо зробити вибір, щоб мати втіху і уникнути страждань.

Розмірковуючи над суперечністю між реальними моральними стосунками (моральністю) тогочасного афінського суспільства і моральною свідомістю, Сократ задумувався, чому всі визнають абсолютну цінність доброчесності, але не дотримуються її. Він дійшов висновку, що громадяни Афін не знають доброчесності.

Сократ був переконаний у можливості витлумачення загальних понять моралі, оскільки, на його погляд, усі чесноти є різновидами знання. Крім того, він намагався з'ясувати основу основ усіх чеснот — сутність поняття "добро" взагалі. Проте витлумачити це він так і не зміг, дійшовши висновку: "Я знаю лише те, що нічого не знаю".

Очевидно, істину Сократ розумів не як завершений результат пізнання, а як процес її пошуку. На відміну від людей, які "знають" відповіді на будь-які моральні питання і нав'язують їх іншим, він на це не претендував. У цьому переконує його відповідь Менону (персонажу з твору Платона "Менон") на питання, чи можна навчитися доброчесності, в якій Сократ пропонував шукати її разом, постійно розмірковувати, відкидаючи явно хибні й односторонні визначення чеснот, і так наближатися до істини.

Загалом учення Сократа було закликом і вимогою критично ставитися до реальних моральних стосунків (моральності) та моральної свідомості, громадської думки. Навіть якби людству вдалося вичерпно витлумачити основні поняття етики, заклик мислителя розмірковувати, здійснюючи моральний вибір, залишався б актуальним, адже кожна моральна ситуація (а їх безліч) потребує адекватного вирішення.

11. Платон у розвитку античної етичної думки

Згідно з ученням Платона, існують надприродний світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним він вважав світ вічних, незмінних, самодостатніх (божественних, мудрих, досконалих) ідей-сутностей, а вторинним, похідним — чуттєвий світ, окремі предмети якого є блідими копіями відповідних ідей: прекрасні речі існують тому, що є ідея прекрасного; благо існує, оскільки є ідея блага і т. д. Ідеї, за Платоном, не тільки загальне (рід) начало, причина, а і образ та зразок.

Світ ідей для людини як чуттєвої, тілесної істоти недоступний. Проте в ній існує безсмертна душа, розумна і вища частина якої причетна до світу ідей. Будучи обтяженою нерозумною частиною, яка, поєднуючись із тілом, стає його рабом, душа забуває про своє колишнє існування у світі ідей. Тому пізнання є нагадуванням того, що закладено в людині. Тобто людина розвиває одвічно притаманні своїй душі потенції, якості, а виховання лише оформляє, розкриває їх.

Визнання вродженості чеснот дало змогу Платону обґрунтувати становість моралі. Найвища чеснота, мудрість властива філософам, тому саме вони здатні найефективніше управляти державами. Хоробрість, сила духу є вродженою чеснотою воїнів, захисників держави. Землеробам і ремісникам, на його погляд, властива помірність. Справедливість він вважав найважливішою чеснотою держави, що уможливлює її існування: "...державу ми визнали справедливою, коли наявні в ній три різні за своєю природою стани роблять кожен свою справу". Тому справедливість, згідно з концепцією Платона, означає "...займатися своєю справою і не втручатися в чужі..." Перехід з одного стану в інший є найбільшою шкодою для держави, найбільшим злочином та несправедливістю. Однак дітей, які мають високі задатки, треба з усією пошаною переводити з нижчого стану до воїнів, і навпаки.

Щоб зберегти державний устрій і спосіб життя, Платон рекомендував обмежити спілкування з іноземцями, а громадянам своєї держави заборонити виїжджати в інші країни. Особливо важливим, на його думку, було досягнення цілковитої однодумності громадян. Розмірковувати про державні закони, творити їх, обговорювати й оцінювати правила поведінки громадян є правом і обов'язком мудреців і правителів. Для збереження спокою в державі він радив вислати за межі країни без права повернення поетів, оскільки вони схильні бентежити уми співгромадян, збивати їх зі шляху доброчесності. Тих, хто впав у безчестя через нерозуміння, необхідно, на його думку, відправляти до в'язниці на п'ять років, а за повторну аналогічну провину — страчувати, як і вільнодумців.

Ідеальна держава Платона не передбачала місця для свободи та індивідуальності навіть для воїнів. Правителі мали вирішувати все (зокрема, належність людей до певного стану, їхні смаки тощо), тобто громадяни були позбавлені можливості морального вибору.

Платон розрізняв душевні (божественні) і земні (людські) блага, зазначаючи, що від земних, які поділяються на тілесні й майнові, залежать душевні блага. На його думку, душевні блага диференціюють відповідно до структури душі: "...в людині все залежить від душі, а в самій душі — від розуму". Отже, Платон виокремлював систему благ, у якій зовнішні блага підпорядковані тілесним, тілесні — душевним, а душевні — інтелектуальним. При цьому він надавав перевагу розуму як носію загального, основі співмірності, законності, порядку та справедливості. Благо він трактував як те, заради чого людина живе і працює, як мету прагнень, "найдосконаліше", красу, співмірність та істину.

Відповідно до структури своєї душі людина може долучитися до блага або через розуміння, або через утіху, або через синтез розуміння і втіхи. Оскільки Платон найбільше переймався проблемою вдосконалення державного устрою, то й у питаннях долучення людини до блага він відводив державі ключову роль. У процесі осягнення блага людині необхідно самозаглибитись, якомога ретельніше звільнити душу від впливу тіла, щоб актуалізувати в пам'яті призабуте зі світу ідей знання ідеї блага. Пізнання-нагадування є одночасно і моральним очищенням. Благо людини залежить від єдності морального піднесення і пізнання.

Основою моралі і моральним зразком, за твердженнями Платона, є божество, тому людині слід уподібнюватися Богу наскільки це можливо. Головне завдання морального виховання полягає в тому, щоб домогтися від громадян добровільного підкорення законам: "...похвала й осуд повинні виховувати людей і робити їх покірними і слухняними тим законам, які будуть видані" . Платон цінував правдивість, розумність і розсудливість громадян.

12. Головна проблематика етики Аристотеля

Блага ("те, до чого все прагне") Арістотель поділив на три види: зовнішні; ті, що стосуються душі; ті, що стосуються тіла. Кожен із цих видів відіграє певну позитивну роль. Так, для щастя потрібні зовнішні блага, оскільки неможливо або важко здійснювати прекрасні вчинки, не маючи для цього жодних засобів. Часто це роблять завдяки друзям, багатству, політичному впливу. Однак головними є блага, що стосуються душі.

У різних людей розуміння щастя різне. Часто навіть одна й та сама людина по-різному тлумачить його. Арістотель пояснює це тим, що уявлення людей про благо і щастя формуються на основі власного способу життя. Серед основних способів життя він виокремив життя, сповнене насолод, державний і споглядальний способи. Багато людей свідомо обирають життя, сповнене насолод, виявляючи цим свою ницість. Не кращий і державний спосіб життя, для якого благом і щастям є пошана, почесті. Найвищим Арістотель вважав споглядальний спосіб життя, який повною мірою доступний лише богам, а частково — мудрецям.

Характеризуючи чесноти, Арістотель вважав, що в людині існують рослинна душа (відповідає за споживання, ріст, розмноження), тваринна душа (від неї залежать відчуття жадання) і розумна душа (керується розумом), яка властива тільки людині. Одні чесноти він називав мислительними (мудрість, розумність), інші — етичними (щедрість, розсудливість): "...розмірковуючи про вдачу, ми не говоримо, що людина мудра чи розумна, але говоримо, що вона витримана чи розсудлива. Водночас і мудрого ми хвалимо за [його душевний] склад, а ті склади [душі], які заслуговують на похвалу, ми називаємо доброчесностями". Мислительні чесноти виникають і розвиваються, на його думку, завдяки навчанню, а етичні (моральні) породжуються звичкою. Жодна з етичних чеснот не виникає від природи: тільки діючи справедливо, людина стає справедливою, розсудливо — розсудливою, а діючи мужньо, стає мужньою. Арістотель вважав, що дуже багато, можливо, навіть усе, залежить від того, до чого людина привчається з дитинства. Однак знання чеснот ще не робить людину доброчесною, для цього необхідні відповідні вчинки.

Арістотель першим проаналізував структуру людської поведінки. Розглядаючи проблему свободи волі, він поділив усі людські дії на самохітні (довільні), несамохітні (недовільні) і змішані. Різняться вони за принципом дії, що міститься в людині чи поза нею. Так, хвалити чи гудити людину можна, лише маючи певність, що вона відповідальна за свою дію. Певний вид діяльності, її предмет є метою, а воля — прагненням до мети. Вони перебувають у взаємозв'язку. Досягнення мети передбачає вибір засобів, тому моральний характер мети зумовлює використання тільки моральних засобів. Процес вибору засобів полягає у деліберації (зважуванні всіх "за" і "проти", обдумуванні, виборі), а завершується наміром. Моральна цінність вчинку обумовлена характером мети і відповідністю результату наміру. Тільки та людина, яка навмисно, а не випадково здійснила справедливе чи добре, заслуговує на повагу.

На думку Арістотеля, душа містить пристрасті (переживання), здатності і етичні устої (склад душі). Пристрастями (переживаннями) він вважав те, чим супроводжується задоволення чи страждання: потяг, гнів, страх, відвага, заздрість, радість, любов, ненависть, туга, жалість та ін. Здатності — те, що робить людину підвладною цим пристрастям, завдяки чому її можна розгнівати, примусити страждати, розжалобити тощо. Етичними устоями (складом душі) Арістотель вважав те, внаслідок чого людина добре чи погано володіє своїми пристрастями. Ні чесноти, ні вади не є суттю пристрастей, тому що за них людей не хвалять і не гудять, а за чесноти, і вади вони заслуговують на хвалу чи осуд. Доброчесність передбачає свідомий вибір, а пристрасті не належать до навмисних дій. Пристрасті і здатності людина має від природи, а доброю чи поганою від природи вона не буває.

Також важливою в етиці Арістотеля є проблема справедливості. За його словами, цей термін має багато відтінків і означає як справедливість взагалі (правильну поведінку стосовно інших з погляду норм права, звичаїв або суспільної думки), так і доброчесність правильної поведінки стосовно інших. Справедливість у вузькому розумінні він тлумачив як особливу етичну доброчесність.

Аналізуючи цю проблему, Арістотель вирізняв розподільчу й урівнюючу справедливість. Розподільча справедливість вимагає не рівного розподілу (матеріальних благ, почестей), а такого, що відповідає принципу "гідності, оскільки "справедливе при розподілі... має враховувати певне достоїнство". З цим пов'язані деякі проблеми, оскільки прихильники демократії достоїнством вважають свободу, прихильники олігархії — багатство, а прихильники аристократії — доброчесність. Урівнююча справедливість поширюється на економічні відносини і правові норми. Розглядаючи справедливість як доброчесність, Арістотель основну її особливість вбачав у спрямованості на інших людей. Найкращою людиною він вважав ту, яка чинить справедливо стосовно інших, тому справедливість є не частиною доброчесності, а всією доброчесністю, а несправедливість — не частиною зіпсутості, а зіпсутістю загалом.

13. Вчення Аристотеля про чесноти (О ДОБРОДЕТЕЛЯХ)

Морально прекрасне гідно похвали, погане - осуду, і морально прекрасним правлять чесноти, дурними ж справами - пороки, тому достохвальной чесноти, достохвальной і причини чеснот, і те, що супроводжує чеснотам, і те, що відбувається від них, і діяння їх, а протилежне гідно осуду. Якщо прийняти слідом за Платоном поділ душі на три частини, то чеснота розумної частини є розсудливість, гневливой - лагідність і мужність, що жадає - розсудливість і стриманість, а чеснота душі в цілому - це справедливість, щедрість і величавість. Порок ж розумної частини [душі] - це безрозсудність, гневливой - гнівливість і боягузтво, що жадає - розбещеність і нестримано, а порок душі в цілому - це несправедливість, скупість і легкодухість. Розсудливість - це чеснота розумної [частини душі], що прокладає шлях до щастя. Лагідність - чеснота гневливой частини [душі], що робить [людей] неудобоподвіжнимі на гнів, а мужність - це чеснота гневливой частини, не дає піддатися страху смерті. Розсудливість - це чеснота жадає частини [душі], завдяки якій люди не прагнуть до куштування кепських задоволень, а стриманість - чеснота жадає частини, що дозволяє за допомогою міркування стримувати порив потягу до кепським задоволень. Справедливість - це чеснота душі, що розподіляє [кожному] по достоїнству; щедрість - це чеснота душі, яка не скупиться робити витрати на прекрасні справи; величавість - це чеснота душі, яка дає можливість переносити щастя і нещастя, честь і безчестя. Нерозсудливість - це порок розумної [частини душі], в ньому причина порочної життя. Гнівливість - це порок гневливой частини, завдяки якому [люди] бувають удобоподвіжни на гнів; боягузтво - порок гневливой частини, через якого [люди] збурений страхами, особливо страхами смерті. Розбещеність - порок жадає частини, при якому [люди] прагнуть до куштування кепських задоволень; нестримливі - це порок жадає частини душі, що змушує обирати кепські задоволення, не рахуючись з тим, що міркування опирається цьому. Несправедливість - це порок душі, при якому [люди] бувають своєкорисливих понад належного; скупість - це порок душі, при якому звідусіль прагнуть отримати вигоду; легкодухість - це порок душі, при якому [люди] не здатні винести ні щастя, ні нещастя, ні честі, ні безчестя. Розсудливості властиво приймати розумні рішення (еу boyleysasthai), [уміти] судити про те, які речі хороші, які погані, і про все те, що треба обирати у житті і чого уникати, [уміти] добре користуватися всіма наявними благами, правильно поводитися в обігу [з людьми], враховувати своєчасність в слові і в ділі, проявляти проникливість і мати досвідченість у всьому корисному. Стриманість властива здатність стримувати міркуванням пристрасть, що тягне до куштування кепських задоволень; [їй властиво] проявляти витримку і терпляче переносити природний недолік і засмучення (kata physin endeias kai lypes). - Справедливості властиво розподіляти по достоїнству, блюсти батьківські звичаї та встановлення, блюсти писані закони; [їй властива] правдивість у важливих питаннях і вірність договорам. Нерозсудливості властиво неправо судити про речі, приймати погані рішення, дурно звертатися [з людьми], погано користуватися готівкою благами, мати помилкова думка про те, що для життя добре і прекрасно. Несправедливість підрозділяється на три види: безбожність (asebeia), корисливість (pleonexia), образа (hybris). - Навчає провина - це неповага до богів, демонів, до покійним, до батьків і вітчизні. - Корисливість має місце в угодах, коли беруть гроші понад належного. - Наносити образа - це значить знаходити задоволення в чужому ганьбі. - Скупість підрозділяється на три види: ганебний спосіб наживи (aischro kerdeia), жадібність (pheidolia), скупість (kimbikia). Ганебний спосіб наживи - це коли у всьому шукають вигоди і заради вигоди втрачають сором. Жадібність - це коли не витрачають грошей на необхідне. Скупість - це коли витрачають, але мало і неправильно і більше шкодять цим, тому що витрачають кошти не вчасно. В цілому ж чесноти властиво приводити душу в те чудове стан, при якому рухи її спокійні, впорядковані і погоджені в усіх своїх частинах, так що стан чудовою душі - це як би зразок хорошого державного устрою. Чесноти також властиво і благодетельствовал тим, хто гідний цього, і любити добрих і ненавидіти поганих, не карати, не мстити, але милувати, вподобу і співчувати. Чесноти супроводжують доброта (chrestotes), порядність (epieikeia), совісність (eygnomosyne), надія на краще, вдячність, так само як любов до домашніх, друзям, товаришам, чужинцям, а також людинолюбство і любов до краси. Пороку ж властиво протилежне цьому, і супроводжують йому речі протилежні. Все, що належить пороку і супутнє йому, викликає осуд.

14. Зміна етичних домінант в концепціях стоїків, епікурейців і скептиків

Етика Епікура

Як і засновник атомізму (вчення, за яким світ складається з атомів) Демокріт, Епікур визнавав, що світ є матеріальним, його предмети утворені з атомів, а душа — з атомів, подібних до вогню.

Епікур поділив бажання, потреби і втіхи на такі види:

— природні і необхідні бажання, потреби і втіхи (до них належать елементарні тілесні потреби — не голодувати, не відчувати спрагу, не мерзнути, які слід задовольняти насамперед. Людина, що задовольняє тільки їх, стає незалежною від обставин, застрахованою від зіткнень з іншими людьми. Необхідні тільки ті бажання, незадоволення яких викликає страждання);

— природні, проте не необхідні бажання, потреби і втіхи (йдеться про вишукані страви, статеві потреби тощо, їх задовольняти слід помірно);

— не природні і не необхідні бажання, потреби і втіхи (вони пов'язані з потягом до нерозумних потреб, честолюбними намірами, задумами. Такі бажання слід рішуче переборювати).

Задоволення і втіху Епікур тлумачив як відсутність страждань (у такий спосіб він захищав думку, згідно з якою індивід може і повинен знаходити задоволення в собі). Вони цінні тим, що ведуть до безтурботного, позбавленого тілесних страждань і вільного від неспокою життя.

Визнаючи необхідність задоволення природних бажань (потреб), Епікур усе-таки ставив духовні втіхи вище тілесних.

Центральною ідеєю етики Епікура є обґрунтування самоцінності індивіда, справжнє щастя якого полягає в його незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії (грец. ataraxia — незворушність).

Важлива роль в етиці Епікура належить категорії "справедливість". її він трактував як домовленість про корисне, спрямовану на уникнення шкоди (не завдавати нікому шкоди і не зазнавати її самому).

Щастя, за Епікуром, є наслідком морального і фізичного здоров'я.

Етика стоїцизму

Ця філософська школа отримала визнання спершу в Давній Греції, а потім і в Римі. її назва походить від портика Стоя в Афінах, де збиралися прихильники цього вчення. Вона заснована Зеноном із Кітіона (між 336 і 332 — між 264 і 262 до н. е.) у III ст. до н. е.

Стоїцизм — філософське вчення, згідно з яким світ-космос перебуває в нескінченній пустоті, будучи живим сферичним тілом, розумною істотою, що організовує всі свої частини в доцільно упорядковане ціле.

Долю окремого тіла, за стоїцизмом, визначає його природа, що доцільно включається у всезагальну природу. Найважливішим своїм завданням стоїцизм вважав обґрунтування міцної і розумної основи морального життя людини, яку вбачав у подоланні пристрастей, силі духу, що виявляється у підпорядкуванні своїй долі. Основними чеснотами стоїка було проголошено стійкість, твердість у житті.

Основне положення етики стоїцизму зводиться до того, що все суще є або благом, або злом, або ні тим, ні іншим. Благом вважають такі доброчесності, як розуміння, справедливість, мужність, розсудливість тощо. Це не зовнішні щодо людини феномени, вони виражають її внутрішню сутність, постаючи як доброчесний вчинок, доброчесна людина. Злом є все протилежне благу: нерозуміння, несправедливість та ін., тобто пороки (зокрема, порочний вчинок, порочна людина). Ні те, ні інше — усе, що не приносить ні користі, ні шкоди (життя, здоров'я, насолода, краса, сила, багатство, слава, знатність, а також їх протилежності: смерть, хвороби, муки, потворність, безсилля, бідність, неслава, безрідність тощо). Природа (світ) і людина як її ланка не є ні добром, ні злом.

Основними чеснотами стоїки вважали розуміння (мудрість), мужність, здоровий глузд (поміркованість, розсудливість) і справедливість, що перебувають у єдності, за якої наявність у людини однієї з чеснот свідчить про наявність всіх інших. Вони характеризують не тільки правильне розуміння, а й належну поведінку людини.

Чотирьом основним чеснотам протиставляють основні пристрасті: бажання, страх, насолоду, скорботу. Стоїки понад усе цінують не саме життя, а ставлення до нього.

Етика скептицизму

Скептицизм (грец. skeptikos — недовірливий) — античне філософське вчення, яке заперечувало можливість достовірного знання і раціональне обгрунтування норм поведінки.

Скептики, як і епікурейці та стоїки, вбачали джерело моралі в самосвідомості індивіда. Та якщо епікурейці розглядали незворушність як наслідок утечі від світу, а стоїки — як результат беззаперечної покірності долі, то скептики джерелом незворушності вважали силу розуму. Однак вони пояснювали її досить специфічно, навіть парадоксально. За їх словами, тим, хто шукає якусь річ, доводиться або знайти її, або прийти до заперечення можливості її знаходження і визнання того, що вона недоступна для сприймання, або вперто продовжувати пошуки. Це стосується і речей, які шукають у філософії.

Згідно з гносеологією (теорією пізнання) скептицизму кожній тезі можна протиставити антитезу, яка нічим не поступається тезі. На цій основі скептики рекомендують утримуватися від категоричних суджень. Якщо в стані сумніву розум не знає, що вибирати, то у стані утримання від суджень розум знає, що нічого не слід вибирати. У цьому разі він виявляє не слабкість, а силу. Наслідком сумніву чи відсутності знання є розгубленість, сум'яття, почуття жалю і невдоволення, а наслідком утримання від суджень — спокій, незворушність, цілковита внутрішня вдоволеність.

Традиційну для античної філософії думку про залежність щастя людини від успіхів пізнання скептики вважають неприйнятною. Це твердження вони аргументували тим, що філософи не дуже близькі до істини. Істина є чимось усезагальним, що виходить за межі індивіда і загрожує його підкорити. А той, хто не має судження про те, що добре чи погане, і не уникає його, і не гониться за ним, залишається незворушним.

15. Принципи евдемонізму (Эпикур. Письмо к Менекею)

Нехай ніхто в молодості не відкладає занять філософією, а в старості не втомлюється заняттями філософією: адже для душевного здоров'я ніхто не може бути ні недостиглі, ні перестиглих. Хто говорить, що займатися філософією ще рано чи вже пізно, подібний тому, хто каже, ніби бути щасливим ще рано або вже пізно. Тому займатися філософією слід і молодому і старому: першому - для того, щоб він і в старості залишився молодий благами в доброї пам'яті про минуле, другому - щоб він був і молодий і старий, не відчуваючи страху перед майбутнім. Стало бути, треба подумати про те, що складає наше щастя - адже коли воно у нас є, то все у нас є, а коли його у нас немає, то ми на всі йдемо, щоб його дістати. Перш за все вір, що бог є істота безсмертне і блаженне, бо таке загальне накреслення поняття про бога; і тому не приписуй йому нічого, що чуже безсмертя і невластиво блаженства, а уявляй про нього лише те, чим підтримується його безсмертя і його блаженство. Звикай думати, що смерть для нас - ніщо: адже все і добре й погане полягає у відчутті, а смерть є позбавлення відчуттів. Потрібно пам'ятати, що майбутнє - не зовсім наше і не зовсім не наше, щоб не чекати, що воно неодмінно настане, і не зневірятися, що воно зовсім не настане. Подібним чином і серед бажань наших слід одні вважати природними, інші - дозвільними; а серед природних одні - необхідними, інші - тільки природними; а серед необхідних одні - необхідними для щастя, інші - для спокою тіла, треті - просто для життя. Так як насолода є перше і споріднене нам благо, то тому ми віддаємо перевагу не всякому насолоді, але часом багато хто з них обходимо, якщо за ними йдуть більш значні неприємності, і навпаки, часто біль ми воліємо насолод, якщо, перетерпівши довгу біль, ми чекаємо слідом за нею більшої насолоди. Стало бути, всяке насолоду, будучи від природи родинно нам, є благо, але не всяке заслуговує переваги; рівним чином і всяка біль є зло, але не будь-якої болю слід уникати; а треба про все судити, розглядаючи і розміряючи корисне і некорисне - адже деколи ми і на благо дивимося як на зло і, навпаки, на зло - як на благо. Самодовленіе ми вважаємо великим благом, але не з тим, щоб завжди користуватися небагатьом, а потім, щоб задовольнятися малим, коли не буде багато чого, щиро вважаючи, що розкіш солодше за все тим, хто потребує в ній менше всього, і що все, чого вимагає природа, легко досяжно, а все зайве - важко досяжною. Початок же всього цього і найбільше з благ є розуміння; воно дорожче навіть самої філософії, і від нього відбулися всі інші чесноти. Це воно вчить, що не можна жити солодко, не живучи розумно, добре і праведно, і [не можна жити розумно, добре і праведно], не живучи солодко: адже всі чесноти схожий солодкого життя і солодке життя невіддільна від них. Обмірковуй ж ці та подібні поради вдень і вночі, сам з собою і з тим, хто схожий на тебе, і тебе не спіткає сум'яття ні наяву, ні уві сні, а будеш ти жити, як бог серед людей. Бо хто живе серед безсмертних благ, той і сам ні в чому не схожості зі смертними.

15. Християнські засади етики середньовіччя

Середньовічна європейська етика - від занепаду Римської імперії до зародження капіталізму (XV ст.) - формувалася в умовах беззастережного панування християнської ідеології. Філософське життя жевріло лише у монастирях, де воно поступово перепліталося з теологією (сукупністю релігійних доктрин про сутність і діяння Бога, що ґрунтуються на текстах, які вважаються Божественним одкровенням). Багатство і різноманітність етичних ідей античного світу поступилися місцем ідейній одноманітності середньовічної етики, основою якої стали тексти Біблії. Будь-який відхід від християнських ідей, навіть від окремих догматів ортодоксального християнства, жорстоко переслідувався.

Античні концепції моралі були неприйнятними для християнства передусім тому, що розуму в них відводилась істотна, а часто й визначальна роль. У християнській етиці на перше місце виходить релігійна віра, а розум вважають другорядним як в осягненні сутності моралі, так і в ситуації морального вибору. Християнська етика означила перехід від розуміння моралі як сукупності чеснот людини до інтерпретації її як системи об'єктивних надіндивідуальних норм.

Перші концепції християнської етики сформовані в період кризи ідеалів, цінностей античного суспільства. Раннє християнство постало як космополітична релігія пригнічених і принижених мас, які об'єднувались задля того, щоб вижити, у християнські общини не за національною чи територіальною належністю, а за класовою ознакою. Воно було ідеологією низів, що протистояла світовому злу, яке, на їх думку, уособлювала Римська імперія з її бюрократичною машиною, жорстокою експлуатацією, деградованою мораллю, зокрема небаченою розпустою. Християнські общини, навпаки, керувалися принципами рівності, взаємної підтримки (ділилися останнім шматком хліба) і повної довіри. Саме на них вибудовувалася ідея християнської любові. Стосунки, які культивувалися в християнських общинах, мали викоренити зло, підняти мораль на якісно новий рівень. Про специфіку ранньохристиянської етики, зокрема й розуміння любові, свідчать такі висловлювання: "Будуть перші останніми і останні першими"; "Легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити до Царства Божого"; "Блаженні убогі духом" (добровільно убогі); "Блаженні ті, хто плаче" (ті, для кого неприйнятна влада зла у світі й у своєму серці). Згодом християнська етика визнала класове суспільство, і принцип любові набув вселюдського характеру. Вважалося, що кожному віруючому слід прийняти дисгармонію людських стосунків у класовому суспільстві на себе і в такий спосіб перебороти її. З цією метою проповідували любов, яка не поділяла людей на своїх і чужих, добрих і недобрих, друзів і ворогів, оскільки в них усіх один Бог.

Наслідком принципу християнської любові є нова, невідома античності, чеснота - милосердя, яка передбачає готовність до співчуття, всепрощення, допомоги стражденним.

В епоху середньовіччя мораль зрослася з релігією, а наука про мораль (етика) - з теологією. Ідея підпорядкування моралі релігії, а етики - теології найпереконливіше виявилась у творчості найталановитішого мислителя епохи патристики (вчення перших християнських теологів - отців церкви) Августина (Блаженного) Аврелія. Етика отців церкви насамперед протиставила християнський моральний ідеал численним ідеалам, які пропагували античні мислителі. Вона засвідчила перехід від античної до християнської антропології (поглядів на походження, сутність і призначення людини), основою якої є положення із "Книги Буття" про створення людини "за образом Нашим, за подобою Нашою".

Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, вища сутність, протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога втілена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинностей) заради нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум.

За Аквінським, найвище людське благо — поєднання людини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові ^,о Бога. Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального ладу, який виражає Божий закон; розум вказує, як слід себе поводити, щоб прийти до вічного блаженства і щастя. Передумовою моральної поведінки Аквінат вважає свободу волі, без якої неможлива відповідальність людини, тобто Аквінський відходить від Августинського фаталізму.

15. Теодицея та її розв’язання у середньовічній етиці

АВРЕЛІЙ АВГУСТИН. Активний борець проти віровідступників, систематизував християнське віровчення на основі прийнятних для нього принципів платонізму та неоплатонізму. Головними предметами філософських досліджень виступають Бог і людська душа. Екзистенцiйно-гуманiстичний характер вчення Аврелiя Августiна розкривається у його вченні про душу, наділену свободою волі, як сутність людини. Бог — вища сутність, він єдиний у світі існує незалежно, існування всього іншого є наслідком божественного творіння. Бог не тільки творить світ, але й підтримує його, охороняє і зберігає, продовжуючи творити. Наслідуючи Платона, Августин стверджує, що Бог містить ідеальний зразок ідеального світу. Тобто, платонівські ідеї як незмінні роди сущого Августин трактує як одвічні думки Бога. Природний світ — боже творіння, відблиск ідеального світу. Тобто, існує два світи: ідеальний божественний та реальний — у часі та просторі. Бог — особистість і володіє волею. Всі речі створені ним доцільно — їх мета закладена в них самих. Матеріальний світ змінний. Час — це міра зміни матеріальних речей. Не існує майбутнього — це лише надія, не існує минулого — це пам’ять, існує лише теперішнє, воно і визначає майбутнє і минуле. Предметом пізнання є Бог. Людська душа — це сутність людини, це розумна субстанція, призначена управляти тілом. Душа має здатності: мислення, волі, пам’яті, які не мають нічого спільного з біологічними функціями тіла. Душа близька до Бога і безсмертна. Сутністю душі є свобода волі. Предметом етики є Бог як єдине джерело блага і прекрасного. Метою і смислом людського життя є щастя, якого людина може досягти через возз'єднання з Богом.

Абсолютний пріоритет душі над тілом вимагає поміркованості у насолодах, уникання залежностей від матеріального світу.

Теодицея — виправдання Бога за наявне в сіті зло, у Августина здійснюється у руслі неоплатонізму: зло трактується як нестача добра. Добро — абсолютне, а зло — відносне. Світ, в якому ми живемо — кращий з можливих світів. Наявність у людини свободної волі є джерелом зла у світі. Гріх — це бунт смертного тіла проти безсмертної душі, попирання божого закону. Августин узгоджує фаталізм, згідно якого Бог наперед визначив долю кожної істоти, та наявність у людини свободної волі: людська воля не абсолютна і може привести до гріха, абсолютне лише божественне провидіння, що попри всі схильності веде людину до добра. При цьому божою благодаттю наділені не всі люди, лише певну частину Бог веде до спасіння. Вся людська історія — це боротьба царства божого і царства земного. Частина людства, наділена божою благодаттю, складає царство боже — це праведники, чия любов до Бога доходить до презирства себе, вони смиренні і покірні. Та у царстві земному праведники змішані з грішниками, що приводить до суперечностей реального суспільства: насильницької влади, майнової нерівності, егоїзму, корисливості. Проте навіть найгірша влада походить від бога і реалізує його замисел, тому недопустимі заворушення і протести. Майнова нерівність — необхідне явище суспільного життя, вона нездоланна у земному житті. Повнота людського щастя можлива лише у “Граді Божому”, єдиним представником якого на землі є церква. Августин розвиває ідею “стріли часу” - односторонньої спрямованості історичного процесу, прогресу. Історія проходить 6 періодів (за кількістю днів творіння) аналогічних до розвитку людини: немовля, дитинство, отроцтво, юність, зрілість і старість. Після пришестя Христа людство вступило в епоху старості, яка закінчиться Страшним Судом.

15. Порівняльний аналіз етики Старого Заповіту та Нового Заповіту

Засновником християнства є Ісус Христос, а головним джерелом християнського віровчення, що справляє величезний вплив на становлення і розвиток його етикету, — Біблія, поділена на дві головні частини: "Старий Заповіт" і "Новий Заповіт".

Перша частина Біблії, "Старий Заповіт", складається із 39 книг. "Старий Заповіт" оповідає про події, що відбувалися до Різдва Ісуса Христа.

"Старий Заповіт" поділяється на три великі цикли: / Тора, або П´ятикнижжя; / кілька стародавніх хронік; / Агіограф, або Писання — зібрання текстів, що належать до різних жанрів. А якщо взяти навіть одну частину "Старого Заповіту" за назвою "Книга Приповістей Соломонових", що з´явилася задовго до виникнення християнства й увійшла до "Старого Заповіту", то її можна було б назвати "Збірником моральних висловів про божественну мудрість християнського етикету" стосовно земного життя, оскільки вона містить народні вислови, афоризми, сентенції, константи, норми й правила, які відображають мудрість Духа. Так, наприклад:

• ненависть побуджує сварки, а любов покриває всі вини (Пр 10:12);

• хто погорджує ближнім своїм, той позбавлений розуму, а розумна людина мовчить ( Пр 11:12);

• жінка чеснотна — корона для чоловіка свого, а засоромлююча - мов та гниль в його костях (Пр 12:4);

• мудра жінка будує свій дім, а безумна своєю рукою руйнує його (Пр 14:1);

• гнівлива людина роздражнює сварку, терпелива ж у гніві вспокоює заколот (Пр 15:18);

• серце праведного розмірковує про відповідь, а уста безбожних вибризкують зло (Пр 15:28);

• хто шукає любови - провину ховає, хто ж про неї повторює, розгонює друзів (Пр 17:9);

• хто відплачує злом за добро, — не відступить лихе з його дому (Пр 17:13);

• хто сварку кохає, той любить гріх (Пр 17:19);

• язик нерозумного — загибель для нього (Пр 18:7);

• хто відповідає на слово, ще поки почув, — то глупота та сором йому! (Пр 18:13);

• розум людини припинює гнів її, а величність її - перейти над провиною (Пр 19:11);

• якщо голодує твій ворог - нагодуй його хлібом, а як спрагненний він - водою напій ти його, бо цим пригортаєш ти жар на його голову, і Господь надолужить тобі (Пр 25:21, 22);

• не вихвалюйся завтрішнім днем, бо не знаєш, що день той породить (Пр 27:1).

Як бачимо, мудрість приповістей Соломона віддзеркалює моральну сутність біблійної етики та етикету. Приповісті Соломонові не втратили актуальності й донині, вони беруть за живе, дають величезний морально-естетичний заряд на все життя.

Друга частина Біблії, "Новий Заповіт", складається з 27 книг. Стародавні рукописи, що дійшли до нас, написано давньогрецькою мовою.

Новий Заповіт — це Євангелія від Матвія, Марка, Луки й Іоанна. Так, наприклад, Євангеліє, написане Іоанном, називається "Святе Благовіствування від Іоанна". Слово Євангеліє означає "блага звістка", "радісна, благословенна новина". В усіх чотирьох Євангеліях ідеться про життя Ісуса Христа— про Його Народження, про Його людське походження, про Його отроцтво.

За чотирма Євангеліями слідом ідуть "Дії Святих Апостолів" — книга, яку іноді називають просто "Діяння". У ній змальовується Євангельське служіння багатьох апостолів, більшість із яких були учнями самого Ісуса Христа. Центральною постаттю перших 10 глав "Діянь" є апостол Петро, найвідо-міший з учнів Ісуса Христа. У Діяннях Апостолів розповідається про служіння апостола Павла.

У наступній частині Нового Заповіту йдеться про сімнадцять Послань Апостолів — це листи, адресовані християнським громадам найближчими послідовниками Ісуса Христа: Павлом, Петром, Іоанном, Яковом та Юдою.

Основне місце в Новому Заповіті відведено центральній діючій особі — Ісусу Христу. Він є головним персонажем, осереддям і основою, центральною темою другої частини Біблії, де міститься опис Його життя й судження.

15. Етичний потенціал ренесансного гуманізму

Слід зауважити, що виникнення гуманістичного світогляду відбувалося паралельно з розвитком пізньої схоластики. Ренесансний гуманізм відкрив епоху боротьби філософії із схоластикою за право не бути служницею останньої, за новий стиль самого філософування, що відроджував діалог, суперечку у прагненні істини. Саме гуманізму з його могутнім антропоцентричним акцентом ми зобов’язані принципово новою картиною світу, у якій людина є центром світоустрою. Прагнення логічно упорядкувати ті явища, що раніше людина відносила до сфери сакрального і буденності, з’ясувати їх початок та пов’язати із загальною причиною – Богом, який усвідомлювався лише як субстанція, позбавлена антропоморфних властивостей, врешті решт призводить до того, що людина спостерігає інший – не описуваний у Писанні – світ, перед нею постає інший вимір її існування – природа, що еволюціонує за незмінними законами. У період Ренесансу людина жила у подвійному світі: вона почала пізнавати природу і водночас шанувала Бога.

Ренесансна людина знову концентрувалась і стала покладатись як на власні руки, так і на власний розум. Це була доба, коли дух відкрив довіру до самого себе і свого існування, почав цікавитися своїм сучасним. Тепер людина відчула в собі здатність самостійно шукати і відповідати, що є моральність, право, любов тощо. Вона зрозуміла, що дійсне місце, на якому вона повинна зупинитися у цьому пошуку, є вона сама, її внутрішнє життя і зовнішня природа. Падіння авторитету католицької церкви і посилення престижу науки, становлення принципово нового, експериментального дослідження – все це було пов’язано зі змінами уявлень про саму людину і її місце у світі, формування стійкого переконання у необхідності людини нового типу – активної, вільної від будь-яких зовнішніх авторитетів, відповідальної та ініціативної. Тому не дивно, що хронологічно першим, надзвичайно плідним періодом чи напрямом філософії епохи Відродження став так званий гуманістичний період. Отже, саме людина – “славний майстер”, що створює себе за своєю волею та бажанням. А якою є тоді функція Бога, якщо у останнього забрано творчий потенціал та напередвизначення? Людина сама тепер є не тільки вінцем, а й творцем. Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно- феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея гріховності людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Людина, а не Бог стоїть у центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури – всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов’ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав в основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації – общини. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов’язано. Це мало безперечно прогресивне значення. Однак гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на маси. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження. Новий світогляд об’єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра.

20. Етична проблематика в контексті новоєвропейського раціоналізму

Прихильники цього напряму виходили з ідеї суверенності людського розуму, відводили йому, мисленню провідну роль у пізнанні, продукуванні ідей. Одним із найяскравіших представників раціоналізму був Р. Декарт, який, застосувавши закони механіки для пояснення фізичних та елементарних психічних функцій, істотно змінив традиційні уявлення про мораль. Він намагався розглядати пристрасті як фізик, тобто природничо-науково витлумачити мораль, виокремивши в людині тілесну і духовну функціональні сфери, які начебто протистоять одна одній. Між ними розташована сфера дії емоцій, до яких належать почуття любові і ненависті, радості і смутку, бажання і здивування. Почуття створюють систему важелів, що з'єднують дух з тілом і речами зовнішнього світу. Ці важелі як спонукальні сили душі і тілесного руху надають діям людини наполегливості і сталості. Завдяки емоціям душа, яка мислить, піклуючись про самозбереження, узгоджується з предметним світом.

Згідно з концепцією Р. Декарта різні рівні діяльності (мислення, воля, почуття), перебуваючи у взаємодії, залишаються самостійними чинниками. У сфері емоцій взаємно урівноважуються механічна детермінація і світ духовної свободи людини.

Свободу людини Декарт вбачав у здатності створити у власному внутрішньому світі сферу автономного розуму і підкорити йому емоції, а вище благо — у самозадоволенні розуму. Людина, на його думку, нагадує автомат, який завдяки психічним процесам пристосовується до зовнішнього світу або вступає з ним у конфлікт.

Нідерландський філософ Б. Спіноза, як і Декарт, дотримувався принципів раціоналізму і навіть намагався розкрити зв'язок між рівнями пізнання і моральної досконалості. Визнаючи егоїстичну сутність тогочасного суспільства, він був змушений зважувати на реальність та індивідуалізм ізольованого суб'єкта, який ставиться до суспільства як до зовнішнього і часто ворожого середовища, засобу задоволення своїх інтересів. Б. Спіноза також прагне перебороти етичний індивідуалізм шляхом синтезу ізольованого суб'єкта з родом.

Спіноза розрізняв позитивні і негативні афекти (пристрасті), які подовжують або скорочують життя людини: наприклад, радість подовжує його, а сум — скорочує. Похідними позитивними афектами є веселість, любов, надія, впевненість тощо.

Не розуміючи суспільно-історичної сутності людини та її моралі, прагнучи перебороти етичний індивідуалізм, Спіноза визнавав родову природу людини як суб'єкта моральних відносин. Тому обґрунтував ідею інтелектуальної любові, стверджуючи, що розум, будучи спрямованим на пізнання природи як цілого, а також її атрибутів, стає практичною позицією людини, з огляду на це його слід називати не знанням, а любов'ю.

Отже, раціоналісти зробили спробу створити всеосяжну дедуктивну систему етики, побудовану в порядку загальності понять, які до неї входять, знайти універсальний етичний принцип, з якого можна було б логічно вивести всі конкретні вимоги моралі стосовно різних ситуацій. Проте абсолютизація цього підходу, ігнорування нескінченності й унікальності деяких моральних ситуацій зумовлюють неефективність раціоналізму у сфері етики.

21. Специфіка ригоризму етики Канта (О мнимом праве лгать из человеколюбия)

Говорити правду є обов'язок, але тільки у відношенні того, хто має право на правду. Перш за все слід зауважити, що вираз: мати право на правду - позбавлене сенсу. Швидше треба б сказати, що людина має право на свою власну правдивість, тобто на суб'єктивну правду в ньому самому. Бо об'єктивно мати право на яку-небудь правду - це значило б допустити, що тут, як взагалі при розрізненні «мого» і «твого», від нашої волі залежить, щоб відоме положення було істинно або хибно; це була б дуже дивна логіка. Перше питання: чи має людина право бути неправдивим в тих випадках, коли він не може ухилитися від певного «так» чи «ні»? Друге питання: чи не зобов'язаний чи людина в показанні, до якого його несправедливо примушують, сказати неправду, з тим щоб врятувати себе або кого іншого від загрозливого йому злодіяння? Правдивість в показаннях, яких ніяк не можна уникнути, є формальний обов'язок людини по відношенню до всякого (2), як би не був великий шкоду, яка відбудеться звідси для нього або для кого іншого, і хоча тому, хто примушує мене до показанню, не маючи на це права, я не роблю несправедливості, якщо спотворюю істину, але все-таки таким спотворенням, яке тому має бути назване брехнею (нехай не в юридичному сенсі), я порушую борг взагалі в найістотніших його частинах: тобто оскільки це від мене залежить, я сприяю тому, щоб ніяким показаннями (свідоцтвам) взагалі не давалося ніякої віри і щоб, отже, всі права, засновані на договорах, руйнувалися і втрачали свою силу; а це є несправедливість по відношенню до всього людства взагалі. Таким чином, визначення брехні, як навмисне невірного свідчення проти іншої людини, не потребує додаткової думки, ніби брехня повинна ще неодмінно шкодити іншому, як цього вимагають юристи для повного її визначення. Брехня завжди шкідлива кому-небудь, якщо не окремій особі, то людству взагалі, бо вона робить непридатним до вживання самий джерело права. Але і ця добродушна брехня внаслідок небудь випадку може підлягати покаранню і по цивільним законам; а те, що тільки в силу випадковості уникає покарання, може бути розглядатися і публічними законами як правопорушення. Отже той, хто бреше, які б добрі наміри він при цьому ні мав, повинен відповідати навіть і перед цивільним судом і поплатитися за всі наслідки, як би вони не були непередбачені; тому що правдивість є борг, який треба розглядати як підставу всіх спираються на договір обов'язків, і варто лише допустити найменший виняток у виконанні цього закону, щоб він став хитким і ні на що не придатним. Таким чином, це - священна, безумовно повеліває і ніякими зовнішніми вимогами не обмежена заповідь розуму: в усіх свідченнях бути правдивим (чесним). Кожна людина має не тільки право, але навіть найсуворішу обов'язок бути правдивим у висловлюваннях, яких він не може уникнути, хоча б її виконання і приносило шкоду йому самому або комусь іншому. Власне, не він сам заподіює цим шкоду тому, хто страждає від його свідчення, але випадок. Бо сама людина при цьому зовсім не вільний у виборі, так як правдивість (якщо вже oн повинен висловитися) є його безумовний обов'язок. - Таким чином, «німецький філософ» не прийме за основне наступне положення (стр. 124): «говорити правду є обов'язок, але тільки по відношенню до того, хто має право на правду», - по-перше, внаслідок його неточної формулювання, бо істина не є володіння, право на яке надається одному і віднімається у іншого, а по-друге, особливо тому, що обов'язок говорити правду (про яку тут тільки і йде мова) не робить ніякої відмінності між тими особами, по відношенню до яких потрібно її виконувати, і тими, щодо яких можна і не виконувати, навпаки, це безумовний обов'язок, яка має силу у всяких відносинах.

21. Кант про автономію моральної волі

Кант багато роздумував над уточненням предмета етики, специфікою моралі. її він розглядав як сферу людської свободи, окреслюючи три ступені діяльності суб'єкта:

— техніко-механічний ступінь (така діяльність спрямована на об'єкти. Завдяки їй людство підносить себе над природою);

— прагматичний ступінь (діяльність охоплює економічну, суспільну структуру, тобто спосіб життя з його соціальним змістом. Вона є протилежною природному буттю);

— моральний ступінь (на цьому рівні діяльності людство культивує, цивілізує і вдосконалює себе як рід, суспільство розгортає себе як царство свободи, а не просто як суспільний природний стан, за якого зажерливість і ненависть стримуються лише зовнішнім насиллям). Усю етичну проблематику Кант розглядав у контексті взаємозв'язків цих трьох ступенів суспільно-діяльнісної природи людини.

Моральна діяльність відрізняється від усіх інших форм діяльності тим, що її необхідність випливає з максими, яка відповідає моральній заповіді, а не з будь-якого іншого мотиву. Моральною є лише дія, здійснена без участі будь-якої схильності людини, зумовлена моральним переконанням, а не продиктована усвідомленням обов'язку. Не мету дії, не її продуктивність, а лише намір, тобто відповідність категоричному імперативу, визначають як моральний критерій. Основою є твердження, ніби моральний закон може бути лише формальним. Якби до нього був включений зміст моральних дій, то він ніколи не зміг би набути безумовно загального і безумовно необхідного значень. З'ясовуючи специфіку моралі, Кант порівнював її з правом, релігією, мистецтвом та іншими сферами людського життя. Рушійні сили соціальної поведінки людини він поділяв на зовнішні (юридичні), які реалізуються завдяки насиллю, і внутрішні (моральні), які з'являються внаслідок усвідомлення людиною внутрішнього обов'язку. Право стосується лише вчинків, а мораль — і переконань. Юридичні дії спрямовані на кінцеву волю індивідів і їх зовнішні, безсердечні зв'язки, моральні — істотно відрізняються від юридичних, оскільки моральною є лише спрямована на все людство і його благополуччя дія, що визначається вищим благом. Тому Кант основною проблемою етики вважав обґрунтування необхідності для індивіда поводити себе як свідомий представник роду людського.

На думку Канта, не мораль випливає з релігії, а релігії слід ґрунтуватися на моралі. Бог е постулатом морального розуму, оскільки жодне достовірне філософське судження про нього неможливе. Релігія — предмет віри, а не науки. Вірити в Бога не тільки можливо, а й необхідно: віра допомагає примирити вимоги моральної свідомості з фактами зла, що панують у людському житті. Відповідно релігія, на його погляд, є пізнанням усіх обов'язків як Божественних заповідей. Бог, згідно з етикою Канта, поєднує мораль і щастя, які в реальному житті роз'єднані, окреслює перспективу для людини.

Думки Канта про те, якою є людина за своєю природою (доброю чи злою), яке майбутнє чекає на людську мораль, суперечливі. Попри певний оптимізм у поглядах щодо цієї проблематики, він іноді висловлювався про людину як про тварину, яка потребує господаря, стверджував, що людський рід умисне працює над своїм руйнуванням. Справжня моральна дружба є рідкісною. Мораль обов'язку ніколи не стане іманентною (внутрішньо притаманною) людській діяльності, оскільки завжди перебуватиме в конфлікті зі схильностями, почуттями. Крім того, існує загроза варварства, яка приховується за видимістю цивілізованості, культури, прогресу.

Отже, Кант першим розмежував сфери дослідження етики і психології; визнав автономію людини як суб'єкта моралі, носія волі, що встановлює всезагальний закон; проголосив особистість самоціллю (людину недопустимо розглядати як засіб реалізації будь-яких завдань, навіть таких, що стосуються загального блага); обґрунтував загальнолюдський характер моралі.

21. Категоричний імператив та постулати практичного розуму та їх роль в етиці Канта

Вищим принципом етики І. Кант вважав категоричний імператив (загальний обов'язковий моральний закон), який має гранично формальний і всезагальний характер. Категоричним він є тому, що його слід дотримуватися не задля певних цілей, а заради його самого. Він не потребує обґрунтування, оскільки є дедукцією чистого практичного розуму. Кант запропонував кілька формулювань категоричного імперативу: "чини так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-якого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу", "Чини так, щоб максима твоєї волі могла водночас мати силу принципу всезагального законодавства".

Моральна діяльність відрізняється від усіх інших форм діяльності тим, що її необхідність випливає з максими, яка відповідає моральній заповіді, а не з будь-якого іншого мотиву. Моральною є лише дія, здійснена без участі будь-якої схильності людини, зумовлена моральним переконанням, а не продиктована усвідомленням обов'язку. Не мету дії, не її продуктивність, а лише намір, тобто відповідність категоричному імперативу, визначають як моральний критерій. Тільки повага до морального закону надає моральності вчинкам людини. Інстанцією, здатною виразити таку повагу до морального закону, є воля, тому етику Канта називають "етикою внутрішнього переконання і доброї волі". Основою є твердження, ніби моральний закон може бути лише формальним. Якби до нього був включений зміст моральних дій, то він ніколи не зміг би набути безумовно загального і безумовно необхідного значень. Припис такого закону був би тільки умовним, гіпотетичним, а моральний закон, навпаки, повинен бути безумовним приписом — категоричним імперативом. При цьому Кант намагався розрізняти свідомість морального обов'язку і чуттєву схильність до виконання морального закону. Якщо до вчинків, які відповідають вимогам морального закону, людину спонукає чуттєва схильність, то, за Кантом, це легальна поведінка, але ще не моральна. Відмінність між легальною і моральною поведінкою, на його думку, різко виявляється у конфлікті між дією, яку стимулює чуттєва схильність, і дією, спричиненою повагою до морального закону. В таких випадках, на думку Канта, необхідно підкорятися моральному обов'язку.

Якщо традиційно основними категоріями етики вважали "добро" і "зло", то, за переконаннями Канта, центральна категорія етики — "обов'язок", а категорії "добро" і "зло" лише похідні. Основою і джерелом обов'язку є категоричний імператив, який втілює в собі головне нормативне навантаження, а добро — це те, що відповідає морально належному. Моральне добро постає як закон, дотримання якого є обов'язком. Тільки добру волю можна вважати доброю без обмежень. Цей закон постійно конфронтує з чуттєвою природою індивіда: якби людина мала лише розум, вона завжди дотримувалася б морального закону, однак рішучість, цілеспрямованість, багатство і навіть здоров'я можуть бути джерелом як добра, так і зла. Отже, "закон", "обов'язок", "воля", "переконання", "гідність", "совість" є основними категоріями етики Канта, за допомогою яких він описував процес переборення егоїзму і піднесення індивіда до такого рівня, на якому він орієнтується у своїй поведінці на рід, людство, соціально всезагальний зв'язок.

Отже, Кант першим розмежував сфери дослідження етики і психології; визнав автономію людини як суб'єкта моралі, носія волі, що встановлює всезагальний закон; проголосив особистість самоціллю (людину недопустимо розглядати як засіб реалізації будь-яких завдань, навіть таких, що стосуються загального блага); обґрунтував загальнолюдський характер моралі.

21. Співвідношення моралі і моральності у “Філософії права” Гегеля

Отже, етика Г.-В.-Ф. Гегеля визнає об'єктивну закономірність розвитку моральності, зумовленість морального життя і поведінки індивіда сукупністю суспільно-історичних відносин, крім того, показує діалектичний взаємозв'язок моралі з правом, економікою і політикою.

Мораллю Г.-В.-Ф. Гегель вважав другу стадію розвитку поняття "свобода". Сфера моралі обіймає внутрішній аспект свободи волі людини — суб'єктивні переконання, мотиви поведінки, цілі і наміри. Якщо у сфері абстрактного права людина розглядалась як особистість, що реалізує свою волю в зовнішніх речах, то в моралі вона представлена як суб'єкт, що внутрішньо свобідно визначає свої моральні й аморальні дії. Крім того, якщо абстрактне право вважає, що поведінка людини зумовлена зовнішньою примусовою силою державного закону, то мораль — внутрішніми моментами її свободи волі. Гегель ототожнює мораль з внутрішніми переконаннями людини як особливого суб'єкта, які породжують як доброчесні, так і аморальні дії. Вона є вищою, конкретнішою й істиннішою стадією розвитку свободи волі індивіда, ніж абстрактне право, оскільки опосередкована всім попереднім розвитком свободи волі на стадії абстрактного права.

Мораль є істиною абстрактного права. Кожна її стадія містить у собі протилежності: умисел і вину, намір і благо, добро і совість. Умисел — одиничне бажання волі людини, що стосується тільки одного формального пункту її вчинку. Істиною одиничного є особливе, тобто те певне всезагальне, яке конкретно міститься в одиничному. Вияв моральної волі особливого суб'єкта в безпосередньому наявному бутті Г.-В.-Ф. Гегель називав вчинком, а вчинок, який збігається з попереднім умислом особливої волі людини, — виною. До вини не належать неадекватні умислу наслідки активної діяльності волі людини, спричинені випадковим впливом зовнішніх чинників. Моральну відповідальність людина несе тільки за вину, але не за дії, зроблені внаслідок відсутності знань.

Моральність, на думку Г.-В.-Ф. Гегеля, є вищою стадією розвитку об'єктивного духу, істиною, сутністю права і моралі. Він доводив, що саморозвиток абсолютного духу реалізується в людській свідомості, яка в абстрактному праві змушена дотримуватися принципів і норм добра, підкоряючись силі зовнішнього, об'єктивного примусу, а в моралі — піддаючись силі внутрішнього, суб'єктивного пошуку і переконання. У моральності розрив зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного долається, тому правове і моральне не можуть існувати відокремлено. Вони повинні мати своїм носієм і основою моральнісне, оскільки праву не вистачає моменту суб'єктивності, а мораль, навпаки, однобічна, тобто характеризується лише суб'єктивністю, тому обидва моменти самі по собі не є дійсністю. Моральність постає як діалектична єдність всезагальної й одиничної волі, де всезагальна воля виступає сутністю одиничної. Оскільки моральна ідея є субстанцією всіх індивідів, то суспільство — тотальністю, єдиним цілим, а не простою сумою ізольованих індивідів. Усвідомлення індивідом моральнісної субстанції як власної сутності сповнює його почуттям гордості за себе, змушує свобідно ставитися до її законів і сил як до необхідних обов'язків. Ці обов'язки звільняють від суб'єктивного свавілля природних потягів і абстрактної повинності, дають право на "стверджувальну свободу", яка полягає в необхідності бути доброчесним, тобто діяти згідно з моральнісною дійсністю, усезагальною волею свого народу.

Моральнісна дійсність, життя народу здійснюється, на думку Гегеля, у трьох формах: моральнісних відносинах сім'ї, громадянського суспільства і держави. Це твердження містить імовірність того, що моральне начало наявне не тільки у сфері суспільної свідомості, а й у сфері реальних суспільних відносин. Першою з трьох послідовних форм розвитку моральності є сім'я — природна, чуттєва єдність індивідів. Через диференціацію сім'ї, співвідношення різних сімей і всезагальний розумовий зв'язок приватних осіб моральність піднімається до рівня громадянського суспільства. Моральнісний дух досягає своєї єдності у формі держави як розумного вираження сутності всіх індивідів і примирення їх суперечностей.

25. Антинормативний поворот в етиці

У розвитку європейської етики, як і філософії в цілому, після Канта, Гегеля і Фейєрбаха настав новий етап, який найчастіше прийнято іменувати посткласичний. Він характеризується, принаймні, двома загальними ознаками. По-перше, антінорматівізмом, розуміється як відмова від самостійних і загальнозначущих програм морального совершенстованія людини; його ще можна назвати контекстуалізм, маючи на увазі, що в пізнанні моралі акценти змістилися з загальних принципів (універсальних основоположень) на приватні, предметні втілення. По-друге, нової диспозицією етики стосовно моралі як до свого предмета. Етика з теорії, легітимізує (проясняє, узагальнюючої і продовжує) моральна свідомість, стала інстанцією, що викриває та дискредитуючої його; вона тепер вже - не стільки теорія моралі, скільки її критика. Ці ознаки позначають загальну тенденцію, представлену в різноманітних етичних навчаннях, короткий нарис яких буде дано у другому розділі даного розділу. Але перш розглянемо вчення, втілили розрив з етичної класикою Нового часу. Шопенгауер Все різноманіття світу, по Артуру Шопенгауером, є виявлення волі. Справжньою і єдиною "річчю в собі" виступає світова воля, яка тотожна собі завжди і у всьому, у всіх своїх проявах або, як він висловлюється, індивідуації: в тяжінні, магнетизм, електрику, в зростанні кристалів, в житті рослин, тварин і людини . На рівні психіки, там, де відбувається роздвоєння волі на об'єкт та суб'єкт, вона стає сама для себе поданням, тобто об'єктивується і пізнає себе в поняттях. Світ, який представлений людині в його свідомості, не є справжнім; наше життя подібна снам. Життєві події і сновидіння, за образним висловом Шопенгауера, - суть сторінки однієї і тієї ж книги, різниця лише в тому, читаємо ми її послідовно або ж праздно гортаємо, заглядаючи то туди, то сюди. Життя він називає довгим сновидінням. МАРКС І марксистської традиції Марксизм являє собою сукупність навчань, що претендують на незбиране світогляд і пропонують соціально-реформаторську програму індустріальної епохи; він розроблений німецьким мислителем і революціонером К. Марксом (1818-1883) в співдружності зі своїм співвітчизником Ф. Енгельсом (1820-1895), отримав розвиток в працях їх послідовників, серед яких видатне місце займає В.І. Ленін. У марксизмі все сфокусовано на боротьбу за комунізм як позбавлене соціальних антагонізмів світле майбутнє, настання якого зв'язується з революційно-визвольною боротьбою пролетаріату. Він претендує на статус єдино вірною загальнонаукової методології та громадської теорії. В ході більш ніж півторастолітньої історії марксизм видозмінювався. З точки зору ставлення до етики і моралі, в ньому можна виділити наступні форми (етапи): ранній Маркс, класичний марксизм, енгельсізм (термін не має ходіння і прийнятий для позначення нових акцентів, зроблених Ф. Енгельсом в ході систематизації марксизму як за життя До . Маркса, так і, особливо, після його смерті), етичний соціалізм, каутськіанства, ленінізм, неомарксизм, радянська етика. НІЦШЕ Фрідріх Ніцше (1844-1900) вважав, що історично склалися і отримали панування в Європі форми моралі стали основною перешкодою на шляху піднесення людини і встановлення між людьми щирих відносин. Він поставив питання про цінності моральних цінностей і тим самим звів їх до рівня предмета філософського сумніву. Ніцше розширив саму задачу філософської етики, конкретизувавши її як критику моральної свідомості. Колишньої "науці моралі", як пише він, "бракувало проблеми самої моралі: бракувало підозри, що тут є щось проблематичне". За словом "мораль" ховаються істотно різні реалії, і тому потрібно більш суворе визначення предмета аналізу. Говорячи про розповсюдилася в Європі і настільки йому ненависної моралі, Ніцше підкреслює, що це - "лише один вид людської моралі, крім якого, до якого і після якого можливі багато інших, перш за все вищі" моралі "(§ 202). Існує багато різних моралей, саме загальне і найважливіше відмінність між ними полягає в тому, що вони поділяються на два типи: мораль панів і мораль рабів.

25. Критика А.Шопенгауером класичної етики

Творець філософської концепції, яка стала одним із джерел філософії життя. А. Шопенгауер наукове світорозуміння вважав ілюзорним, класичну філософію — шарлатанством, а діалектику — "жонглюванням абстрактними формулами" . Його праці — "Світ як воля і уявлення", "Дві основні проблеми етики" та "Афоризми і максими" значно вплинули на європейську філософію, зокрема й на етику.

Етична концепція А. Шопенгауера песимістична, через що його називали філософом "світової скорботи". Він вважав існуючий світ найгіршим із можливих, а полемізуючи з Г.-В.-Ф. Гегелем, проголосив тезу: "Все дійсне нерозумне, все нерозумне дійсне". Одночасно діяти розумно і морально, на його думку, неможливо. Істинна доля людини завжди є трагічною: "Оптимізм, — стверджував філософ, — видається мені не тільки безглуздим, а й, правду кажучи, безсовісним поглядом, гіркою насмішкою над несказанними стражданнями людства". Правда, з точки зору молодості життя здається нескінченним майбутнім, однак з точки зору старості воно постає як дуже коротке минуле. Проте життя і смерть є трагічними лише для пересічної, нездатної осягнути їх таємницю людини. Для людини, здатної споглядати сутність світу, тобто волю, а осягнувши її, — відмовитися від неї і завдяки цьому досягнути абсолютної безтурботності, спокою, метою життя є смерть: "Смерть — це кінцевий висновок, resume життя, його підсумок..." Справжній філософ, мудрець, який осягнув таємницю світу, не боятиметься смерті, оскільки і в житті знає, що він ніщо. Саме тому в ньому відсутнє бажання індивідуального буття. А через заперечення волі до життя людина, за А. Шопенгауером, може досягнути вічної доброчесності.

Істотною ознакою життя людини філософ вважав страждання, яке є невідворотним. Те, що називають щастям, завжди фактично зводиться до звільнення людини від страждань. Однак, звільнившись від одних страждань, людина зазнає інших страждань і нудьги. Ілюзорний світ марновірства і релігії не рятує людину від самотності, тому вона завжди полишена на саму себе. Визнання домінуючої ролі страждання в житті людини привело його до висновку, що співчуття (спів-страждання) є найважливішим моральним принципом. Співчуття стосується не тільки людини, але, на чому наголошував А. Шопенгауер, і тварин. Відкриваючи людині невикоріненість страждань, свідомість, на думку А. Шопенгауера, вказує шлях звільнення від світового зла. Зрозумівши, що воля в усіх її проявах одна, людина може дійти до стану цілковитої відсутності бажань. І тоді її воля не утверджуватиме своєї сутності, а заперечуватиме. Йдеться про перехід до аскетизму, мета якого полягає у знищенні не тільки життя тіла, а й волі, виявом якої є тіло. Це спричинює розширення у світовій волі індивідуальної, перехід її у небуття, внаслідок чого весь останній світ (світ-об'єкт) перетворюється на ніщо, оскільки без суб'єкта немає об'єкта. Такі думки також близькі індуїстському вченню про нірвану.

За твердженнями А. Шопенгауера, проповідувати мораль легко, а обґрунтувати важко. Тому він високо цінував етичний смисл своєї філософії, оскільки вона визнає волю сутністю людини. Індивід сам себе творить, а тому вчинки людини є справді її власними вчинками, а отже, можуть бути поставленими їй у провину.

Концепція А. Шопенгауера відчутно вплинула не тільки на філософів, а й на митців, зокрема на німецького композитора Ріхарда Вагнера (1813—1883).

25. Обгрунтування етики Шопенгауера

Поки етика не в змозі вказати нікого фундаменту, вона може скільки завгодно діспутіровал і красуватися в аудиторіях - дійсне життя буде над нею знущатися. Я повинен тому дати етики парадоксальний рада - спочатку трішки озирнутися в людському житті. Ми впали б у велику і властиву юному віку помилку, якби стали думати, що всі справедливі і приголосні з законом вчинки людини мають моральне походження. Навпаки, між справедливістю, яку практикують люди, і справжньої чесністю душі більшою частиною існує таке ж відношення, як між проявами ввічливості і справжньою любов'ю до ближнього, яка не з увазі тільки, подібно до тих, а насправді пересилює егоїзм. Завжди виставляється напоказ чесність намірів, яка бажає бути вище всяких підозр, разом з глибоким обуренням, яке завжди збуджується найменшим натяком на сумнів у цьому відношенні і яке готове перейти в самий полум'яний гнів; все це негайно приймає за чисту монету і за дію тонкого морального почуття або совісті тільки людина недосвідчений і простодушний. Насправді загальна чесність, що практикується в людському гуртожитку і підносили як саме непохитне правило, заснована головним чином на двох зовнішніх необхідно: по-перше, на законному порядку, завдяки якому права кожного знаходять собі захист у суспільному влади, а по-друге - на усвідомленої необхідності для мирського преуспеянія мати добре ім'я або громадянську честь - необхідності, в силу якої кроки кожного стоять під наглядом громадської думки: воно, невблаганно суворе, іноді не прощає жодного промаху в цьому відношенні, але до самої смерті пам'ятає його за винним, як незабутнє пляма. Щодо більшої частини праведних вчинків це навіть насправді вірно і справедливо, як показано мною в попередньому викладі. Не підлягає сумніву, що це вірно і для значної частини людинолюбних дій: вони часто обумовлені бажанням показати себе, дуже часто - надією на майбутнє воздаяння, яке, звичайно, винагородить за них у квадраті або прямо в кубі; можливі також і інші егоїстичні підстави. Але настільки ж безсумнівно, що існують вчинки безкорисливого людинолюбства і цілком добровільною справедливості. Проти скептичною точки зору посилаються насамперед на совість. Але були виставлені сумніви і по відношенню до природного походженням і останньої. Совість людини становила все те, що він знав з встановлень і приписів церкви, разом з готовністю вірити і слідувати цьому. Бути може, мені заперечать, що етика має справу не з тим, як люди насправді чинять, а являє собою науку, яка вказує, як вони повинні надходити. Але це якраз те положення, яке я заперечую, так як в критичній частині цього трактату я досить довів, що поняття повинності, імперативна форма етики має силу виключно в теологічній моралі, а поза її втрачає всякий сенс і значення. Я, навпаки, ставлю для етики мета витлумачити, пояснити і звести до його останнього основи образ дій людей, найвищою мірою різний в моральному відношенні. Тому для відшукання фундаменту етики не залишається іншого шляху, окрім емпіричного, саме дослідження, чи існують взагалі вчинки, за якими ми повинні визнати справжню моральну цінність, - такі, як вчинки добровільної справедливості, чистого людинолюбства і дійсного благородства. Їх треба буде тоді розглядати як даний феномен, який ми повинні правильно пояснити, тобто звести до його істинним підстав, отже, повинні вказати той у всякому разі своєрідний імпульс, який спонукає людину до вчинків цього роду, специфічно відмінного від усіх інших. Імпульс цей, разом з сприйнятливістю до нього, буде останньою основою моральності, а знання його - фундаментом моралі. Ось скромна задача, яку я вказую для етики. Кому вона, як не містить ніякої апріорної конструкції, ніякого абсолютного законодавства для всіх розумних істот in abstracto, здається недостатньо важливою, кафедральної та академічною, той нехай повернеться до категоричним імперативам, до шибболет «людську гідність» - до порожніх фраз, фантомам і мильні бульбашки шкіл, до принципів, над якими на кожному кроці знущається досвід і про яких поза аудиторій жодна людина нічого не знає, ніколи їх в собі не відчуваючи. Навпаки, фундамент моралі, одержуваний моїм шляхом, знаходить собі опору в досвіді, який щодня і щогодини подає за нього своє мовчазне свідчення.

28. Етичні аспекти філософії Ф.Ніцше

Поділяючи погляди А. Шопенгауера, Ф.-В. Ніцше, однак, категорично виступив проти сучасної йому європейської моралі (не тільки проти моральності, реальних моральних стосунків, які завжди недосконалі, а й проти моралі як системи норм бажаних моральних стосунків людей), за "переоцінку цінностей", насамперед моральних. "Необхідно знищити мораль, щоб звільнити життя", — стверджував філософ. Етиці як науці про мораль, на його думку, не вистачає проблеми самої моралі: "...сама цінність цих цінностей повинна бути колись поставлена під сумнів..."

Різновиди моралі, за твердженнями Ф.-В. Ніцше, загалом належать або до моралі аристократів (кращих), або до моралі рабів (гірших).

Мораль аристократів — це "мораль переваги", одвічна, природна, самодостатня. Вона "виростає із торжествуючого самоствердження" людини як неприборкана сила природи.

Мораль рабів, на думку мислителя, сформувалася під впливом античної філософи та християнської релігії і втілилась у численних аскетичних церковно-доброчинних, соціалістичних та інших концепціях людської солідарності. В Європі, за його переконаннями, панує мораль рабів, яку вважають єдино можливою мораллю, мораллю загалом. Вона складна, суперечлива, проте їй властиві спільні ознаки:

— рабська мораль захищає інтереси стада, суспільства, а не особистості, тому вона є стадною, спрямованою передусім на підтримку слабких, хворих, жебраків, невдах. Така мораль сприяє знеособленню людини;

— рабською робить мораль уже сама претензія на безумовність, абсолютність, ототожнення її з недосяжним ідеалом, на тлі якого реальне існування людини виглядає нікчемним. Дотримуючись цієї моралі, людина погоджується бути маленькою, жалюгідною, нікчемною;

— норми рабської моралі є зовнішніми стосовно людини як автономної особистості. Така мораль в людині має відчужений характер, вона представлена репресивними функціями розуму стосовно почуттів, інстинктів. А пізнання як раціональна діяльність не сприяє підвищенню "волі до влади", оскільки перевага інтелекту паралізує її, підмінює реальну активність розмірковуваннями та відповідними розмовами. До того ж рабська мораль видається за самоцінну, адже винагородою за доброчесність проголошується сама доброчесність;

— рабська мораль спричиняє роздвоєння людини. Вона представлена в людині й другим "Я", що постійно виражає невдоволення першим "Я", навіює їй почуття невдоволення собою, вини і прирікає на постійні сумніви, нерішучість, муки. При цьому тіло, як правило, приноситься в жертву душі;

— рабська мораль завжди фальшива, лицемірна.

Мораль філософ пов'язував із творчим началом людини. Вона може бути проявом або позитивної творчості, самореалізації індивіда, що є результатом природного спонукання (аристократична мораль), або негативної, що служить демагогічним прикриттям руйнівних емоційно-вольових імпульсів (рабська мораль). Чимало його висловлювань наводять на думку, ніби він ототожнював рабську мораль з мораллю загалом, а переоцінювання цінностей розглядав як звільнення від будь-яких моральних цінностей. Проте немало міркувань Ф.-В. Ніцше засвідчують протилежне.

Етичним поглядам Ніцше властиві презирливе ставлення до простих людей, засудження демократичних засад у житті суспільства, заперечення всезагального характеру моралі тощо. Вони мають як прихильників, так і опонентів. їх виважена оцінка наводить на думку, що проголошувана мислителем "воля до влади" означає насамперед владу над собою, панування над собою. Однак, досягнувши панування над собою, надлюдина повинна панувати над обставинами, над природою і всіма нестійкими креатурами (лат. — створення) з ослабленою волею. Ця надлюдина нічого власне надлюдського в собі не містить. Вона — суверенний, автономний індивід, сильна особистість.

Ф.-В. Ніцше здійснив у філософії поворот від раціоналістичної метафізики до ціннісних проблем, зробив особливим предметом своєї уваги дорефлексивну свідомість, вказав на ті тенденції в суспільстві і сформулював ті проблеми (свободи, творчості, відповідальності тощо), які стануть активно досліджуватися філософією XX ст.

28. Про походження моральних оцінок («К генеалогии морали»)

Фрідріх Вільгельм Ніцше - німецький філософ. Своє головне завдання він вбачав у з'ясуванні причин переваги

раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "переоцінки цінностей". Ф. Ніцше як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.

...Судження "добро" веде свій початок не від тих, для кого робиться "добро"! Навпаки, самі "добрі", тобто знатні, могутні, високопоставлені й ті, що благородно мислять, вважали і виставляли себе самих і свої вчинки як добре, як щось вищого сорту, на противагу всьому низькому, тому, що низько мислить, вульгарному і плебейському. З цього відчуття відстані вони вперше перебрали на себе право створювати цінності, давати назви цінностям.

...Джерелом контрасту "гарного" та "поганого" є, як сказано, відчуття знатності і відстані, тривале і те, що переважає, загальне і основне відчуття вищого панівного роду стосовно нижчого роду, чогось "нижчого". ...Такого роду походження доводить, що слово "добро" спочатку не було зовсім з необхідністю пов'язане з "неегоїстичним" вчинком, як припускає марновірство деяких генеалогів моралі. Навпаки, саме при падінні аристократичних оцінок людської совісті поступово нав'язується весь цей контраст "егоїстичного" і "неегоїстичного" - цей, за моєю термінологією, стадний інстинкт, який набув тоді поширення. Але і тоді ще довгий час цей інстинкт не досягає ще такого панування, так що моральна оцінка безпосередньо залежить від цього контрасту.

...Крім історичної невиправданості такої гіпотези походження оцінки "добра", вона страждає психологічною внутрішньою суперечністю. Передбачається, що джерелом похвали неегоїстичного вчинку була його корисність і що це було забуто. Яке можливе подібне забуття? Можливо, у певний час припинилася корисність подібних вчинків? Спостерігається зовсім протилежне: корисність ця, навпаки, була завжди буденним спостереженням, тобто таким явищем, яке повторювалося безперервно знову; отже, воно не тільки не могло зникнути зі свідомості, не тільки не могло бути забуто, але повинно було все різкіше відображатися в свідомості.

Щодо нашої проблеми, яка з великим правом може бути названа мовчазною і яка доступна тільки небагатьом вибраним, вельми цікаво встановити, що часто в тих словах і корінні, яке позначає "добро", ще просвічуються головні відтінки, на підставі яких знатні саме і вважали себе людьми вищого рангу. Хоча в більшості випадків вони назвою своєю вказують на свою перевагу, могутність або на видимі ознаки цієї переваги, наприклад, як "багаті", такі, що "володіють".

Виняток із того правила, що поняття про політичну перевагу завжди переходить у поняття про духовну перевагу, не справджується в тому випадку, коли вища каста є водночас і жрецькою, й, отже, для свого загального позначення надає перевагу епітету котрий вказує на її жрецькі функції. Тут, наприклад, вперше як класова відмінність з'являються поняття "чистий" і "нечистий", і з цих понять також згодом розвивається поняття "хороший" і "поганий", вже не в класовому розумінні.

У духівництва саме все небезпечніше; не тільки цілющі засоби і мистецтва, а й зарозумілість, помста, дотепність, розпуста, любов, владолюбство, чеснота, хвороба. З деякою справедливістю можна принаймні сказати, що на ґрунті цієї за самою суттю небезпечної форми існування людини, форми святенницької, людина взагалі стала більш цікавою твариною, що тільки тут людська душа у вищому сенсі досягла глибин і стала злою - а це ж дві основні форми переваги людини над рештою тварин!..

Поза сумнівом, що церква становить щось грубе, мужицьке, яке суперечить ніжнішому розуму, істинно сучасному смаку.

Люди "благородного походження" відчували себе "щасливими"; їм не потрібно було будувати штучно своє щастя, дивлячись на своїх ворогів, не потрібно було при нагоді переконувати себе в цьому, обдурювати себе, як це звичайно доводиться робити людям ressentiment. Вони вміли так само, як люди, в повному розумінні, сповнені сил, отже, неминуче активні люди, не відокремлювати щастя від діяльності; діяльність із необхідністю відносять вони до поняття щастя. Це є повною протилежністю поняттю "щастя" на рівні безсилих, пригноблюваних, переповнених отруйними і ворожими відчуттями, в яких поняття "щастя" виступає у своїх істотних рисах як наркоз, оглушення, спокій, тиша, "шабаш", заспокоєння духу, відпочинок органів тіла, одним словом, пасивно.

Зробимо висновки. Обидві ці протилежні цінності "добре і погане", "добро і зло" протягом тисячоліть вели довгу страшну боротьбу на землі; і хоча поза сумнівом, що друга оцінка давно вже здобула перевагу, але і тепер ще немає нестачі в місцях, де боротьба триває ще з невизначеним результатом. Можна було б навіть сказати, що боротьба ця піднімається все вище і тим самим стає все глибшою, все духовнішою: отже, нині, можливо, немає рішучішої ознаки "вищої натури", більш духовної натури, як бути у розладі в цьому відношенні та уявляти арену боротьби цих протилежностей.

28. Етичні проблеми екзистенціалізму

Екзистенціалізм, який виник перед Першою світовою війною й остаточно сформувався у 30-ті роки XX ст., не одне десятиліття зараховували до провідних напрямів у західноєвропейській філософії. Своїми ідеалами він значною мірою вкорінений в ірраціоналістичні мотиви. Як учення він має яскраво виражений морально-етичний характер.

Екзистенціалізм (лат. — існування) — суб'єктивістське вчення, основним завданням якого є встановлення змісту людського існування, безпосередньо даного індивіду як його переживання свого буття у світі", через яке відкривається буття світу.

Репрезентували його французькі філософи Г.-О. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю, німецькі — М. Хайдеггер і К. Ясперс, датський С. К'єркегор та інші європейські мислителі.

Основоположник католицького екзистенціалізму Габріель-Оноре Марсель (1889—1973), Переконавшись у тому, що релігія не піддається раціональному обґрунтуванню, відмовився від томізму, зосередившись на релігійно-етичних проблемах. Бог, на його думку, існує, але не є об'єктивною реальністю, не належить до світу " речей ". Його не можна уявити, визначити, помислити, оскільки "мислити віру — значить уже не вірити". Світ знання і світ віри перебувають у різних площинах.

Увесь світ розкривається в суб'єкті і через суб'єкт. Людське життя Г.-О. Марсель розглядав переважно крізь призму протилежності між тим, чим людина володіє (речі, думки, почуття), і тим, чим вона є, що становить її сутність. Якщо те, чим людина володіє, поневолює її, змушує прислужувати йому, її буття затьмарюється.

Враховуючи, що зовнішній світ з його лжепрогресом (наукою, технікою, що стали самоціллю, предметом "ідолопоклонства") негативно, знеосібнююче діють на особистість, Г.-О. Марсель рекомендував послабити вплив суспільства на особисте життя і спілкуватися лише з "духовною аристократією". Переборення трагізму індивідуального існування можливе також у містичному спілкуванні з божественним "Ти", що є джерелом "віри, надії, вірності і любові".

Німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889—1976) теж основою всього існуючого вважав людське існування, бо тільки людина знає про свою скінченність, смертність і тільки їй відома тимчасовість, а тому й буття. Смисл буття він прагнув розкрити у процесі аналізу людського буття, оскільки тільки людині відома тимчасовість і тільки їй "відкрите" її буття. Онтологічна основа людського існування — його скінченність, тимчасовість, яка і є найістотнішою характеристикою буття.

Людське буття буває дійсним і недійсним. Недійсним є буття, в якому переважає сьогоднішнє, а людське буття розглядається як річ. Традиційно людину розглядали саме як річ. Наслідком цього було переконання, ніби будь-яка особистість може бути замінена іншою особистістю ("незамінних людей немає"). Такий підхід орієнтує на формування пересічної людини, яка прагне бути "такою, як всі", не здатної відповідати за свої вчинки. Справжнє буття, за Хайдеггером, передбачає усвідомлення людиною своєї минущості і свободи.

Формування філософських поглядів німецького мислителя К. Ясперса відбувалося під впливом праць багатьох філософів різних епох. Не погоджуючись із "похмурим фанатизмом" С. К'єркегора і з "екстремізмом та несамовитістю" Ф.-В. Ніцше, він зазнав впливу і їх ідей, відмежувався від раціоналістичної лінії (концепцій Р. Декарта, Г.-В.-Ф. Гегеля і К. Маркса), оскільки був переконаний у неможливості філософії як науки. Істинною філософією, за Ясперсом, є процес філософствування, якому властиві незавершеність, відкритість розумового процесу і в якому більше запитань, ніж відповідей.

Філософія, за Ясперсом, не пізнає буття, а засвідчує його існування. Перевагу слід надавати тій філософії, комунікативність якої найефективніша.

Філософ А. Камю належав до екзистенціалістів атеїстичного напряму. Заперечуючи на словах примат існування щодо сутності, він ототожнював сутність буття з "абсурдом нещасної свідомості".

Виступаючи проти марксистської моралі, А. Камю заявляв, що надає перевагу жертовності тих, хто "історію не робить, а зазнає її напасті". Бунт — це не революція, а повстання проти своєї долі, проти абсурду буття. Перемога тут неможлива, але "немає такої долі, яка не перемагалася б презирством". Досвід людського існування, що неминуче завершується смертю, приводить мислячу людину до відкриття "абсурду" як кінцевої правди своєї "долі" на землі. Ця істина повинна не обеззброювати, а пробуджувати в душі мужню гідність до життя всупереч вселенському "хаосу". У своїх художніх творах А. Камю часто протиставляв справжні цінності, які виявляються у спілкуванні людини з природою, несправжнім, що виявляються у суспільному житті. На його думку, не людина служить моралі, а мораль — людині. Людина живе для чогось більшого, ніж мораль.

Спільним для різноманітних етичних концепцій, які належать до екзистенціалізму як філософського напряму, є аналіз існування особистості у світі. Аналізуючи структуру її екзистенції, екзистенціалісти акцентують увагу на знеосібленості людини, втраті нею свободи й індивідуальності в сучасному світі.

Вихід з моральної кризи вони вбачають у здатності індивіда перебороти (через ставлення до Бога, до "ніщо", до смерті) своє "неістинне", "несправжнє" існування і знайти притаманну лише йому екзистенцію. Згідно з цим вченням "справжнє" буття особистість обирає вільно за власним бажанням. Безумовне визнання особистістю своєї нічим не обмеженої свободи вважається неодмінною умовою повернення її до справжнього буття. Ігноруючи або недооцінюючи єдність об'єктивної обумовленості існування людини та її практичної активності, представники цього напряму протиставляють свободу і необхідність, вважаючи, ніби людина може бути свобідною тільки у сфері своїх духовних устремлінь. Вони доводять, що кожний індивід абсолютно свобідно обирає вчинки, знаходить себе, ігноруючи суспільні норми, об'єктивні критерії.