54. Смерть як проблема моральної філософії

СМЕРТЬ – це кінець життя живої істоти, припинення його життєдіяльності. Оскільки разом з актом народження С. є одним з "существеннейших визначень життя, перед всяким так чи інакше пояснює життя самосвідомістю, а ще більше перед світоглядом виникає необхідність пояснити також і С-, в т. ч. дати їй духовно-моральне осмислення. Вже на ранніх етапах людського мислення в різних міфологічних і релігійних поглядах С. розуміється не просто як щось незбагненне і жахливе, але і набуває моральне визначення як результат нек-рого злодіяння, акту помсти чи покарання за той чи інший вчинок, тим більше що природна С. в первісних умовах була явищем порівняно рідкісним. У більш пізніх поглядах С. набуває характеру своєрідної моральної цінності, розуміється як випробування, як спосіб позбавлення від тягот земніго існування. З розвитком людської самосвідомості С. в силу духовного її неприйняття все частіше розуміється не як кінець особистого буття, а як момент радикального його зміни, за до-рим життя набуває в таїнстві С. нову сутність і продовжується в інших формах: переселення в «країні мертвих», відділення безсмертної душі від смертного тіла і долучення її до буття божественного універсуму або перехід до загробному особовому існування. Віра в загробне життя певною мірою звільняє людину від страху С., заміщаючи його страхом потойбічною кари, що є одним із спонукальних фактів для моральної оцінки вчинків, розрізнення добра і зла. Цим же, однак, задається основа і для зниження цінності поцейбічний життя, що розуміється як стан лише попереднє, не досягає в умовах земного буття повноти та істинності. Разом з тим саме поняття С., усвідомлення кінцівки і єдиності людського особистого буття сприяє проясненню морального сенсу і цінності людського життя. Свідомість неповторності кожного її миті, неунічто-жімості, а в ряді випадків і непоправності скоєних вчинків здатне прояснити міру відповідальності людини за свої справи. Розуміння того, що С. є акт за своєю матеріальною природі чисто фізіологічний, к-рий зачіпає лише людське тіло і ніяк не зачіпає людських справ, здобувають у своїх результатах самостійне існування, зобов'язує вимірювати поведінка, слова і вчинки людей не тільки обмеженою і приватної мірою одномоментного інтересу, але повної і остаточної мірою людського життя і С. Ця специфічна сутність ідеї С. і визначає те, що будь-які спроби побудувати етичне вчення крім даної, категорії всякий раз розбиваються об факт людської приреченості на С., про свідомість безглуздості яких би то не було зусиль, в перспективі яких брало всякий раз відкривається невблаганне обличчя морально не осмисленим і духовно не подоланою С. У цьому випадку заперечення моральної сутності С. виявляється формою заперечення моральної сутності життя і може служити лише підставою для повної безвідповідальності поведінки, що виходить з принципу «після нас хоч потоп». Осягнення морального сенсу С. здатне, т. обр., повідомити розвитку моральної свідомості певні критерії для оцінки людських вчинків . У філософії стоїцизму був сформульований принцип memento mori (лат. пам'ятай про смерть), що пропонує діяти завжди так, ніби справа, до-рої людина робить, або слово, до-рої їм вимовляється, є останніми з тих, що йому взагалі дано зробити . Цей принцип, по суті, звернений до роздумів не про С., а про небезмежні життя і спонукає людей не робити вчинки, виправити до-які в результаті С. буде вже неможливо. Тим самим культивується почуття відповідальності за справи і слова людей. Повне подолання ідей приреченості і відчаю перед обличчям С., характерних для мн. напрямів сопр. буржуазної філософії (Екзистенціалізм), а з ними і безвідповідальності людини можливе лише на грунті справді гуманістичного діалектико-материалисти-чеського світогляду, до-рої включає в свій зміст як наукове розуміння С., так і духовно розвинену її оцінку. Такий світогляд не тільки виходить з єдиності і неповторності людського життя н особистості, їх нескінченною, ні вічністю, ні яким би то не було потойбічним або поцейбічний благом не компенсується цінності, а й зі свідомості подальшої незалежності від волі людей якось здійснених ними вчинків, які продовжують своє буття в продуктах і наслідки людських справ і виводять зміст людського життя за її чисто фізіологічні межі.