17. Теодицея та її розв’язання у середньовічній етиці.

Теодицея — релігійно-філософське вчення, що пояснює існування Бога як творця і правителя світу поряд з існуванням темних сторін буття та узгоджує наявність зла й несправедливості з ідеєю мудрості, благості та всемогутності Бога. Термін введений В. Ляйбніцем 1710 року.

Порядок світу досконалий, але зло включается в нього як необхідна складова (без темряви ми не бачили б світу). Апологет Лактанцій стверджував, що зло є інтерпртеацією добра. За Августином ідея розподіляючої справедливості як космічного закону потребує, щоб у космосі існувала різноманітність і нерівність, досконалість цілого передбачає похибки в частинах. Здійснення теодіцеї Августин вбачає лише із завершенням історії, коли праведники отримають вічне блаженство, а грішники – вічні страждання, тобто у реалізації принципу відплатної справедливості. Його уявлення Бога – Творець наділений рисами сторого Судді, це насамперед Бог в аспекті справедливості.

18. Порівняльний аналіз етики Старого Заповіту та Нового Заповіту.

У Старому Завіті формулюються перші десять заповідей, відомі як Декалог Мойсея, які стали умовою союзу народу з Богом та Його покровительства.

Нормативна структура релігійної свідомості Старого і Нового Завітів дещо відрізняється між собою і визначається характером і змістом норм, з яких вона складається. Спільним у них є те, що виходять ці закони з вищого, абсолютного релігійного авторитету, яким є Бог. Норми Старого Завіту мають такі ознаки: мають характер абсолютних, безапеляційних вимог та заборон; диктують певний внутрішній стан душі (віру), а також відповідну зовнішню поведінку; поширюються тільки на тих, хто сповідує цю віру (тільки для іудеїв); мають передумовою “страх Божий” у віруючого, якщо він не виконує її, а також “суд Божий” як кару за їх порушення.

Таким чином, видно, що етика Старого Завіту партикулярна, це етика Закону. Лише іудеї були вибраним народом, яким були дані скрижалі з законами. Внутрішнім стимулом виконання будь-яких дій є лише страх перед жорстоким, караючим Богом, який каратиме дітей за гріхи батьків, який вчить на зло відповідати злом, ненавидіти ворогів своїх, який мстить всім невіруючим і непокірним йому. Бог є віддаленим від людини, абстрактним.

Другою частиною Біблії є Новий Завіт, який визнається тільки християнами. Осердям морально-етичного вчення християнства є Нагорна проповідь Ісуса Христа, яка принципово відрізняється як характером викладу так і змістом від Декалогу. В Нагорній проповіді пропагується етика милосердя та ненасильства. Лише добро, яким слід відповідати на зло здатне врятувати чи покращити цей світ. Ісус вчить любити всіх ближніх своїх, а в першу чергу ворогів своїх, благословляти тих, які ненавидять вас та молитися за тих, які проклинають вас. Тільки люблячи свого ворога, людина здатна змінити своє світобачення, піднятися над буденними ситуаціями та залишатися вільною у своєму свідомому виборі. Оцінка духовного потенціалу і морально-релігійних якостей людини переміщається від зовнішніх чинників (родоплемінних, громадських норм) всередину свідомості суб’єкта. Внутрішній світ людини, її моральна самосвідомість, совість ставали об’єктами самоаналізу, полем боротьби Добра і Зла. Зовнішнє змушення втрачає силу, людина знаходить особисту свободу, право на вибір і право на відповідальність не за те, що зробили інші, а за те, що вчинила вона сама.

Отже, етика Нового Завіту – це етика універсалістська, всезагальна, абсолютна, безумовна, пропагується рівність всіх людей перед єдиним Богом. Стимулом є не страх, а посмертне Спасіння і «життя вічне». Вона культивує любов як найважливішу з християнських чеснот. Бог не суворий, а люблячий батько, який готовий прийти на допомогу всім, хто її потребує. З’являється моральна свідомість. Є місце для «наміру». Це етика Духу Любові. Основними моральними постулатами праведного шляху справжнього християнина є самовиховання, вічне сходження до висот духу, до любові, покірності, смиренності та непохитної віри в єдиного Бога.