Наукова теорія

Докладніше: Антропогенез

Основні напрями Теорія Болька та еволюційна теорія.

Дана теорія базується на вченні Ч. Дарвіна — походження людини від мавп через перехідні форми в результатіприроднього відбору.

На сьогодні виділяють ряд етапів антропогенезу:

• Архантропи — найдавніші люди (австралопітеки, людина працююча (Homo ergaster) і Людина прямоходяча(Homo erectus).

• Палеоантропи — стародавні люди (Homo neandertalensis і, можливо, Homo heidelbergensis).

• Неоантропи — люди сучасного виду.

6. Охарактеризуйте взаємовідносини науки та релігії в сучасному суспільстві Незрима межа між наукою і релігією займає наш розум, оскільки вона розділяє дві важливі сторони людської природи - фізичну і духовну. Наука жодним чином не повинна заперечувати духовний досвід, так само як і релігійна віра не може виключити свободу розвитку. Наука і релігія не можуть замінити один одного, так само як і не повинні бути вульгарно з'єднані, тобто зведені до наукової релігії або релігійної науці. Дві невід'ємні частини світової культури - наука і релігія, по суті, мають однакові корені, що живляться здатністю людини дивуватися і задавати питання. Перша розробляє раціональний підхід до розгадки таємниці світобудови, який дозволяє нам детально вивчати оточуючий нас світ. Друга бере початок, з одного боку, в тому священному жаху, який вселяє нам велич Всесвіту, з іншого, у бажанні пізнати Творця і наше місце в здійсненні Його задуму. Скоріше, мова повинна йти про два способи пізнання - розумове і інтуїтивному. Тут ми виявляємо зв'язок між натхненням, інтуїцією і одкровенням.  Представляючи грань між наукою і релігією у вигляді мосту, природно поставити запитання: які аспекти наукового пошуку і формування релігійної віри знаходяться на крайніх точках цього мосту?  Серед таких аспектів наш досвід виділяє інтуїцію, уяву і віру. Інтуїція - це позірна миттєвим розуміння, швидка і не змушує себе чекати прозріння. Інтуїтивне розуміння з боку здається прямим знанням або розумінням без раціональної роботи думки і висновків. Насправді інтуїція часто є результатом глибоких роздумів і аналізу, так само як і спостережень. Інтуїція може, хоча і не завжди, витікати з логічних чи систематичних міркувань. Інтуїція - така ж частина наукового пізнання, як натхнення або одкровення, - є частиною релігійної віри.  Уява пов'язані з мрією, одкровенням понад, як в сенсі видіння (пізнавання), так і передбачення. Наука часто починається з питання, для відповіді на яке і на підставі якого ми в своїй уяві розробляємо гіпотезу. Наша уяваможе просвітити нас, підказавши, що це можливо, при цьому зовсім не обов'язково, щоб ми знали, яким чином це можливо. Отже, уява є джерело нашого творчого начала, нашій здатності синтезувати на підставі нашого реального досвіду нові образи, зв'язку і осягати явища, які мають містичну природу або перебувають за межами нашого досвіду. Уява в рівній мірі пов'язано і релігією, і релігійною вірою, і з природної наукової допитливістю.  Незнайомі, спантеличуючі результати спостережень спонукають людину дослідити різні версії, які частково грунтуються на його фізичної інтуїції. Питання походження людини, планет Сонячної системи і Сонця,розвиток Всесвіту і земної навколишнього середовища, місце самої людини в ній - це питання, відповісти на які наша інтуїція навряд чи зможе, але уява дозволяє нам і навіть змушує вишукувати відповіді, користуючисьвідчуттями та іншими пізнавальними засобами, якими б обмеженими вони нам не здавалися. Чи може статися так, що інтуїція не буде обмежуватися розумінням фізичних сторін нашого досвіду, бо існує духовна інтуїція, яка допомагає нам обгрунтовувати наше фізичне розуміння Всесвіту через духовну і релігійну віру?  Віра - це щирість інтенцій (намірів), повна довіра, яке не потребує доказів. Віра - це довірлива реакція на наше оточення, фізичне і духовне. Віра не є щось обов'язково незмінне або не сумісне з нашим пізнанням. У цьому сенсі віра тісно пов'язана з інтуїцією, яка теж може еволюціонувати у міру більш глибокого проникнення в суть явища. Віра в гравітацію є результат нашої добре розвиненою фізичної інтуїції, заснованої на багаторічному життєвому досвіді і спостереженнях за впливом на самих і на навколишній світ. Сучасне розуміння силитяжіння, з використанням загальної теорії відносності Ейнштейна, яка описує гравітацію як деформацію просторово - часового континууму, відрізняється від постулированного Ісааком Ньютоном «впливу тяжіння на відстані». Однак це нове подання не змінює нашої віри в силу гравітації, воно просто розширює наше розуміння цього явища! Багато представників науки вірять в Бога.  Яким чином наші наукові та релігійні спостереження доповнюють один одного?  У 20-му столітті ми пережили перехід від «класичної науки», яка розвивалася і відточували в епоху, що починалася західноєвропейським Відродженням, до «сучасній науці». Остання мені видається швидше описом і тих зв'язків, які сплітають воєдино природний світ, ніж якимось механізмом виявлення правди або законів, які управляють природою і приховані від нас в очікуванні, що їх відкриють в міру того, як буде зріти наше розуміння природи. Наука сьогодні - це метод систематичних спостережень, а не звід знань і не колекція фактів. Однак Наука, і я підкреслюю - Наука з великої літери, - перетворилася на таку культуру, де поклоняються технології та об'єктивізму. Наука про що говорить нам, а ми їй віримо, оскільки вона має здатність передбачення, вона пов'язана з успіхом наших технологічних інновацій. Негативне ж культурнаспадщина «класичної науки» полягає в тому, що часом багато хто вважає вчених обраними помазаниками, чарівниками нашого часу, які плетуть складні рівняння і методики, немов чаклують, віддані принципам об'єктивізму та логіки. Ми не наважуємося ставити під сумнів їх затвердження, незважаючи на те що наріжний камінь Науки - це скептицизм!  Яким чином науковий метод пізнання може «живити» нашу духовну зв'язок з релігійною вірою? КА віра і духовна інтуїція можуть доповнювати наші наукові дослідження?  Спостереження є фізична взаємодія з природою. Спостерігати - означає «бачити» або «розрізняти», але одночасно слово «спостерігати» (дотримуватися) означає і «почитати», «благоговіти», або «знаменувати». Спостереження передбачає спрямування уваги на оточуючий нас світ, у міру того як ми концентруємо увагу на окремому явищі або фізичній системі. Наприклад, інтуїтивне розуміння того, як світло поширюється в просторі і взаємодіє з матерією, дуже важливо в роботі, пов'язаної з астрономічними спостереженнями. Для того щоб зрозуміти об'єкти і явища, які ми спостерігаємо на великій відстані, ми повинні тримати в полі нашої уваги походження та трансформацію світлової енергії, і її взаємодія з матерією на шляху руху. Коли я дивлюся на зірку, бачу світло, що виходить від цієї зірки, який зазнав різні перетворення за рахунок взаємодії з міжзоряним пилом і газом. Світло фізично змінився при взаємодії з матерією, точно так само, як і остання фізично змінилася, взаємодіючи зі світлом.  У той же час спостереження можна розглядати як духовне взаємодія з природою. Молитва і медитація - це теж форми спостереження (споглядання). Мене дивує те, що я бачу на власні очі на нічному небі, мене не менш вражають ті дані, які отримують за допомогою телескопа, які вводяться на жорсткий диск могокомп'ютера, де я можу скласти І-спектри зоряних туманностей. Коли я спостерігаю процес утворення зірки, моя фізична інтуїція говорить мені, що Всесвіт динамічна. Я можу безпосередньо спостерігати зірки на різних етапах їх утворення та еволюції. На підставі цього ж досвіду моя духовна інтуїція говорить мені, що створення ще не завершено і немає ніяких ознак того, що воно завершитися в будь-який час у майбутньому. У цьому випадку моя релігійна віра підживлюється моєю вірою у фізику. У міру того як еволюціонує наш Всесвіт, ми беремо участь в її створенні, задаючи все нові й нові запитання. Під «участю» я розумію буквально те, що ми є частиною процесу, людина вносить свій внесок у процесі створення як фізично, так і духовно, перебуваючи під впливом природи і надаючи вплив на природу.  Люди знову прийшли до розуміння Всесвіту як системи всіх систем, всі частини якої взаємно інтегровані таким чином, що розуміння однієї ділянки або відрізка обов'язково вимагає якщо не розуміння, то хоча б визнання важливості всіх інших відрізків. При такому холістичний (цілісний) підході, а не просто підборі об'єктів і процесів ми все сильніше усвідомлюємо нерозривність матеріальної і ідеальної сторін буття. Я впевнений, що цей зв'язок буде покладена в основу обговорення нашого наукового і релігійного досвіду, а ці дві складові частини нашого досвіду взаємно доповнюють і підтримують один одного.  Сьогодні у всьому світі посилюється критика європоцентризму, сциентиських і технократичних доктрин, зростає увага до позанаукові, або ненауковим, видам знання: міфам, вірі, інтуїції, соціальним утопій, до релігійно - морального досвіду Сходу. Причому нерідко стверджується (особливо на рівні комерціалізовані масової культури), ніби лише релігія здатна вичерпно пояснити фундаментальні закони світобудови. Іншими словами, під сумнів ставиться критерій науковості знання, вироблений у багатовіковій боротьбі розуму проти церковного догматизму і зіграв ключову роль у становленні європейської культури. Ці зрушення зафіксовані в багатьох зарубіжних і вітчизняних історико-методологічних дослідженнях.  Особлива ситуація склалася в Росії, для якої злободенність цієї теми не вичерпується лише академічними мотивами. Головним підсумком «перебудовного десятиліття в духовній сфері став розвал ще вчора, здавалося б, монолітною і неприступною системи казенних ідолів та ідеалів, які породили світоглядний розбрат і сум'яття умів. Найбільш різко в громадській думці, а точніше в засобах масової інформації, змінився образ релігії і церкви. Директивний атеїзм змінився переконанням, що віра в Бога - єдине джерело і оплот справжньої духовності, а матеріалістичний світогляд зазнало остаточно поразку. «Без релігії у Росії немає майбутнього!» - На цьому сходяться і церковні, і, мабуть, більшість світських авторів; навіть боязка критика релігії розцінюється як свідчення або цивільної неповноцінності, або ностальгії за часами ГУЛАГу. Поворот цей постійно нагадуєпро себе і в повсякденному житті. Екрани заповнили пісні лики нещодавно номенклатурних богоборців на тлі вівтаря, сцени освітлення армійських заходів, стадіонів, бірж, шкіл та інших новобудов; всюди - самодостатні фізіономії візіонер, пророків, ліцензійних ворожок і чаклунів.  У пошуку орієнтирів у житті кожен повинен вторгатися в коло темних і глибоких взаємопов'язаних питань світорозуміння - питань, у які зобов'язаний вникати будь-який, але найбільше освічена людина. Бажано скласти своє судження незалежно навіть від глибини проникнення в суть проблеми і знайомство з деталями.  Свого часу вітчизняні атеїсти досить легковажно, не передбачаючи всіх наслідків, вирішили замінити богочеловечности на человекобожіе. Однак земної небожитель - явище не надійне і бистропортящихся: раптом виявляється, що він злий і тиран або ще що-небудь зі світлим образом трапиться. До того ж практика обожнювання земних владик дорого обходилася народам з часів фараонів, східних деспотів і римських імператорів.  Поклонятися краще за все тому, кого ніколи не бачив і не побачиш за життя, тобто символу - абсолютного, вічного і здійсненого або чистому принципом.  Кожен народ винаходить власну область, вільну від сковували обставин досвіду і раціонального знання, куди поміщає власні сподівання, фантазії, уявлення про справедливість, гідного і ідеальному пристрої життя, про вищої гармонії. Народи створюють свою характерну сферу трансцендентного, позначену Кантом як «річ у собі» куди проектують своє життя, життя своїх близьких і життя своїх предків. Кожна людина, мабуть, може сказати, що відчуває поруч із собою своїх близьких і без їх безпосередньої присутності. Всі вони поміщаються в цей світ надприродного, тому відмовитися від нього - означає зрадити своїх близьких. Понад те, туди ж дуже часто проектується значний (іноді головний) згусток вольових зусиль людини і найкращі, найдостойніші властивості його особистості, що відповідають за реалізацію належного і морального. І тут вже можна стояти твердо.  Потрібно стояти твердо, бо, як не дивно, принцип раптом виявляється «особистістю», по-людськи доброї і по-людськи справедливою, як Христос-Спаситель, або жорстокий і мстивої як ранній Яхве. Тобто абсолютна і тимчасове має історичні модифікації. Звичайно, це у вищій мірі дивно, але абсурд ніколи не шкодив вірі, тільки робив її більш щирою. Ще при витоках християнської релігії було відмічено, що все розумне можна і потрібно знати; в чудове, неймовірне, незрозуміле слід вірити. Тертуліан заявив знамените: «можливо, бо безглуздо» не придумав в цьому сенсі ні чого нового.  В ієрархії цінностей, якими керується наш сучасник «сенс життя», без якого немислима релігійна віра, значиться далеко внизу і багато поступається кар'єрі, майну, влади і т.п. За підрахунками соціологів, лише 4 - 6% опитаних позначають пошуки сенсу життя і віри пріоритетним заняттям, і число має тенденцію зберігатися. Росте, як можна здогадатися, авторитет церкви, кількість і пишність обрядів, але це не справжня, а поверхнева релігійність. Те, що наш сучасник не цікавиться сенсом життя, означає, між іншим, ще й те, що він не має образу майбутнього, не знає і не думає, в якому майбутньому буде жити його потомство, діти його онуків. Не тільки не знає і не думає, але це йому і не цікаво. Як хочете, але, з моєї дзвіниці, це головний порок мій і мого нинішнього одноплемінника. Основна маса народу, так чи інакше, зав'язана на повсякденне життя, бідну екзистенційними смислами, або навіть на зовсім обессмисленную життя. У виставі під назвою «Історія» людина іноді намагався викинути з фабули замогильні часи і простори і частіше за все не розраховував своїх сил. Разом з світами віри йому доводилося ампутувати частину власної душевності. Так, марксисти іпозитивісти на нашій батьківщині оголосили хрестовий похід на релігійну віру, війну проти Хреста. Релігіювони оголосили наслідком самообману і відчуження - того, що деформує людини брехнею. Не стану їх за це занадто сильно дорікати, але радикалізм позбавляв нову віру саме віри, оскільки не залишав у світі ні чого, крім рухомої матерії та її форм. Для віри недостатньо одних раціональних аргументів і одних матеріальних стимулів і міркувань. Для віри потрібна підживлення, принаймні, філософія віри, але вона не виникає без опори на якесь самостійне ідеальне початок.  Ідеальне ж зникало, ставало умовно реальним, оскільки виявлялося матеріальним, пересадженим в людську голову і тільки перетвореним головою. Самі туманні освіти в головах людей замикалися на зовнішню людиніреальність, і психіка була менш реальна, ніж фізіологія. Виникла стара проблема: «У розумі немає нічого, чого раніше не було в почуттях», - стверджував Локк. «Крім самого розуму», - відповів йому Лейбніц.  Відокремивши церкву від держави, тодішня влада вчинили правильно, але приєднання до державиматеріалізму принесло мало користі, як державі, так і матеріалізму.  Думка і свідомість є найочевиднішим способом людської маніфестації, нашого явища в світі речей, але водночас і самим загадковим і туманним «запереченням» світу речей, формою надвещного існування.  Людське мислення, породжує поняття і сенси, явно виходить за межі нейрофізіології і біохімізму, оскільки, скажімо, біохімія мозку схожа з механізмами такого ж роду в інших тварин.  Те, що в кінцевому результаті підтримує матеріальні форми існування, поки триває їх маніфестація у світі, далі не розкладений і невизначне в науках про природу, - називається енергією. Така всепроникна сила, яка підтримує космічний порядок, структур і потік універсуму, відома в древніх космогонія і в якості волі Деміурга, в неоплатонізмі - як еманація Бога, в індусів - як шакті, а в іудо - християнської традиції - як всемогутність Господа.  Конфлікт між вірою і розумом - плід великого історичного непорозуміння. Історичного - тобто не випадкового, причинно-обгрунтованого, але, все ж, непорозуміння. І розум, і віра разом творили «ноосферу», і з позиції моєї сьогоднішньої «вершини досвіду», я особисто не бачу між ними ніяких нездоланних, кричущих суперечностей.  У католицизмі особливо намагалися показати необхідність і факт існування Бога і довели тільки те, що ніяких твердих доказів з цього приводу не існує. По ладу моєї душі і складу розуму мені ближче раціоналістична теологія, але той же розум підказує, що якщо Творець Міров суть щось надмирного, то, замість того щоб займатися раціоналістичними пошуками «доказів» і «розуміння» істоти Бога, краще благоговійно помовчати і пошукати способи , релігійні практики зіткнення з Ним, культивуючи віру, якщо вже зрозуміти Його нам не дано. Це спрощено викладена позиція православ'я, і ​​характерно, що, хоча православ'я ніколи не вирізнялося смиренням по відношенню до інакомислення, за ним не значиться таких перемог над наукою, які мали місце у випадках з Дж. Бруно, Галілея, Коперніка. Як не було в православ'ї і всесильної інквізиції.  Звичайно, буття Бога - це питання не докази, а віри. Єдиним «доказом» його існування є те, що ми самі існуємо і віримо. Якщо подумати, яке не ісчіслімое переплетення причин і наслідків повинно було відбутися у Всесвіті, щоб з'явилося наше, моє унікальне «Я», то існування надмірового, ідеального початку не здається надто неймовірним.  Сьогодні багато фізиків (знову ж таки - не всі) прагнуть забарвити в кольори «антропного принципу» картину світу, і підтримати, таким чином, авторитет фізичного пізнання і ті фантастичні твердження, які містять сучасні фізичні теорії. Принцип припускає наявність, навіть обов'язковість пізнає людини для повноти фізичної картини світу: він нібито підтверджує правоту пояснюють теорій еволюції Всесвіту. 

7. Як пов’язані між собою релігія та мораль? Релігія завжди була символом духовного пошуку, служіння добру і затвердження християнської моралі. У той же час релігія втішає, заспокоює тих, кому самотньо і погано в цьому світі, дає приклади життя подвижників церкви (Сергій Радонезький, Серафим Саровський, Ксенія Петербурзька), що піднялися над життєвої суєтою і присвятили себе служінню вищому ідеалу, Бога, безкорисливої ​​допомоги людям .  Таким чином, релігія нерозривно пов'язана з мораллю. Однак при цьому абсолютно не слід робити висновок, що віруючі завжди були моральними людьми, а атеїсти - навпаки. Серед тих і інших були і є і аморальні, і високоморальні люди. Справа в тому, що людина за своєю природою і добрий, і злий, і прекрасний, і жахливий. Все залежить від того, яким шляхом в житті він піде, йому надано вільний вибір.  У Біблії говориться, що для кожної людини завжди відкриті два шляхи: "шлях вічного життя" - вузький шлях і "шлях загибелі" - широкий. Багато хто йде останнім шляхом - шляхом спокус і задоволення плоті, споживацтва та мирської суєти. Це вбиває суть людини, його душу, оскільки на перший план ставляться матеріальніпотреби, любов звернена тільки на самого себе. Людина стає егоцентристом, керуючись тільки своїми примхами і бажаннями, він робить зло не тільки оточуючим, але перш за все самому собі. В результаті руйнується особистість. Бажання затвердити себе, зарозумілість і гординя можуть призвести до злочинів, що блискуче проаналізував Ф.М. Достоєвський у романі "Злочин і кара" на прикладі долі Родіона Раскольникова. Якщо ж сенс життя людина бачить у служінні людям, в любові до них і до всього навколишнього живого і неживого, то знаходить справжній сенс життя. Вузький шлях, "шлях життя" - це шлях духовного вдосконалення, шлях духовної чистоти, внутрішнього спокою, шлях миру, справедливості й покаяння. Це - складний шлях, і мало хто його знаходять.  Моральні ідеали, гідні людини, були детально викладені Христом у Нагірній проповіді. Те, що він сказав, було несподіваним і дивним для слухачів. Якщо раніше вважалося цілком справедливим діяти за принципом "око за око, зуб за зуб" або "Люби свого ближнього і ненавидь свого ворога", то Христос апелював до вищих мотивами поведінки людини, до більш високого ступеня духовності. У Нагірній проповіді він говорить не стільки про справедливість, скільки любові.  Перша і головна заповідь - про любов до Бога, який своєю мученицькою смертю спокутував гріхи людей, переміг усе низьке й зле у них. Друга заповідь - про любов до людини. Ці дві заповіді пов'язані між собою, тому що Бог створив людину за образом і подобою своєю. Значить, віра в Бога неможлива без віри в людину, без високих вимог до нього: "Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний".  Моральне досконалість вимагає вирішення ще більш складною моральної завдання: любити не тільки ближніх, але й ворогів своїх. Любити люблять вас і вітати братів ваших - що тут особливого? Але любити ворогів, молитися за тих, і що женуть вас, прощати ненавидить вас - виконання цієї заповіді передбачає велику роботу над собою на шляху морального вдосконалення. Це дуже складно, але прагнути до цього як до вищого ідеалу необхідно. У любові до іншого людина стає моральнішими, чистіше. Або на землі встановиться царство любові, душевна краса і любов врятують світ, або людство загине.  Для чого потрібні моральне вдосконалення, висока духовність? Адже життя кінцева, все тлінне, все зітре смерть. Може бути, в такому випадку треба поспішати і брати від життя все, що можна? Однак багатство, слава, влада - все це відносно в житті: сьогодні - жебрак, завтра - король, сьогодні - ворог, завтра - герой. До того ж споживацтво неминуче призводить особистість до деградації, наступають розчарування в поставлених цілях і душевна порожнеча. Людина завжди шукає вищий сенс життя, прагне до чогось вічного, гармонійному, прекрасному. Тому головне в проповіді Христа те, що він прийшов, щоб докорінно змінити природний порядок існування, сповістив Царство Небесне, новий тип безсмертного буття. Його необхідно активно наближати. Таким чином, читаючи Нагірну проповідь Христа, можна прийти до наступних висновків.  По-перше, необхідно постійне духовне вдосконалення, відмову від спокус і дрібниць земного життя. Це - надлюдські вимоги, вони суперечать природі людини і в той же час закликають його йти до ідеалу.  По-друге, морального самовдосконалення самого по собі, без активного перетворення матеріального світу недостатньо. Необхідні активні пошуки нової духовної природи. Цей напрямок людської, діяльності було глибоко усвідомлене і розвинене російським релігійним мислителем-утопістом Н.Ф. Федоровим (1828-1903) в його "Філософії загальної справи". Розроблений ним проект "регуляції природи", свідомого управлінняеволюцією передбачав оволодіння силами природи, перевлаштування людського організму, а в підсумку - досягнення безсмертя і воскресіння предків. Своє вчення Федоров назвав активним християнством, виявивши у вченні Христа "космічний сенс" - заклик до активного перетворення природного смертного світу в безсмертний, божественний тип буття. Він намагався спроектувати реальний міст від землі до неба, від природного, до надприродного, тобто сходження до вищої природі. А поки нам, людям XX ст., Який прийняв за Абсолют самої людини і прийшли до моральної, деградації, варто було б подумати про необхідність прагнення людини до вищого ідеалу. Цьому вчить Нагорна проповідь - важливий звід законів духовного життя суспільства. Заповіді, викладені в ній, зробили величезний вплив на всю подальшу історію людства, без них неможлива і наша цивілізація.  У IV ст. християнство стає державною релігією і тим самим набуває статус "охоронної" ідеології Римської імперії. У цій якості релігія підкоряла собі і філософію, і мистецтво, і мораль, і науку. Релігійна віра, що забезпечила певну, цілісність середньовічної культури, являла собою вищу істину, з якою співвідносилися культурні, цінності. У міру розвитку культури мораль поступово починала оскаржувати монополію релігії на рішення "вічних" проблем людського буття. Адже Бог мислився одночасно не тільки як творець всього "сущого", готівкового світу, але і як творець "належного", джерело моральних цінностей і норм. А це поставило перед теологами проблему теодицеї, "виправдання Бога". Інакше як було пояснити наявність зла, раз Бог вершить тільки добро?  Але якщо відносини релігії і політики, моралі, мистецтва були обумовлені рішенням завдань ідеологічного регулятивного порядку, то відносини релігії і науки необхідно розглядати в іншій площині.  Церковники і святенники люблять повторювати, що без релігії людина, втратить свій моральний вигляд, перестане бути "людиною". Відомий релігійний мракобіс Достоєвський навіть патетично вигукнув: "Якщо Бога немає, то все дозволено!". Спробуємо розібратися, чи залежить мораль від релігійності?  Коли з'явилася мораль? Мораль народилася разом з людським суспільством, як одна з рис відрізняє людину від тварини. Мораль або моральність риса притаманна тільки людині-громадській, і можлива тільки в соціумі. Поза соціуму немає і моралі. Живучи в суспільстві, люди змушені виробляти, ті чи інші, правила суспільної поведінки.  Релігія виникла набагато пізніше ніж, з'явилася мораль, тому вона жодним чином не може служити прародителькою моральності. Причому мораль, не є застигла форма, вона змінюється разом з розвитком суспільства. Певні виробничі відносини формують і свою мораль. З кожною новою суспільно-політичної формацією виникала і нова відповідна їй моральність. Первіснообщинна, рабовласницька, феодальна і т.д. Рабовласник, аристократ, капіталіст проповідували абсолютно різну мораль.  Саме економічні відношення породжували власні моральні норми. Європейські колоністи і місіонери, стикаючись з народами що знаходяться в ранніх етапах розвитку суспільства, відзначали, що у цих племен не було обману. Брехня народилася разом з появою класового суспільства.  При рабовласницькому ладі мати раба вважалося чимось природним. Противників рабства назвали ворогами суспільства, приписуючи їм бажання знищити цивілізацію. Як же буде зростати виробництво, без рабської праці питалися їх? Ви хочете змусити людей голодувати, говорили критикам рабства. Зовсім як нинішні захисники експлуатації і капіталізм. Ще треба зазначити, що античні критики християнства саме християн звинувачували в аморальності.  За часів феодалізму, його феодальної роздробленості і натуральним господарством. Виникла відповідна їй васальна система. Самостійність окремих феодалів була практично необмеженою. Система наслідування у феодалів змушувала аристократію позбавлятися від зайвих претендентів на феод, тим чи іншим способом. Тому в середовищі лицарства, виникає мода на лицарські турніри і військову "лицарську доблесть". Надалі вона вироджується у військове найманство пізнього середньовіччя. Крім цієї моралі панівного класу, були й інші: общинна селянська, цехова, міська.  Сучасний капіталізм, епохи загнивання довів людини до повного відчуження. У сьогоднішньому світі людина самотня як ніколи. Цінність людини при капіталізмі, визначається не його особистістю, а предметами, якими він володіє. Все, в тому числі і почуття, як і сама людина, стають товаром. 

8. Що таке релігійний культ?

Релігі́йний культ (лат. cultus — поклоніння, шанування) — система релігійних дій, предметів і символів, апробованих у релігійній практиці впродовж певного часу та змінюваних за потребою. Пов'язаний з релігійними уявленнями віруючих і спрямований на задоволення їхніх релігійних потреб.

Релігійний культ — явище конфесійно зорієнтоване. Воно передбачає певний набір культових заходів. Найбільш вони розвинені в язичництві, яке фактично складається з різноманітних культів: тотемічних культ, похоронний культ, промисловий культ, родові і сімейні культи, шаманський культ, культ племінного бога та ін Можна також виділяти види культів по об'єктах: культ сонця, культ неба, культ води, культ тварин, культ рослин, культ вогню, культ предків, культ царя і т. д.

Для кожного язичницького божества існував свій культ, наприклад, культ Ваала, культ Астарта та інші.

У православ'ї та католицизмі, велике значення надається семи таїнствам: хрещенню, причащанню, освяченню, покаянню (сповіді), миропомазанню, церк. шлюбу та маслосвяттю (соборуванню). Кожне з них має свій догмат, зміст і символічне значення (хрещення символізує прилучення до христ. релігії, причащання — акт символічне перетворення хліба й вина на тіло і кров Господні, через які віруючий долучається до єства Божого тощо.

В англіканській церкві визнаються лише три таїнства — хрещення, причащання і шлюб, а у баптизмі та лютеранстві два — хрещення і причащання. Особливе місце в релігійному культі належить молитві, яка є найважливішим засобом спілкування віруючих з Богом.

9. Назвіть основні складові структури релігії Структура релігії — складові, без яких неможливе існу­вання релігії, які у своїй єдності становлять релігію.

 

Проблема структури релігії має кілька аспектів. Пер­ший з них пов'язаний з релігійною свідомістю — особ­ливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань вірую­чих; другий — з культовою діяльністю; третій — з релігійними організаціями.

Більшість релігієзнавців вважає, що сутність релігії слід шукати у сфері релігійної свідомості, пов'язуючи релігію з вірою, оскільки в широкому обігу слово "вірую­чий" ототожнюється з поняттям "релігійна людина".

Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось. Це "щось" не може бути предме­том віри незалежно від усвідомлення об'єктивної дій­сності. Не можна вірити в об'єкт як такий. А можна віри­ти тільки в певні уявлення про цей об'єкт (що він існує і наділений певними властивостями).

 

Віра — елемент людської свідомості, особливістю якої є бездоказове визнання істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.

 

Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, понят­тя, теорії, надприродне, яке за твердженням віруючих, не підпорядковане законам навколишнього світу. Релігійна людина вірує у винятковий характер надприродних істот або сил, не застосовуючи до них звичайні критерії емпіричної вірогідності. Але не всі гіпотези стають пред­метом віри. Активне емоційне та оціночне особисте став­лення до нього охоплює вольовий процес, виявляється у поведінці особистості.

Віра як складова акту вольового вибору відображає стверджувальну силу духу. Вона служить людині в мобілізації її духовних та фізичних сил у проблематичних ситуаціях: за браком інформації, відсутності логічних до­казів, через сумніви.

Віра в надприродне є суттєвою ознакою будь-якої релігії. Для представників богословсько-теологічної думки монотеїстичних релігій — це віра в єдиного Бога. Поши­рена у ранніх формах релігії віра у духів, богів, дияволів та інші потойбічні сили, на їх думку, — це лише підготовча стадія до істинної віри в Бога.

Віру в надприродне та можливість установлення з ним певного зв'язку, яка є істотною характеристикою релігії, визнає й чимало світських релігієзнавців. Такий підхід до дослідження релігії зветься преформізмом.

 

Преформізм — учення, яке стверджує, що всі вищі фор­ми, яких досягають явища у процесі свого розвитку, за­роджуються та містять свої потенції у нижчих формах.

 

Деякі вчені тлумачать релігійну віру переважно як інте­лектуальний феномен, акцентуючи на змістовому харак­тері релігійних уявлень. Релігія, на їх погляд, є переважно міфологічною системою, а формування релігійної свідо­мості починається із зародження релігійних уявлень, які постають у чуттєво-зорових образах, їх джерелом є приро­да, суспільство, людина. На основі цих образів формують­ся розумові конструкції: поняття, судження, висновки.

Розходження у поглядах релігієзнавців починаються з тлумачення джерела цих почуттів (любов, страх). Бого­словсько-теологічна думка в релігієзнавстві пов'язує ці по­чуття з надприродним джерелом, "із зустріччю віруючого з божеством, священним". Представники психології релігії вважають, що питання про природне та надприродне дже­рело релігійних переживань не підлягає науковим методам пізнання. Прихильники атеїстичної течії стверджують, що

людські почуття можуть стати релігійними, якщо вони спрямовані на фантастичні істоти, зв'язки та відношення.

Проблема пріоритету раціональних та емоційних ас­пектів релігійної свідомості набуває нового звучання при розгляді взаємодії різноманітних рівнів цієї свідомості. Релігійна свідомість на концептуальному рівні існує у формі систематизованого віровчення, зміст якого розкри­вається й обґрунтовується у спеціальній галузі релігійних , знань — богослов'ї (теології). Воно є набором теоретичних та практичних дисциплін — апологетики, догматики, пас­тирського богослов'я та ін. Основне для теології — форму­вання ортодоксальних релігійних уявлень, інтерпретація основних положень віровчення згідно з інтересами церк­ви, боротьба з єретиками та різноманітними відхиленнями у поглядах.

Представники богословсько-теологічної думки напо­лягають на безумовному пріоритеті догматичного аспекту релігійної свідомості. А прихильники наукового релігіє­знавства вважають, що богословсько-теологічний аспект у будь-яких його формах є вторинним. Тому в розвинутих формах релігії головне не пріоритети будь-якого із рівнів релігійної свідомості, а їх взаємодія та взаємовплив.

Як і всі явища духовного життя, релігія є результатом психічної діяльності людини — розуму, почуття, волі. Складовими цієї діяльності є уявлення, світорозуміння, світовідчуття і ставлення до світу, які визначають основні структурні елементи релігії: релігійну свідомість, культ, організації.

 

релігійна свідомість (ідеї, уявлення, почуття)

Вона становить концептуальний аспект релігії, все те, що можна сказати про неї й що вона стверджує про себе. Сюди належать міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, а також догмати, зміст священних книг, ле­генд, молитов тощо.

Релігійні почуття є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів не існує, це зви­чайні людські почуття, занурені в специфічну релігійну сферу, пов'язані з вірою в нереальний світ надприродно­го. У житті віруючий пізнає широку гаму звичайних людських почуттів, домінуючим серед яких є почуття стра­ху, потім — розчулення, катарсису (очищення).

Однак наявність у людській свідомості релігійних ідей, уявлень та почуттів ще не є свідченням існування релігії. Надприродні істоти можуть фігурувати у творах мистецтва як художні образи, людина може ґрунтовно знати релігійне вчення і не бути віруючою. Річ у тім, що надприродне релігією сприймається як справді існуюче, з ним віруючий прагне встановити зв'язок як з реальним об'єктом.

 

релігійний   культ

Це — основний елемент релігії, що відрізняє її від інших форм суспільної свідомості, соціальних інститутів. Його специфіка виявляється не в особливих характерах, предметах, об'єктах вірування, а в тому, що релігійні уяв­лення, образи, що належать до культової системи, набува­ють у ній символічного змісту і функціонують у соціальній взаємодії.

 

Релігійний культ — реалізація віри у діях груп, людей, індивідів.

 

Культова система є сукупністю певних обрядів, які ви­ражають особливості релігійного культу.

 

Обряд — сукупність символічних індивідуальних або ко-лективних дій, зумовлених звичаями, традиціями соціальної спільноти, що символізують певні ідеї,  норми, ідеали та уявлення  і спрямовані на  встановлення  певних взаємовідносин людини з надприродними об'єктами.

 

Важливою ознакою обряду є його символічний харак­тер, головні елементи якого — знак (рухи, які мають певне смислове навантаження) і символ (умовне позначення змісту предмета, явища). Знак і символ мають аналогічну структуру, яка передбачає: матеріальну форму; заповнений (позначений) предмет; певне значення або зміст. Знак — штучне утворення, яке не відтворює об'єкт, а лише його позначає. Таке позначення має зовнішній формальний ха­рактер, є зовнішнім процесом вияву оформленого змісту. А символізація значною мірою має змістовий характер, оскільки є здатністю свідомості за допомогою цілісних чуттєво сприйнятих об'єктів образно відтворювати інші об'єкти або явища дійсності. Обряд теж можна розглядати як різновид символу. Мета його полягає не у самих діях, а в ідеальному змісті, втіленому в ньому.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), завершившись появою молитви. Як вербальний (словесний) компонент, вона

спершу входила до обряду жертвопринесення. Згодом відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

 

Молитва — вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри.

 

Молитви бувають колективні та індивідуальні. Від­правлення їх здійснюється під час богослужіння у храмах, молитовних будинках, на цвинтарях. Богослужіння супро­воджуються читанням священних книг, хоровим співом, проповідями. Значну роль у культовій системі відіграє ес­тетичний чинник. За допомогою культових дій у свідо­мості віруючих відтворюються релігійні образи, внаслідок чого негативні емоції трансформуються в позитивні.