Оповідка п'ята

«В якомусь озері жили дві рибини. Одну з них звали Шатабуддгі - Сторозумна, а другу - Сахасрабуддгі - Тисячорозумна, і дружили вони з жабою Екабуддгі - Сама собі на умі. Частенько сиділи вони втрьох у прибережній воді, втішаючись красномовством. Одного разу при заході сонця, коли водяні жителі вже скінчили розмову, до того озера прийшли рибалки, тримаючи в руках сіті, а на головах кошики з рибою, і почали перемовлятись [249] між собою: «Хоч це озеро й мілкувате, але, видно, в ньому водиться багато риби. Прийдемо сюди завтра вдосвіта». Поговорили вони так і пішли додому, а засмучені рибини стали раду радити... Жаба занепокоїлась: «О Шата-буддгі й Сахасрабуддгі, ви обидві чули, що сказали рибалки. Як тепер бути - тікати чи залишатися? Розпорядіться, де голову прихилити?» Вислухавши її, Сахасрабуддгі засміялася й мовила: «О люба приятелько, чого ти злякалася? То все пусті балачки. Недарма кажуть:

Страшні, підступні наміри зміюк, падлюк і харцизяк

Не завжди ж бо збуваються, тому й тримається ще світ.

Вони сюди не прийдуть, а коли й прийдуть, то я силою свого розуму тебе врятую, бо знаю багато способів плавання в воді». І тоді озвалася Шатабуддгі: «Правду сказала шановна, воістину Тисячорозумна. Справедливо мовиться:

В світі цім нема нічого, що б не переважив розум.

Розумом своїм Чанак'я переміг оружних Нандів.

А також

Куди ні вітер не проникне,

Ні промінь сонця золотий,

Туди проникне блискавично

Натхненна думка мудреця.

З того, що тут говорили й що довелось почути, випливає: рідного краю, який заповідали нам предки, залишати не можна. Сказано ж:

Не звідать щастя в небесах від ніжних приторків божеств,

Бо щастя - в рідному краю, хай навіть бідний буде він.

Отож не треба залишати рідного краю. Я захищу тебе силою свого розуму!» Жаба на те відповіла: «Любі мої, хоч я і один розум маю, але тут не зостанусь - піду зі своєю родиною на інше озеро». І, як тільки споночіло, жаба зі своїми близькими поскакала до сусіднього водоймища.

А коли на світанку прийшли рибалки й закинули сіті, то в них потрапило чимало риби, черепах, жаб, раків та інших водяних жителів. Навіть Шатабуддгі й Сахасрабуддгі, хоч як вони спритно плавали, врятувались не [250] змогли і зрештою з усім своїм родом опинилися в сітях. На другий день задоволені мисливці забрали багатий улов і вирушили додому.

Саме в ту пору жаба Екабуддгі вистромила з озера голову і, вгледівши, що один рибалка несе на голові Шатабуддгі, а другий волочить по землі Сахасрабуддгі, бо вони були дуже важкі, прокумкала: «Ти бач, яка дивина!

Того, хто мав стократний глузд,

Повісили донизу головою.

Хто мав тисячократний глузд,

Того волочать у пилюці.

А я, вдоволений своїм здоровим глуздом,

На хвилях прохолодних бавлюсь».

Тому я й кажу: «На самому розумі далеко не заїхати!» Той, що знайшов золото, мовив: «Може, й так, але все одно треба прислухатися до дружніх порад. Хіба це завадить? Ти мене не послухав, бо хизуєшся своїми знаннями, та ще й жадібність тебе заїла. Добре про це сказано:

Дядю любий мій, чудово, ти порад моїх не слухав,

А перлина ця на шиї - нагорода твоїй пісні».

Той, що тримав на голові колесо, запитав: «Це ж про що?», і той, що знайшов золото, розповів.