Оповідка сімнадцята

«Жив у невеличкому селищі рябий собака Чітранга. Якось там був страшенний голод; лихо спостигло людей зненацька, одна за одною вимирали сім'ї, і тому собаки та інші тварини порозбігалися звідтіль по всіх усюдах. Чітранга почув, що десь дають щедру милостиню і, охлялий від голоду, почвалав у чужий край та й приблудився до якогось міста. Там на подвір'ї одного господаря він, з ласки його доброї жінки, досхочу наїдався, та коли виходив за ворота, на нього накидалась ціла зграя тамтешніх собак і шарпала зубами за боки. Чітранга тоді й подумав: «Ой, нема нічого кращого за рідний край. Хоч там і голодно, але спокійно, ніхто на тебе не нападає. Піду я, мабуть, додому»,- та й помандрував на батьківщину. Ось повертається він з чужини, а родичі його й питають: «Слухай, Чітранго, розкажи нам, як там на чужині? Що то за країна? Що там люди роблять? Що їдять? Як бавлять час?» Чітранга на те відповів: «Ну, що я вам розкажу?

Ніжні, мов квітки, красуні, і смачної вдосталь їжі

В чужині, та лихо в тому, що боїшся завше зради».

Діставши таку пораду, Караламукха попрощався з Рак-тамукхою і поспішив до своєї домівки. Там він зчепився з ворогом, який засів у його оселі, завдяки своїй мужності здолав його і став щасливо жити, не відаючи горя. Справедливо про це говориться:

Яка від щастя може бути радість,

Коли воно здобуте не в боріннях,-

Старезний віл і той траві радіє,

Хоча вона й перепада від долі.

Отак закінчується четверта тантра, що називається «Втрата набутого».

 

На цьому завершується четверта тантра в «Панчатантрі», створеній достойним Вішнушарманом.

 

 

 

Несподівані діяння

Починається книга, найменована «Несподівані діяння», п'ята тантра, в якій перша шлока така:

Чого як слід не осягнув, не роздивився, не розчув,

Того робить не поспішай - не будь такий, як той голяр.

Ось що розповідають.

«Є в південних краях місто Паталіпутра, а там жив купець на ім'я Манібгадра. Він свято шанував віру, дбав про примноження свого багатства та й любові не цурався, але з веління долі зубожів і впав у розпуку, бо не міг стерпіти людської наруги. От якось, прокинувшись уночі, він подумав:

«Цнотливість, ґречність, чистота,

Обачність, гордість, доброчинність,

В якім роду б не народивсь,

Це все не втішить бідаря.

 

Честь, гідність, розум і знання,

Завбачливість, далекоглядність

Все разом достеменно гине,

Варт лиш багатство розгубить.

 

Як сніг під вітром весняним,

Тьмяніє розум день при дні

В людей розумних від турботи:

Нагодувати чим родину?

 

Який би розум той не мав,

Чиє хазяйство занепало,

Із глузду з'їде - змучить клопіт

Про одяг, дрова, хліб і сіль.

 

Хоч був розкішний дім того,

Кого спіткали раптом злидні, [237]

Він - небо без зірок, він - цвинтар,

Усохле озеро в жару.

 

Нікчемні ті, хто обіднів,

їх багачі не помічають,

Хоча й живуть, вони мерці,

Неначе бульки на воді.

 

Кидають люди доброчесних,

Потоком плинуть до багатих,

Немов до пожалій-дерев,

Хоч і немає в них чеснот.

 

З якого б роду не пішов,

Який не мав би світлий розум,

А ти у цьому світі станеш

Невільником багатія.

 

«Який ласкавий він!» - кричать

Про Океан в час шторму люди,-

Минається багатіям,

Чого б не скоїли вони».

Помізкувавши, він дійшов такої думки: «Ось почну я голодувати й розлучуся з життям. Безглуздо нидіти й злидарювати на цьому світі!» - та й заснув. А уві сні йому явився «Скарб у лотосі» в подобі кшапанаки і мовив: «О купче, не впадай у вайраг'ю - не зрікайся світу. Я Пад-манідгі, якого шанували твої предки. Саме в такому вигляді я й прийду на світанку у твій дім. Ти вдариш мене дрючком по голові, і я перетворюсь на невичерпне джерело золота».

Вранці прокинувся Манібгадра й почав гарячково згадувати бачене уві сні. «Ой, чи справдиться мій сон, чи ні? - розмірковував він.- Мабуть, то тільки мара. У мене ж багатство з голови не йде, тому й верзеться таке. Кажуть:

Нічого не дарують сни тим, хто упав у забуття,

Хто вбитий горем, захмелів чи від кохання очамрів».

Тоді саме до жінки купця прийшов цирульник, щоб помити їй ноги, а за ним слідом здалеку прибув, як і провіщав сон, кшапанака. Купець зрадів і дрючком, що потрапив йому під руку, вперіщив кшапанаку по голові, а той одразу став золотим бовваном і повалився додолу. Тоді [238] купець підняв його, заніс у дім і, пригостивши цирульника, мовив: «Я тобі, любий, дам грошей і одежі, тільки нікому не кажи, що тут сталося».

Повернувся цирульник додому й подумав: «Напевно, усі ті дигамбари, які ходять голяка, перетворюються на золотих, коли кожного з них лупонути палицею по голові. Ось завтра вранці запрошу їх до себе, гахну того й цього довбешкою по голові, і вони стануть золотими». У таких роздумах він ледве перебув ніч. Як стало на світ братися, цирульник виламав здоровенну ломаку і сховав її, а сам пішов до оселі джайнів, тричі благословив їхнього Повелителя, тричі проповз коліньми по землі навколо його зображення і, прикривши рот долонею, щоб не бризкати слиною, прочитав таку строфу:

«Джайни тим перемагають, що знаннями володіють,

Як їм виснажити душу для народження любові.

А також

Той язик, що Джину славить, та душа, що Джині вірна,

Руки, що несуть їй жертви, заслуговують шаноби.

І крім того,

Про яку красуню мариш ти в удаваній задумі?

Подивись на душу пильно - вцілили Ананги стріли.

Хоч і можеш врятувать нас, та одначе не рятуєш.

Співчуття твої нещирі. Чом безжалісний такий ти?

Це жінки, що Мари стріли наскрізь їм серця прошили,

Голосно волають: «Всіх вас порятує світлий Джина!»

Віддавши таку хвалу, цирульник наблизився до кшапанаки і, зігнувшись у три погибелі, виголосив: «Слава тобі!» - за що той благословив його на примноження високих чеснот. Вислухавши напутнє слово кріпити віру і свято триматися обітниці, аби досягти вічного блаженства, він на знак покори зав'язав вузлом своє верхнє вбрання і шанобливо мовив: «О господарю, коли завершиш усі обряди в обителі, прошу тебе з усіма ченцями завітати до моєї оселі». Головний кшапанака на те сказав: «Слухай, шравако, хоч ти і знаєш закон, а говориш казна-що! Хіба ми брахмани, що ти запрошуєш нас у гості? Ми собі мандруємо, сподіваючись на принагідну гостинність; стрівши якогось ревного шраваку, заходимо до нього в дім, коли він нас гарненько попросить, і їмо дуже мало, щоб [239] тільки підтримати життя. Отож іди звідси й більше нічого не кажи».

Цирульник вислухав його і мовив: «Знаю я, повелителю, вашу віру; багато шраваків складають вам славу, але ж я приготував чимало дорогих хусток для обгортання пустак і зібрав грошей для писарів, які переписуватимуть святі пустаки. Ці діяння гідні часу». Потім цирульник пішов додому, поклав, щоб була напохваті, палицю з дерева кхадира й розчинив навстіж ворота, а згодом подався до оселі й, з дозволу наставника, повів усіх ченців до себе додому. А ті жаднюги, зрадівши дармовим хусткам та грошам, забули про своїх вірних шраваків і вервечкою подріботіли за цирульником. Недарма кажуть:

І в тих, хто полишив свій дім, кому за одяг - неба синь,

Рука - за чашу для пожертв,- оселиться корисливість.

 

Он випадають зуби вже, тьмяніє зір і слабне слух,

Сивіє в старця голова, жадання ж не старіє в нім.

Тільки-но ченці увійшли в двір, цирульник хутко зачинив ворота й почав молотити їх палицею по головах. Декотрі з ченців одразу ж померли, інші конали в муках, а ті, що здужали кричати, наробили ґвалту на все місто. Почули голосний крик міські стражі й спитали: «Що це воно за шум та розгардіяш? Рушаймо туди, рушаймо!» Коли вони підійшли до подвір'я цирульника, то побачили, як звідтіля вибігали закривавлені кшапанаки. Стражники схопили цирульника й привели до суду, туди ж поприносили і вбитих кшапанаків. Судді спитали цирульника: «Що ж це ти, шановний, учинив?» Той відповів їм: «Ой, що ж мені було робити? Я побачив на подвір'ї в купця Манібгадри отаке й таке»,- і він розказав, яке диво йому там довелося побачити. Тоді покликали купця й спитали: «Ти навіщо, купче, кшапанаку вбив?» Купець повідав суддям історію з золотим кшапанакою, і вони постановили: «Ну, треба посадовити на палю цього лихого, нетямущого цирульника-перукаря!»

Чого не звідав, не збагнув, не роздивився, не дочув,

Того робить не поспішай - не будь такий, як той голяр.

Як добре сказано: [240]

Незнаного не починай, коли пізнав - сміливо йди,

Бо будеш побиватися, як Девашармана жона».

Манібгадра спитав: «Це ж як?», і судді йому розповіли.