Оповідка перша

«Кажуть, що жив у якійсь криниці жаб'ячий цар Ганга-датта. Одного разу родичі довели його до того, що він заліз у цебро, яким витягували воду, і вибрався на землю, а тоді став думати-гадати, як помститися кривдникам. Кажуть:

Якщо хтось осуду піддасть

Того, хто у нещасті з інших кпить,

Того, хто над нещасними глузує,

Той другого народження досягне.

Отак міркуючи, він раптом поб.ачив чорну змію, що заповзала в нору, й подумав: «От коли б її в криницю привести, я тоді винищив би всю свою рідню. Сказано ж:

Хочеш ворогів побити - провокуй між ними битви,

І тоді в своєму ділі не зазнаєш втрат ніколи.

А також [204]

Розумний нищить ворогів, одного з одним зводячи,-

Задля здоров'я нашого шпичак виймаєм шпичаком.

І тоді обмізкувавши все, жаб'ячий цар прискочив до нори й покликав: «Виходь, Приядаршано, виходь». А змія почула й подумала: «Той, хто мене кличе, не з мого роду, бо це не зміїний посвист, а я ж ні з якими іншими смертними в світі ніколи не водилася. Залишусь я, мабуть, у своїй фортеці, поки не дізнаюся, хто там прийшов. Бо

Наставляє Бріхаспаті - нам і знатися не варто

З тим, хто із чужого краю та ще й норову чужого.

Може, це якийсь хитрий заклинатель своїми магічними діями хоче спровадити мене в темницю? Або хтось із людей кличе, щоб я вжалила ворога». І вона прошипіла: «Хто ти такий, шановний?», а той відповів: «Та я Гангадат-та, жаб'ячий цар, прийшов з тобою завести дружбу». Почувши це, змія знову засичала: «Слухай, важко в це повірити так само, як і в дружбу трави з вогнем. Сказано ж:

Хто народжений, щоб бути вбитим ворогом своїм,

Із ним не зблизишся й вві сні,- про що ж тоді говориш ти?»

Гангадатта відповів на це: «Воістину так! За своєю природою ти наш ворог, але я прийшов до тебе, бо зазнав ганьби від своїх ворогів. Недарма кажуть:

Коли не тільки лиш майну,- життю загроза виника,

То ради і життя, й майна поклонишся і ворогам».

Змія спитала: «Скажи, хто тебе зганьбив?», а той озвався: «Таж рідня!» І знову змія спитала: «А де ти живеш - у ставку, в криниці, в озері чи, може, в заплаві? Скажи мені!» І жаб'ячий цар мовив: «У криниці, обкладеній камінням». Змія на те прошипіла: «От не щастить нам! Нема мені туди ходу. Хоч я й проповзу в криницю, але мені там буде замало місця, щоб винищити твоїх родичів. Отож іди собі. Як то мовиться:

Зголоднілий мусить їсти їжу ту, що їсти можна,-

Перетравиться у шлунку й благо принесе людині». [205]

Гангадатта не вгавав: «Ану, вилазь, шановна. Я покажу тобі зручний хід. Над самою водою в криниці є нора, сидячи в якій, ги, граючись, можеш розправитися з усіма моїми родичами». Вислухала його змія й подумала: «Я вже така стара, що здатна тільки коли-не-коли якесь мишеня роздобути, а тут оцей виплодок свого роду відкриває мені такий легкий шлях до пожитку. І справді, піду я, мабуть, туди та й уминатиму собі жабенят. Неспроста ж кажуть:

Той, хто виснаживсь у ділі і немає допомоги,

Мусить їжу роздобути,- їжа - щастя запорука».

І от, після таких роздумів, вона сказала жаб'ячому цареві: «Ну, що ж, Гангадатто, я згодна! Ходімо!» Гангадатта мовив: «Добре, Приядаршано, я поведу тебе туди найкоротшою дорогою і покажу те місце, але ти мусиш остерігатись нашого кодла і поїдати лише тих, кого я виберу!» Змія прошипіла: «Ти мені справжній друг, а тому нічого не бійся - я поїдатиму родичів за твоїм велінням». По цих словах вона виповзла з нори і, обнявшись з Ганга-даттою, попрямувала до криниці. Там вони посідали удвох у цебро і спустилися в ньому до схованки Гангадатти. Жаб'ячий цар пристроїв змію в зручній норі й став їй показувати, кого найперше треба з'їсти. А та залюбки смакувала його родичами одним за одним. Коли було винищено всіх невгодних жаб, змія прошипіла: «Знищила я, любий, до останку твоїх ворогів. Давай мені ще якийсь харч - ти ж задля цього мене сюди привів».

А Гангадатта їй відповів: «Ти, любенька, зробила мені дружню послугу, а тепер сідай у цебро й вирушай додому». Змія прошипіла: «Гіркі твої слова, Гангадатто. Як же я туди вирушу? Нору, мою фортецю, напевне вже хтось інший зайняв. Тому я залишусь тут, а ти мені давай по одній жабі зі свого оточення, або я сама всіх потрощу». В Гангадатти від жаху похолонуло в душі: «Що ж я наробив? Нащо я привів сюди змію? Та, коли я їй не уважу, вона ж усіх пожере! Неспроста мовиться:

Хто вважа себе могутнім, візьме й з недругом подружить,

Достеменно, той для себе сам настоює отруту.

Краще вже я віддаватиму Приядаршані по одному другу щодня. Бо ж кажуть: [206]

Розумний ворогу віддасть майна частину,

Аби не втратити усіх своїх набутків,-

Так Океан Вадаві дав свою частину

І неосушений у всесвіті лишився.

А також

Хто із слабких сильнішому й зернини

З врожаю не дає, коли у нього просять,

Чи не дає того, на що покажуть,

Він згодом віддає зерно пудами.

До того ж

Коли всьому загроза є, то мудрий половину дасть,

І може половина та від втрати другу вберегти,

 

Малим людина розумом зуміє ціле вберегти.

В малім велике зберегти - у цьому мудрість всіх мужів».

Отак зважив він і почав щодня посилати змії своїх підданих, а та нишком поїдала також і тих, що попадались їй на очі. Справедливо сказано:

Хто ходить завжди у бруднім і занедбав свою красу,

Хто втратив честь і гідність, той і сліду їх не збереже.

І ось одного дня змія заразом з іншими жабами проковтнула Яманадатту, сина самого Гангадатти. Побачивши це, Гангадатта закричав: «Горе, горе мені!» - і ніяк не міг утихомиритись. І тоді його жінка сказала:

«Чого ревеш? Ревіння це прихильників згубило всіх.

Ти сам прихильників згубив. Хто ж міг би нас порятувать?

Ото зараз подумай про те, як самому врятуватись і змію погубити».

Тим часом увесь жаб'ячий рід перевівся, вижити вдалось лише Гангадатті. І Приядаршана сказала йому: «Слухай, Гангадатто, я голодна! Раз ти мене сюди привів, то роздобудь якоїсь їжі». Гангадатта мовив: «О люба, поки я [207] живий, не турбуйся про це. Якщо ти мене пошлеш, то я тобі приведу з інших криниць жаб, які довіряться мені». Змія відповіла: «Тебе я не можу з'їсти, бо ти брат мені, а коли ти зробиш так, як сказав, то станеш мені батьком. Чини, як волієш». Вислухав її Гангадатта, заліз у цебро, пообіцяв усіляким божествам зробити жертвоприношення і вибрався з криниці. А Приядаршана, сидячи там, з нетерпінням чекала його повернення. Довго не було Ган-гадатти, і Приядаршана попросила ящірку, яка жила в сусідній норі: «Допоможи мені, будь ласка, люба, ти ж давно знаєш Гангадатту. Розшукай його в якомусь ставку й передай ось таке моє послання: «Приходь хоч сам, коли інші жаби не хочуть іти. А коли я тобі якесь зло заподію, то нехай згинуть усі мої релігійні заслуги». Ящірка миттю розшукала Гангадатту і сказала йому: «Любий Гангадат-то, твій друг Приядаршана не спускає очей з дороги, виглядаючи тебе. Вертайся до неї якнайшвидше. Не бійся її, бо ж вона поклялася, що тобі не зашкодить. І нехай сумніви не шматують твою душу». Вислухавши її, Гангадатта мовив:

«Яких гріхів голодний не накоїть?

Між злиденних не буває жалісливців.

Скажи Приядаршані, що ніколи

Не повернеться в колодязь Гангадатта».

По цих словах він відпустив ящірку, а та лиха водожи-телька передала Приядаршані: «Я,- сказав Гангадатта,- ніколи в твій дім не прийду».

Вислухавши оповідку, Караламукха промовив: «Так робити не можна, друже. Ти, будь ласкавий, зніми з мене гріх невдячності і завітай до моєї оселі, а то я перестану їсти і через тебе змушений буду розлучитися з життям». Рактамукха відповіла: «Бовдуре, хіба ж я сама піду в той дім, де на мене чатує явна смерть, подібно до вухатого осла Ламбакарни?

Хто чув ревіння лев'яче, чи бачив лев'ячу могуть,-

Дарма, у інший світ віслюк пішов без серця і без вух».

Караламукха спитав: «А хто такий той Ламбакарна? І чого він помер, почувши про небезпеку?» Рактамукха розповіла йому. [208]