Оповідка четверта

«Оселилася в якомусь мурашнику велика чорна дуже чванлива змія на ім'я Атідарпа. Одного разу, повзаючи по своїй норі, вона спробувала вибратися з неї через запасний вихід, але дірка була вузька, і вона поранила собі все тіло. Почувши запах крові, що сочилася з ран, позбігалися зусібіч мурашки й почали гризти її. Багатьох із них вона почавила, інших покалічила, проте мурашок у ранах, які вкрили все тіло змії, було так багато, що геть покусана Атідарпа розпалася на п'ять первинних начал. Тому я й кажу:

Розумному не слід вступать у ворожнечу з сильними,-

Як кобра не лютилася б, її зжирає мурашва.

«Скажи все-таки, що нам робити, і ми, обміркувавши все, вчинимо так, як ти порадиш,- мовив Мегхаварна.- Звели, шановний, і ми скоримося твоїй вОлі». Тоді Стхіраджівін прорік: «Ось що, синку, вислухай і, ні в чому моєї поради не порушуючи, забудь про ті п'ять засобів. Обламай мені крила, вилай мене грубими словами, тільки так, щоб ворожі наглядачі повірили в це, обмаж мене кров'ю й кинь під деревом ньягродга, а сам лети на гору Ріш'я-муку. Там і залишайся зі своїми жінками й підлеглими, поки я з допомогою добре продуманого плану увійду в довір'я до сов, приверну їх до себе, розвідаю, що і як у [173] їхній фортеці, а потім якось удень, коли вони нічого не бачать, тебе приведу туди, і ми разом знищимо їх. Отак я задумав, бо ніяким іншим способом успіху добитись не можна. Лише в тому разі, коли з фортеці не буде жодного виходу, ми подолаємо ворога, який засів у ній. Через те й кажуть:

Фортецею фортецю звуть, з якої є таємний хід,

Якщо ж відсутній хід такий, це не фортеця - западня.

І ти не жалій мене, бо сказано ж:

Нехай би слуги нам були приємні, любі, як життя,

Якщо спалахує війна, вони - оцупки для вогню.

А також

Слугу годуй і бережи, як бережеш ти сам себе,

Готуючись до тих часів, коли нагрянуть вороги.

Тільки ти мені в цьому ділі не заважай». Отак він скінчив і зразу ж почав не своїм голосом удавано сваритися, а слуги Мегхаварни заходилися лаяти його, і, здавалося, ось-ось ладні були вбити старого. Але Мегхаварна гримнув на них: «Геть звідсіля! Я сам визначу кару цьому запроданцеві!» - і накинувся на Стхіраджівіна. Легкими ударами дзьоба так його зранив, що в того аж кров потекла, а сам з усім своїм сімейством полетів на гору Ріш'ямуку. Тим часом Крикаліка, яка була в ролі ворожого наглядача, поквапилась розповісти повелителеві сов про те лихо, що скоїлося з міністром Мегхаварни. Вона доповіла: «Твій ворог так перелякався, що з усім почтом кудись полетів». Почувши це, повелитель сов зі своїми радниками вирішив: тільки-но зайде сонце, полетимо знищувати ворон. Він мовив: «Треба діяти якнайшвидше! Мабуть, завдяки нашій хоробрості переляканий ворог пустився навтьоки. Правду ж кажуть:

Коли із бойовища враз пустився ворог утікать,

То це той слушний випадок, щоб розгромити вщент його.

 

Такого випадку не будь - не знищать ворога й боги.

Адже так Шакра ворога в утробі Діті знищить зміг». [174]

Отак примовляючи, дістався він до дерева ньягродга і спокійно розташувався під ним. Вельми зрадів Арімардана, що довкола не було жодного ворона, і сів на одному з сучків ньягродги, а поети почали його славити й звеличувати. І тоді повелитель сов звернувся до своїх прибічників: «Розвідайте, куди вони подалися і якою саме дорогою, оті прокляті ворони! Поки вони не сховалися в фортеці, ми з тилу налетіли б на них і знищили б. Бо ж кажуть:

Нелегко ворога здолать, коли сховається за пліт,

А як в фортеці побороть, коли там ще й припаси є?»

І тоді Стхіраджівін подумав: «Оскільки наші вороги не мають відомостей про нас, то все піде як слід. Поки що нічого не треба робити. Сказано ж:

Ознака перша розуму - не затівать безглуздих справ.

Ознака друга розуму - доводить діло до кінця.

Отож зараз краще нічого не розпочинати, щоб не було для самого початку ніяких перепон. Я просто голос подам, аби звернути на себе увагу». І Стхіраджівін тихесенько простогнав, сови ж почули й гуртом накинулись на нього, щоб убити його, а він прошепотів: «О-о, я Стхіраджівін, міністр Мегхаварни... Це він мене так понівечив. Прошу вас доповісти про мене своєму володареві. Я маю багато чого йому розповісти». Коли доповіли вони, державець страшенно здивувався і, прибувши до потерпілого, сказав: «Розказуй, як ти в такому стані опинився?» І Стхіраджівін промовив: «Коли твоя ласка, о божественний, то послухай, що сталося зі мною. Вчора підступний Мегхаварна, розгніваний і стурбований тим, що сови завдали воронам лиха, вирішив піти на вас, сов, війною. Але я йому сказав: «Владико, негоже йти на них війною. Вони могутні, а ми слабкі. Як-то кажуть:

Не маєш сил? Не ворогуй з могутнім,-

Хай буде очерет взірцем для тебе.

На себе сам погибель накликає,

Хто на вогонь летить, немов метелик.

Краще вже - принести дари, заплатити данину, помиритися. Сказано ж: [175]

Все найдорожче із надбань розумний ворогу віддасть,

Щоб зберегти своє життя,- багатство знову наживе.

Почувши все це, той лиходій запідозрив, що я переметнувся на твій бік, і довів мене до такого жалюгідного стану. Припадаю тобі до ніг і прошу твого захисту. Що мені ще сказати?! Коли зможу рухатись, приведи мене до себе, а я зроблю так, щоб усіх ворон спостигла погибель».

Вислухав його нищитель ворогів Арімардана і став радитися з міністрами, які служили раніше в батька й діда, а було тих міністрів у нього п'ятеро - кривавоокий Рак-такша, лютоокий Круракша, полум'яноокий Діптакша, кривоносий Вакранаса та вухатий Пракаракарна. Спочатку спитав він Рактакшу: «Ось, любий, попався в мої лапи ворожий міністр. Що мені робити?» І Рактакша відповів: «Пощо тут роздумувати, божественний? Убити, та й усе, бо сказано ж:

Знищ ворога слабкого впень, допоки сильним він не став.

А ввійде в силу нелюдську, то нездоланним стане він.

В народі кажуть: «Щастя саме приходить, саме й зникає, кляте!» Неспроста ж мовиться:

Приходить слушний час лиш раз для кожного в житті.

Проґавиш - скільки не чекай, не діждешся його ти знов.

А ще кажуть:

Як погребальний стос горить і геть розбита голова,

А приязні прийшов кінець, любов'ю не поправиш справ».

Тоді Арімардана спитав: «Як же це так?», і Рактакша розповів.