Оповідка двадцять друга

«В одного раджі була улюблена мавпочка, яка вірно йому служила і, немов охоронниця, супроводжувала його по всіх усюдах, навіть в антахпур. От якось раджа заснув, а мавпа взяла віяло й почала його обмахувати. Раптом на груди раджі сіла муха, і хоча мавпа безперестану її зганяла, вона знов-таки сідала на те саме місце. Роздратована мавпа, недовго думаючи, вхопила гострий меч та як лупоне ним по мусі,- та втекла й полетіла геть, а раджа, груди якому було розсічено навпіл, одразу ж помер. Отож цареві, котрий хоче довго жити, не слід брати дурня за охоронця.

А от, в одному місті був дуже вчений брахман, що став злодієм за якісь гріхи в минулому. І закортіло цьому пролазі поживитися грошима брахманів, які прибули до того міста торгувати різним товаром. А для здійснення свого наміру він почав задурманювати їм голови солодкими розмовами, доладними віршами та всякими судженнями з наукових книжок. Таким способом він утерся до них в довір'я і став прислужувати їм. Недарма кажуть:

Буває, шльондра знітиться, холодним видасться окріп,

Розсудливим - нестриманий, люб'язним в бесіді - шахрай.

Незабаром, розпродавши всі свої товари, брахмани накупили коштовних камінців і, виряджаючись додому, позапихали їх собі в нутро, щоб ніхто не знайшов. Злодійкуватий брахман дуже занепокоївся, коли побачив, що його хазяї збираються в путь, і подумав: «Хоч би їхні гроші від мене не втекли. Піду я, мабуть, з оцими брахманами, десь там по дорозі підсиплю їм отрути і всі коштовні камінчики заберу». А потім придурився нещасним та скривдженим і почав примовляти до них: «На кого ж ви, друзі, мене покидаєте самого-самісінького? Я ж вас, любі мої, так полюбив, що розлуки з вами не переживу! Змилуйтеся, візьміть мене з собою, а я вже буду вам вірним помічником». Почувши такі слова, брахмани пожаліли бідолаху і взяли його з собою.

От, коли вони вп'ятьох проходили через місто Палліпур, старці їм нашіптували: «Ой-ой, тут повсюди кірати блукають, вони багатих купців перестрівають і вбивають, а грошики їхні цуплять». Тут саме кірати й напали на цих [108] брахманів, щосили відшмагали їх палицями, все обдивилися, але грошей не знайшли. Тоді кірати й кажуть: «Гей, подорожани, старці не могли набрехати! Куди ж ви, добродії, гроші поховали?! Віддайте, бо всіх повбиваємо, шкуру здеремо, на шматочки тіло порубаємо, а гроші таки знайдемо!»

Почувши таке, злодійкуватий брахман подумав: «Якщо вони, камінчики шукаючи, брахманів убиватимуть, то й мені пощади не буде. Ось я спробую врятувати їх, бо в мене ж коштовного камінця немає. Сказано ж:

Чому боїшся смерті ти? Вона не дивиться на вік,

Чи нині чи по сотні літ все суще на землі вмира.

А також

Той, хто пожертвує життям задля- брахманів і корів,

Крізь коло сонячне пройде й блаженства вищого сягне».

Після цих роздумів брахман мовив: «Слухайте, кірати, раз таке діло, то вбийте найперш мене і обшукайте. А як побачите, що при мені немає ні грошей, ні скарбів,- відпустите отих чотирьох».

От я й кажу:

Вже краще лікар з розумом, ніж добродійний телепень,-

Так мавпа вбила владаря, брахманів врятував крадій».

Довго розмовляли між собою Каратака й Даманака, а тим часом Санджівака з Пінгалакою зітнулися в жорстокій битві пазурів та копит, і незабаром Санджівака упав мертвий на груди землі. Отоді Пінгалака згадав, яким Добрим та чесним був його загиблий друг, і промовив: «Негідно я вчинив, убивши Санджіваку - нема гіршого гріха, ніж віроломство. Неспроста ж кажуть:

Всім наклепникам, зрадливим, всім негідникам, убивцям,-

Доки світять Сонце й Місяць,- путь пряма лежить до пекла.

 

Втрату царства, смерть царя, вченого, слуги,

Хоча і болісно переживають, [109]

Та найболючіше, либонь, слуги утрата,-

Надійного слугу знайти найтяжче.

Тепер на зібранні завжди звеличуватиму його - оце й усе, що я можу пообіцяти перед останками небіжчика!

Хай на зібранні в нас буде мовлено: «Він непорочний!»

Визнання не буде грішним, хоч спростує клятву давню».

Невимовна туга охопила Пінгалаку, а Даманака підійшов до нього й радісно сказав: «О божественний, дуже мудро ти зробив, що вбив того пожирателя трави, який готував зраду! Чого тобі марно журитися? Це не личить володареві! Бо сказано:

Хай буде батько, брат чи син, дружина чи найближчий друг,

За зраду, хто не був би він, йому найвища кара - смерть!

До того ж

Ласкавий раджа, а жона безплідна,

Брахман всеїдний, приятель злостивий,

Чиновник недбайливий - їх відкинь!

Ніхто не віда, що вони натворять.

А також

Правителі, як шльондри, змішують

Брехню із правдою, а гнів із милістю,

Із подаяннями зажерливість,

Однак вони живуть у вигодах».

Отак навчений Пінгалака перестав журитись за Санджі-вакою і, зробивши Даманаку радником, спокійненько правив далі своїм царством.

 

На цьому закінчується перша тантра «Втрата дружби» у книзі «Панчатантра», написаній достойним Вішнушарманом.