Оповідка п'ятнадцята

«В одній лісистій країні жило подружжя горобців, яке звило собі гніздо на темнокорому дереві тамала; горобчиха нанесла яєць, і незабаром у них мало з'явитися потомство. А тут ошалілий, змучений спекою лісовий слон у пошуках затінку влаштувався під тамалою і в нестямі зламав хоботом саме той сучок, на якому примостилися горобці. Ну, звісно, горобині яйця побилися, а горобчиха впала в тугу. Один дятел, якого звали Каштакута, стривожений горем своєї найкращої подруги, сказав їй так: «Хіба сльозами лихові зарадиш? Ось послухай: [85]

За померлими пандити особливо не сумують.

Пам'ятайте про різницю між пандитами й дурними!

А також про те, що

Коли оплакує дурний того, який не вартий сліз,

З одного горя робить він два горя й тяжко вболіва.

До того ж

По померлім сльози лити, рюми квасить марне діло.

Краще всій рідні по ньому влаштувать обряд належний».

Горобчиха відповіла: «Нехай так, але ж той скажений слон знищив моє потомство в самому зародку. Коли ти справжній друг, то краще придумаймо, яким способом убити нам злочинця, що завдав мені тяжкого горя. Сказано ж:

Лиш того слід шанувати,

Хто в нещасті помагає,

Хто в біді з тобою поруч,

Хто прийшов тобі на поміч».

Каштакута мовив: «Воістину ти справедливо сказала, шановна. Недарма ж кажуть:

Той друг, хто у нещасті друг, хоч би й з чужого роду був.

Коли у нас усе гаразд, то прагне другом стати всяк.

До того ж

Той друг, хто у нещасті друг; хто батьку вірний - той лиш син,

При кому лад - отой слуга, хто дба про дім - ото й жона.

Згодом ти переконаєшся в силі мого розуму. У мене є чудова подруга - муха, яку звуть Вінарава. Зараз я її покличу, і вона пособить нам цього слона доконати». От прийшов Каштакута удвох з горобчихою до мухи і сказав: «Люба моя, у моєї подруги горобчихи велике горе,- слон-пройдисвіт знищив усі яйця, які вона відклала. Допоможи нам зігнати його зі світу». Муха йому відповіла: «Ну, аякже, дятлику! Допоможу. Звісна річ: [86]

Товаришам допомагать - чи ж не найвище це добро?

Чому б гуртом не помогти у справі другові своєму?

І це справедливо. Але в мене є ще вірна подруга жаба, яку звуть Бгека. Я покличу її, і ми порадимося між собою, що робити. Бо ж

Як люди мужні, мудреці й на шастрах добре знаються,

Завжди в них досягається продумана як слід мета».

Тоді вони втрьох подалися до жаби, про все оповіли і стали чекати її розсуду. Вона подумала і нарешті сказала: «Та що цей нікчемний слон може вдіяти з розгніваним натовпом? Послухайте моєї поради. Ти, мухо, в обідню пору лети до цього, збудженого тічкою, слона і дзижчи йому в саме вухо, подібно до солодкозвучної віни; слухаючи твоє дзижчання, той розчулиться і заплющить очі. А ти, дятле, тим часом виклюєш йому зіниці. Тоді слон, змучений спрагою, почувши жаб'яче кумкання, подумає, що тут десь поблизу є ставок, і попрямує на ці звуки, але з осліпу звалиться в яму і помре, розпавшись на п'ять початкових стихій. Отак ми всі разом і відплатимо йому!» На цьому вони й погодилися. Муха полетіла до того знавіснілого слона і своїм солодким дзижчанням примусила його заплющити очі, а дятел підкрався і видзьобав їх. Слон, змучений спрагою, пішов у той бік, звідки доносилося жаб'яче кумкання, але по дорозі впав у яму і вбився насмерть. Ось тому я й кажу:

І жаба, й муха, й горобець, хоч поодинці всі дрібні,

Змогли великого слона у спілці покарать насмерть».

Тоді озвався гусак до своєї жінки: «Хай буде так, люба! Сукупно з друзями я висушу Океан». Невдовзі він скликав воРон, журавлів, лебедів, павичів та інших пернатих і звернувся до них з такими словами: «О, я обурений тим, Щ° Океан поглинув наші яйця. Покараймо його за це». тоді птахи, порадившись, відповіли: «Ми не можемо висушити Океану. Бо, як кажуть: [87]

Слабкий, від безуму сліпий, на вражу силу ідучи,

В біду ускочить, як той слон, що ікла об стрімчак зламав.

Є в нас повелитель Вайнатея. Ходімо до нього, розкажімо про все, і він, згораючи від люті через те, що родові його вчинили кривду, зможе помститися. Так-от, він пом-ститься йому, і ви не матимете горя. Правду кажуть:

Могутньому володарю свому,

І другові із добрим, щирим серцем,

Слузі порядному і вірній жінці

Відкрийся з горем і щасливий будеш.

То рушаймо ж до Вайнатеї, бо він для усіх нас господар». Дійшовши згоди, всі птахи з похнюпленими головами та заплаканими очима прибули до Вайнатеї і смутними голосами почали скаржитись: «О яка несправедливість, яка несправедливість учинилася! О володарю наш, у цієї вельми добропорядної гуски Океан забрав усі відкладені яйця! Так може загинути весь наш пташиний рід, якщо іще комусь спаде на думку вдатись до такого свавілля. Сказано ж:

Той поводиться мерзенно, а наслідує це інший,

Так живуть всі нерозумно, про мету забувши вищу.

А також

Тих, кого бездушно дурять лиходій, шахрай і слуги,

Захищати треба,наче від крутійства й ошуканства.

 

Як захища підлеглих цар, за нього моляться вони,

Як цар не захищає їх, вони на нього зводять гріх.

 

Вогонь, що спалахне, коли підлеглих тиснуть, не згаса,

Допоки він не спопелить і царське щастя, й царський рід.

 

Цар - брат усім, хто без братів, цар - вірний поводир сліпих.

Цар - матінка і батько всім, хто гідно в світі цім живе.

 

Жадає цар винагород - повинен він

У спосіб будь-який підлеглих берегти, [88]

Дарами й почестями поливать, немов з відра,

Як садівник, що дба про виноград.

 

Немов росток, що із зернини виклюнувсь,

Доглянутий господарем дбайливим,

Із плином часу плід йому дарує.

Так дасть захищений народ багатство.

 

Зерно, перлини, золото, а ще й коштовності ясні -

Усе могутньому царю від підданих перепада».

От вислухав Гаруда горем убитих птахів і, перейнятий гнівом, подумав: «Істинну правду кажуть пернаті! Піду я зараз і висушу Океан!» А тим часом, поки він так міркував, до нього явився посланець від самого Вішну і мовив: «О проводирю пернатих! Послав мене до тебе сам Всемогутній Нараяна! Для звершення божого діла ти маєш в Амараваті піти. Негайно треба вирушати!» Вислухав його Гаруда й гордовито сказав: «О после, яке пуття володареві від такого несправного слуги, як я? Так-от, поклонись йому і перекажи, може, нехай він шукає собі іншого їздового слугу? А ще передай повелителеві нашому мій низький уклін! Правду кажуть:

Хто інших зневажає честь, тому не служать мудреці,

Не дасть ніяких він плодів, як не дає і солончак».

Посол мовив: «Вайнатеє, хіба наш повелитель коли-небудь щось недобре говорив? Тоді скажи, чим він тебе образив?» І відповів Гаруда: «Скориставшись тим, що на ньому покоїться наш повелитель, Океан узяв та й змив гусячі яйця. Якщо повелитель не покарає його за це, я Бгагавану більше не слуга - так і перекажи йому». Той щодуху помчав до Бгагавана і все йому розповів. Почувши з уст гінця про те, як смертельно образили Вай-натею, Бгагаван подумав: «Так, справедливо гнівається Вайнатея. Просто хоч іди до нього та вибачайся. Отож кажуть:

В служінні вірного слугу й знічев'я ти не ображай,

Про нього, мов про сина, дбай, піклуючись про статок свій.

А також [89]

І цар не наріка на слуг, їм і дари, й чини дає.

Облагодіяні царем, вони за нього йдуть на смерть.

Розсудивши так, Бгагаван майнув до Вайнатеї в Золоте місто, а той побачив, що сам повелитель прийшов у його домівку, і від сорому опустив голову. Потім схилився перед ним і мовив: «О повелителю! Океан, запишавшись, тому що править тобі за ложе, завдав мені тяжкої образи - він забрав потомство одного з моїх слуг. Лише заради того, щоб тебе не скривдити, я його не висушую. Із страху перед хазяїном навіть собаку не б'ють. Як говориться:

Хоч роду підданий слуга, але не вчинить він чогось,

Що шкоди завдало б царю,- для нього краще нагла смерть».

І Бгагаван на те мовив: «Твоя правда, Вайнатеє. Недарма кажуть:

За провину служці кара, тож і панові покара,

Від стидовиська прислуги доля й пану припадає.

Так-от, іди забери в Океану викрадені яйця і віддай їх гусакові, а сам, не гаючись, вирушай до Амараваті». Після цього Бгагаван, пригрозивши Океанові вогняною стрілою, звернувся до нього з гнівними словами: «О мерзотнику, зараз же віддай яйця гусакові, бо інакше я тебе перетворю на суцільну сушу!» Тоді переляканий Океан повернув викрадені яйця гусакові, а той приніс їх своїй жінці. Ось тому я й кажу:

Хто ворожнечу почина, розвідавши ворожу міць,

Той пересилить ворогів, як пересилив море птах.

А через те ніколи не треба зневірюватися й опускати руки».

Санджівака пильно вислухав усе і напосідливо запитав: «А як же тобі пощастило, друже мій, довідатися, що повелитель мене недолюблює? Відколи нас обох зв'язує близька дружба, він завжди зі мною дуже лагідно поводився, і я ніколи не помічав, щоб його гнітило якесь невдоволення. Ну, скажи мені на милість,- чого б це я мав його вбивати?» Відповів на це Даманака: «Звідки я знаю? Але [90] зваж,- якщо в нього очі налиті кров'ю, брови насуплені, три зморшки прорізують чоло та ще й смикаються куточки рота,- оце тобі й докази недоброзичливого ставлення до тебе. Хіба це можна тлумачити інакше? Обміркуй усе, а я поки що піду до себе. Коли ти можеш, то зроби щось, аби не розпалася дружба. А якщо вночі ти наважишся піти туди, то розпрощаєшся з тілом, бо:

Гроші від нещасть страхують, у сім'ї дружин тримають,

Мудрі грішми і жінками, знай, себе оберігають.

А загалом для скривдженого сильним наймудріша політика - податися в чужі краї. Тікай швидше, і ти врятуєшся від напасті. Бо ж кажуть:

Хоч мудрі і дружин, бува, відстоюють своїм життям,

Але й пильнують плоть свою - у ній продовження життя.

А також

Хто за будь-яких обставин а чи щасних чи нещасних,

Зможе сам собі зарадить, той дотримується віри.

 

Дурень той, хто ради статків ладен і життя віддати,

Бо ж, якщо життя пропало, то пропало і багатство».

Отак помислив Даманака й побіг до Каратаки, а той, побачивши його, спитав: «Ну, шанбвний приятелю, чого ти домігся?» Відповів йому на це Даманака: «Поки що я там посіяв зерно політики, яка призведе до вбивства, а далі все піде за велінням долі. Недарма кажуть:

Як відвернеться Всевишній, то здійснити задум мусиш,-

Покладайсь на власні сили, щоб усунути свій промах.

До того ж

До людини-лева успіх сам приходить,

А нікчеми покладаються на долю,-

Здійснюй задум тільки волею своєю,

При невдачі не шукай вини чужої».[91]

Каратака мовив: «То розкажи ж мені, яке зерно політики ти посіяв?» Даманака відповів: «Та я так набрехав їм обом, що поміж ними от-от спалахне ворожнеча, і ти побачиш,- поруч їм ніколи не жити». Каратака з докором зауважив: «Ой негарно, шановний, ти вчинив, кинувши в океан гніву таких вірних та щасливих друзів. Сказано ж:

І той, хто щастя пізнає, і той, хто йде шляхом нещасть,-

У народженні якомусь неодмінно нещасливий.

Та й негоже радіти посіяному тобою розбрату - не вартий похвали той, що творить зло. Правду кажуть:

Ниций інших хист применшить, а в ділах не посприяє.

Миша звалить кіш з харчами, а піднять його не зможе».

Даманака йому відповів: «Недосвідчений ти, як бачу, шановний, у політиці, то я тебе напоумлю. Кажуть:

Той, хто хворість не здолає, ворога не переможе,

В зародку від них загине, як ввійти їм дасть у силу.

Так отой Санджівака нам обом ворог - він же зайняв пост міністра, на який ми з тобою мали спадкове право. .Недарма кажуть:

Хто на місце претендує, батькове а чи дідівське,

Ворог той-таки тому, хто на цім посту і в шані.

Отож так само, як без ніякої вигоди я привів Санджіваку, пообіцявши йому свободу від страху, скину його з поста міністра. Справедливо ж сказано:

Якщо мерзотнику віддасть свою посаду мудрий,

Погубить сам себе, адже він сам себе одурить.

Той, в кого розум є, не дасть паскуді ходу,-

Пусти коханця в дім і він хазяйнувати буде.

І тому я вирішив довести його до загибелі, або він муситиме покинуть наш край. Та про це, крім тебе, нікому не слід знати. Лише так можна досягти своєї мети. А ще ж кажуть: [92]

Із серця викинь жалощі і слово оберни на меч,

Разити без вагання слід,- відступник, бач, не чинить так.

Якщо він загине, то ми наїмось досхочу. От бачиш, посіявши ворожнечу, ми й міністерську посаду займемо, і голод утамуємо. Чого ж ти, дурню, мною незадоволений? Сказано ж:

Зло іншим заподіявши, досягне успіху мудрець,

Вмре з голоду недоумок, як нещасний Чатурака».

І Каратака спитав: «А як це сталося?», і Даманака йому розповів.