Оповідка одинадцята

«В одній порослій густим лісом країні жив лев Мадотка-та. А серед його наближених були пантера, ворон та шакал. От якось блукали вони хащами й натрапили на верблюда Катханаку, що відбився од каравану. Тоді лев запитав: «Що це за незнайомець тут об'явився? Хто мені скаже, чи це лісова, чи сільська тварина?» Найперше озвався ворон: «Це сільська тварина, називається верблюд і належить до таких живих істот, котрі можуть правити тобі за їжу. Так-от, убий її!» Лев відповів на це: «Не можу ж я вбити гостя, який завітав до моєї оселі. Бо ж кажуть:

Якщо у дім прийшов до тебе ворог,

Зустрінь його, щоб страху він не знав.

Якщо ж уб'єш, то візьмеш гріх на душу,

Такий, якби убив брахманів сотню!

Отож віднині я дарую йому свободу від страху та запрошую до себе. Нехай він прийде й повідає, з якою метою [74] прибув сюди». Прислужники, запевнивши його, що він може не боятися, привели верблюда до Мадоткати і, низько вклонившись, наблизились до повелителя. Верблюд розповів, яке лихо його спіткало і чому він відбився від каравану. Тоді лев сказав: «Не вертайся, Катханако, до свого села, бо нелегка робота клунки тягати. Залишайся краще тут, у цьому лісі, харчуйся ніжними паростками й живи завжди при мені». Погодився Катханака й став блукати разом з усією звіротою, не відаючи страху. Почував він себе дуже щасливим.

Одного разу левові довелося зіткнутися з величезним слоном, який хтозна-де взявся у лісі. Ударами своїх бивнів слон так розколошматив Мадоткату, що той мало не випустив дух. І після того побоїща дуже підупав на силі і без сторонньої допомоги навіть кроку не міг ступити. Всі його супутники, ворон та інші, страшенно засмутилися, бо повелитель тепер не здатний був постачати їм харч.

І сказав тоді лев: «Знайдіть де-небудь тварину, яку б я спромігся забити й нагодувати вас». Пустились ті четверо на розшуки, але нічогісінько не знайшли. Ворон став радитися з шакалом. Той сказав: «Кепське діло, вороне, втратив наш повелитель здатність полювати. Коли б нам порішити Катханаку, то ми врятували б своє життя, тільки ж цар прихильно ставиться до нього». Ворон відповів: «Справедливо мовить шановний, справедливо. Повелитель ніколи не пристане на нашу думку, бо він же подарував верблюдові свободу від страху». А шакал його підбадьорив: «Та я, вороне, так усе розмалюю і підстрою, що наш володар його неодмінно вб'є. Ви почекайте мене тут, а я збігаю до лігва повелителя Мадоткати і, заручившись його згодою, повернусь назад». По цих словах він метнувся до лева і, наблизившись до нього, сказав так: «Ми, повелителю, увесь ліс обнишпорили, проте нічого для пожитку не роздобули. Що діяти і що починати? Ми вже такі голодні, що ледве ноги волочимо. І тобі, о божественний, час попоїсти. От коли б на те воля повелителя, то скуштували б ми сьогодні м'ясця Катханаки». Лева розлютила шакалова зухвалість, і він заревів: «Тьху на тебе, несосвітенний грішнику! Що це ти верзеш? Та я тебе зараз на порох зітру! Хіба можна вбивати того, кому я дарував свободу від страху?! Сказано ж:

Дарунки буйвола, дари корови

Й найкращий харч, як кажуть мудрі люди, [75]

Для нас не можуть бути головними.

Найбільший дар - буть вільним від страху».

Вислухав усе це шакал і мовив: «Справді, гріх убивати того, кого повелитель удостоїв такої високої честі, але якщо він, бувши відданим стопам божественного, прийде і сам запропонує себе для цього діла, то його треба вбити. Інакше комусь із нас доведеться розпрощатися з життям, бо від голоду твої божественні стопи незабаром переселяться в інший світ. Проте коли хтось серед нас і наважиться зійти на погребне вогнище, то від цього стопам нашого повелителя ніякого пуття не буде. Бо ж кажуть:

Хто у роду за головного править,

Той у роду всіма і всім керує,

Якщо загине він, то й рід загине.

Зламалась вісь - на чім триматись спицям?»

Вислухав його Мадотката й прорік: «Коли так, то чини, як вважаєш за краще!» Після цього шакал щодуху помчав до своєї братії і сказав: «О, велике горе в нашого повелителя. Що ж нам робити? Хто нас захистить, крім нього? Адже коли від голоду він переселиться в інший світ, жертвуючи своїм тілом, то ми каратимемось за те, що не виконали свого обов'язку перед ним. Сказано ж:

Коли слуга сам жив-здоров, а терпить цар біду при нім,

Слузі такому за гріхи до пекла шлях прямий лежить».

Тоді всі вони, з повними сліз очима, прийшли до Мадот-кати, і він їх запитав: «Ну, як, пощастило вам уполювати чи хоч побачити якусь тварину?» Знову ж таки озвався перший ворон: «Все чисто, повелителю, ми обдивилися, але ніякого звіра не зловили і навіть не бачили. Отож, володарю, щоб підтримать життя в своїм тілі, з'їж мене - нагородою мені за це буде небесне блаженство. Правду кажуть:

Як пану відданий слуга прийнять за нього ладен смерть,

Сягне великих він висот і смерть, і старість обмине».

Потім, дослухавши ворона, заговорив шакал: «Ти, шановний, невеличкий собою, який з тебе наїдок? Якщо і [76] з'їсть тебе повелитель, однаково він довго не проживе. Бо сказано:

Недоїдки собачі, крук - занадто нетривкий це харч.

Якщо і з'їсти їх за раз, то голоду не вгамувать.

Але ти, вороне, показав, як щиросердо служиш повелителеві, й, таким чином, віддячив йому за те, що він тебе годував. Будь же благословен і на цьому; й на тому світі, найдостойніший з-між вірнопідданих володаря! А тепер я звернусь до повелителя».

Шакал вийшов наперед, поштиво вклонився і мовив: «О державче, пошли мені блаженство в обох світах, не погребуй з'їсти мене для підтримки свого життя! Бо ж відомо, що

Достатком і життям слуги розпоряджається владар.

І в тім, либонь, гріха нема, як ними порядкує він».

Але тут заговорила пантера: «Золоті слова твої, шановний. Але й ти не дуже великий на зріст і належиш, як і наш повелитель, до того ж роду, який добуває корм своїми пазурями, через те не може він тебе з'їсти. Неспроста мовиться:

Чи ж їсть мудрець неїстівне? Не їсть, якщо і висить смерть.

А щось дрібне - і поготів, бо ж згубить в двох світах життя.

Однак ти вчинив вельми благородно. Влучно і мудро з Цього приводу сказано:

Тому й підшукують царі високочесних слуг собі,

Бо ж ні середні, ні низькі надійними не можуть буть.

Поступися-но місцем мені, я поговорю з повелителем». Пантера вийшла наперед, низько вклонилась левові й сказала: «О володарю, заради збереження свого життя, не відмовся з'їсти мене, дай зазнати безмежного райського блаженства. І хай про це довіку по всій землі гримить Нечувана слава. Бо ж кажуть:

Той, хто віддав своє життя, щоб вславити свого царя,

Знайде життя на небесах і вічну славу на землі». [77]

І тоді подумав Катханака: «Скільки благородства в їхньому поводженні. Вони приносять себе в пожертву, але нікого з них повелитель не погубив! Ось і я в слушний момент звернусь до нього з промовою, яку оці троє схвалять!»

Отак він вирішив і сказав: «Справедливо мовила шановна пантера, але й вона добуває собі їжу за допомогою пазурів. Хіба може повелитель її з'їсти?! Як то кажуть:

Хто хоч у гадці свояку небажане щось побажав,

На цьому світі і на тім на нього звалиться воно.

Дай-но й мені поговорити з повелителем». І от Катханака рушив наперед і сказав: «Жодного з них, о повелителю, ти вбити не можеш. Щоб урятувати своє життя, тобі доведеться з'їсти мене, а я тоді гараздуватиму і на цьому, і на тому світі. Бо ж кажуть:

Ні жертвуватель, ані йог по тій дорозі не ідуть,

Що нею йшов на смерть слуга задля велителя свого».

Не встиг Катханака договорити, як на нього накинулись шакал з пантерою, розпороли йому черево, і бідолаха розпрощався з життям. А ті, підлі душею, подібні до пандитів мерзотники, допались до жертви і строщили її дотла. Тому я й кажу:

Звик багато хто з пандитів жити з підступу, обману,

Чинить добре і недобре, мов верблюд або ворона.

Повір, любий, я знаю ціну володареві, оточеному підлими- слугами. Доброчесні такому не служать. Недарма кажуть:

Оточений підлотою, не любий цар народові,-

Наслідує він лебедя в оточенні стерв'ятників.

До того ж

Як цар - немов стерв'ятник той, а слуги - ніби лебеді,

То у стерв'ятників страшних вони обернуться також.

Мабуть, на мене якийсь лиходій наклеп звів, і тому повелитель розгнівався. Буває й таке. Правду кажуть: [78]

Чого не викине глупак, якщо отруту в вухо влить!

Буде з людського черепа і кшапанака пить вино.

Влучно сказано:

Ціпком удар чи придави ногою,

Але якщо змія когось ужалить,

Той неодмінно вмре; наклепник тільки

На вухо шепче та стина під корінь.

А також

Зі змією слід інакше, ніж з наклепником квитатись:

Ледве він торкнеться вуха, із життям навік розлучить.

Ну, коли до цього діло дійшло, то порадь мені, друже, що я маю тепер робити?» І Даманака на те сказав: «Слід податися до тієї країни, де не треба служити нерозумному господареві. Ти ж, певно, чув, що:

І наставник чванькуватий, що вчиняє неподобства,

Заслуговує уповні, щоб зневаженому бути».

Озвався Санджівака: «А якщо ніде нема такого господаря, до якого можна втекти від цього, розгніваного, то не варта справа заходу. Сказано ж:

Хто великого образить, той не може буть спокійним,-

Надто руки в нього довгі - знищить кривдника свойого.

Я гадаю, шановний, що найкращий вихід - не чинити опору. Як то кажуть:

Адже герої ті, котрі в бою жаркім,

    смерть зневаживши,

За край свій полягли, ураз на небесах

    блаженства досягають.

Але ніяк не ті, котрі святі місця

    подвижницьки обходять

І сотнями дарів жадали б заслужить

    небесного блаженства.

 

На небесах полеглі досягають благодаті,

Хто залишається в живих, той - слави осяйної.

Отож небесного блаженства і земної слави

Не так вже важко досягти героям доброчесним. [79]

До того ж

Нагороду ту, що за дари,

Узливання у вогонь жертовний,

За паломництво в святі місця,

За подвижництво, дотримання обітів,

На полі бою дістають одразу ж».

Вислухав усе Даманака й подумав: «Видно, цей бовдур ладен вступити в бій. Якщо він своїми рогами розпоре черево повелителеві, біди не оминути. То краще розумом своїм я примушу його вирушити в іншу країну!», і мовив: «О друже, правдиві слова твої! Але хіба можливий бій між слугою і повелителем? Сказано ж:

Могутній ворог стрівсь тобі, що ж, захищайсь, рятуй себе.

Як місяць, будь могутній сам,- він світло ллє, а не пече.

А також

Хто ворожнечу почина, розвідавши ворожу міць,

Той подолає ворогів, як долає море пташка».

«Як же це може бути?» - спитав Санджівака, і Даманака розповів йому.