69. Інфляція в Україні

Перші роки становлення незалежної суверенної України супроводжувалися значними економічними труднощами. У головному вони пов’язані з переходом від тотально - планової системи організації виробництва до ринкової економіки. Саме еволюція соціально - економічного оновлення нашої Батьківщини і викликала до життя низку суб’єктивних суперечностей, які, у свою чергу, призвели до появи глобальних негативних явищ. Серед них - диспропорції в економіці, спад виробництва, безробіття, різке погіршення матеріального становища основної частини населення - усе це ще не повний перелік тих явищ в економічному житті нашого суспільства, які надовго стали ознакою розвитку України. Серед них особливе місце за своїм значенням і впливом на посилення економічної кризи в Україні зайняла інфляція.  Слід зазначити, що в умовах тоталітарної системи з її практично повним контролем за цінами інфляція мала місце у вигляді прихованої. Остання, як відомо, виявляється в дефіциті товарів і послуг, який щодалі посилювався в СРСР, віддзеркалюючи велику розбалансованість товарної і грошової сфери.  Перші роки існування України як незалежної держави супроводжувалися величезним збільшенням цін і характеризувалися високою динамікою їх зростання. Так у 1991 р. інфляція склала 390% за рік, у 1992 р. - 2100%, а в 1993 р. - 10256% за рік. Цей рік став піком інфляційного процесу. Надалі вона почала помітно падати і склала в 1994 р. - 501%, у 1995 р. - 281,7%. У 1996 р. - 139,7%, у 1997 р. - 110,1%, у 1998 р. - 120%, у 1999 р. - 119,2%, у 2000 р. - 125,8%, у 2001 р. - 106,1%, у 2002 р. - 99,4%, у 2003 р. - 108,2%, у 2004 р. - 12,3%.  Інфляція в Україні, як і в інших країнах колишнього соціалістичного табору, викликана багатьма причинами, серед них можна виділити ті, що визначили основні особливості даного процесу в нашій держава:  Україна в спадщину від СРСР одержала дуже деформовану економіку, в якій величезна роль належала військово - промисловому комплексу. У 1990 році у промисловості України приблизно 40% обсягів виробництва припадало на військове виробництво. Це різко зменшувало можливості економіки щодо задоволення потреб населення і спричиняло величезні непродуктивні витрати.  Поряд із цим народне господарство України, як і інших країн СНД, характеризувалося високим рівнем монополізації економіки. Так, тільки серед 380 найбільших підприємств України в 1990 році більше половини являли собою єдине підприємство з виробництва відповідного товару. В умовах спаду виробництва ця обставина теж сприяла помітному зростанню цін.  Важливою причиною, що обумовила наростання інфляції в перші роки існування незалежної України, стало й те, що уряд виділяв величезні дотаційні кошти на підтримку неефективно працюючих підприємств. До них належала більша частина колгоспів, окремі підприємства промисловості і навіть галузі, наприклад вугільна.  Загальний стан економіки у поєднанні зі складнощами перехідного до ринку періоду призвів до значного скорочення обсягів як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. За 1991 - 1999 рр. валовий внутрішній продукт країни зменшився в 2,5 рази.  Розвитку інфляційних процесів сприяла й сформована за роки радянської влади в населення стійка психологія споживання. У поєднанні з масовою безгосподарністю і марнотратством усіх видів ресурсів вона ставала причиною нераціонального використання наявного потенціалу і скорочувала товарну масу. Це призводило до істотного тиску на споживчий ринок і порушувало співвідношення між грошовою і товарною масами.  Сприяло інфляції розширення державного апарату тощо.  Суттєвою причиною, що обумовила розвиток інфляційної спіралі, стало підвищення цін на російські енергоносії. Досить сказати, що тільки за 1992 р. ціни на нафту, газ і нафтопродукти зросли в 300 разів. У зв’язку з цим України, яка не має великих запасів енергетичних ресурсів і насамперед нафти і газу, з її залежністю від одного постачальника, потрапила в надзвичайно скрутний стан, і це стало одним зі значних чинників гіперінфляції в нашій державі.  Суттєвим чинником інфляції в Україні виявилося деформування попиту. Ті групи населення, що почали отримувати великі доходи, стали пред’являти підвищений попит на іноземні товари і на вітчизняні товари підвищеної якості. Це призвело до посилення диспропорцій в економіці саме через зміну попиту.  Усі ці явища в економіці України як у дзеркалі знайшли свій відбиток у величезному дефіциті державного бюджету, покриття якого значною мірою здійснювалось за рахунок емісії грошей. Так, за 1992 - 1995 рр. частка кредитів уряду в загальному обсязі чистих внутрішніх вимог, куди, крім кредитів уряду, входять прямі кредити комерційним банкам і кредити цим банкам, що розміщувались через кредитні аукціони, склала біля 90%. За розрахунками фахівців у 1993 році за рахунок збільшення грошової маси інфляція забезпечувалася приблизно на 85%. В останньому її приріст був наслідком перш за все зміни швидкості грошової маси і падіння виробництва.  Важливою причиною інфляції став і її прямий імпорт з Росії. У 1991 році правлячі кола Росії, намагаючись закріпитись при владі, пішли на нечувану емісію грошей. Тільки за 1991 рік Центральний банк Росії випустив в обіг грошей на 32% більше, ніж за попередні 30 років. Унаслідок цього грошова маса в Росії за весь 1991 рік зросла в 2,26 рази, а в Україні - тільки в 1,44 рази. За наявності прозорих кордонів цей надлишок грошей з Росії хлинув в Україну, змітаючи з полиць наших крамниць товари і посилюючи дисбаланс між товарною і грошовою масами.  Суттєвим чинником інфляції в Україні стало й те, що Росія без будь - яких правових підстав оголосила себе правонаступником загальносоюзного майна багатьох державних інституцій. І серед них - активи Державного банку колишнього СРСР, що були представлені золотим і діамантовим фондами, валютними резервами, дорогоцінними металами та каміннями й іншими активами. Зрозуміло, що якби Україна й інші колишні республіки Радянського Союзу відстояли своє законне право на частину тільки цього спільного майна (не говорячи вже про правомірність поділу всіх флотів, а не тільки Чорноморського), інфляція в цих республіках була б значно меншою.  Обмін у банках іноземної валюти на національну, оскільки на депозитних рахунках банків з'являються додатково випущені національні гроші.  Структурні світові кризи (енергетика, сировина тощо).  Таким чином, можна констатувати, що в Україні інфляція викликана цілою низкою причин, що в поєднанні з повною руйнацією господарчого механізму призвело до дуже тяжких наслідків. Цей важкий інфляційний період тривав практично до грошової реформи 1996 року, після якої інфляція значно зменшилась.  Особливі надії на вщухання інфляційних процесів Україна отримала після припинення фази депресії і початку пожвавлення в суспільному виробництві. Вже в 1999 році спад ВВП був найменшим за всі попередні роки і відносно невеликим, а в 2000 році уперше ВВП зрів на 5,9%. у наступному році він збільшився на 9,2%, у 2002 році - на 5,2%, у 2003 році - на 9,3%, а у 2004 році - на 12%. Ці позитивні зміни в поєднанні з виваженою політикою монетаризму суттєво вплинули й на динаміку інфляції. Вона почала помітно вщухати і вже в 2001 році становила 6,1%, у 2002 році - 99,4%, а в 2003 році - 8,2%, хоч і зросла в 2004 році до 12,3%. 

В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією і тому в розробці своєї антиінфляційної політики в нашій державі було використано теоретичні й практичні розробки західної економічної науки в цій сфері. Це дозволило нашій країні, хоч і з багатьма серйозними помилками, приборкати, врешті - решт, інфляцію і подолати ти найбільш негативні її соціально - економічні наслідки.  Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її наслідками, який і складає, власне, антиінфляційну політику держави, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.  Перший етап - антиінфляційної політики почався на початку 1990 років. Він продовжувався з 1991 по кінець 1993 року. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки підняти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеженості ресурсів і зростання цін через різке подорожчання енергоресурсів, що надходили, головним чином, з Росії, і дії інших факторів, ці спроби здійснити економічне зростання виявились марними. У той же час урядом була здійснена масова лібералізація цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Усе це призвело до зростання дефіциту державного бюджету, який покривався за рахунок використання потужностей друкарського верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загрозливим явищем в економіці нашої держави. За суттю антиінфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати антиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була про інфляційною.  Другий етап - формування й реалізації антиінфляційної політики починається з кінця 1993 і продовжується до вересня 1996 року. На цьому етапі антиінфляційна політика в Україна набуває певних конкретних ознак. І хоч вона інколи мала суперечливий характер, проте її спрямованість на зменшення інфляції на цьому етапі очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення при формуванні оптових цін промисловості. З метою зменшення спекулятивних операцій було обмежено відсотки по кредитах комерційних банків. Для торговельно-посередницьких фірм уведено обмеження націнок, що не повинні бути більше 50% від відпускної ціни промисловості. Наведені й інші заходи призвели до суттєвого зменшення динаміки зростання цін і дали можливість 2 вересня 1996 року почати грошову реформу в Україні.  Третій етап - антиінфляційної політики починається з кінця 1996 і по кінець 1999 року. Він характеризується тим, що інфляція в її розмірах у ці роки не була ворогом номер один і основний акцент в антиінфляційній політиці було зроблено на створення умов для виходу з економічної кризи. Антиінфляційна політика базувалась на жорстких монетарних принципах і це призвело до придушення інфляції, яка в 1997 році склала 110%.  Проте обмеження приросту грошової маси мало й негативні наслідки. Вони виявились у кризі неплатежів, у зростанні взаємної та бюджетної заборгованості, у підвищенні частки бартерних розрахунків.  З початку 2000 року в економіці України почалось зростання виробництва. У цих умовах антиінфляційна політика була спрямована на забезпечення підйому економіки. Того часу почали застосовуватись різні, переважно непрямі антиінфляційні заходи.  У сучасних умовах в Україні для здійснення виваженої антиінфляційної політики слід, передусім, навчитись точно прогнозувати інфляцію. Для цього необхідно на основі чіткого статистичного відображення основних макроекономічних показників у сфері товарного і грошового обігу розробляти моделі можливих інфляційних змін у грошовій сфері. Але розробка моделі розвитку інфляційних процесів з огляду на заплановані основні макроекономічні показники розвитку нашої економіки являє собою тільки теоретичне обґрунтування здійснення антиінфляційних заходів. Їх реалізація вимагає постійного пошуку з боку НБУ шляхів найефективнішого застосування цього інструментарію. Останнє передбачає максимальне врахування особливостей і реального стану нашої економіки. Досвід показує, що в наших умовах традиційні антиінфляційні заходи не завжди дають відповідні результати.  Так, в останні роки для посилення стимулів до економічного зростання, а відтак, і впливу на інфляційні процеси, НБУ чітко проводить політику зниження облікової ставки. Якщо в 1996 році вона склала 40%, то в 2000 році - 27%, у 2002 році - 8%, у 2003 році - 7% і тільки в кінці 2004 року - біля 9%. Незважаючи на дуже помітну тенденцію щодо здешевлення кредитних ресурсів для комерційних банків, вони не поспішають знижувати вартість кредитів, що надаються суб’єктам господарювання. Це підтверджує той факт, що середньозважена ставка за кредитами комерційних банків у 2001 році склала 30 - 35%, а в 2004 році - 18%. Розрив між базовою ставкою НБУ і середньозваженими ставками комерційних банків ще великий.  Важливим напрямком здійснення антиінфляційної політики мають стати операції центрального банку на ринку цінних паперів. Активний продаж цінних паперів і реанімація цього ринку в Україні - необхідна передумова зменшення інфляційних наслідків від збільшення заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Нині цей ринок в Україні малоефективний і слабкий. Посилення його роботи стає неодмінною умовою як розвитку економіки в цілому, так і вдосконалення системи антиінфляційних заходів держави.  Суттєве місце в Україні щодо стримування інфляційних процесів має зайняти і організація державного управління. Як відомо, на сьогодні маємо великий і обтяжливий для країни управлінський апарат. І якщо його скорочення в більш - менш помітних масштабах на даному етапі малореальне, то треба хоч би підвищити ефективність використання коштів, які виділяються на цей апарат з державного бюджету. Великий резерв ще є і в царині функціонування всієї бюджетної сфери, де проблема не тільки в оптимізації витрат бюджетних коштів, але й в удосконаленні її організаційної структури.  У країнах з перехідною економікою, а саме такою є економіка нашої держави, важливий антиінфляційний захід - це контроль за рухом іноземної валюти. Справа в тому, що перехідна економіка характеризується, як правило, високим рівнем доларизації. А це робить грошовий обіг дуже чутливим до всіляких зовнішніх і внутрішніх змін в економіці, і за певних умов може стати чинником посилення інфляції. Принаймні вітчизняні фахівці доводять, що, наприклад, між курсом гривні до долара і рівнем інфляції є досить тісний зв’язок.  З огляду на це слід дуже ретельно розробляти і реалізовувати валютну політику в усьому різноманітті її напрямів. Політика в галузі курсоутворення, організації руху іноземної валюти, її залучення до інвестиційного процесу, способи та організація її конвертації у вітчизняну грошову одиницю і т. ін. - усе це має велике значення як для всього процесу відтворення, так і для стану динаміки інфляційних процесів.  Наша молода незалежна держава робить ще тільки перші кроки в напрямку розробки антиінфляційних програм. Але вже перші заходи в цій площині показують, що при концентрації зусиль науковців у поєднанні з дією владних структур можна, дійсно, досить швидко набути гарного досвіду в боротьбі з таким грізним явищем, як інфляція. 

70. Грошові системи та їх еволюція.

Грошова́ систе́ма — це визначена державою форма організації грошового обігу, що історично склалася й регулюється законами цієї держави. Її основу становить сукупність економічних відносин та інститутів, які забезпечують її функціонування. Кожна промислово розвинена країна має власну грошову систему, яку розвиває й вдосконалює для розвитку національної економіки.

Кожна з нині діючих грошових систем мають багато спільних ознак та включають такі елементи:

• грошову одиницю;

• види державних грошових знаків;

• масштаб цін;

• валютний курс;

• порядок готівкової й безготівкової емісії та обігу грошових знаків;

• регламентацію безготівкового грошового обігу;

• правила вивозу й ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків;

• державний орган, який здійснює грошово — кредитне й валютне регулювання.

Поділ грошових систем за ознакою ринкового та неринкового типу важливий для визначення місця грошової системи в господарському механізмі. Для ринкових систем характерною ознакою стає переважання економічних важелів та інструментів регулювання грошового обігу, а в неринкових системах переважають адміністративні неринкові методи регулювання грошового обігу. Ще недавно такий механізм діяв і в Україні.

Як елемент господарського механізму країни грошова система відображає властиву йому сукупність економічних відносин, у зв'язку з чим набуває характеру системи ринкового чи неринкового типу. Неринковій грошовій системі притаманні наявність значних обмежень щодо функціонування грошей (талони, карткові системи розподілу тощо), використання адміністративних методів регулювання грошового обігу (раціонування видачі грошей, лімітування кредитів тощо), розмежування сфер готівкового та безготівкового обігу, заборони певних грошових операцій, здійснення контролю за грошовими операціями юридичних осіб та громадян тощо. У такій грошовій системі фактично порушуються її межі як форми організації обігу грошей, а регулювання безпосередньо поширюється на зміст грошових операцій. Цей тип грошової системи властивий адміністративно-командній економіці, якою була система управління економікою колишнього СРСР. Він зумовлює підрив самої природи грошей.

Грошову систему ринкового типу характеризує вільне функціонування грошей. Зберігаються лише певні обмеження проведення грошових операцій на рівні банків як елемента грошової системи країни. При цьому регулювання грошового обігу проводиться шляхом використання економічних методів впливу на обсяг, динаміку та структуру грошової маси.

Саморегульованими називаються системи обігу металевих грошових знаків (монет). Основою саморегулювання була рівність вартості, яку виражали монети в обігу, і вартості металу, що містився в них. У зв'язку з цим у конкретний період часу безпосередньо в обігу (функція грошей як засобу обігу) перебувала кількість монет, необхідна для реалізації товарів згідно із законом грошового обігу. Якщо через зміну обсягу виробництва і реалізації товарів потреба обігу в грошових знаках скорочувалась, то відповідна кількість монет вилучалась, перетворюючись на скарб. За розширення виробництва і товарного обігу монети, що становили скарб, надходили в обіг. Так, через функцію грошей як засобу утворення скарбу здійснювалось стихійне регулювання грошової маси, завдяки якому кількість грошових знаків в обігу підтримувалась на рівні потреби обігу в грошах.

Щодо грошової системи України саме становлення України як незалежної держави зумовило необхідність створення власної грошової системи, яка забезпечила б можливість керувати грошовим обігом та грошовим ринком. Організаційно-правові засади створення власної грошової системи були закладені у Законі України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 р. № 2121-Ш.

Грошова система України в період становлення державної незалежності була неринковою. Державне регулювання рівня цін в умовах економічної кризи, яка поєднала падіння виробництва зі значним зростанням грошової маси, викликало розпад споживчого ринку (єдиної сфери нерегламентованих відносин купівлі-продажу) та загальну дефіцитність товарів. За таких умов для регулювання відносин розподілу були впроваджені карткова система та інші форми раціонування. Становище ускладнювала нескоординованість економічної політики незалежних республік у сферах виробництва, товарообміну, грошових відносин. З метою захисту внутрішнього ринку в Україні була впроваджена купонна система та регламентувалось вивезення товарів за межі держави. Реально всі ці заходи посилювали неринковий характер грошової системи.

Перехід до грошової системи ринкового типу потребує лібералізації економічних відносин, введення вільного ціноутворення та проведення комплексу заходів, спрямованих на розвиток ринкових відносин: приватизації власності, сприяння розвитку підприємництва, демонополізації економіки, розвитку підприємств ринкової інфраструктури. Становлення ринкових відносин передбачає перехід до грошової системи відкритого типу: лібералізації зовнішньоекономічних відносин та введення конвертованості національних грошей.

Цим законом Національному банку України надавалося монопольне право здійснювати емісію грошей на території України та організовувати їх обіг, забезпечувати стабільність грошей, проводити єдину грошово-кредитну політику тощо. Це означало, що інші органи нашої держави, а тим більше інших країн, не мали права втручатися в цю сферу.

Відтак обіг грошей на території України ставав підвладним виключно органам української держави.

71. Суть попиту на гроші, його компоненти.

Як відомо, гроші спочатку виникають і існують у товарній формі. Цей товар, на відміну від усіх інших товарів, виконував особливу суспільну роль, а саме, був загальним еквівалентом. Без цього еквівалента в умовах товарного виробництва рух усіх інших товарів ставав неможливим. Отже, завжди у товарному виробництві для його нормального функціонування всім учасникам цього виробництва необхідна певна кількість грошей як таких. Іншими словами, саме товарне виробництво викликає до життя таке явище, як попит на гроші.

При цьому слід зауважити, що в попередній історії розвитку товарного виробництва, коли гроші були представлені товаром (якимось випадковим товаром, коли товарне виробництво тільки-но зароджувалось, або таким універсальним, для виконання всіх функцій грошей, товаром, як золото за золотомонетного стандарту), попит на гроші, по суті, був попитом на той спеціальний товар, що виконував роль загального еквівалента. Отже, у цих умовах попит на гроші призводив до нагромадження реальної вартості, яку мав сам загальний еквівалент, що забезпечувало стійкість і рівновагу системи товарного виробництва в тій його частині, що залежала від загального еквівалента і зміни його кількості. Надлишковий попит на гроші, як правило, не призводив до суттєвих порушень у системі суспільного виробництва, бо певний запас грошей завжди знаходився у вигляді скарбу і за потреби (зростання попиту на гроші) гроші переходили зі скарбу в обіг, при цьому тією мірою, яка була визначена збільшенням реального сукупного продукту.

В умовах сучасного товарного виробництва, коли товарні гроші трансформувались у нетоварні, у самому грошовому обігу відбулися суттєві зміни. Але й за цих обставин гроші у своїй найбільш суттєвій функціональній ролі призначені для забезпечення руху товарів. Без грошей товари не зможуть рухатись, а саме рух товарів — то є життя економіки, яка базується на товарно-грошових засадах. У цих умовах зберігається й така категорія, як попит на гроші, хоч цей попит набуває нових ознак, що віддзеркалюють як зміну товарної природи грошей на нетоварну, так і особливості сучасного товарного виробництва. Перш, ніж охарактеризувати попит на гроші, нагадаємо, що теоретичну базу цього явища становить кількісна теорія грошей. Її суть у найбільш узагальненому вигляді полягає в тому, що гроші призначені для руху всього виробленого в суспільстві продукту. На підставі цього можна зробити висновок про те, що кількісна визначеність сукупного попиту на гроші співпадатиме з масою грошей, необхідних для обслуговування товарного обігу. А остання, як відомо, прямо пропорційна сумі цін цих товарів (PQ) і обернено пропорційна швидкості обігу (V) однойменної грошової одиниці.

Класична кількісна теорія грошей розкриває загальні основи формування сукупного попиту на гроші. Але цей макроекономічний підхід до визначення сукупного попиту не розкриває реального процесу його формування, як він обумовлюється поведінкою головних дійових осіб попиту на гроші, а саме: суб’єкта господарювання і населення.

Як відомо, подальший розвиток кількісної теорії грошей знайшов своє втілення в теорії касових залишків, яка переносить центр ваги в дослідженні грошової сфери на мікрорівень, виділяючи при цьому попит на гроші для трансакцій і попит на гроші, як на активи. Ця теорія, безсумнівно, дає змогу більш детально визначити сукупний попит на гроші і, головне, пов’язати його з мотивацією учасників грошового обігу.

Суб’єкт господарювання, як, до речі, і населення в цілому, в умовах ринкової економіки завжди мають потребу в грошах. Ці гроші необхідні їм, з одного боку, для задоволення своїх потреб (як особистих, так і виробничих), а з іншого — вони необхідні їм для того, щоб використати гроші як актив. Отже, попит на гроші з боку юридичних і фізичних осіб формується під впливом як трансакційного мотиву, так і мотиву використання грошей як активу (у Дж. Кейнса цей мотив визначено як спекулятивний).

Трансакційний попит на гроші визначається обсягом як особистого, так і виробничого споживання. У цілому в суспільстві він являє собою сукупність готівки і грошей на поточних рахунках, які необхідні для оплати послуг та товарів. Таким чином, попит на гроші пов’язаний з їхньою функцією засобу обігу і тому обсяг попиту на гроші для трансакцій визначатиметься обсягом купівлі, яку здійснюють усі учасники суспільного виробництва.

По суті, цей попит на гроші пов’язаний з обсягом номінального валового внутрішнього продукту (ВВП). Своє найбільш повне кількісне віддзеркалення сукупний попит на гроші знаходить в агрегаті M1.

Але другу частину попиту на гроші формує бажання індивіда й суб’єкта господарювання використати гроші як актив, як капітал, здатний принести власнику додатковий продукт. Більш докладно цю складову сукупного попиту буде розглянуто нижче, а тут зазначимо, що попит на гроші як на активи є важливим чинником формування трансакційного попиту.

Формування трансакційного попиту на гроші знаходиться під впливом багатьох чинників. Перш за все розмір цього попиту змінюється залежно від дохідності інших активів. Наприклад, якщо доходи за цінними паперами зростають порівняно швидше, ніж збільшується відсоток по заощадженнях, то трансакційний попит певним чином зменшуватиметься за рахунок збільшення попиту на гроші як на активи. У даному конкретному випадку — на активи у вигляді цінних паперів. При зростанні банківського відсотка по заощадженнях відбуватиметься той самий процес, але вже як наслідок розміщення грошей на строкові депозити і вклади. Іншими словами, можливість отримати значний дохід від розміщення своїх грошей в альтернативні види активів змушує їх власника зменшувати навіть своє особисте споживання, а це означає й зменшення трансакційного попиту на гроші.

72. Пропозиція грошей. Компоненти пропозиції грошей.

Грошовий ринок є складовою національного ринку і забезпечує взаємодію попиту та пропозиції грошей.

Регулювання грошової пропозиції здійснює центральний банк, який є уповноваженим органом держави і виконує його агентські функції. Існують лише гіпотетичні можливості регулювання грошової пропозиції приватними недержавними структурами. В реальній економічній діяльності регулювання грошової пропозиції є функцією держави.

Політика «дешевих» чи «дорогих» грошей дає змогу центральним банкам впливати на процентні ставки.

Суть пропозиції грошей полягає в тому, що економічні суб'єкти в будь-який момент мають у своєму розпорядженні певний запас грошей, які вони можуть за сприятливих обставин спрямувати в оборот.

На рівні окремого економічного суб'єкта пропозиція грошей взаємодіє з попитом на гроші як його альтернатива. Якщо фактичний запас грошей окремого індивіда перевищує його попит на гроші, а це можливо при зростанні альтернативної вартості зберігання грошей, то цей індивід пропонуватиме частину свого запасу грошей на ринок до продажу. І навпаки, при перевищенні попиту над наявним запасом індивід буде купувати їх на ринку чи іншими способами задовольняти попит. Тому на цьому рівні пропозиція і попит постійно чергуються - при зростанні рівня процента економічний суб'єкт виступатиме на ринку з пропозицією грошей, а при зниженні - з попитом на гроші.

Пропозиція грошей в макроекономіці:

На макроекономічному рівні пропозиція грошей формується дещо по-іншому. Вважається, що всі економічні суб'єкти одночасно не можуть запропонувати на ринку грошей більше від наявного у них запасу грошей. Тобто фактична маса грошей в обороті є природною межею пропозиції грошей. Ніякі стимулюючі фактори, наприклад зростання процента, не можуть збільшити пропозицію грошей понад цю межу. Якщо ж виникає потреба збільшити пропозицію понад цю межу, що можливо при зростанні сукупного попиту на гроші, то це можна зробити тільки додатковою емісією грошей в оборот. Тому будь-яка емісія грошей розглядається як зростання пропозиції грошей на грошовому ринку, а вилучення грошей з обороту - як скорочення пропозиції грошей.

Визнання емісії грошей вирішальним чинником зміни пропозиції грошей надає останній характеру екзогенного явища, рух якого визначається не внутрішньоекономічними процесами чи мотивацією самих економічних суб'єктів, а зовнішніми чинниками, що лежать у сфері банківської діяльності. Посилаючись на екзогенність пропозиції грошей, окремі автори роблять спроби відірвати рух пропозиції грошей від руху попиту, надати йому самостійного значення. Подібний підхід загрожує розривом двох складових грошового ринку - попиту і пропозиції, втратою об'єктивних меж зміни пропозиції грошей, переходом на позиції суб'єктивізму і волюнтаризму в грошово-кредитній політиці. Зважаючи на викладене, дуже важливо правильно визначити співвідношення пропозиції і попиту як двох складових грошового ринку: яка з них є первинною, а яка - вторинною. Без правильної відповіді на це питання неможливо правильно визначити об'єктивні межі пропозиції грошей, а отже і емісії грошей.

Оскільки з двох сил грошового ринку попит на гроші змінюється насамперед під впливом об'єктивних чинників, що формуються всередині сектора реальної економіки, а пропозиція грошей має переважно екзогенний характер, то тільки попит на гроші може бути первинним чинником у взаємодії з пропозицією грошей. Остання повинна у своїй динаміці постійно орієнтуватися і прилаштовуватися до зміни попиту на гроші. Тільки за цієї умови вплив суб'єктивного фактора на кон'юнктуру грошового ринку буде мінімізованим, а зміни ключових індикаторів ринку (маса грошей, рівень процента, рівень інфляції тощо) будуть об'єктивними і не матимуть руйнівних наслідків. Отже, є підстави вважати, що ті чинники, які визначають зміну попиту на гроші, у кінцевому підсумку визначають межі зміни пропозиції грошей. Спробу знайти якісь інші чинники, що визначають обсяг пропозиції грошей, не зачіпаючи попиту на гроші, відкривають шлях до вольових рішень у монетарній політиці. Адже будь-які емісійні вливання (збільшення пропозиції грошей) можуть бути виправдані необхідністю фінансове забезпечити певні "гострі" потреби суспільства, виробничого інвестування, підтримання пріоритетних виробництв тощо. При цьому потреби самого обороту, тобто попит на гроші, будуть проігноровані і стабільність грошей буде підірвана.

Процес формування пропозиції грошей і його чинники:

Визнання попиту на гроші є об'єктивною межею для пропозиції грошей, а самої пропозиції - результатом діяльності банків може створити враження, що завданням монетарної політики банківської системи є суто технічне "підтягування" грошової маси до попиту на гроші при зміні його обсягу. Проте це лише поверхове, загальне враження. За ним криється надзвичайно складний процес зростання маси грошей (грошової пропозиції), на який, крім рішень центрального банку, впливає значна кількість інших чинників, що можуть деформувати пропозицію грошей порівняно з визначеними цілями, відхиляючи її від попиту на гроші. Тому кожний із цих чинників можна розглядати як самостійний фактор впливу на обсяг пропозиції грошей.

Зміна Ms відбувається під дією чинників, які впливають на обсяг Mh та на m. Грошова база перебуває під певним контролем центрального банку. відповідно її обсяг може змінюватись внаслідок певних операцій центрального банку: операції на відкритому ринку; рефінансування комерційних банків; валютних операцій. Зміна m визначається центральним банком та також чинниками, що не залежать від центрального банку і можуть самостійно впливати на обсяг пропозиції грошей.

Такими чинниками можуть бути зміни:

- норми обов'язкових резервів;

- облікової ставки;

- типової ринкової процентної ставки;

- процентної ставки за депозитами до запитання;

- обсягу багатства економічних суб'єктів;

- тінізації підприємницької діяльності;

- стану довіри до банків, банківської паніки.

73. Ринок грошей. Суть і види кредиту.

Грошови́й ри́нок — це особливий сектор ринку, на якому здійснюється купівля та продаж грошей як специфічного товару, формуються попит, пропозиція та ціна на цей товар.

Грошовий ринок — частина ринку позикових капіталів, де здійснюються переважно короткострокові (від одного дня до одного року) депозитно-позикові операції, що обслуговують головним чином рух оборотного капіталу фірм, короткострокових ресурсів банків, установ, держави і приватних осіб.

З розвитком міжнародних кредитних і валютних відносин сформувався міжнародний грошовий ринок (найбільшими у світі ринками грошей є Нью-Йоркський, а також — ринки Лондона. Токіо, Парижа).

Інструментами грошового ринку є векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти. Його основні інститути — банки, облікові установи, брокерські й дилерські фірми. За джерела ресурсів Правлять кошти, залучені банківською системою. Основними по­зичальниками є фірми, кредитно-фінансові інститути, держава, населення. Слід мати на увазі, що грошовий ринок — важливий об'єкт державного регулювання. Держава використовує його ресурси для фінансування своїх видатків і покриття бюджетного дефіциту.

Грошовому ринку властиві елементи звичайного ринку — попит, пропозиція, ціна. Особливості грошового ринку визначають особливості кожного з елементів: попит має форму попиту на позики, пропозиція — форму пропозиції позик, а ціна — форму відсотка на позичені кошти.

Розмір відсотка визначається не величиною вартості, яку несуть у собі позичені гроші, а їх споживчою вартістю — здатністю на­давати позичальнику потрібні блага. Тому розмір відсоткового платежу залежить не лише від розміру позики, а й від терміну її дії.

На грошовому ринку розрізняють кілька видів відсотків: облігаційний, банківський, обліковий, міжбанківський тощо.

Кредит – як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу позики грошей на умовах обов'язкового повернення їх у певний строк з оплатою у вигляді відсотка. Юридична або фізична особа, яка видала гроші в борг, є кредитором, а котра отримала - позичальником. У процесі руху позики між кредитором і позичальником складаються певні економічні відносини.

Форми кредиту:

Комерційний кредит надається одними фірмами іншим у товарній формі з відстрочкою платежу.

Банківський кредит надається банками й іншими кредитними установами підприємцям у вигляді грошових позик.

Державний кредит надається населенням країни своєму уряду (державі) шляхом купівлі державних облігацій внутрішньої позики.

Споживчий кредит надається фізичним особам на придбання товарів тривалого використання (меблі, автомашини, побутова техніка).

Міжнародний кредит надається країнами одна одній в грошовій, товарній, валютній формах на умовах поворотності, строковості і платності та цільового характеру.

Іпотечний кредит надається у вигляді довгострокових позик банками під заставу нерухомості для купівлі або будівництва житла, купівлі землі, потреб господарювання тощо.

Міжгосподарський кредит надається одним суб'єктом господарювання іншому і включає комерційний кредит, дебіторсько-кредиторську заборгованість та ін.

Види кредиту можна класифікувати за різними критеріями:

Залежно від суб'єктів кредитних відносин прийнято виділяти банківський кредит, державний кредит, міжгосподарський (комерційний) кредит, міжнародний, особистий (приватний) кредит. У банківському кредиті суб'єктами кредитних відносин (одним чи обома) є банк, у державному кредиті - держава, що виступає переважно позичальником. У міжгосподарському (комерційному) кредиті обома суб'єктами є господарюючі структури, у міжнародному кредиті - резиденти різних країн. В особистому (приватному) кредиті одним із суб'єктів є фізична особа.

За такого критерію класифікації одна і та сама позичка може бути віднесена до кількох видів кредиту. Наприклад, банківська позичка сімейному господарству може належати до банківського кредиту і до особистого (приватного).

Залежно від сфери економіки, у яку спрямується позичена вартість, можна виділити:

- виробничий кредит, що використовується на формування основного й оборотного капіталу у сфері виробництва та торгівлі, тобто на виробничі цілі;

- споживчий кредит, що спрямовується на задоволення особистих потреб людей, тобто обслуговує сферу особистого споживання.

За терміном, на який кредитор передає вільну вартість у користування позичальнику, виділяються короткострокові (до одного року), середньострокові (до п'яти років) та довгострокові (понад п'ять років) кредити. Як зазначалося вище, в основі такого поділу кредиту на види лежить тривалість кругообороту капіталу, у формуванні якого бере участь позичена вартість.

За галузевою спрямованістю кредиту виділяються такі його види:

- кредити в промисловість;

- кредити в сільське господарство;

- кредити в торгівлю;

- кредити в будівництво, особливо в житлове будівництво;

- кредити в інші галузі.

Залежно від цільового призначення кредиту можна виділяти такі його види:

- кредит на формування виробничих запасів (сировини, матеріалів, паливно-мастильних матеріалів, тари тощо);

- кредит у витрати виробництва (сезонні витрати у рослинництві та тваринництві в сільському господарстві; сезонні витрати на виготовлення торфу, на лісозаготівлі, на ремонтні роботи; на виготовлення продукції з тривалим циклом виробництва - житлових будинків, літаків, кораблів тощо);

- кредит на створення запасів готової продукції (залишки на складах виробничих підприємств, запаси на складах торговельних організацій тощо);

- кредити, пов'язані з виникненням тимчасових розривів у платежах, коли економічні суб'єкти повинні здійснювати платежі, а призначені для цього кошти не надійшли чи надійшло їх мало (виплата заробітної плати, розрахунки з постачальниками, з бюджетом тощо).

74. Банки і банківська система.

Банківська система — сукупність різних видів національних банків і кредитних установ, що діють в рамках загального грошово-кредитного механізму. Включає Центральний банк, мережу комерційних банків і інших кредитно-розрахункових центрів. Центральний банк проводить державну емісійну і валютну політику, і є ядром резервної системи. Комерційні банки здійснюють усі види банківських операцій.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень закону «Про банки і банківську діяльність». Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами послуг. Національний банк України визначає види спеціалізованих банків та порядок набуття банком статусу спеціалізованого. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

У країнах з розвиненою ринковою економікою склалися дворівневі банківські системи. Верхній рівень системи представлений центральним (емісійним) банком. На нижньому рівні діють комерційні банки, що підрозділяються на універсальні та спеціалізовані банки (інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, банки споживчого кредиту, галузеві банки, внутрішньовиробничі банки), і небанківські кредитно-фінансові інститути (інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, страхові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, трастові компанії).

Типи банківських систем:

Міжнародна практика знає кілька типів банківських систем: розподільна централізована банківська система; ринкова банківська система; банківська система перехідного типу.

Банківська система розподільного (централізованого) типу має такі особливості:

• Держава є єдиним власником. Монополія держави на формування банків.

• Однорівнева банківська система.

• Відповідальність держави по зобов'язанням банків.

• Банки підкоряються уряду і залежать від його оперативної діяльності.

• Кредитні і емісійні операції зосереджені в одному банку.

• Керівник банку призначається центральною або місцевою владою державними органами управління.

На противагу розподільної (планово-адміністративної) системі банківська система ринкового типу має такі відмінності:

• Відсутністю монополії держави на банківську діяльність.

• Емісійні і кредитні функції розділені між собою. Емісія готівки зосереджена в центральному банку, кредитування підприємств та населення здійснюють різні ділові банки — комерційні, інвестиційні, інноваційні, іпотечні, ощадні і т. д.

• Комерційні банки не відповідають по зобов'язанням держави, так само як і держава не відповідає по зобов'язанням комерційних банків.

Види банків та їх функції:

В залежності від того, кому належать кредитні та кредитно-фінансові заклади, в країнах з ринковою економікою розрізняються:

• державні кредитні та кредитно-фінансові заклади;

• приватні кредитні та кредитно-фінансові заклади.

Перша група – це центральні банки, які мають монопольне право випуску банкнот, окремі комерційні банки, поштово-збережні каси, деякі закладі, які виконують спеціальні функції по кредитуванню тієї чи іншої галузі господарства.

Розвиток державно-монополістичного капіталізму супроводжується зростом державної власності в різних сферах, в тому числі в сфері кредиту. За характером діяльності банки розділяються на:

• емісійні;

• комерційні;

• інвестиційні;

• іпотечні;

• забережні;

• спеціалізовані (наприклад, торгівельні).

Емісійні банки здійснюють випуск банкнот і є центрами кредитної системи. Вони займають в ній особливе положення та являються “банками банків”.

Комерційні банки являють собою банки, які здійснюють кредитування промислових, торгівельних та інших підприємств головним чином за рахунок тих грошових капіталів, які вони отримують у вигляді вкладів. За формою власності вони розділяються на:

• приватні акціонерні;

• кооперативні;

• державні.

Інвестиційні банки займаються фінансуванням та довгостроковим кредитуванням різних галузей, головним чином промисловості, торгівлі та транспорту. Через інвестиційні банки задовільняється значна сатина потреб промислових та інших підприємств в основному капіталі. Розвиток цієї складової кредичної системи характерно для сучасного ринкового господарства. На відміну від комерційних банків інвестиційні мабілізують частину своїх ресурсів шляхом випуску власних акцій та облігацій, а також отпримання кредитів від комерційних банків. Разом з тим вони відіграють активну роль у випуску та розміщенні акцій промислових та інших компаній.

Іпотечні банки пропонують довгострокові ссуди під заклад нерухомості – землі та будівель. Вони мобілізують ресурси за допомогою випуску особого виду цінних паперів – закладних паперів, забезпеченням яких є закладена в банках є фермери, населення, а в деяких випадках – підприємці. Іпотечний кредит фермери часто використовують для купівлі землі. Частково іпотечні ссуди використовуються для купівлі машин, добрива та інших засобів виробництва. Крім того, купівля землі дає цим фермерам можливість розширити своє господарство.

Спеціалізовані банківські заклади включають банки, які спеціально займаються зазначеним видом кредитування. Таким чином, зовнішньоторговельні банки спеціалізуються на кредитуванні експорту та імпорту товарів.

Банківська система України започаткована після прийняття Верховною Радою України у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Вона є дворівневою і складається з Національного банку України та комерційних банків різних видів і форм власності (рис. 1.).

Національний банк України є центральним банком, який проводить єдину державну грошового-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці. Банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами. Свої функції банки реалізують через виконання таких операцій, як залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення на депозитні, вкладні рахунки та не депозитне залучення коштів; кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян, вкладання у цінні папери, формування касових залишків та резервів, формування інших активів; касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Банки у своїй діяльності керуються Конституцією України, Законами України "Про Національний банк України", "Про банки і банківську діяльність", законодавством України про акціонерні товариства та інші види господарських товариств, іншими законодавчими актами України, нормативними актами Національного банку України і своїми статутами.

Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у визначених цим законом випадках - також за рахунок Державного бюджету України. НБУ є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває у його повному господарському віданні.

Національний банк України (перший рівень) є центральним банком, особливим органом державного управління, який має статутний капітал у розмірі 10 мільйонів гривень, що є державною власністю. НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в окремих випадках – також за рахунок Держбюджету України. Одержання прибутку не є метою його діяльності.

75. Ринок цінних паперів.

Фо́ндовий ри́нок (ри́нок ці́нних папе́рів) — частина ринку капіталів, де здійснюються емісія, купівля і продаж цінних паперів.

Фондовий ринок є абстрактне поняття, що служить для позначення сукупності дій і механізмів, що роблять можливими торгівлю цінними паперами. Його не слід плутати з поняттям фондова біржа - організацію, яка надає можливість для здійснення торгових операцій і зведення разом покупців і продавців цінних паперів.

Розрізняють такі РЦП (Фондові ринки):

• за сферою поширення - світові, національні, регіональні та місцеві;

• за стадією обігу - первинний (первинні угоди купівлі-продажу тільки-що випущених ЦП) і вторинний (подальший обіг ЦП);

• за формою організації вторинного ринку – біржовий і позабіржовий (вуличний);

• за емітентами - ринок корпоративних ЦП, випущених юридичними особами; ринок муніципальних ЦП, випущених органами місцевого самоврядування; ринок державних ЦП, випущених державою;

Суб'єкти РЦП:

• емітенти (компанії, товариства, підприємства, держава) – випускають ЦП;

• інвестори (фізичні та юридичні особи) покупці ЦП;

• посередники (брокери, ділери, андеррайтери);

• органи регулювання (ДКЦПФР, біржі, асоціації брокерів та ділерів тощо);

• інфраструктурні учасники (депозитарії, зберігачі, реєстратори, трасти, продавці інформації про РЦП).

Основні функції Фондового ринку:

• регулювання сфери грошового обігу та кредиту;

• забезпечення переливу капіталу між галузями та сферами економіки;

• розподіл і перерозподіл капіталу корпорацій (АТ), контроль за їхньою діяльністю;

• залучення капіталу та забезпечення його ефективного використання;

• забезпечення оперативної інформації про рух індивідуальних капіталів.

Ринок цінних паперів в Україні нині складається з ринків акцій, державних та муніципальних облігацій внутрішньої позики, облігацій підприємницьких структур, казначейських зобов’язань, векселів, інвестиційних, ощадних, майнових і компенсаційних сертифікатів, житлових чеків, облігацій зовнішньої позики.

Залежно від стадії обігу цінних паперів розрізняють первинний та вторинний ринок. На первинному ринку розміщуються вперше випущені (емітовані) цінні папери, відбувається мобілізація капіталів корпораціями, товариствами, підприємствами і запозичення коштів ними та державою.

На вторинному ринку обертаються цінні папери, які вже реалізовані на первинному, тобто тут продаються та купуються раніше випущені цінні папери, відбувається зміна їх власників. З точки зору організації, вторинний ринок поділяється на позабіржовий (вуличний) та біржовий. Позабіржовий ринок ще називають децентралізованим, на відміну від біржового * централізованого.

Біржовий ринок пов’язують з поняттям фондової біржі як особливо організованого, як правило, вторинного ринку цінних паперів, що сприяє підвищенню мобільності капіталу і виявленню реальних ринкових цін активів.

Історично позабіржовий ринок передує біржовому. Позабіржовий ринок охоплює ринок операцій із цінними паперами поза біржею: первинне розміщення, а також перепродаж цінних паперів тих емітентів, що не бажають потрапити на біржу.

Необхідною умовою існування ринку цінних паперів є його інфраструктура та наявність державного органу, що регулює обіг цінних паперів і забезпечує необхідну нормативно-правову базу його функціонування.

Ринок цінних паперів можна поділити на ринок цінних паперів, що випускаються юридичними особами, та ринок державних цінних паперів.

Початком становлення створення фондового ринку України стала поява відповідних законів України: "Про цінні папери і фондовий ринок", "Про приватизаційні папери", "Про банки і банківську діяльність" [2]. У цей же час з'являються перші українські акції і перші торговці цінними паперами.

Верховна Рада України приймає постанову "Про Концепцію функціонування і розвитку фондового ринку в Україні".

Пожвавлення законодавчої діяльності у сфері цінних паперів відбулося після прийняття Указу Президента України "Про державну комісію з цінних паперів і фондового ринку" від 12 червня 1995 р. № 446/5 30 жовтня 1996 року було прийнято закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів України", 9 липня 1996 р. - закон "Про внесення змін і доповнень до закону України "Про цінні папери і фондову біржу".

76. Кредитно-грошова система.

Грошово-кредитна система – це форма організації грошового обігу, яка

склалась в країні історично й закріплена законодавчо, вона надає цілісності

грошовому обігу.

У структурі грошово-кредитної системи виділяють наступні елементи:

- найменування грошової одиниці (гривня, рубль, долар тощо). А загалом у

світі налічується понад 300 найменувань національних грошових

одиниць;

- види грошей. Сюди відносять види державних кредитних і паперових

грошових знаків, розмінної монети, що мають законну платіжну силу;

- масштаб цін, який представляє собою історично обумовлений елемент

грошово-кредитної системи, що визначав ваговий вміст дорогоцінних

металів у грошовій одиниці, проте за умов символічних грошей даний

елемент дещо трансформований і визначається державою у відповідному

порядку в залежності від співвідношення товарної і грошової маси,

ситуації на міжнародному фінансовому ринку тощо;

- порядок емісії грошей, їх обігу - випуск, вилучення та безперервний рух

грошей у сфері обігу й виконання ними функцій засобу обігу і засобу

платежу;

- організація готівкового обігу – складової грошового обігу, яка

представляє собою розрахунково-платіжні операції за безпосередньої

наявності готівки;

- організація безготівкових розрахунків – складова грошового обігу яка

передбачає платежі без готівки, тобто перерахування банком сум з

2

рахунків платників на рахунок отримувачів або зарахування взаємних

вимог підприємств і громадських організацій;

- порядок обміну національної валюти на іноземну і реґульований

державою валютний курс;

- інститути, що обслуговують і реґулюють грошовий обіг (Центральний

банк, комерційні банки, небанківські фінансово-кредитні установи).

Історії відомо два основних типи грошових систем: металевий обіг та

паперово-кредитна система.

Металевий обіг представлений у двох формах – біметалізм і монометалізм:

а) для біметалістичної системи характерно:

- вільна чеканка золотих і срібних монет (в окремих країнах срібло і мідь);

- фіксоване законодавством співвідношення між вартістю золота і срібла,

яке називають “біметалічною парою”;

- необмежена розмінна властивість золота і срібла.

б) для монометалізму характерним є наявність одного цінного металу в обігу у

якості грошей (здебільшого використовувалось золото, а в окремих випадках

крім золотих монет в обігу з певними обмеженнями використовувались і срібні,

тому в історії грошової системи даний період знаменувався як “кульгавий

біметалізм”).

Паперово-кредитна система, в основі якої лежать паперові та кредитні

гроші у формі банкнот і розмінних монет, монопольне право на випуск яких

законодавчо закріплене за державою, має ряд характерних рис:

- грошова одиниця у готівковій та безготівковій формах;

- значне перевищення частки безготівкового обігу порівняно з готівковим

(у найбільш розвинених країнах світу банкноти і розмінна монета

становлять менше 10% всіх грошових засобів, а в Україні ця частка

досить значна і становить близько 40%);

- масштаб цін у формі вагового вмісту грошового металу відсутній, а

купівельна спроможність грошей визначається кількістю товарів і послуг,

які можна купити на грошову одиницю;

- інфляційні процеси є постійними, невідворотними;

- посилення ролі держави у стабілізації грошового обігу загалом й

реґламентація готівкового та безготівкового обігу зокрема;

- визначення та забезпечення певного порядку обміну національної валюти

на іноземну (валютний паритет і реґульований державою валютний курс);

- посилення впливу світових фінансових ринків на стан грошово-

кредитних систем національних держав.

Об’єктами грошово-кредитної системи є готівка та безготівкові гроші.

Готівка – це форма існування грошей у вигляді грошових знаків (банкнот і

розмінних монет), що використовуються як засіб обігу і платежу й монопольне

право на випуск яких законодавчо закріплене за державою.

Банкнота (банківський білет) – це грошові знаки, випущені емісійними

банками. В сучасних банкнотах немає власної внутрішньої вартості, вони

мають примусовий офіційний курс і не можуть не прийматися під час

розрахунків.

Суб’єктами грошово-кредитної системи виступають: центральний банк,

міністерство фінансів, казначейство, органи нагляду за діяльністю банків,

інститутів, що здійснюють страхування депозитів, а також організацій, що

здійснюють контроль за грошовим обігом, комерційні банки, небанківські

фінансово-кредитні установи, нефінансовий підприємницький сектор,

домогосподарства, міжнародні фінансові організації та фінансово-кредитні

інститути інших країн.

Центральний банк – це головна ланка грошово-кредитної системи, яка

визначається статусом монопольного органу щодо постачання суспільства

необхідною кількістю грошових коштів, а також має вирішальний вплив на

стабільність національної валюти, надійність банківських установ, дієвість

платіжно-розрахункового механізму, активізацію ринкової кон’юнктури,

вирівнювання платіжного балансу, що загалом визначає ефективність

функціонування всієї економіки країни, а також має велике політичне та

економічне значення для розвитку ринкової інфраструктури.

Крім банківських установ, важливе місце у грошово-кредитних системах

переважної більшості країн належить небанківським фінансово-кредитним

інститутам, які в останні десятиліття набувають усе більшого розвитку та

починають становити серйозну конкуренцію комерційним банкам на ринку

фінансових послуг. Найбільш поширеними у розвинутих країнах видами

небанківських фінансово-кредитних установ є страхові компанії, пенсійні

фонди, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди,

лізингові та факторингові компанії.

Кредитно-грошова політика в Україні пройшла певну еволюцію. У 1993-1994 рр. вона характеризувалася активним використанням кредитів НБУ для фінансування програм Уряду і зменшенням обсягів кредитування комерційних банків. Так, у 1993-1994 рр. кредити НБУ, надані комерційним банкам, скоротилися з 11,2 до 10,8 трлн крб., а кредити Уряду зросли на 129 трлн крб. Вони становили 86 відсотків від загального обсягу емісійних кредитів проти 6 відсотків кредитів комерційним банкам на 'потреби рефінансування. Якщо емісійне кредитування стало однією з причин розгортання інфляційних про-цесів, то обмеження кредитування виробництва через банківське по-середництво зумовило посилення спаду й скорочення випуску това-рів та послуг.

Ще однією відмітною ознакою кредитно-грошової політики в Україні в цей період було незбігання офіційно проголошеної та фактичної облікової ставки НБУ. Це зумовлено наданням НБУ піль-гових кредитів деяким галузям народного господарства (наприклад, АПУ та іншим галузям для проведення заліку взаємної заборгова-ності). Проте така політика "дешевих грошей" провадилася лише щодо певних галузей народного господарства і виключно щодо дер-жавних підприємств. Недержавні підприємства могли отримати позику в комерційних банках лише під високий відсоток. Інакше кажучи, відсоткова ставка, за якою комерційні банки надавали кредит більшості клієнтів, не мала нічого спільного з фактичною обліковою ставкою. Орієнтиром для них була офіційна ставка. Крім того, "дешеві гроші" використовувалися не для інвестицій, а для "латання дирок". Отже, вони не могли позитивно вплинути на еко-номічні процеси в країні.

У 1995-1996 рр. провадилася політика жорстких грошово-кре-дитних обмежень. Вона характеризувалася:

1. Переходом до фінансування бюджетного дефіциту переваж-но за рахунок не кредитної емісії (кредити НБУ), а випуску і прода-жу державних короткострокових облігацій внутрішньої позики і зовнішнього боргу.

2. Зниженням облікової ставки НБУ у зв'язку з падінням темпів інфляції. Однак вона все ще залишається несприятливою для інвес-тицій.

3. Проведенням жорсткішої політики щодо регулювання ризику і ліквідності комерційних банків. Крім традиційних вимог дотримання комерційними банками нормативів платоспроможності та ліквідності, яка контролюється НБУ станом на початок кожного місяця, НБУ встановив вимогу щоденної звітності за показниками достатності капіталу та ліквідності на основі щоденних балансів банків.

77. Сутність фінансів та фінансова система.

Фінанси — це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами, а також між окремими державами і міжнародними економічними інститутами й організаціями щодо акумуляції та використання грошових засобів на основі розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту і національного доходу. На мікрорівні об'єктом акумуляції, використання, розподілу і перерозподілу виступають грошові доходи і фонди окремих підприємств і організацій.

Традиційно фінанси розділяють на публічні і приватні. До першої групи відносяться: державні фінанси і муніципальні фінанси|місцеві (муніципальні) фінанси. У другій групі виділяють:

• особисті фінанси та сімейні фінанси;

• фінанси малого бізнесу, корпоративні фінанси (фінанси підприємств, фінанси бізнесу), фінанси банків (банківська справа), фінанси некомерціних організацій.

Для публічних фінансів первинними є видатки, оскільки відбувається фінансування чітко регламентованих задач і функцій публічного утворення. Для приватних фінансів первинними є прибутки, оскільки вся діяльність спрямована на отримання прибутку, який у подальшому використовується особою з власними цілями.

Загальне вміння (а можливо навіть мистецтво) керувати фінансами вивчає наука фінансовий менеджмент. Управління фінансами банку вивчається у рамках науки банківська справа. Фінансові ринки вивчає наука фінансова економіка. Фінансова статистика вивчається у рамках невеликого однойменного розділу статистики. Методи обробки фінансової інформації вивчає математична наука фінансова математика. Контроль за фінансовими потоками вивчається у рамках дисципліни фінансовий контроль.

Фіна́нсова систе́ма — це сукупність урегульованих фінансово-правовими нормами окремих ланок фінансових відносин і фінансових установ, за допомогою яких держава формує, розподіляє і використовує централізовані і децентралізовані грошові фонди. Фінансова система виникла разом з появою держави і нерозривно зв'язана з її функціонуванням. За допомогою фінансової системи держава нагромаджує та використовує кошти для утримання свого апарату, а також спрямовує їх на виконання своїх функцій. Фінансова система охоплює грошові відносини між державою і підприємствами та організаціями, державою і населенням, між підприємствами і всередині них.

Основними елементами фінансової системи є: загальнодержавні фінанси; місцеві фінанси; фінанси суб'єктів господарювання усіх форм власності; фінанси невиробничої сфери діяльності; фінанси населення; фінансовий ринок; фінансова інфраструктура.

78. Державний бюджет. Бюджетна система.

Державний бюджет — основний загальнодержавний фонд централізованих коштів. За допомогою бюджету держава концентрує певну частку валового внутрішнього продукту і централізовано розподіляє її на розвиток національної економіки, для потреб соціального захисту населення, утримання органів державної влади й управління, оборони країни. В Україні державний бюджет на кожний фінансовий рік розглядається Верховною Радою України і затверджується як закон.

Державний бюджет — це система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це — щорічний баланс надходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності. У кожній країні основу державних фінансів становить бюджет, а точніше — бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджет відповідних адміністративних одиниць.

Структура бюджетної системи значною мірою залежить від державного устрою країни. Так, держава з федеральним устроєм має федеральний (державний) бюджет і бюджети складових частин федерації (штатів, земель, кантонів, республік), а також бюджети місцеві (районів, міст, сіл, — залежно від адміністративного поділу). Наприклад, у США центральне місце належить бюджетам штатів, а загальнодержавні функції (оборона, зовнішні зв'язки, загальне управління) задовольняються за рахунок федерального бюджету. У державах без федерального поділу є лише державний і місцевий бюджети. В Україні за структурою бюджетна система складається з республіканського бюджету та бюджету адміністративно-територіальних одиниць, а саме: бюджету Республіки Крим та місцевих бюджетів: обласних, районних, міських, селищних та сільських. Всі вони мають дві частини: доходи й видатки.

Кожен бюджет має свої власні джерела доходів. Джерелами доходів державного бюджету є податок на прибуток підприємств, об'єднань і організацій; податок на додану вартість; акцизні податки; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; прибутковий податок з громадян та ін., згідно з нормативами, що визначаються законодавчими актами. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок різних місцевих податків та стягнень.

Державні видатки — це сукупність грошових відносин, які складаються в процесі розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових ресурсів для фінансування основних витрат суспільства.

Структура бюджетної системи значною мірою залежить від державного устрою країни.

Так, держава з федеральним устроєм має федеральний (державний) бюджет і бюджети складових частин федерації (штатів, земель, кантонів, республік), а також бюджети місцеві (районів, міст, сіл, - залежно від адміністративного поділу). Наприклад, у США центральне місце належить бюджетам штатів, а загальнодержавні функції (оборона, зовнішні зв'язки, загальне управління ) задовольняються за рахунок федерального бюджету.

У державах без федерального поділу є лише державний і місцевий бюджети. В Україні за структурою бюджетна система складається з республіканського бюджету та бюджету адміністративно-територіальних одиниць, а саме: бюджету Республіки Крим та місцевих бюджетів: обласних, районних, міських, селищних та сільських.

Всі вони мають дві частини: доходи й видатки.

Бюдже́тна систе́ма Украї́ни — складається з державного бюджету України та місцевих бюджетів. До місцевих бюджетів належать бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

Під порушенням законодавства про бюджетну систему в Україні — діянням, яке передбачає кримінальну відповідальність — розуміється використання службовою особою бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню або в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків, а так само недотримання вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету чи пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів, як це встановлено чинним бюджетним законодавством, якщо предметом цих діянь були бюджетні кошти у великих розмірах.

79. Податкова система і податкова політика.

Податко́ва систе́ма — це сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів і внесків до бюджету і державних цільових фондів, які діють у встановленому законом порядку. Складається з прямих і непрямих податків. Прямі встановлюються безпосередньо на дохід або власність платника податків, непрямі включаються у вигляді надбавки до ціни товару і сплачуються споживачем.

Виходячи із сутності податку як категорії, можна визначити 2 функції даного поняття:

1) фіскальна – з допомогою податків формуються фінансові ресурси держави. Податки виступають основним джерелом доходів бюджетів різних рівнів. Об’єктивне існування податків як основного джерела доходів передбачає:

а) надходження їх рівномірно в календарному розрізі (рівнонапруженість);

б) стабільність надходження;

в) податки повинні рівномірно надходити по всіх територіальних рівнях;

2) розподільчо-регулююча. Сутність даної функції в тому, що процес стягнення податку обов’язково означає розподіл певного явища чи процесу між податкоплатником та державою. Причому стягнення податку призводить до скорочення реальних об’єктів оподаткування для конкретних платників податку.

Кожний податок має обов'язкові елементи. До них відносяться:

суб'єкт податку або платник — особа, на яку законом покладено обов'язок сплачувати податок;

об'єкт податку — доход або майно, з якого нараховується податок (заробітна плата, прибуток, майно, цінні папери і т.п.);

джерело податку — дохід, за рахунок якого сплачується податок;

ставка податку — розмір податку, який припадає на одиницю оподаткування (грошова одиниця доходу, одиниця земельної площі і т.п.). У практиці оподаткування розрізняють тверді, пропорційні, прогресивні і регресивні ставки податків.

Види податків:

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі і непрямі.

Прямі податки сплачуються суб'єктами податків безпосередньо й прямо пропорційно платоспроможності. Прямі поділяються на реальні та особисті. До реальних відносяться податки на землю, будинки, промислові, торгові, банківські установи та грошовий капітал. До особистих - податки на доходи фізичних та юридичних осіб (податковий, помайновий, із спадщини тощо).

На відміну від прямих, непрямі податки не зв'язані з розмірами доходів чи вартістю майна платника податків. Непрямі податки виступають у трьох видах: "акцизи", "фіскальні монопольні податки", "митні збори".

Акциз — різновид непрямого податку переважно на товари масового споживання (цигарки, алкогольні напої, сіль, цукор, сірники, автомобілі, холодильники, парфумерні вироби тощо), а також різні комунальні, транспортні, культурні та інші послуги, які мають широке розповсюдження (телефон, транспортні перевезення, авіа- і залізнодорожні квитки, демонстрація фільмів). У більшості країн Заходу непрямі податки на товари і послуги внутрішнього ринку забезпечують біля 25% всіх податкових надходжень у бюджет. Індивідуальні чи вибіркові акцизи стягуються за твердими ставками з одиниці товару. Фіскальні монопольні податки поповнюють казну за рахунок непрямого оподаткування товарів масового попиту, виробництво і реалізація яких монополізовані державою. Виник цей податок з "реалії", тобто привласнення державою виключного права на той чи інший вид діяльності. Наприклад, існує в державі монополія на виробництво алкогольних виробів. Напередодні антиалкогольної компанії цей вид монопольної державної діяльності забезпечував надходження в бюджет більше третини його суми. Практично завжди об'єктом державної монополії було також виробництво і реалізація виробів з хутра і золота.

Митні збори — це непрямі податки на імпортні, експортні і транзитні товари, тобто такі, які пересікають кордони країни. Вони сплачуються всіма, хто здійснює зовнішньоекономічні операції. В залежності від цих цілей, які переслідує держава, митні збори поділяються на "фіскальні", "протекційні", "антидемпінгові" і "пільгові".

Податко́ва полі́тика — це діяльність держави у сфері встановлення і стягнення податків. Саме через податкову політику держави відбувається становлення і розвиток податкової системи держави. Основними принципами податкової політики є фіскальна і економічна ефективність, соціальна справедливість.

80. Формування податкової системи в Україні.

Виникнення податків сягає сивої давнини. В Київській Русі податки з'являються вже в перші роки виникнення цієї держави. Давньоруські податки не запозичуються з інших країн, а мають своє власне, національне походження. Одним з найдавніших прямих податків Київської Русі, що проіснував на українських землях, було подимне. Назва походить від одиниці оподаткування - "диму". Тобто, "дому", селянського двору. Платили подимне натурою та часткового грішми. Інший древній податок - полюддя. Він збирався під час щорічних об'їздів Київської Русі князем та його дружиною. І ще одним джерелом наповнення казни було поплужне. Це земельний податок, одиницею оподаткування якого був плуг. Поплужне йшло на військові витрати, утримання велико - князівського двору та на дипломатичні місії. Цікаво, що ці три види податків так узвичаїлись, що й продовжили існувати тоді, коли Київської Русі не стало. Спочатку в землях Галицько-Волинського князівтва, а потім за часів литовсько-української та литовсько-польської держави.

Княгиня Ольга, розвиваючи і вдосконалюючи традиційну систему податків, збагачує їх оброками, втілює в життя рентні відносини. Останні стали важкою розплатою за смуту і нестабільність життя на Русі в ХІІ-ХІІІ ст. В епоху середньовіччя Русь сплачувала податки Литовській, Польській і Московській державам, час від часу, збільшуючи кількість прямих і непрямих, звичайних і надзвичайних податей, яких нараховувалося більше 30.

З XVI століття приходить в Україну так зване Магдебурзьке право, яке стає визначальним у податковому та митному регулюванні. Магдебурзьке право — це письмовий королівський дозвіл на місцеве самоврядування, куплене мешканцями окремих міст і містечок, або дароване жителям окремих міст за особливі заслуги перед короною. Міський голова чи бургомістр за Магдебурзьким правом був найвищою виконавчою та судовою особою в місті. Він мав право встановлювати розміри податків та мита, відміняти їх чи звільняти від них окремих громадян, розглядав усі майново-боргові спори і виносив по них рішення. Міське населення було особисто вільним. Ковалі, гончарі, ювеліри, крамарі об'єднувались в окремі цехи і сплачували фіксовані податки колективно.

Разом з набуттям Україною незалежності у 1991 році почала створюватися та інтенсивно розвиватися нова податкова система. Вона значною мірою відрізняється від тієї, що існувала в умовах командно адміністративної системи — з особливостями, характерними для всіх республік колишнього СРСР. Податкова система України, що формується нині, з одного боку, сягає своїм корінням у систему доходів державного бюджету колишнього СРСР, з іншого боку, потребує змін і реформ, що відповідали б вимогам становлення в країні ринкової економіки. Створена у 1991 році податкова система України зазнала численних значних змін, але так і не досягла прийнятного для уряду та суспільства стану.

За даними Світового банку за підсумками 2011 року Україна зайняла перше місце у світі за кількістю податків і зборів: український бізнес у той чи іншій формі сплачує 135 різних податків. Для порівняння, друге місце в цьому рейтингу зайняла Румунія, у неї кількість податків 113. На третьому місці перебуває Ямайка з 72 видів податків. У Гонконзі стягуються всього три податки, в Грузії, Швеції, Норвегії — чотири податки, у Сингапурі — п'ять податків. У Франції всього сім податків, у Великобританії, Чехії, Нідерландах, Португалії, Іспанії, Фінляндії — вісім податків. У США — 11. У середньому на податкову звітність та сплату податків українські підприємці витрачають 657 годин на рік.

Податкову систему України можна представити у вигляді трьох основних підсистем:

• підсистема оподаткування юридичних осіб

• підсистема оподаткування фізичних осіб

• збори в державні цільові фонди

Усі ці підсистеми знаходяться в тісному взаємозв’язку між собою, їх складають одні структурні елементи: прямі податки, непрямі податки, а також інші податки і збори.

Формування відособленої самостійної податкової системи України почалося ще в рамках колишнього СРСР. У 1991 році був прийнятий Закон УРСР «Про систему оподаткування». У цьому законі був приведений перелік загальнореспубліканських податків, зборів і обов’язкових платежів, стягнутих з юридичних і фізичних осіб. Згодом у цей Закон був внесений ряд змін і доповнень.

У 1997 році був прийнятий Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про систему оподаткування», у якому була викладена нова редакція Закону «Про систему оподаткування».

З 1 січня 2011 року набрав чинності новий Податковий кодекс України, який значно змінює систему оподаткування в Україні. З прийняттям нового кодексу втратили чинність ряд Законів України, декретів Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради України та указів президента України. У новому кодексі змінено кількість та склад загальнодержавних і місцевих податків та зборів. Згідно з Податковим кодексом в Україні в наш час[Коли?] діють 22 податки та збори, з них 17 загальнодержавних та 5 місцевих.

Загальнодержавні податки та збори.

З 1 січня 2011 року до загальнодержавних податків та зборів належать такі податки та збори[6]:

• податок на прибуток підприємств

• податок на доходи фізичних осіб

• податок на додану вартість

• акцизний податок

• збір за першу реєстрацію транспортного засобу

• екологічний податок

• рентна плата за нафту, природний газ і газовий конденсат, що видобуваються в Україні(скасовано)

• плата за користування надрами

• мито та ін.

Місцеві податки та збори

З 1 січня 2011 року до місцевих податків та зборів належать:

• податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки

• єдиний податок

• збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності

• збір за місця для паркування транспортних засобів

• туристичний збір

81. Економічне зростання та його типи.

Економі́чне зроста́ння — зміна результатів функціонування економіки. Розрізняють екстенсивне й інтенсивне економічне зростання. Екстенсивний тип зростання, здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробництва ресурсів. Інтенсивний тип — це такий, який здійснюється шляхом ефективнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва.

Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи:

• фактори пропозиції;

• фактори попиту;

• фактори розподілу.

Фактори пропозиції включають:

• кількість і якість природних ресурсів;

• кількість і якість трудових ресурсів;

• обсяг основного капіталу (основні фонди);

Саме ці фактори визначають спроможність до економічного зростання. Але слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання по суті, для чого важливим є два наступних фактори.

Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробничого потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує збільшення рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту.

Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції.

Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопов'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, зменшує витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття.

Типи економічного зростання:

• екстенсивний, який здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробничих ресурсів.

• Інтенсивний, який здійснюється шляхом ефективнішого, продуктивнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва.

• Змішаний, який поєднує інтенсивний та екстенсивні типи.

«Економі́чне ди́во» (також «економічне чудо»; англ. economic miracle) та «економічний тигр» — образні вислови, якими описують тривалі періоди стрімкого економічного зростання деяких країн та регіонів.

89. Світове господарство: поняття та етапи його розвитку.

Світове́ господа́рство — глобальна система господарств держав та недержавних утворень, що пов'язані міжнародним поділом праці і взаємодіють між собою у різних формах.

Особливістю світового господарства є його цілісність, яка забезпечується механізмом міжнародних відносин. Цілісність склалася завдяки взаємозв'язаним процесам — утворенню нових незалежних держав та інтеграції їх економік, під впливом яких формувалася сучасна політична карта світу. Цю цілісність підтримує діяльність міжнародних організацій та потужних транснаціональних корпорацій (ТНК).

Світове господарство має властивості, які не притаманні жодному з національних господарств. На відміну від територіально визначених, більш-менш однорідних за рівнем розвитку, більшою чи меншою мірою керованих національних господарських систем (комплексів) світова економіка має різнорівневу за розвитком, багатополюсну за просторовою організацією, асиметричну (через нерівноправність відносин) будову.

Вперше вони проявилися саме в господарській сфері, тому перші дослідження по глобалізації стосувалися саме дослідження глобального господарства. Підтвердженням того факту, що дослідження процесів глобалізації почалося саме зі сфери глобального господарства є те, що слово «глобалізація» було вперше вжито в 1983 році, коли Теодор Левітт (Theodore Levitt), професор Гарвардської школи бізнесу видав статтю «Глобалізація ринків» («The Globalization of Markets»). Завдяки цій статті слово «глобалізація» набуло широкого розповсюдження в Європі і США, а пізніше поширилося в усьому світі.

Також слід звернути увагу, що ці дослідження внесли певну плутанину у розробку концепції суспільства, оскільки дали підставу деяким дослідникам ототожнювати глобальне суспільство з глобальним господарством, що не є вірним, адже це те саме, що ототожнювати суспільство окремої країни світу з її народним господарством. Тому варто завжди пам'ятати, що господарство є дуже важливою сферою суспільного життя, але ним суспільне життя не обмежується.

Етапи формування світового господарства:

1 етап — зародження світового господарства в XVI-XVIII століттях на основі виникнення світового ринку та розвитку економічних відносин;

2 етап — формування світового господарства на основі розвитку великої машинної індустрії та транспорту;

3 етап — становлення нового виробництва, посилення економічної інтеграції, зміна структури світової торгівлі, формування провідних галузей господарства.

Етапи розвитку

У своєму розвитку світове господарство пройшло кілька етапів.

Доіндустріальна стадія виробництва — кінець XVII ст.

Світове господарство виникло ще на доіндустріальній стадії виробництва із зародженням між народної торгівлі й формувалося до кінця XVII ст.

Елементи виробничого підприємництва почали зароджуватися ще в XIV-XV ст. у вигляді мануфактурного виробництва (на півночі Італії та у Нідерландах), більшість продукції якого надходила на зовнішні ринки; потім широко охопили Англію, францію та інші країни, які з розвитком нової економічної системи зазнавали бурхливих соціальних і політичних революцій, що сприяли формуванню нового громадянського суспільства.

Важливе значення в становленні світового ринку мав період великих географічних відкриттів (середина XV - середина XVII ст.), тоді ж формувалися великі європейські держави, колоніальні імперії. У пошуках нових територій для збуту товарів, шляхів для розвитку зовнішніх торгових відносин було не тільки розширено міжнародний ринок, а й започатковано створення світового господарства через розвиток міжнародних виробничих зв'язків. При формуванні цього господарства відразу чітко визначилися невелика група економічно розвинених метрополій і велика група колоніальних та залежних країн. Між цими двома групами країн спочатку перева-жали позаекономічні примусові форми зв'язків, які дуже повільно еволюціонували в економічні форми, засновані на товарно-грошових відносинах.

Початок XVIII — середина XIX ст.

Характеризується подальшим розвитком виробництва товарів, зростаюча маса яких надходить у регулярний обмін між країнами; перетворенням зовнішньої торгівлі на частину національної економіки; виникненням світового ринку — вищого досягнення капіталізму.

Кінець XIX — початок XX ст.

Саме в цей період завершилося формування світової системи господарства на основі великого машинного виробництва.

Світове господарство періоду останньої третини XIX ст. - 20-х років XX ст. характеризувалося поєднанням ринкових відносин з позаекономічним примусом у взаємозв'язках між метрополіями і колоніальними та залежними країнами. Воно складалося з двох під-систем: ринкового господарства індустріально розвинених країн, які утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, найновіші науково-технічні знання, технології тощо, і малорозвиненого ринкового та доринкового господарства Колоніальних і залежних країн. Відносно дешевий машинний про-дукт ііндустріально розвинених країн зумовив поступову руйнацію ремісницького виробництва подібних товарів у відсталих країнах і послідовне перетворення цих країн на постачальників сировини. Утвердженню системи нерівноправного міжнародного поділу праці сприяли також; розвиток міжнародного транспорту і зв'язку, фор-мування світового ринку капіталів та робочої, сили.

Кінець 20-х — середина 80-х років XX ст.

Після Першої світової війни почався процес якісних змін системи світового господарства, який завершився з падінням колоніальної системи. Світова економіка розкололася на дві основні системи — соціалістичну та капіталістичну і була доповнена багатьма колоніальними країнами, які звільнилися від зовнішньоекономічної залежності. У цей період ринкова економіка суттєво трансформувалась у напрямі соціального господарювання. Щільніше почали переплітатися ринкові інструменти з державним регулюванням на макрорівні. З розвитком продуктивних сил і господарських відносин активно утверджувалась змішана економіка. Ринкову систему світового господарства в середині 80-х років XX ст. утворювало понад 160 країн, у тому числі понад ЗО індустріальне розвинутих.

З 20-х і до кінця 80-х років розвиток світового господарства ха-рактеризується історичним протистоянням двох систем - Пере-важно ринкової та переважно командно-адміністративної. У пер-шій набували подальшого розвитку ринкові відносини між усіма її складовими. Після другої світової війни внаслідок загострення су-перечностей між метрополіями і колоніальними та залежними краї-нами колоніальна система розпалася.

Частина країн, що визволилися (Китай, В'єтнам, Куба, Північна Корея, Монголія, згодом до них приєдналися Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та інші - усього понад 20 країн в Європі, Азії, Африці і Латинській Америці), увійшла до переважно командно-адміні-стративної системи світового господарства. Однак більшість країн, що визволилися, залишилися в системі переважно ринкового гос-подарства, де вони склали окрему групу країн, що розвиваються.

Кінець 80-х — початок 90-х років XX ст.

Визначальною рисою цього етапу є наростання інтеграційних процесів у виробництві, розвиток їх організаційно-економічних форм, пов'язаних з виробництвом товарів і комплектуючих у різних країнах. На формування світового господарства в 90-ті роки XX ст. вплинуло відокремлення більшості країн Східної Європи від соціалістичної системи господарювання, ліквідація Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) і розпад СРСР, утворення нових незалежних держав.

Загалом світове господарство наприкінці XX — на початку XXI ст., зберігаючи розмаїття, велику кількість суперечностей і різнопланових тенденцій, все ж є більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині XX ст., і набуває глобального характеру. Для нього стали характерними нові економічні зв'язки і відносини, розширилися митні й політичні союзи. Процес його становлення ще не завершився, оскільки продовжується поглиблений розвиток усіх факторів, що його зумовлюють.

90. Міжнародний поділ праці.

По́діл пра́ці — диференціація, спеціалізація трудової діяльності. При вертикальному поділі праці відбувається розподіл за рівнями, наприклад, розмежовується виробництво і управління підприємством. При горизонтальному поділі праці розподіляються види робіт в межах одного рівня, наприклад, виділяються виготовлення, обробка деталей виробу і збір виробу з цих деталей.

Міжнародний поділ праці — це концентрація виготовлення окремих видів товарів у тих країнах, де їхнє виробництво є економічно вигідним у зв'язку з географічним розташуванням, кліматом та наявністю природних ресурсів, а також ресурсів праці і капіталу. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг, за цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

По́діл пра́ці, суспільний поділ праці — об'єктивний процес розчленування окремих видів праці, одночасне співіснування їх у суспільному виробництві.

Поділ праці — це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі

Однак це визначення буде неповним, якщо не показати деякі особливості цього явища.

По-перше, поділ праці є історичною категорією. Це означає, що він перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний рівень розвитку продуктивних сил. Далі будуть показані історичні етапи розвитку поділу праці.

По-друге, поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами — в межах одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі розвитку суспільства.

По-третє, поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Проте він стає причиною тільки тоді, коли поділ праці відбувається одночасно з відчуженням виробників. А це означає, що виробники, між якими відбувся поділ праці, виступають як відокремлені власники. Обмежуючись певним видом виробничої діяльності, вони для задоволення своїх потреб змушені обмінювати власний продукт на інші продукти. Тільки у такий спосіб вони можуть задовольнити свої потреби. Обмін між різними власниками набуває форми товарообміну.

Категорія поділ праці відображає загальний стан суспільної праці, її зміст і характер у різних суспільно-економічних формаціях. Існують міжнародний поділ праці (між окремими державами) і поділ праці всередині країни (територіальний і галузевий). Розрізняють також загальний, частковий і одиничний поділ праці.

Види:

Загальний поділ праці виявляється у вичленуванні великих галузей господарства: промисловості, сільського господарства, торгівлі, транспорту тощо.

Частковий відповідає вичленуванню окремих галузей у цих великих галузях (у промисловості — машинобудування, хімічна, харчова тощо, в сільському господарстві — зернове господарство, овочівництво тощо).

Одиничний поділ праці має місце на кожному підприємстві, він пов'язаний із спеціалізацією даного виробництва, фаховою структурою працівників тощо.

Істотно впливає на суспільний поділ праці науково-технічна революція. Відбувається передача машині ряду виробничих функцій людини, зокрема контрольно-управлінської функції. Це викликає масову інтелектуалізацію праці й перетворює науку на безпосередню продуктивну силу.

Міжнаро́дний по́діл пра́ці — вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці між країнами, який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва. Процес спеціалізації країн на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг. Процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об'єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності.

Індустріально розвинуті країни посідають провідне місце в міжнародному поділі праці. Особливо активна діяльність транснаціональних корпорацій США та Канади, Японії, Німеччини, Великої Британії, Франції. Країни, що розвиваються, виступають у якості постачальників ресурсів для промислово розвинутих країн.

91. Міжнародна торгівля.

Міжнаро́дна торгі́вля — торгівля між резидентами різних держав. При міжнародній торгівлі товарами відбувається переміщення товарів через митні кордони різних держав. При міжнародній торгівлі послугами клієнти та ті хто надають послуги є резиденти різних країн. Результатом міжнародної торгівлі є виникнення світового ринку та міжнародний поділ праці.

Країни, які домінують у світовій торгівлі і міжнародних фінансах, передусім США, Великобританія, Японія, Швейцарія, є одночасно країнами базування транснаціонального капіталу. Саме цим обумовлена відносно висока узгодженість геополітичних інтересів їх національної еліти і світової олігархії.

Слаборозвинуті країни практично позбавлені внутрішніх джерел інвестицій і цілком залежать від транснаціонального капіталу, що зумовлює компрадорський характер їх національної еліти. Протиріччя між інтересами транснаціонального і національного капіталу вирішуються в них шляхом втягування останнього в обслуговування транснаціональних корпорацій і включення національної еліти в периферійні шари світової олігархії.

Між цими крайніми типами розташувалися інші країни, що намагаються відстояти свої національні інтереси в глобальній міжнародній конкуренції, використовувати свої конкурентні переваги для зміцнення становища у світовій економічній системі.

В сучасних умовах у міжнародній торгівлі приймають участь всі суб’єкти світового господарства. В її основі лежить міжнародний поділ праці. Розвиток міжнародної спеціалізації виробництва та поглиблення вищеназваного розподілу праці (у виді загального, часткового та одиничного) породжує різноманітність форм і напрямків міжнародної торгівлі. Глибокий вплив на неї справляє науково-технічна революція, що прискорила якісні перетворення всіх елементів продуктивних сил і зрушення в географічній та товарній структурі світових товаропотоків.

Місце міжнародної торгівлі в системі міжнародних економічних відносин визначається тим, що,

по-перше, через неї реалізуються результати всіх форм світогосподарських зв’язків – вивозу капіталу, виробничої кооперації, науково-технічного співробітництва.

По-друге, розвиток міжнародної торгівлі товарами визначає динаміку міжнародного обміну послугами.

По-третє, зростання і поглиблення міжрегіональних та міждержавних взаємозв’язків виступають важливою передумовою міжнародної економічної інтеграції.

По-четверте, міжнародна торгівля сприяє подальшому поглибленню міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації господарських зв’язків.

Міжнародну торгівлю характеризує велика кількість показників, які можна систематизувати за наступними ознаками:

• показники обсягів;

• проказники структури;

• проказники динаміки;

• показники результатів.

92. Міжнародний рух капіталів.

Міжнаро́дний рух капіта́лу — однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному ринку не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки.

В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу можна також виділити:

• відмінності у витратах виробництва

• бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження

• бажання захистити свій капітал від інфляції

• непередбачуваність економічної і політичної ситуації в країні

• прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.

З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.

Чинники, що зумовлюють міжнародний рух капіталу:

Теорія ринкової влади С.Хаймера — суб'єкт інвестиційної діяльності, що вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком. Практикуються і так звані «захисні інвестиції»: створення за кордоном виробничих потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.

Теорія інтерналізації — кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат(витрат на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати «внутрішнього характеру», тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації транскацій залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.

Концепція конкурентоспроможності галузі — пояснює міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів.

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних переваг.

Концепція оборони національного суверенітету ґрунтується на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.

Концепція валютного простору — головним стимулом переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із сильнішою валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Форми міжнародного руху капіталу:

За джерелами походження:

Офіційний капітал — засоби із державного бюджету, що переміщаються за кордон чи ті, що приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій

Приватний капітал — це засоби приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, які переміщуються за кордон чи приймаються з-за кордону згідно з рішеннями їхніх керівних органів та їхніх об'єднань.

За характером використання коштів:

• підприємницький;

• позичковий (міжнародний кредит);

• міжнародна економічна допомога.

Підприємницьким капіталом називають ті засоби, які вкладаються у виробництво з метою отримання доходу. Тоді як позичковий капітал вивозиться у вигляді множинних позик, що надаються державами, великими міжнародними банками та валютними фондами.

Підприємницький капітал фактично означає створення власником капіталу підприємства за кордоном, і в залежності від ступеня контролю за діяльністю створених на території інших країн підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції цього підприємницького капіталу.

На відміну від підприємницького капіталу, позичковий (кредитний) капітал — це надання довго- та короткострокових позик для отримання відсотка. Позичковий капітал вивозиться у вигляді будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств, шляхом придбання акцій закордонних підприємств, шляхом відкриття за кордоном власних філій або дочірніх підприємств.

У міжнародних масштабах в якості позичкового капіталу в основному використовується офіційних капітал із державних джерел, хоч міжнародне кредитування із приватних джерел також досягає значних об'ємів.

За термінами вивезення капіталу:

• короткостроковий (до одного року)

• середньостроковий (від 1 до 5 років)

• довгостроковий (більше 5 років)

За типом фінансових зобов'язань:

• кредитні операції

• інвестиційні операції

За цілями використання:

• прямі інвестиції

• портфельні інвестиції

Взагалі, інвестицією називають всі види активів (засобів), що були вкладені в господарську діяльність з метою отримання прибутку..

Портфельними інвестиціями є вклади капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору права реального контролю над об'єктом інвестування. Такими цінними паперами можуть бути акції та боргові цінні папери (облігації, векселі, боргові зобов'язання та ін.).

Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу, і мають високу ліквідність, адже цінні папери швидко можуть бути перетворені у готівку.

93. Міжнародна міграція робочої сили.

Мігра́цією робо́чої си́ли називається переміщення працездатного населення із одних країн в інші терміном більше ніж на один рік, викликане причинами економічного, політичного чи іншого характеру.

Міграція робочої сили проявляється в двох основних різновидах: еміграції та імміграції.

Еміграцією називається переселення громадян в іншу країну на постійне або довготривале тимчасове проживання. Імміграція – в'їзд в країну громадянина іншої країни на постійне чи довготривале проживання. Явище, коли іммігранти виїжджають з країни, в яку вони іммігрували, або емігранти повертаються на батьківщину називають рееміграцією.

Різниця між імміграцією з країни та еміграцією в країну називається міграційне сальдо.

У результаті міграції робочої сили був сформований світовий ринок праці. Пропозиція на цьому ринку керується ситуаціями на внутрішніх ринках праці країн-експортерів та країн-імпортерів робочої сили.

Ринок робочої сили виконує низку функцій: здійснює визначення вартості робочої сили, регулює попит і пропозицію робочої сили, зводить продавців робочої сили з покупцями, забезпечує конкуренцію між найманими працівниками (що означає мотивацію робітників до підвищення їх кваліфікаційного рівня та здешевлює ціну робочої сили), прискорює міграційні процеси в національному та інтернаціональному масштабах, сприяє виявленню шляхів та розробці заходів соціального захисту робочої сили та інші.

Оскільки міжнародна міграція робочої сили набула масового характеру, то у світі сформувалися чотири основних ринки робочої сили: США та Канада (трудові ресурси склалися завдяки іммігрантам), країни Західної та Північної Європи (використання іноземної робочої сили відбувається переважно завдяки взаємній інтеграції країн, велику роль у цьому процесі відіграло створення ЄС), країни Близького Сходу (ринок праці тут забезпечують емігранти з Єгипту, Іраку, Сирію, Йорданію, Палестини), країни Латинської Америки (рух робочої сили у цьому регіоні забезпечується завдяки взаємному переміщені робочої сили між країнами).

Міжнародна міграція робочої сили становить собою переселення працездатного населення з одних країн в інші строком більш ніж на один рік, викликане причинами економічного та іншого характеру.

Причини, які породжують міграцію робочої сили:

• загальні (визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин): інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; політична й економічна нестабільність в окремих країнах.

• специфічні (пов'язані тільки з міграцією): відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій; відносний надлишок робочої сили в багатьох країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання.

Якщо не брати до уваги примусове масове забезпечення рабів з Африки на Американський континент, то можна твердити, що основною причиною масової міграції робочої сили в минулому і сьогодні є низький рівень життя населення.

Міжнародна міграція робочої сили класифікується за наступними ознаками:

За напрямами руху:

• еміграція – виїзд робочої сили за межі країни,

• імміграція – в'їздробочої сили в країну,

• рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину на постійне проживання.

За часом:

• остаточна – виїзд населення в іншу країну на постійне місце проживання,

• тимчасова – виїзд в іншу країну на певний період часу,

• сезонна – виїзд населення в іншу країну в певну пору року і на певний термін (на проведення сільськогосподарських робіт),

• маятникова – характерна для прикордонних районів країн і проявляється в тому, що працівники живуть в одній країні, а працюють постійно чи тимчасово в іншій.

За організацією:

• добровільна – непримусове переміщення населення,

• примусова – виселення громадян із своєї країни на підставі рішення судових органів,

• організована – здійснюють спеціальні інститути згідно з національним законодавством,

• самодіяльна – нелегальне переміщення населення за межі своєї країни.

За якісним складом:

• міграція робочої сили низької кваліфікації,

• міграція робочої сили високої кваліфікації,

• міграція вчених (“відпив інтелекту”).

За професійним складом:

• міграція робітників,

• міграція спеціалістів,

• міграція представників гуманітарних професій

Нині Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава-експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які працюють за кордоном. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців. За експертними оцінками, щорічно за кордоном працює від 3 до 5 млн. громадян України, переважна більшість з яких працевлаштовуються на території інших держав нелегально.

94. Міжнародні науково-технічні зв’язки.

Формою міжнародних економічних відносин, роль яких у сучасних умовах неухильно підвищується, є міжнародні науково-технічні зв'язки. З розгортанням НТР жодна країна, який би не був у неї науково-технічний потенціал, не взмозі повністю задовольнити свої потреби у новій техніці і технології, створювати усі види наукової продукції. Саме міжнародні науково-технічні зв'язки і є тією формою, через яку здійснюється обмін науково-технічними досягненнями між різними країнами. Обсяг цього обміну неухильно збільшується. Зараз загальний обсяг науковомісткої продукції на світовому ринку досяг 2,3 млрд дол. Міжнародні науково-технічні зв'язки реалізуються шляхом торгівлі високотехнологічними та науковомісткими товарами і обміну науково-технічними знаннями та діловими послугами, або технологічного обміну. Розглянемо їх.

Торгівля високотехнологічними та науковомісткими товарами - це торгівля електронно-обчислювальною технікою, засобами зв'язку, новітніми хімічними та фармацевтичними виробами. їх виготовлення вимагає високого рівня технічної і технологічної оснащеності підприємств, на яких вони виробляються, та великих затрат на наукові дослідження. Тому переважна частина світового товарообороту такими товарами припадає на економічно розвинуті країни. Ця група країн здійснює понад 90% світового експорту та 70% світового імпорту високотехнологічних та науково-містких товарів. А серед розвинених країн провідне місце займають США, ФРН, Японія, Франція, Італія та Англія. їх питома вага становить 80% експорту і 70% імпорту таких товарів, здійснюваних розвинутими країнами. Про їх роль свідчить і такий факт. Увесь світовий ринок високотехнологічної продукції умовно поділяється на 50 макротехнологій. З них США контролюють ринок по 22 макротехнологіях, Німеччина - по 11, Японія - по 7. У загальному обсязі наукової продукції частка США становить 39%, Японії - 30%, Німеччини - 16%.

Другою формою міжнародних науково-технічних зв'язків є міжнародний технологічний обмін. Технологія - це знання, які дозволяють поліпшувати обладнання, вироби та технологічні процеси. Вони зменшують вартість продукції та приводять до впровадження нових благ. Передача технологій здійснюється через комерційні та некомерційні форми. До комерційних форм належать торгівля, патентні угоди, ліцензійні угоди, ноу-хау, франчайзинг, інжиніринг, консалтинг, контракти під ключ, контракти на управління, іноземні інвестиції у вигляді технологій. Некомерційні форми включають спільне проведення науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт, обмін спеціалістами, підготовку і перепідготовку кадрів, "відплив умів" (міграція вчених та спеціалістів), прямі зв'язки з науковими установами, проведення наукових конференцій, симпозіумів, виставок, ярмарків, навчання студентів у зарубіжних вищих навчальних закладах і ін.

При торгівлі передача нових технологій здійснюється шляхом розповсюдження проспектів, специфікацій, інформації щодо виробничого процесу і характеристик нової продукції. Найбільшим у світі експортером технології є США. Передача технологій здійснюється двом групам покупців: зарубіжним фірмам ТНК і незалежним фірмам. Першій групи покупців надаються найновіші технології, а другій - відносно застарілі.

Патентні угоди - це міжнародні торговельні угоди, згідно з якими власник патенту поступається своїми правами на використання винаходу покупцеві патенту. Як правило, покупцями патентів виступають великі корпорації.

Велику роль у розповсюдженні нових технологій відіграє міжнародне ліцензування. Воно виступає у формі торгівлі (передачі) ліцензій на винаходи, патенти, технології, ноу-хау, торгові марки тощо. Міжнародні торговельні обмінні операції ліцензіями здійснюються через укладання ліцензійних угод, які є юридичним договором, за яким ліцензіар, як продавець, надає ліцензіату, як покупцю, певні права на деякий час і за певну винагороду. Такі угоди зазвичай передбачають комплексну передачу одного або декількох патентів і пов'язаних з ними ноу-хау. Залежно від обсягу прав, що передаються, розрізняють прості, виключні та повні ліцензії. Відмінності між ними полягають у тому, що при простій ліцензії ліцензіат має право передавати її і іншим особам, тоді як при виключній ліцензії він такого права позбавляється, хоча в обох випадках має право їх самостійно використовувати. При повній ліцензії він і його втрачає. Ціна ліцензії визначається часткою продавця у прибутку покупця ліцензії.

Формою технологічного обміну є і ноу-хау. Це форма інтелектуальної власності у вигляді певної сукупності технічних, економічних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок, виробничого чи іншого досвіду, які мають комерційну цінність і необхідні для організації певного виду діяльності, але не є запатентованими. Тому ноу-хау має менший рівень захищеності. Ноу-хау трактують як певні секрети різних видів діяльності, відомості науково-технічного, економічного, фінансового, адміністративного характеру, використання яких забезпечує певні переваги тому, хто їх отримує. Це знання, комерційна цінність яких для покупця полягає не лише в їх науково-технічному змісті, а й у тому, що вони ще не стали загальним надбанням. Тому однією з ознак ноу-хау є конфіденційність, секретність таких відомостей. І ліцензійна угода, якою оформлюється передача ноу-хау, передбачає відповідальність за збереження конфіденційності інформації та відшкодування збитків у разі її порушення. Елементами ноу-хау є секрети виробництва, організації та управління, специфікації, формули, рецептура, схеми, технологічні карти виготовлення товару, техніко-економічні обґрунтування, знання у галузі маркетингу, навички проведення досліджень.

Технологічний обмін здійснюється і через франчайзинг. Це ліцензійна угода двох сторін, одна з яких надає іншій право на використання знаку для товарів або послуг, фірмового найменування або технологічного процесу, іміджу або ділової репутації, спеціалізованого устаткування. Фірма, що продає названі блага, називається франчайзер, а та, що їх купує - франчайзі. Ця форма передачі технологій зародилася у США, а потім поширилася і в інших країнах, зокрема в Європі. Про її ефективність свідчить той факт, що щорічний валовий дохід понад 800 тис. франчайзингових підприємств перевищує 1 трлн дол. Підприємства-франчайзі, як правило, в 1,5-2 рази ефективніші однопрофільних підприємств, що не використовують франчайзинг. Най відомішим и у світі фірмами-франчайзерами є "Макдональдс", "Кока-Кола", "Адідас", "Шарп" та інші.

Україна також залучається до цієї системи. У 2008 р. було підписано понад 300 франчайзингових контрактів, що охоплюють 78 галузей економіки. Більше 20 тисяч торгових точок використовують у своїй діяльності елементи франчайзингу. Однак закон, який врегулював би цю сферу діяльності, Верховною Радою України ще не прийнято, що гальмує розповсюдження цієї ефективної системи.

Науково-технічний обмін здійснюється і через угоди про надання управлінських послуг. Договір про їх надання є угодою, за якою оперативний контроль за підприємством чи фазою його діяльності надається іншому підприємству за відповідну винагороду. Функції, що виконуються за укладеною угодою, можуть включати управління виробництвом, у тому числі і відповідальність за технічний та інженерний аспекти, управління кадрами та фінансами. Це дає можливість запозичувати новини у цій сфері.

Методом передачі технології є також угоди про здачу об'єктів "під ключ". У цьому випадку корпорація, що реалізує угоду, бере на себе відповідальність за здійснення усіх або переважної частини операцій, необхідних для планування і спорудження певних об'єктів і налагодження випуску продукції. За таких умов замовник отримує повністю готовий до експлуатації об'єкт, не зазнаючи труднощів із освоєнням нової техніки. Це передпроектні, проектні та після проекти і послуги щодо розробки техніко-економічних обґрунтувань проектів, оцінки комунікацій для проекту, комплексної підготовки проекту і оцінки його вартості, робочих креслень, підготовки контрактів на будівництво, консультацій з експлуатації устаткування та ін. Такі послуги надаються спеціальними інжиніринговими фірмами, між якими нерідко практикується створення консорціумів.

Обмін науково-технічними знаннями здійснюється і через міжнародний консалтинг, яким є надання інформаційно-консультаційних послуг суб'єктам світової економіки з широкого кола питань економічної та зовнішньоекономічної діяльності. До них належать маркетингові дослідження, бізнес-планування, різні види маркетингу та менеджменту, рекомендації з організації збуту та реклами, розробка нових виробничих концепцій, розробок програм реструктуризації і приватизації та ін. Такі послуги надаються спеціалізованими та неспеціалізованими фірмами.

Розширення науково - технічних зв'язків супроводжується і посиленням конкуренції між різними країнами в пріоритетних напрямах науково-технічного прогресу. Це приводить до зміни співвідношення СИЛ між провідними країнами, що забезпечують обмін технологіями. Якщо після Другої світової війни беззаперечним лідером були США, то в сучасних умовах їх технологічна перевага значною мірою втрачена. Все більшу роль у цій сфері міжнародних економічних відносин відіграють Японія, ФРН, Франція. Останнім часом у цій сфері зростає роль Китаю.

95. Спільне підприємництво: сучасні форми.

В основі спільного підприємництва лежить об'єднання зусиль, фінансових коштів, матеріальних ресурсів та участь у прибутку, в ризику.

Спільне підприємництво здійснюється в наступних формах:

• консорціум;

• акціонерне товариство;

• міжнародні економічні організації;

• вільні економічні зони;

• спільні (російсько-іноземні) підприємства.

Консорціум (від лат. - Співучасть, сотоваріщество) - тимчасове добровільне об'єднання для вирішення конкретних завдань (наприклад, реалізація великих цільових програм і проектів). Виконавши поставлене завдання, консорціум припиняє свою діяльність або перетворюється в інший вид договірного об'єднання.

Учасники консорціуму зберігають свою господарську самостійність і можуть брати участь у діяльності інших консорціумів, асоціацій, спільних підприємств. Консорціум користується і розпоряджається майном, яким його наділяють засновники, коштами, виділеними на здійснення відповідної цільової програми або надходять з інших джерел.

Консорціум, як правило, здійснює свою діяльність на неприбутковій основі. Юридичною особою консорціум не є.

Організація консорціуму оформляється угодою. Дії всіх учасників консорціуму координує лідер консорціумів, який отримав за це відрахування від інших учасників. Лідер представляє інтереси консорціуму, але діє в межах повноважень, отриманих від інших членів. Кожен учасник консорціуму готує пропозиції на свою частку постачань, з яких потім комплектується загальна пропозиція.

Консорціум несе солідарну відповідальність перед замовником.

Міжнародні економічні організації - це міжурядові та міждержавні економічні організації, міжнародні господарські організації та об'єднання. Вони створюються на основі договорів та угод між їх засновниками.

Основною функцією міждержавної економічної організації є координація дій країн - партнерів по співпраці у виробничій, науковій та інших сферах діяльності.

Основною функцією міжнародної господарської організації є спільна господарська та координаційна діяльність у науково-виробничій сфері.

Спільне підприємство - підприємство, створене спільно різними країнами, в тому числі за участю російського та іноземного капіталу.

У сучасній практиці світового господарювання поняття "спільне підприємство" трактується досить широко, поєднуючи в собі як угоди між фірмами, що включають вимоги про участь в акціонерному капіталі спільного підприємства, так і угоди, що не включають таких вимог.

Тому у світову практику були введені поняття:

• акціонерне спільне підприємство;

• контрактне (договірне) спільне підприємство.

Акціонерне спільне підприємство створюється двома і більше учасниками у формі акціонерного товариства, в якому кожен партнер володіє певною часткою акціонерного капіталу.

Контрактне спільне підприємство не передбачає створення нової фірми для здійснення спільної діяльності. У його рамках всі відносини між сторонами-учасниками регулюються шляхом договорів. Розглядаючи спільні підприємства, важливо враховувати положення потенційних партнерів. Наприклад, фірма, яка прагне отримати джерело фінансування, є переважно малим підприємством. Вона набуває партнерські відносини з великою фірмою, яка має великі фінансові та операційні можливості. Операційні можливості для малого партнера, який прагне розширити обсяг своєї діяльності, іноді більш важливі, ніж гроші.

Велика фірма-партнер, беручи участь у спільних підприємствах, зацікавлена ​​не стільки в грошах, скільки в якомусь конкретному товарі, виробленому партнером, у сегменті ринку. Тому вона вкладає свій капітал не в рядовий пакет акцій, а в спільне підприємництво.

Створення нового діючого підприємства (фірми) для здійснення певної виробничої діяльності є основною відмінною рисою спільного підприємництва, що розглядається як партнерство, в якому кожен партнер бере активну участь у процесі вироблення рішень цього підприємства.

Європейською економічною комісією (ЄЕК) ООН виділяються такі основні обов'язки спільного підприємства:

1. наявність угоди між учасниками про спільних довгострокових цілях підприємницької діяльності;

2. об'єднання учасниками для досягнення цих довгострокових цілей активів у формі грошових коштів, основних фондів, досвіду управління, права на інтелектуальну власність і інших засобів;

3. розгляд і оцінка об'єднаних активів як капіталовкладень учасників;

4. створення самостійних органів управління, чия діяльність спрямована виключно на здійснення цих спільних цілей;

5. участь сторін в прибутках від досягнення узгоджених цілей і розділення пов'язаних із цим ризиків, обумовлених відсотком участі кожного партнера у спільних капіталовкладень.

96. Еволюція світових валютно-фінансових систем.

В своем развитии мировая валютная система прошла несколько этапов. Каждый этап отличается основными принципами функционирования системы, но имеет определенную преемственность по отношению к предыдущему.

Выделяют следующие этапы:

• Парижская валютная система (с 1867 г. по 20-е годы XX в.);

• Генуэзская валютная система (с 1922 г. по 30-е годы);

• Бреттон-Вудская валютная система (с 1944 г. по 1976 г.);

• Ямайская валютная система (с 1976—1978 годов по настоящее время).

Первая мировая валютная система сложилась стихийно в результате промышленной революции XIX века и на базе расширения международной торговли в форме золотомонетного стандарта. Данную мировую валютную систему называют Парижской в соответствии с местом, где состоялись переговоры о принципах ее функционирования. В этот период национальная и международная валютные системы были тождественны, и только золото выполняло функцию мировых денег, попадая на мировой рынок, где платежи принимались по весу.

Основными принципами золотомонетного стандарта являлись следующие:

• установлено золотое содержание национальных денежных единиц;

• золото выполняло функцию мировых денег, а следовательно, всеобщего платежного средства;

• находящиеся в обращении банкноты эмиссионных центральных банков свободно обменивались на золото. Обмен производился на базе их золотых паритетов, то есть весового количества содержащегося в них чистого золота;

• курс валюты мог отклоняться от монетных паритетов в пределах «золотых точек» (?1%, т.е. фактически являлся фиксированным валютным курсом);

• кроме золота, в международном обороте был признан английский фунт стерлингов;

• поддерживалось жесткое соотношение между национальным золотым запасом и внутренним предложением денег;

• дефицит платежных балансов покрывался золотом.

Относительную устойчивость валютных курсов обеспечивало свободное передвижение золота между странами.

Перерастание капитализма свободной конкуренции в монополистический привело к тому, что классический золотомонетный стандарт перестал соответствовать масштабам хозяйственных связей, тормозил регулирование экономики, денежной, валютной систем в интересах монополий и государства. В начале века выросла экономическая мощь США и Франции, что подорвало позиции Великобритании в МВС. Во время первой мировой войны размен банкнот на золото в капиталистических странах, кроме США, был приостановлен и золотой стандарт распался. Золото изымалось из внутреннего обращения и заменялось банкнотами, неразменными на золото. В международном платежном обороте было запрещено свободное движение золота между странами.

Окончание первой мировой войны и восстановление внешнеэкономических связей стран привели к необходимости разработки новых принципов МВС, так наступил второй этап в эволюции МВС, называемый золотодевизным стандартом или Генуэзской валютной системой. На международной конференции по экономическим и финансовым вопросам в Генуе в 1922 году отмечалось, что имеющиеся запасы золота капиталистических стран недостаточны для урегулирования расчетов по внешней торговле и других операций. Кроме золота и английского фунта стерлингов, рекомендовалось использовать так же доллар США. Обе валюты, призванные выполнять роль международного платежного средства, получили название девизных. Большинство стран, таких как Германия, Австралия, Дания, Норвегия, ввели золотодевизный стандарт.

Основные принципы Генуэзской валютной системы были аналогичны принципам предшествующей Парижской системы. Золото сохраняло роль окончательных мировых денег, оставались золотые паритеты. Однако были внесены и определенные изменения.

Золотодевизный стандарт представлял собой такую форму золотого стандарта, при которой отдельные национальные банкноты размениваются не на золото, а на валюту других стран (на девизы, размениваемые в свою очередь на золотые слитки). Таким образом, сформировалось два основных способа размена национальной валюты в золото:

• прямой — для валют, выполнявших роль девизов (фунт стерлингов, доллар);

• косвенный — для всех остальных валют данной системы.

В данной МВС использовался принцип свободноплавающих валютных курсов.

В соответствии с принципами Генуэзской системы Центральные банки стран-членов должны были поддерживать возможные значительные отклонения валютных курсов своих национальных денежных единиц, используя методы валютного регулирования (прежде всего валютные интервенции).

Распространение золотодевизного стандарта закрепило возможную зависимость одних стран от других — доллар США и английский фунт стерлингов стали основой ряда валют.

Однако девизная форма золотого стандарта просуществовали недолго. Мировой кризис 1929—1931 годов полностью разрушил данную систему. Кризис затронул и девизные валюты. В сентябре 1931 года Великобритания была вынуждена отменить золотой стандарт, а фунт стерлингов девальвировала. Это в свою очередь привело к краху валют Индии, Малайзии, Египта, ряда европейских государств, которые зависели от Англии в экономическом и валютном отношении. Позже он был отменен в Японии и в 1936 году — во Франции. В 1933 году в США размен банкнот на золото был прекращен, а вывоз золота за границу запрещен, доллар был девальвирован на 41%. Отмена золотого стандарта привела к тому, что стало осуществляться валютное обращение неразменных на золото денежных знаков, то есть кредитных денег.

Середина и конец 30-х годов были не стабильны для МВС — многие страны девальвировали свои валюты. Кризисные потрясения в валютной сфере в период валютной депрессии 1929—1933 годов наглядно показали, что мировая валютная система нуждается в реформировании.

С 1944 года наступает третий этап эволюции МВС — на Бреттон-Вудской конференции был принят золотодевиз-ный стандарт, основанный на золоте, и двух девизных валютах — долларе США и фунте стерлингов. Последним отводилась основная роль, поэтому чаще встречается название золотовалютный стандарт. Данный стандарт относился только к международной валютной системе, внутренняя денежная система функционировала на базе неразменных кредитных денег.

Основными принципами Бреттон-Вудской валютной системы являлись:

золото сохранило функцию мировых денег;

одновременно использовались резервные валюты — доллар США, английский фунт стерлингов;

Казначейство США установило обязательный размен резервных валют на золото по официальному курсу 35 долларов за 1 тройскую унцию (31,1 гр.), или 1 доллар приравнивался к 0,88571 г. золота;

каждая национальная денежная единица имела валютный паритет в золоте и долларах;

установлены фиксированные валютные курсы, отклонение от валютного паритета без разрешения МВФ допускалось только в пределе ±1%;

регулирование валютных отношений осуществляется международными валютно-кредитными организациями — Международным Валютным Фондом и Международным Банком Реконструкции и Развития;

при нарушении платежных балансов разрешалось урегулировать их золотом.

В послевоенный период, когда формировались принципы Бреттон-Вудской валютной системы, Великобритания не имела достаточных золотых запасов, чтобы фунт стерлингов мог обмениваться в золото, и практически отказалась от его функции девизной валюты.

Таким образом, Бреттон-Вудская валютная система поставила доллар в привилегированное положение, что давало экономические и политические преимущества США. На практике доллар почти монопольно опосредовал внешнеторговые расчеты. США имели право погашать дефицит платежного баланса за счет собственной национальной валюты.

В то же время любая другая страна при дефиците платежного баланса должна была расходовать золотые резервы, урезать внутреннее потребление, увеличивать экспорт.

Восстановление национальных экономик западноевропейских стран, пострадавших во время второй мировой войны, постепенно изменило расстановку сил в мировой экономике. Укрепление экономических позиций стран ЕЭС и Японии снизило конкурентоспособность США на мировых рынках. Вместе с тем все больше стран стали выходить самостоятельно на мировые рынки. В 1971 году впервые за период с 1933 года торговый баланс, а также все статьи платежного баланса США имели дефицит. Кризис доллара вынудил правительство США в августе 1971 года ввести 10% таможенную пошлину на импорт и отменить обмен доллара на золото, чем нарушались соглашения с МВФ. В середине 60-х годов фиксированные валютные курсы уже не отвечали интересам стран и стали сдерживать развитие мировой торговли.

Таким образом, данная валютная система перестала соответствовать потребностям мирового хозяйства. В конце 60-х начале 70-х годов в международной экономической системе разразился новый кризис. В 1971 г. МВФ расширил допустимый предел отклонения курса валют от паритетного до ± 2,25 %, а через год вся система фиксированных курсов рухнула.

В 1972 г. был сформирован Комитет по реформе МВС, который занимался разработкой и согласованием новых принципов ее функционирования. Современный этап развития МВС начинается с 1976 года, когда на совещании в Ямайке представители 20 стран достигли соглашения о реформировании мировой валютной системы. В 1978 году Ямайские соглашения были ратифицированы большинством стран-членов МВФ. С этого момента вступают в силу принципы системы, которая получила название Ямайская валютная система.

В соответствии с данной системой валютные отношения строятся на основании следующих принципов:

• официально отменен золотой стандарт;

• зафиксирована демонетизация золота, т. е. отмена его функции мировых денег;

• запрещены золотые паритеты — привязка валют к золоту;

• ЦБ разрешалось продавать и покупать золото как обычный товар по ценам «свободного» рынка;

• введен стандарт СДР (специальные права заимствования), который должен использоваться в качестве мировых денег, а также для установления обменных курсов валют, оценки официальных активов и др. СДР представляют собой международные условные счетные денежные единицы, которые могут выступать как международные платежные и резервные средства. Эмиссию СДР осуществляет МВФ. СДР используются для безналичных международных расчетов путем записей на специальных счетах и в качестве расчетной единицы МВФ. В функции СДР входит: регулирование платежных балансов, пополнение официальных валютных резервов, соизмерение стоимости национальных валют;

• резервными валютами официально признаны доллар США, марка ФРГ, фунт стерлингов, швейцарский франк, японская йена, французский франк;

• установлен режим свободно плавающих валютных курсов, т. е. их формирование на мировом валютном рынке на основе спроса и предложения;

• разрешено самостоятельное определение государствами режима валютного курса.

узаконено создание замкнутых валютных блоков, которые являются полноправными участниками международной валютной системы. Примером такого образования явилась Европейская валютная система (ЕВС).

Европейская валютная система (ЕВС) — это региональная валютная система, которая представляет собой совокупность экономических отношений, связанных с функционированием национальных валют в рамках европейской экономической интеграции. ЕВС — важнейшая составная часть современной МВС. Она включает три основных элемента:

а) стандарт ЭКЮ. ЭКЮ — это условная коллективная валюта, базируется на основе 12 валют ведущих стран Европы, входящих в ЕС, в 1995 г. в корзину валют еще не были введены валюты Австрии, Швеции, Финляндии. Вес каждой валюты в корзине определяется в зависимости от доли, которой располагает государство-член в ВНП ЕС и экспорте внутри Союза, поэтому самым весомым компонентом ЭКЮ — 1/3 — является немецкая марка;

б) совместно плавающий валютный курс, колеблющийся в пределах ?2,25%; с августа 1993г. в связи с обострением валютных проблем рамки колебаний расширены до ± 15% («европейская валютная змея»);

в) механизм валютных курсов и интервенций. В ЕВС осуществляется межгосударственное региональное валютное регулирование путем предоставления ЦБ стран кредитов для покрытия временного дефицита платежных балансов и расчетов, связанных с валют, интервенцией. Валютная интервенция — это вмешательство ЦБ в операции на валютном рынке с целью воздействия на курс национальной валюты путем купли-продажи государственными органами. Регулирование ЕВС и эмиссия ЭКЮ осуществлялась до 1994 г. Европейским фондом валютного сотрудничества (ЕФВС), а с 1994 г. — созданным Европейским валютным институтом (ЕВИ).

В настоящий момент в ЕВС происходит реализация «плана Делора», предполагающего введение с 1 января 1999 г. единой европейской валюты — евро. К подобному шагу были готовы Германия, Франция и Бельгия, шансы которых оцениваются в 100%. Несколько ниже потенциал Австрии, Испании, Португалии, Италии, Финляндии, Ирландии (70—80%). За ними следуют Швейцария и Дания (60—65%). Под большим вопросом присоединение к валютному союзу Великобритании (25%).

Разработан график формирования Валютного Союза и введения единой валюты. Первый этап, с весны 1998 г., — началась организация Центрального Банка (Франкфурт-на-Майне), Евросовет определил страны, которые войдут в «Зону евро». В качестве критериев отбора установлены следующие:

• темпы инфляции не должны превышать аналогичный показатель в трех странах с наименьшим ростом цен более чем в 1,5 процентных пункта;

• дефицит госбюджета не должен превышать 3% ВВП;

• государственный долг не более 60% ВВП;

обменный курс национальной валюты в течение двух лет не должен выходить за пределы колебаний, действующих в ЕВС (±15%).

Таким образом, в «Зону евро» вошли 11 стран — Австрия, Бельгия, Германия, Голландия, Испания, Ирландия, Италия, Люксембург, Португалия, Финляндия, Франция. Не вошли в «Зону евро» Греция (из-за несоответствия критериям), Дания (конституционные несоответствия), Швеция и Великобритания.

Второй этап начался с 1 января 1999 г. — обменные курсы национальных валют стран, вошедших в «Зону евро», твердо фиксируются по отношению друг к другу, евро вводится в безналичной форме, заменяя ЭКЮ в пропорции один к одному.

Третий этап начнется с 1 января 2002 г. — будет осуществляться обращение банкнот евро единого образца различных номинаций и постепенно будет происходить замена национальных денежных знаков. На четвертом этапе, с 1 июля 2002 г., национальные валюты стран-участниц полностью утратят свои функции денег.

97. Валютні ринки. Валютний курс.

Валю́тний ри́нок — ринок, на якому гроші однієї країни використовують для купівлі валюти іншої країни.

Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Сучасний валютний ринок — система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.

Слід також зауважити, що на валютному ринку здійснюється широке коло операцій з туризму, міграції капіталів, робочої сили, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередницькими і банківськими установами та фірмами. Валютний ринок охоплює також операції зі страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів і переміщення валютної ліквідності, різні заходи валютного втручання.

Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні банки, які мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують сучасні заходи зв'язку, комп'ютерну техніку. Роль тих чи інших валют на ринку визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках. Більша частина операцій припадає на долари США, англійські фунти стерлінгів, а також євро.

Основна частина валютних операцій проводиться в безготівковій формі, тобто по поточних і термінових банківських рахунках і тільки незначна частина ринку приходиться на торгівлю монетами і обмін готівкових грошей. Територіально валютні ринки прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів (Лондон, Париж, Нью-Йорк, Франкфурт-на Майні, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Амстердам, Брюссель).

З організаційного погляду валютний ринок - це система валютних бірж, комерційних банків та інших установ, що реалізують угоди з купівлі-продажу іноземної валюти. На практиці це означає поділ валютного ринку на два основні сегменти - біржовий та позабіржовий. Позабіржовий сегмент валютного ринку ще називають міжбанківським.

Біржовий ринок - це організаційно оформлений і постійно функціонуючий валютний ринок у вигляді валютної біржі. Валютна біржа - це підприємство, що організовує торги іноземною валютою та цінними паперами, вартість яких визначається в іноземній валюті.

Позабіржовий ринок - це сукупність операцій з обміну іноземної валюти, що здійснюється банками та іншими фінансовими установами без участі посередників. З організаційного погляду взаємодія між учасниками позабіржового валютного ринку - дилерами - забезпечується телефоном, телефаксом, та комп'ютерними мережами. Перевагами позабіржового валютного ринку є порівняно низька собівартість затрат на здійснення операцій з обміну іноземних валют, а також вища швидкість розрахунків. Зважаючи на це, обсяг операцій з обміну іноземних валют на міжбанківському ринку становить близько 90 %.

Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:

Операції «спот» передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.

Операції «форвард» — це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.

Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець — купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.

Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.

Валю́тний курс – вираз ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої. Фіксація валютного курсу здійснюється або відповідно до золотого паритету (гарантованим золотим змістом національної грошової одиниці), або за міжнародною угодою. При класичному золотому стандарті, тобто при вільному розміні валют на золото в центральному банку, валютний курс встановлювався в пропорціях до їх золотого вмісту.

Для конвертованих валют в основі курсу лежить валютний паритет. Проте курси валют майже ніколи не збігаються з їхнім валютним паритетом. В умовах міжнародної торгівлі і інших зовнішньоекономічних акцій співвідношення надходжень і платежів в іноземній валюті і, отже, попит і пропозиція іноземної валюти не перебуває у рівновазі. При активному платіжному балансі курси іноземних валют на валютному ринку даної країни падають, а курс національної грошової одиниці підвищується. Зворотне відбувається у разі, коли країна має пасивний платіжний баланс. Тому в більшості країн разом з твердим офіційним курсом національної валюти також існує вільний. За офіційного паритету здійснюються розрахунки центральних національних банків та інших валютно-фінансових установ між різними країнами і з міжнародними організаціями. Розрахунки між приватними особами і організаціями, виходять із зовнішньоторговельних і зовнішньоекономічних зв'язків та здійснюються по вільному курсу.

Форми валютного курсу:

Що коливається — вільно змінюється під впливом попиту і пропозиції і заснований на використанні ринкового механізму.

Плаваючий — різновид валютного курсу, що коливається, зумовлюючий використання механізму валютного регулювання. Так, для обмеження різких коливань курсів національних валют, що викликають несприятливі наслідки валютно-фінансових та економічних відносин, країни, що увійшли в Європейську валютну систему, ввели в практику узгодження відносних меж взаємних коливань валютного курсу.

Фіксований - офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, засноване на визначеннях в законодавчому порядку валютних паритетах. Він допускає закріплення змісту національних грошових одиниць безпосередньо в золоті або доларах США при строгому обмеженні коливань ринкових курсів валют в межах одного відсотка.

98. Міжнародний кредит.

Міжнародний кредит – це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, де кредиторами і позичальниками виступають суб’єкти різних країн. Суб’єктами цих відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.

Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах:

• повернення

• терміновості

• платності

• гарантованості

Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу пов’язаний з наданням суб’єктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та виплати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка.

На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжнародних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондонський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як суб’єкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми.

Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поділяють на комерційні – ті, що пов’язані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості та ін.).

Функції міжнародного кредиту:

• забезпечення перерозподілу між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню

• збільшення нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах

• прискорення реалізації товарів у світовому масштабі

У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі. Водночас він може призводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці країн-кредиторів. Надмірне залучення міжнародних кредитів та їх неефективне використання підриває платоспроможність позичальників внаслідок сплати величезних відсотків за кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення їх економічного зростання.

Різноманітність форм та видів міжнародного кредиту в найзагальніших рисах можна класифікувати за кількома головними ознаками, які характеризують окремі сторони кредитних відносин.

Форми міжнародного кредиту:

За цільовим призначенням:

• Зв’язані кредити – надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній угоді. Вони можуть бути:

• комерційні – які надаються для закупівлі певних видів товарів і послуг;

• інвестиційні – для будівництва конкретних об’єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів;

• проміжкові – для змішаних форм вивезення капіталів, товарів і послуг, наприклад, у вигляді виконання підрядних робіт (інжиніринг).

• Фінансові кредити – це кредити, які не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі.

За загальними джерелами:

• Внутрішні кредити – це кредити, що надаються національними суб’єктами для здійснення зовнішньоекономічної діяльності іншим національним суб’єктам.

• Іноземні (зовнішні) кредити – це кредити, що надаються іноземними кредиторами національним позичальникам для здійснення зовнішньоекономічних операцій.

• Змішані кредити – це кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.

За формою кредитування:

• Товарні кредити – міжнародні кредити, що надаються експортерами своїм покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття платежем у грошовій чи іншій товарній формі.

• Валютні (грошові) кредити – кредити, надані у грошовій формі: у національній або іноземній валюті.

За формою забезпечення:

• Забезпечені кредити – кредити, забезпечені нерухомістю, товарами, документами, цінними паперами, золотом та іншими цінностями як заставою.

Застава товару для одержання кредиту здійснюється в трьох формах:

• тверда застава (певна товарна маса закладається на користь банку);

• застава товару в обігу (враховується залишок товару відповідного асортименту на певну суму);

• застава товару в переробці (із заставою товару можна виробляти вироби, не передаючи їх до застави в банк).

Застава є засобом забезпечення зобов’язань за кредитною угодою, тому кредитор має право у разі невиконання боржником зобов’язань отримати компенсацію, розмір якої дорівнює вартості застави.

Бланкові кредити – кредити, надані просто під зобов’язання боржника вчасно погасити, документом при цьому виступає соло-вексель з одним підписом позичальника. Різновидами бланкових кредитів є контокорент та овердрафт. Контокорент – одна з найстаріших форм банківських операцій. Вона є особливою формою кредитної угоди, згідно з якою кредитна операція передбачає відстрочку платежу, який мав би бути здійсненим за відсутності контокорентної угоди. Це здійснюється з метою збереження у клієнтів певних коштів, які вони повинні сплачувати для вирішення інших проблем, що дає змогу прискорити обіг їх коштів, розширити операції.

В англо-саксонських країнах застосовується інша форма короткострокового кредитування, яка має спільні риси з контокорентом, - овердрафт. При наданні овердрафту банк здійснює списання коштів з рахунку клієнта у розмірах, більших ніж залишки на його рахунку, відкриваючи таким чином кредит. Принципова різниці між контокорентом і овердрафтом полягає в тому, що угода про овердрфат щоразу укладається знову і означає тільки одну домовленість про надання кредиту, тодів як за контокорентом передбачається автоматичне продовження кредитування протягом усього контокорентного періоду.

За строками:

• Надстрокові – добові, тижневі, до трьох місяців.

• Короткострокові – до 1 року.

• Середньострокові – від 1 до 5 років.

• Довгострокові – понад 5-7 років.

За валютою позики:

• у валюті країни-позичальника;

• у валюті країни-кредитора;

• у валюті третьої країни;

• у міжнародній грошовій одиниці (СПЗ, ЕКЮ та ін.).

За формою надання розрізняють:

• фінансові (готівкові) кредити – зараховуються на рахунок боржника та надходять в його розпорядження;

• акцептні кредити – застосовуються у формі акцепта тратти імпортером або банком;

• депозитні сертифікати – документи, які свідчать про вкладення грошових коштів, поміщення їх на депозитний рахунок у банк під оголошену ставку відсотка;

• облігаційні позики та ін.

За кредиторами:

• Приватні кредити – надаються приватними особами.

• Фірмові (комерційні) кредити – кредити, що надаються фірмами.

• Банківські кредити – кредити, які надаються банками, іноді посередниками (брокерами).

• Урядові (державні) кредити – кредити, надані урядовими установами від імені держави.

• Кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.

• Змішані кредити – в яких беруть участь приватні підприємства та держава, державні та міжнародні установи.

Фірмовий (комерційний) кредит є однією з найстаріших форм зовнішньоторговельного кредиту. Він є позичкою, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої у вигляді відстрочки платежу, або, іншими словами, це не що інше, як комерційний кредит у зовнішній торгівлі. Фірмовий кредит, строки якого коливаються в межах від 1 до 7 років, має декілька різновидів: вексельний кредит; аванс покупця; кредит за відкритим рахунком. Частіше всього фірмові кредити реалізують з допомогою векселя або за відкритим рахунком.

Вексельний кредит передбачає, що експортер укладає договір про продаж товару, а потім виставляє перевідний вексель на імпортера. Останній, одержавши комерційні документи, акцептує його, тобто дає згоду на оплату в строк, який на ньому вказано.