12. Технологічні можливості суспільства.

Оскільки всі ресурси обмежені, то з них доводитися обирати найнеобхідніші. Для їхнього придбання треба здійснити витрати. Ці витрати в ринковій економіці завжди зіставляються з витратами на ті товари та послуги, які можна було б придбати на ту саму суму грошей за умови, що вони були б витрачені на придбання інших товарів та послуг. До такого зіставлення удаються і певні люди, і фірми, і урядові установи перш ніж приймати якесь важливе господарче рішення.

Якщо ви купуєте будинок, то ви відмовляєтеся від можливості здійснити кругосвітню подорож або придбати автомобіль. В усякому разі, купуючи щось за гроші, ви одночасно втрачаєте якусь іншу можливість (позбавляючись альтернативи). Тим самим ви несете витрати втрачених можливостей, або альтернативні втрати. Альтернативними їх називають тому, що гроші на товари та послуги, які ви придбали, можна було б витратити на інші блага.

Поняття альтернативних витрат дає чіткий засіб виявлення обмежених ресурсів. Якщо ресурс доступний у достатній кількості, тобто його вистачає для задоволення потреб усіх бажаючих, то його альтернативні витрати дорівнюють нулю. Якщо узяти цебро піску з пустелі Сахара, то його там, як і раніше, вистачить усім. Ніхто не позбавився можливості використати ще одне чи сотні цебер піску, отже, ніхто нічим не пожертвував.

Ресурси, які мають нульові альтернативні витрати, називаються природними, або безкоштовними. Одержуючи велику кількість певних обмежених ресурсів, іншими доводиться жертвувати. Кожен вибір обмежених ресурсів веде до появи альтернативних витрат.

Припустимо, що економіка виробляє тільки два товари: гармати та ячмінь. У табл. 2.1 наведені гіпотетичні дані про гармати та ячмінь, які можуть бути вироблені із обмежених ресурсів при певному рівні.

Таблиця 2.1

ВИБІР СУСПІЛЬСТВОМ КОМБІНАЦІЙ ОБСЯГІВ ПРОДУКЦІЇ, ЩО ВИРОБЛЯЄТЬСЯ

Комбінація	Гармати, шт.	Ячмінь, т	Витрати втрачених можливостей при виробництві гармат (у тоннах ячменю)
А	0	18	0
Б	1	17	1
В	2	15	2
Г	3	12	3
Д	4	7	5
Е	5	0	7

Що ж означають наведені в табл. 2.1 дані? Якщо гіпотетична економіка відмовиться від виробництва гармат, то вона може виробити максимум 18 т ячменю з наявних у її розпорядженні ресурсів [точка А (0; 18)]. Якщо економіка не виробить ячменю, то в неї буде можливість побудувати 5 гармат (точка Е (5; 0)). Ці точки вказують на можливі комбінації максимально можливих рівнів випуску гармат та ячменю, які можна виробити за допомогою певної кількості ресурсів і за певного розвитку технологій. Ці співвідношення відображені на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Крива виробничих можливостей суспільства

Крива виробничих можливостей указує на комбінацію товарів та послуг, які можуть бути вироблені за умови використання факторів виробництва та повної віддачі. Крива демонструє доступні та недоступні комбінації обсягів виробництва. Кожна з них, яка лежить на кривій або посередині її, досяжна. Інші поєднання, які лежать поза кривою, не можуть бути досягнуті за існуючих технологій та ресурсів.

Таким чином, економіка, яка функціонує відповідно до виробничих можливостей, має повністю використовувати ресурси. З рис. 2.1 видно, що економіка, яка виробляє будь-яку комбінацію ресурсів, які лежать на кривій, є ефективною. Якщо економіка "працює" посередині кривої, то вона неефективна (економіка не зможе досягнути максимально можливого рівня виробництва), а якщо комбінація ресурсів лежить за межами кривої, то виробництво не можливе, тому що для нього немає необхідної кількості ресурсів.

Закон зростаючих альтернативних витрат

Чому крива виробничих можливостей суспільства являє собою дугу, пряму лінію? У нашому прикладі функціонувала гіпотетична економіка, яка виробляла тільки два товари: гармати та ячмінь. Такій економіці визначити альтернативні витрати дуже просто. Альтернативними витратами зростання виробництва одного товару є кількість іншого товару, яким доводиться жертвувати.

У точці А (0; 18) табл. 2.1 економіка виробляє 18 т ячменю і зовсім не виробляє гармат. Альтернативними витратами зростання виробництва гармат від 0 до 1 є 1 т ячменю, якою треба пожертвувати при переміщенні від точки А до точки Б. Альтернативними витратами виробництва ще однієї гармати є 2 т ячменю (від точки А до точки В) і т.д.

Закон зростаючих альтернативних витрат говорить, що чим більше певного товару виробляється, тим вищі його альтернативні витрати. То чому ж із зростанням виробництва збільшуються альтернативні витрати? Припустимо, що гіпотетична економіка була в стані миру і виробляла тільки ячмінь (точка А). Але почалася війна. За низького рівня виробництва гармат їхні альтернативні витрати будуть порівняно низькими. Деякі з факторів виробництва також будуть добре пристосовані для виробництва і гармат, і ячменю. Вони можуть бути переведені на складання гармат без зростання витрат. Але зі збільшенням обсягу вироблених гармат усе складнішим стає розподіл ресурсів для їхнього виробництва і альтернативні витрати зростають.

13. Форми економічних зв’язків і виробництва.

Використання економічних ресурсів здійснюється у процесі виробництва, кінцевою метою якого є задоволення потреб, тобто споживання створених благ. Ця мета може бути безпосередньою, коли той, хто виробляє продукт, сам його і споживає. А може бути і опосередкованою, коли безпосередній виробник свій продукт сам не споживає, а обмінює його на продукт іншого виробника. Залежно від цього розрізняють і форми організації виробництва. В історії людства відомі дві основні форми - натуральне виробництво і товарне виробництво. Історично першою формою було натуральне виробництво. Це така форма суспільного господарства, при якій продукт праці призначається для задоволення особистих потреб виробника і надходить у споживання шляхом прямого розподілу. Між виробництвом і споживачем існує безпосередній зв'язок. Виробничі відносини між учасниками виробництва є безпосередніми відносинами, не опосередкованими рухом продукту праці. Визнання праці, затраченої на виробництво продукту, здійснюється безпосередньо тоді, коли вона (праця) затрачується, бо продукт її безпосередньо споживається без обміну.

По-перше, для натурального виробництва характерна замкнутість. Усі види робіт, необхідних для створення благ, здійснюються у межах самого господарства. Контакти між господарськими одиницями мають спорадичний характер. Кожне господарство базується на власних виробничих ресурсах і забезпечує себе усіма необхідними для життя благами. По-друге, натуральному господарству притаманна універсалізація праці. Поділ праці перебуває на низькому рівні, кожен працівник виконує всі основні роботи. Рівень використовуваних засобів виробництва примітивний, вони малопродуктивні. За таких умов і ефективність виробничої діяльності надзвичайно низька. По-третє, натуральне виробництво характеризується консервативністю. Його основою є традиції, які передаються з покоління в покоління. Воно несприйнятливе до технічного прогресу і здійснюється, як правило, у незмінних розмірах.

Натуральне господарство було панівною формою організації суспільного виробництва протягом декількох тисячоліть, починаючи з первісного суспільства і до феодальної стадії розвитку останнього. Однак і в сучасних умовах елементи натурального виробництва зберігаються у багатьох країнах з низьким рівнем економічного розвитку (так звані країни, що розвиваються). Широко розповсюджена ця форма організації господарства і в Україні, що зумовлено як економічною кризою 1990-х років, так і фінансовою та економічною кризами 2008-2009 рр.

Другою формою організації суспільного виробництва є товарне виробництво. Це така організація суспільного господарства, при якій продукти виробляються окремими відособленими виробниками, при чому кожен спеціалізується на виробництві одного якогось продукту, а тому для задоволення суспільних потреб необхідна купівля-продаж продуктів, які стають з огляду на це товарами, на ринку. Основою товарного виробництва є суспільний поділ праці. Кожен виробник спеціалізується на виробництві якогось одного продукту. Це зумовлює спеціалізацію суспільного виробництва на рівні підприємства і всієї економіки. Розвиток поділу праці сприяє підвищенню продуктивності праці виробників і створює умови для технічної оснащеності виробництва. В той же час поділ праці формує і постійно розширює базу для обміну продуктами праці.

Другою умовою товарного виробництва є відособленість виробників. Вона базується на приватній власності і проявляється у тому, що виробники самі привласнюють результати своєї праці. Вони прагнуть відокремитись у веденні господарства, щоб поставити споживання у пряму залежність від результату своєї діяльності. Сама відособленість забезпечує наявність прямого зв'язку між рівнями виробництва і споживання, що спонукає кожного виробника підвищувати ефективність своєї виробничої діяльності. Обов'язковою умовою економічної відособленості є економічна свобода суб'єктів господарської діяльності, яка полягає у можливості вільного вибору її сфери та у праві власності на створений продукт

Характерною рисою товарного виробництва є непрямі опосередковані економічні зв'язки між виробниками. Вони розвиваються за схемою: виробництво - обмін - споживання. Створений продукт надходить на ринок для обміну на інші продукти і після цього направляється на споживання. Продаж продукту свідчить про визнання праці, затраченої на його виготовлення, як суспільно необхідної. Економічні відносини між виробниками проявляються через продукти праці або уречевлюються.

Товарне виробництво характеризується тим, що продукти створюються для обміну. Але обмін може відбуватися лише за умови, що він вигідний для всіх його учасників, тобто обмін повинен бути рівноцінним, або еквівалентним. Обмін може виступати удвох формах. Першою є обмін одного продукту на інший. Він іменується бартером. Ця форма обігу характерна для ранніх етапів розвитку товарного виробництва. Але бартер застосовується і в сучасних умовах, коли нормальне функціонування економіки порушується такими факторами, як війни, стихійні лиха, економічні кризи. Це видно на прикладі України. Кризовий стан її економіки в 1990-х роках зумовив широке використання бартеру. В умовах нинішньої кризи знову відроджуються бартерні операції.

Другою формою обміну є грошовий. При цій формі продукт обмінюється за допомогою грошей. Така форма значно прискорює і спрощує обмін. Грошовий обмін характерний для розвинутого товарного виробництва, в якому він виступає основною формою.

Товарне виробництво пройшло тривалий період розвитку. Зародилось воно ще в епоху первісно-общинного ладу декілька тисячоліть тому. Але до епохи пізнього середньовіччя відігравало незначну роль, бо основною формою організації суспільного господарства було натуральне виробництво. І тільки починаючи з XVI ст. товарне виробництво поступово перетворилося на панівну форму організації суспільного виробництва. Відповідно, розрізняють і декілька його типів: просте і розвинуте, або капіталістичне, товарне виробництво. При простому товарному виробництві продукти виробляються працею виробників і власними засобами виробництва. Продукт праці присвоюється його виробником. Це, як правило, ремісники та селяни. Оскільки використовуються примітивні технічні засоби виробництва, то ефективність такого виробництва невисока. Розвинуте, або капіталістичне, товарне виробництво - це така форма організації господарства, за якої продукти створюються працею найманих працівників, а присвоюються власником засобів виробництва, який і виступає його організатором. При такій організації виробництва всі продукти стають предметом купівлі-продажу. Таким же предметом стає і робоча сила, яку продають наймані працівники, а купують підприємці, або капіталісти. Тобто капіталістичне товарне виробництво має всезагальний характер. Для нього характерним є великі та середні господарства, які широко використовують сучасну техніку та технологію.

14. Еволюція форм вартості.

Грошова форма вартості і сутність грошей. Засобом вираження вартості всіх інших товарів в умовах розвинутого виробництва є гроші, або грошова форма вартості. Попередніми, менш розвинутими, були проста, розгорнута і загальна форми вартості.

Проста форма вартості. Обмін продуктами, як уже зазначалося, виник ще у первісному суспільстві й мав епізодичний характер. Наприклад, одна община могла обмінювати надлишок дичини на надлишок риби, що утворився в іншої общини. Ця форма вартості була не лише найпростішою, що відображала відносини між двома товаровиробниками, а й випадковою, оскільки обмін цей не мав регулярного характеру. Випадковим було й те, які продукти і в якій пропорції обмінювалися.

Розгорнута форма вартості. З розвитком виробництва відбувалося поглиблення суспільного поділу праці, що супроводжувалося зростанням її продуктивності та появою додаткового продукту. Першим великим поділом праці, як уже зазначалося, було виділення скотарських і землеробських племен, тому надлишки тварин і продукти тваринництва (м'ясо, вовна та ін.) вже не випадково, а регулярно починають обмінюватися на надлишки продукції землеробства.

Внаслідок регулярного обміну мінові пропорції набували стійкішого характеру, наближалися до витрат праці. Але оскільки товар безпосередньо обмінювався на інший, а обмін між общинами (тобто колективний обмін) з розпадом первісного ладу поступився місцем індивідуальному обміну, останній наштовхнувся на певні обмеження. Так, власник шкури тварини міг придбати зерно лише в тому разі, якщо ця шкура була потрібна власнику зерна. Тому обмін одного товару на інший нерідко ставав неможливий, вартість кожного товару не набувала кінцевого, загальноприйнятого вираження. Для цього необхідний був товар, який мав би споживчу вартість для всіх членів суспільства.

Загальна форма вартості. Розвиток виробництва, поглиблення суспільного поділу праці, розширення кола обмінюваних продуктів зумовили стихійне виділення такого товару, на який обмінювалися всі інші товари, а отже загального еквівалента. На різних етапах історичного розвитку в різних країнах і місцевостях роль загального еквівалента виконували неоднакові товари. Це були переважно продукти масового виробництва, що відігравали

вирішальну роль в економіці народів. Так, у давніх греків загальним еквівалентом була худоба, у скандинавських народів — хутро і шкури, в Монголії, у Судані й Абіссінії — сіль. На Русі тривалий час загальним еквівалентом було хутро родини куниць (хутро куниці називали куною, хутро соболя — ногатою).

Гроші — специфічний товар, який відіграє роль загального еквівалента (всезагальної обмінюваності), завдяки чому в ньому ви­ражається вартість всіх інших товарів і встановлюються виробничі відносини між суб'єктами господарювання.

З часом роль загального еквівалента закріпилася за золотом. Воно виконувало функцію грошей уже за півтора тисячоліття до нашої ери. До цього золото було звичайним товаром разом з іншими товарами. Паралельно із золотом загальним еквівалентом було й срібло. Так тривало кілька тисячоліть, і лише у другій половині XIX ст. роль грошей монопольно закріпилася за золотом. Це означало встановлення золотого стандарту.

15. Товар і його властивості.

Това́р — продукт природи і людської праці або тільки людської праці у матеріальній і нематеріальній субстанції та у формі послуг, який завдяки своїм властивостям здатен задовольняти наявні чи передбачувані суспільні потреби і призначений для обміну і купівлі-продажу; продукт праці, що виробляється не для власного споживання, а на продаж, а також матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення.

ВЛАСТИВОСТІ ТОВАРУ

З визначення товару можна зробити висновок, що він має дві властивості:

1) здатність задовольняти певну потребу людини;

2) придатність для обміну на інші товари.

Корисність речі надає їй споживної вартості. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини: одні з них задовольняють потреби у їжі (хліб, молоко, м'ясо), другі—у одязі (пальто, костюм, плаття), треті — у засобах пересування (тролейбус, автомобіль, метро), четверті — у послугах культурного призначення (книги, газети, кінофільми).

Особливе, значення в економічному житті мають споживні вартості у вигляді верстатів, інструментів, предметів праці, тобто засоби виробництва. Однак певні з них, наприклад, борошно, цукор, картопля, вугілля можуть належати і до засобів виробництва, і до предметів споживання. Якщо картоплю використовують для відгодівлі худоби або вироблення крохмалю, то її слід віднести до засобів виробництва, а якщо її варять, щоб приготувати якусь страву, то це вже предмет споживання. Критерієм є не речовий зміст споживної вартості, а її функціональне призначення. Поділ на предмети споживання і засоби виробництва має велике значення для вивчення структури валового суспільного продукту.

Споживна вартість властива не лише товарам, які набувають речової форми — хустка, чоботи, сало тощо, а й послугам — вчителя, лікаря, перукаря, актора. Особливого значення набуває така споживна вартість, як інформація. Розвиток сфери послуг свідчить про ступінь розвиненості суспільства, про те, як воно піклується про основну його цінність—людину.

Як споживні вартості товари надто різноманітні й мають задовольняти різні потреби: кава—продукт харчування, велосипед—засіб пересування. Але при всій відмінності цих товарів вони, як і всі інші товари, можуть і обмінюються один на одного. Ця властивість товару дістала назву “мінова, вартість”.

Якщо різні товари обмінюються у певних пропорціях, це означає, що між ними є щось спільне, що робить їх співмірними. Цим загальним для них є те, що вони — продукти праці. Саме та обставина, що різні споживні-вартості є результатом праці взагалі, незалежно від неконкретної форми, тобто витрат життєвої енергії розуму, нервів тощо формує вартість товару. Остання виявляється при обміні.

З цього можна зробити висновок, що в умовах суспільного поділу праці люди, займаючись певним видом діяльності (землероб, лікар, будівник, слюсар), для того щоб задовольнити свої різнобічні потреби, мають прирівнювати між собою різні види праці та обмінюватися товарами. Суспільна праця, яка втілена в товарах і проявляє себе через обмін їх, є вартістю товару. Вартість—внутрішня властивість товару. Мінова вартість є зовнішнім проявом вартості, який здійснюється через обмін одного товару на інший.

16. Гроші. Становлення і розвиток грошових відносин.

Гро́ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку, деякі національні гроші виконують функції світових.

З появою грошей завершився процес розвитку форм вартості. Гроші надали можливість вимірювати вартість усіх інших товарів, а продукти приватної праці виробників через них дістали суспільне визнання. Товарний світ поділився на товари, що перебувають у відносній формі вартості, і гроші, як загальний еквівалент. При цьому золото як грошовий матеріал завжди перебувало у еквівалентній формі вартості, затрачена на його видобування конкретна праця була безпосереднім втіленням абстрактної загальнолюдської праці, а затрачена на його виробництво приватна праця - безпосереднім втіленням суспільної праці.

Виникнення грошей відбувалось шляхом поступового, стихійного виділення із загальної маси товарів такого, який починав відігравати роль головного предмета обміну. При цьому треба зауважити, що в того товару, який стає ще і грішми, з’являється крім основної корисності (споживної вартості) як предмета побуту та споживання ще й додаткова корисність загального еквівалента.

На початкових етапах розвитку гроші були представлені певними споживчими продуктами, які виступали матеріальними носіями вартості, що дорівнювала витратам виробництва цих продуктів. Такі гроші за ознаками свого матеріального тіла отримали назву продуктових грошей.

Проте худоба, зерно, хутро та інші види продуктових грошей мали певні вади як загальний еквівалент. Це, в першу чергу, неможливість довільного поділу таких продуктів без втрати ними своїх споживчих властивостей, а також неможливість тривалого зберігання деяких з цих продуктів. Саме через ці обставини поступово почався перехід до нових грошей, які отримали назву металевих. Металеві гроші — це такі гроші, матеріальне тіло яких виготовлено з певного металу, а загальним еквівалентом вони стають завдяки великим витратам виробництва на видобуток цього металу.

Такі споживчі властивості матеріалу, з якого виготовлялись металеві гроші, як однорідність, легка подільність, здатність до тривалого зберігання та висока трудомісткість за невеликої ваги привели до того, що цей вид грошей набув значного поширення. Слід додати, що протягом історії людства різні метали визнавались у різних суспільствах як гроші. Історії відомі мідні, залізні, свинцеві, бронзові, олов’яні та інші металеві гроші. Так, залізні гроші використовували стародавні спартанці, бритти, японці, деякі африканські народи. Олов’яні вживались у стародавній Мексиці, Римській імперії, середньовічній Англії, на острові Ява. Свинцеві кульки використовувались для дрібних платежів у Північній Америці. І тільки з IV—III ст. до н. е. функції грошей перебирають на себе благородні метали — срібло та золото. При цьому протягом тривалого часу ці два метали використовувались як гроші паралельно. Через це система грошового обігу, яка базувалась на використанні як грошей двох різних металів, отримала назву біметалічної. Проте потрібно зазначити, що паралельне використання двох металів як грошей мало свої вади. Найважливіша полягала в тому, що кількісне обмінне співвідношення між цими металами мало бути закріплене державою законодавчо. У той самий час реальне обмінне співвідношення, яке визначалось співвідношенням витрат виробництва на видобуток цих металів, постійно змінювалось під впливом багатьох чинників. А це викликало необхідність постійної зміни законодавчо встановлених пропорцій обміну цих металів між собою, що фактично ніколи своєчасно та оперативно не робилось, тому призводило до значних втрат як для окремих суб’єктів економіки, так і для держави. Через це остання робила дуже багато для того, аби суспільство визнало як гроші лише один метал. І в ХІХ ст. під впливом зростання сили та могутності держави в більшості країн роль грошей монопольно була закріплена за золотом, що означало встановлення золотого стандарту та перехід від біметалічної грошової системи до монометалічної. Монометалічною називається така грошова система, в межах якої лише один певний метал визнається за матеріальну основу грошей.

Система організації металевого грошового обігу також постійно вдосконалювалась. Якщо на початкових етапах функціонування цих грошей в обігу були зливки (зливок — переплавлений у певну форму шматок металу), вага та проба яких іноді досить суттєво різнились (проба — вміст чистого металу у сплаві), то в подальшому їх замінила монета (певна кількість металу визначеної форми, ваги та проби з відповідним державним клеймом). Монета з’явилась як розвинута форма зливка і початково відрізнялась від нього лише зовнішньо. Проте за зовнішнім переходом від одного виду грошей до іншого приховується більш глибока відмінність, пов’язана з тим, що повноцінна монета — це не тільки товар, який відіграє роль загального еквівалента, але й знак вартості. У монеті не тільки міститься, а й зовні позначена наявність певної вартості чи певних витрат на її виробництво, що й надає їй можливості бути грішми — загальним еквівалентом. Тобто, з одного боку, повноцінна монета — це не стільки грошовий знак, скільки реальні гроші, а з іншого — реальні гроші виступають у цій формі саме як грошовий знак. Таким чином, повноцінна монета — це безпосередня єдність грошового знаку та реальної кількості грошей. При цьому сам по собі грошовий знак є зовнішнім відносно вмісту, позначуваного ним. Тому вміст може змінитись, а грошовий знак залишиться тим самим і буде позначати зовсім інший вміст, ніж той, що був на початку.

Повноцінна монета як певний вид грошей та форма прояву металево-грошової форми вартості являє собою зародок появи нового типу грошей — неповноцінних та нової форми грошової вартості — знаково-грошової. Але власний розвиток останньої починається тільки з моменту відокремлення грошового знака від повноцінних грошей. Її першим щаблем є монетно-знаковий, що має власні етапи розвитку. Першим з них став обіг неповновагових монет з дорогоцінних металів, які втратили частину ваги внаслідок природного стирання у процесі обміну. Особливість, з огляду на яку в обігу неповновагова монета може представляти повновагову, потім була використана для цілеспрямованого випуску неповноцінних монет з неблагородних металів, поява яких стала ознакою переходу до другого етапу монетно-знакової форми грошової вартості. Перехід до неповноцінних монет дозволив не тільки уникнути втрат, пов’язаних зі стиранням монети з дорогоцінних металів, але й дав змогу значно зменшити потребу у видобутку самих цих металів, що дозволило більш доцільно використати виробничі ресурси суспільства. Через значно менші витрати виробництва на виготовлення неповноцінних монет їх реальний вартісний зміст уже майже зник. Залишився лише його грошовий знак, який позначений на матеріальному тілі, що просто нагадує матеріальне тіло попередника. З переходом до паперових грошей зникає і будь-який натяк на цю згадку, а грошовий знак остаточно відокремлюється від реальної вартості, позначуваної ним.

Паперові гроші —це такі гроші, які є лише знаками вартості, виготовленими з паперу, і які заміщують в обігу певну кількість повноцінних грошей. Паперові гроші початково випускалися державними казначействами у формі казначейських білетів для покриття дефіциту державного бюджету і були обов’язковими для приймання за всіма видами платежів відповідно до того номіналу, який на них зазначався.

Якщо монетно-знакова форма грошової вартості являє собою початок зникання реального вартісного змісту грошей, то паперово-знакова значно розширює і поглиблює цей процес. Паперові гроші є моментом заперечення реальної вартості, оскільки паперові гроші — це не стільки реальна вартість, скільки знаки вартості. Оскільки реальна вартість паперових грошей майже відсутня, то запровадження їх в обіг відбувалося на основі законодавчого зобов’язання та відповідного примусу з боку держави. При цьому методом підтримання їх примусового курсу на початкових етапах запровадження було часткове збереження їх обміну на золото. Тобто реальна вартість паперових грошей зникає настільки, наскільки грошові знаки перестають мати внутрішню вартість, але зберігається тією мірою, якою залишається зв’язок руху повноцінних грошей з цими знаками.

Дальшим запереченням реального вартісного змісту повноцінних грошей є кредитні гроші. Кредитні гроші — це такі гроші, які являють собою боргові зобов’язання суб’єктів економіки і завдяки цьому виконують роль знаків вартості в обігу. Першою формою кредитних грошей став вексель. Вексель — це торгове боргове зобов’язання, яке передбачає сплату певної суми грошей певною особою у визначений строк. Поява векселя зумовлена продажем товарів у кредит, коли покупець, не маючи в даний момент грошей, зобов’язується сплатити їх продавцю за отриманий від останнього товар тоді, коли гроші в нього з’являться. Тобто продавець стає кредитором, а покупець боржником. У цьому разі отриманим від власного боржника зобов’язанням кредитор сам може розрахуватись за придбані ним товари у третіх осіб, поставивши попередньо на векселі свій іменний підпис — індосамент. Таким чином векселі переходять із рук у руки і породжують вексельний обіг. Однак його межі дуже вузькі, оскільки не всі продавці можуть погодитись отримати у сплату за свій товар боргове зобов’язання невідомої особи. Цю проблему вирішила поява банкноти — боргового зобов’язання (векселя) банку. Банки, скуповуючи звичайні векселі, розплачуювались за них своїми власними векселями. У цьому разі векселедавцем виступала не окрема особа, а банк, який був не тільки більш відомим, а й більш платоспроможним, ніж будь-який інший комерційний векселедавець, що давало змогу значно розширити сферу кредитних відносин.

Поява кредитних грошей, з одного боку, заперечує повноцінні гроші у такій їх істотній функції, як засіб обігу, оскільки в обмін на товар замість грошей видається боргове зобов’язання, а з іншого — останнє саме починає обертатися. На основі вексельного обігу виникає банкнота, що починає функціонувати і як звичайний засіб обігу. Саме тому рух кредитних і паперових грошей поєднується в єдине ціле. Нині випуском паперових грошей займається не казначейство, а центральний банк відповідної країни, який випускає власні боргові зобов’язання (монети та банкноти). Це приводить до того, що паперові гроші перетворюються за сучасних умов на кредитно-паперові, економічною основою яких є боргові зобов’язання держави в цілому. З припиненням вільного обміну паперових грошей на золото за твердо встановленим курсом воно перестає навіть номінально бути загальним еквівалентом, залишаючись при цьому звичайним товаром. Тобто втрачається останній зв’язок реальної вартості з її знаком на боці загального еквівалента у формулі обміну (х товару А = у товару Б).

Потрібно зазначити, що і нині процес розвитку матеріальної основи грошової форми вартості не припинився. Сьогодні у грошовому обігу все більше відбувається заміна руху навіть кредитно-паперових знаків вартості (монети та банкноти), які є борговими зобов’язаннями центральних банків відповідних країн, на рух певних доручень (чеки, квитанції тощо).

Виникнення цих доручень є результатом існування депозитів, тобто внесків певних сум грошей клієнтів банку на власний рахунок у цьому банку, а чеки та квитанції є дорученнями банку перерахувати кошти з належного власникові рахунку на інший. Усе це дає підстави говорити про появу нового різновиду кредитних грошей — грошей депозитних, які існують у формі записів на банківському рахунку, і хоча самі по собі ці доручення ще вільно не обертаються, але така перспектива не виключена.

Також досить значного поширення у промислово розвинутих країнах набули кредитні картки, що являють собою пластиковий носій, на якому записана в електронній формі інформація про розміри кредиту, що наданий власнику картки банком. У цьому разі під час купівлі товарів продавець відразу одержує свої гроші від банку, а покупець — банківський кредит на суму конкретної покупки. Через певний час цей кредит має бути повністю погашений власником картки. Кредитні картки є іменними і не обертаються.

Починають широко застосовуватися також і дебетні картки. Вони не тільки виконують усі функції кредитних, але й дозволяють попередньо вносити гроші на рахунки своїх власників. Сфера поширення дебетних карток поки що не велика, але активно розвивається. Потрібно зазначити, що кредитні та дебетні картки є носіями електронної інформації, а тому нині все частіше говорять про появу електронних грошей, які, будучи одним з різновидів депозитних грошей, існують у вигляді електронного запису в пам’яті банківського комп’ютера.

Розглянутий вище процес характеризує логіку історичного розвитку грошової форми вартості. Він є одночасно і логічним, оскільки відображає закономірний рух, і історичним, оскільки фіксує реальні історичні переходи. Інакше кажучи, у ньому реалізовано єдність логічного та історичного. Узагальнено цей процес та його етапи може бути подано у вигляді такої логіко-історичної схеми еволюції грошової форми вартості:

А. Товарно-продуктово-грошовий етап.

Б. Товарно-металево-грошовий етап [а) металево-зливковий; б) металево-монетний].

В. Знаково-грошовий етап [а) монетно-знаковий; б) паперово-знаковий; в) кредитно-паперово-знаковий; г) кредитно-паперово-електронно-знаковий].

Відповідно до розвитку грошової форми вартості можна виділити два найважливіших типи грошей: повноцінні та неповноцінні. Повноцінні гроші — це ті, які є загальним еквівалентом завдяки витратам виробництва на виготовлення їх матеріалу на рівні номінального знака вартості, який на них позначений. До повноцінних належать продуктові та ті металеві гроші, які виготовлені з благородних металів. Неповноцінні гроші — це ті, витрати на виготовлення яких є значно меншими ніж той номінальний знак вартості, який на них позначений. До них належать монети з недорогоцінних металів, паперові та всі види кредитних грошей.

17. Сутність ринку та умови його функціонування.

Ринок є невід'ємним компонентом товарного виробництва, організаційною формою його існування. Історія ринку (як і товарного виробництва) налічує близько 6-7 тис. років. Найважливішими умовами його виникнення є суспільний поділ праці й економічна відокремленість товаровиробників. Формування ринку відбулося у процесі поглиблення суспільного поділу праці, що призводить до підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів. На його основі виникають виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами праці. Однак такої загальноекономічної умови ще не достатньо для розуміння причин виникнення ринку.

Для формування ринку необхідна економічна відокремленість, відособленість виробників, тобто повна економічна свобода, господарська самостійність та відповідальність товаровиробників. Таку відокремленість, господарську свободу створює приватна власність. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних економічних інтересів виробника. Тому економічна відокремленість виробників невіддільна від приватної власності на засоби виробництва і вироблювану продукцію. Об'єкти приватної власності в сучасних умовах різноманітні, що відкриває широкі можливості для розвитку ринкових відносин, підприємницької діяльності.

Отже, ринок як конкретна форма товарного обміну виник у процесі розвитку товарного виробництва, як його невід'ємна складова частина. З розвитком товарно-грошових відносин трансформувалось і саме поняття "ринок". Це одна із причин існування такої множини визначення сутності ринку.

У сучасній економічній літературі найпоширенішим є визначення ринку як сфери обміну, організованого за об'єктивними законами товарного виробництва і обігу. Ринок представляється як впорядкована структура, що забезпечує нормальну взаємодію продавців (постачальників) і покупців (пред'явників попиту). Так, у відомому підручнику "Економіко" стверджується, що ринок - "це інститут або механізм, що зводить докупи покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг".

Це вузьке розуміння сутності ринку. Воно обмежує поняття ринку тільки сферою обміну. У широкому ж розумінні ринок означає певну історично визначену форму організації економічного життя суспільства, характерними ознаками якого є:

1) реальне функціонування різноманітних форм власності та форм господарювання, тобто нормальне існування індивідуальної приватної власності, колективної власності (у формі кооперативної, акціонерної), державної власності, комунальної власності, змішаної форми власності;

2) свобода підприємницької діяльності, тобто повна самостійність суб'єктів господарської діяльності, економічна відповідальність і раціоналізм. Комерційний характер взаємодії суб'єктів господарювання ринку;

3) вільне ціноутворення, що унеможливлює адміністративне втручання держави або будь-яких інших органів у процес встановлення цін на переважну частину засобів виробництва та інших виробничих ресурсів, а також на споживчі товари та послуги. Тобто, самостійне встановлення товаровиробником цін на товари та послуги з урахуванням споживацького попиту. Вільне ціноутворення є необхідним засобом формування незалежних товаровиробників, створення стимулів для розвитку виробництва відповідно до ринкових потреб, залучення ринкової конкуренції;

4) вільний вибір контрагентів - покупців (пред'явників попиту) і продавців (постачальників) товарів та послуг. Кожний товаровиробник самостійно визначає, що виробляти і кому реалізувати вироблений товар, а кожний споживач - у кого його купувати;

5) конкуренція (економічне суперництво) між різними суб'єктами підприємницької діяльності за найбільш вигідні умови виробництва, купівлі та продажу товарів і послуг, за одержання найбільшого прибутку. Вона регулює ціни і обсяг виробництва товарів та послуг.

За допомогою ринкової ціни конкуренція забезпечує збалансоване співвідношення між суспільними потребами і суспільним виробництвом;

6) вільне переміщення капіталів між галузями економіки і регіонами;

7) відкритість національної економіки світовим інтеграційним процесам, орієнтація її на міжнародний поділ праці, можливість міграції робочої сили, товарів і капіталу.

З огляду на це можна дійти висновку: ринок — це сукупність економічних відносин, що виникають між суб'єктами господарської діяльності у процесі виробництва й розподілу економічних благ, обміну результатами виробництва, товарного обігу на основі об'єктивних законів товарного господарства.

Ринок - це механізм координації різноманітної господарської діяльності самостійних економічних суб'єктів через систему цін і конкуренції. Він забезпечує зв'язок між виробниками і споживачами на взаємовигідних умовах, рівновагу попиту і пропозиції, пропорційність відтворювального процесу, його цілісність.

Для формування і ефективного функціонування реального ринку необхідні такі умови:

1) повна свобода господарської, підприємницької діяльності суб'єктів ринкових відносин. Для цього мають існувати різноманітні власники: індивідуальні, приватні, кооперативні, акціонерні, державні, змішані;

2) вільні ринкові ціни, які встановлюються у процесі економічної конкуренції. Ціни на ринку формуються під впливом співвідношення попиту та пропозиції. За допомогою вільних цін в умовах здорової конкуренції здійснюється еквівалентний обмін товарів, відтворюється рівновага в економіці;

3) здорова конкуренція між різними суб'єктами господарської діяльності, яка надає усім їм можливість вільного вибору контрагентів - покупців, постачальників. Вона має становити необмежену кількість продавців і покупців (конкурентів);

4) вільний доступ до реальної інформації про ринок і Його суб'єктів (правової, нормативно-довідкової, науково-технологічної, комерційної, маркетингової). Якщо інформації бракує, то товаровиробник не може приймати раціонально обґрунтованих рішень, а відтак, перемагати в конкурентній боротьбі.

5) державне регулювання ринку - розробка і реалізація державних програм, здійснення ефективної фінансово-кредитної, інвестиційної, податкової, валютної політики, яка стимулює підприємницьку діяльність;

6) розвинуте антимонопольне законодавство, проведення ефективної антимонопольної політики;

7) наявність розвинутої ринкової інфраструктури, яка забезпечує ефективне функціонування ринку;

8) поступова інтеграція національної економіки у світове господарство, орієнтація її на міжнародний поділ праці;

9) забезпечення соціального захисту населення. Для цього потрібно чітко визначити масштаби негативних соціально-економічних процесів: інфляція, безробіття, зростання цін, зниження доходів населення, їх вплив на різні соціальні верстви та основні засоби послаблення або повного усунення негативного впливу ринкових відносин.

Соціальна політика держави має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування й розвитку суспільного життя.

Подібні сприятливі умови для формування ринку, розвитку ринкових відносин можуть створити суспільство і держава.

18. Структура ринку. Критерії розмежування.

Ринок – будь-яка інституція або механізм, що забезпечує зв’язок покупців і продавців певного товару або послуги.

Поняття ринку вiдображає сутнiсть економiчних вiдносин, що виникають мiж суб'єктами економiчної системи (виробниками i покупцями) з приводу обмiну результатами i умовами (факторами) виробництва. Економiчнi вiдносини завжди проявляються як економiчнi iнтереси (усвiдомленi людиною потреби, спонукальнi мотиви господарської дiяльностi). Тому ринок - поняття, яке вiдображає процес взаємодiї економiчних iнтересiв суб'єктiв господарської системи.

Ринок виступає як сукупнiсть форм i органiзацiї спiвробiтництва людей один з одним, призначених для того, щоб звести разом з комерцiйною метою продавцiв та покупцiв, а також надати можливiсть першим продати, другим - купити товар. Тобто це мiсце добровiльних угод, де продаж товарiв вiдбувається лише в тому випадку, коли обидві сторони - продавець i покупець - знаходять компромiс, який проявляється в цiні.

Основними ознаками, що визначають суть ринку, є:

• доступнiсть для будь-якого споживача всiх товарiв, представлених на ринку (вiдсутнiсть фондування, карток, талонiв та iнших обмежуючих форм розподiлу);

• необмежена кiлькiсть конкурентiв, абсолютно вiльний вхiд у ринок та вихiд з нього;

• повна iнформацiя учасникiв конкуренцiї щодо пропозицiї, попиту, цiн, норм прибутку та iн.;

• свобода реалiзацiї товарiв i послуг, вибору товарiв споживачем та прийняття рiшень;

• пануючий диктат споживача.

Структура ринку — це організаційна будова, що характеризує співвідношення між його елементами з їх власним порядком, способами зв’язку та закономірностями свого розвитку. Ознаками будь-якої структури є: тісний зв’язок елементів; визначена усталеність цих зв’язків; цілісність, сполучність даних елементів. Сукупність усіх ринків, незалежно від критеріїв, що досить різноманітні, утворює систему ринків.

Принципи класифікації ринку

Можна виділити такі критерії для характеристики структури і системи ринку: - за об’єктами: ринок товарів і послуг (споживчий ринок); ринок робочої сили; ринок засобів виробництва; ринок цінних паперів, валюти; ринок науково-технічних розробок, патентів; ринок інформації; ринок обігових коштів; ринок окремих товарів або товарних груп (м’яса, одягу, взуття); ринок ліцензій та ін.;

• за суб’єктами: ринок покупців; ринок продавців; ринок державних структур; ринок проміжних продавців-посередників;

• за географічним положенням: місцевий (локальний) ринок; регіональний ринок; національний ринок; світовий ринок;

• за галузями: автомобільний ринок; комп’ютерний ринок і т. д.;

• за характером продажу: оптовий ринок; роздрібний ринок;

• за ступенем зрілості: нерозвинутий ринок; ринок, що формується; розвинутий ринок;

• за ступенем обмеженості конкуренції: вільний ринок; монополістичний ринок; олігополістичний ринок; змішаний ринок;

• за відповідністю чинному законодавству: легальний ринок; нелегальний («чорний») ринок.

19. Ринкова інфраструктура: зміст та елементи.

Ри́нкова інфраструкту́ра — це різні установи, підприємства, організації, що обслуговують різноманітні види ринків, створюють сприятливі умови для їхнього ефективного функціонування. Це — біржі, банки, фінансово-кредитні посередники, комерційні фонди, страхові агенції, служби зайнятості, торговельні та інші організації, кожна з яких діє у своїй сфері.

Ринкова інфраструктура значно полегшує і спрощує обіг товарів, послуг, природних ресурсів, грошей та цінних паперів, дає змогу доцільніше розподіляти й використовувати трудові ресурси, оптимальніше вкладати й використовувати капітал, створює безпечніші умови для діяльності ринкових установ.

Важливу роль у ринковій інфраструктурі відіграють посередники. Оскільки ринок є місцем співпраці двох основних суб'єктів — виробника і споживача, рух товарів та послуг від виробника до покупця потребує не лише певного часу, а й значних зусиль досвідчених саме у цій справі людей. Якщо всіма такими питаннями займатиметься сам виробник, то ефективність його роботи буде надто низькою через значні витрати часу й ресурсів. Зайвий час і ресурси витрачав би й споживач, шукаючи необхідні йому товари та послуги. Тому на допомогу їм приходять посередники.

Посередники — це юридичні або фізичні особи (фірми чи окремі підприємці), які представляють інтереси виробника та споживача чи діють від їхнього імені на різних видах ринків. Їхнє завдання — наблизити двох основних учасників ринку.

Інфраструктура ринку - комлекс інститутів,служб,підприємств,організацій,які забезпечують нормальний режим безперебійного функціонування ринку. Будова інфраструктури ринку дуже складна,тому варто розглянути її складові елементи,які можна подати у вигляді підсистем:

організаційно-технічна:

• Товарні біржі

• Оптові ринки

• Аукціони

• Торговельно-промислові палати

• Сервісні центри

• Ріелтерські фірми

Фінансово-кредитна:

• Банки

• Фондові біржі

• Валютні біржі

• Страхові компанії

• Ощадні каси

• Ломбарди та ін..

державно-регулятивна (законодавче регулювання ринкових відносин):

• Біржі праці

• Ліцензування

• Оподаткування

• Митна система

науково-дослідне та інформаційне забезпечення:

• Консалтингові компанії

• Інформаційні агентства

• Рекламні агентства

• Юридичні контори

Інфраструктура ринку покликана забезпечувати цивілізовані стосунки між суб’єктами через свої функції:

• створення умов для ділових контрактів підприємств

• регулювання руху робочої сили

• здійснення маркетингового,інформаційного та рекламного обслуговування

• підвищення оперативності,ефективності роботи суб’єктів ринку

• Забезпечення фінансової підтримки і кредитування підприємств

• правове та економічне консультування підприємств,захист їх інтересів у державних та інших структурах

• страховий захист підприємницької діяльності

• сприяння матеріально-технічному забезпеченню і реалізації товарів і послуг.

20. Особливості формування ринкової інфраструктури в Україні.

Складність процесу формування сучасної інфраструктури в Україні зумовлена низкою обставин:

• багато інституцій інфраструктури формується вперше. Це стосується передусім фінансових посередників, які в Україні були зорієнтовані передусім на обслуговування приватизації, що не дало змоги їм повністю виконувати свої класичні функції -залучення вільних коштів та їхнє інвестування в економіку;

• деякі інститути відроджуються, як-от біржові. Відродження біржових структур має свої проблеми. Зокрема невизначена ситуація з фондовими біржами. Фондовий ринок ще не сформувався, і фондові біржі об´єктивно не є барометром стану економіки;

• інститути, що існували в директивній економіці (наприклад, банки), зазнають серйозних змін, щоб пристосуватися до виконання нових функцій в інфраструктурі ринкової економіки:

• недостатність законодавчого забезпечення ринкових перетворень в Україні, його нестійкість.

Інфраструктура є важливим чинником, що визначає умови ринкового реформування економіки. Вона забезпечує нормальний хід економічних перетворень, а відсутність прирікає їх на неефективність. Тому потрібна особлива увага до всіх елементів інфраструктури, бо тільки це забезпечить реалізацію ринкових реформ.

Бурхливий розвиток різних бірж в Україні пов´язаний з тим, що наприкінці 80-х років ще союзний уряд надав підприємствам право реалізації "зайвих" товарно-сировинних цінностей за вільними цінами. Це, а також законодавча неврегульованість діяльності бірж, дало змогу господарській номенклатурі привласнити величезні спекулятивні прибутки від перепродажу ресурсів.

Українські біржі не відповідають світовим стандартам і за якісними показниками: часткою біржових товарів у загальному обсязі біржової торгівлі; розумінням "універсальності" в біржовій справі; домінуванням нерухомості в біржовій торгівлі.

Формування елементів фінансової інфраструктури

Створення ефективної фінансової системи є основою переходу від командної економіки до ринкової, тому країнам у процесі ринкової трансформації потрібно приділити велику увагу фінансовим реформам як одному із шляхів досягнення економічної стабілізації.

Україна, як і більшість постсоціалістичних країн пішла шляхом створення банківсько-орієнтованої моделі структурної організації фінансової системи, за основу якої взято німецьку модель універсального фінансування комерційними банками, її втіленню сприяло, по-перше, те що банки функціювали і за радянських часів, аринок цінних паперів танебанківські фінансові інститути потрібно було створювати заново; по-друге, бажання країн швидше адаптувати власне банківське законодавство до директив Європейського Союзу стосовно ринку банківських і фінансових послуг з метою подальшої інтеграції в ЄС.

До того ж, багато науковців відстоюють позицію розвитку лише банківської системи, аргументуючи це тим, що вона здатна повністю забезпечити ефективний перерозподіл фінансових ресурсів. Наголошують саме на універсалізації банківських установ, які надають повний і широкий спектр фінансових послуг. Проте, навіть враховуючи світові тенденції до універсалізації банків, концентрацію діяльності в кількох (трьох, максимум п´ятьох) сферах вважають оптимальною для будь-якого суб´єкта-господарника і фінансового також. Якщо приділити увагу всім сферам одночасно, то втрачаються пріоритети, що в подальшому призводить до зменшення ефективності діяльності такого суб´єкта. Банківським структурам у перехідних економіках із недостатнім рівнем капіталізації нелегко розширювати сферу послуг, оскільки керувати універсальними банками і контролювати їхню діяльність набагато складніше, ніж спеціалізованими установами. Тому в країнах з перехідною економікою зростає роль небанківських фінансових інститутів, оскільки вони краще, ніж банки, пристосовані для фінансування заходів із високим ступенем ризику, а саме такий ризик нерозривно пов´язаний із процесом економічних змін.

Структуру фінансової системи сучасної України характеризують:

• порівняно низький рівень фінансового посередництва;

• домінування банківської системи в структурі фінансового сектору;

• низька участь небанківських фінансових інститутів у фінансовому посередництві;

• незначна роль ринку цінних паперів.

Україна, як і більшість країн колишнього соціалістичного табору, розпочала реформування фінансової ситеми з банківництва, створення дворівневої банківської системи.

Банки існували ще в рамках командно-адміністративної системи, як державні галузеві банки: Промбудбанк, Агропромбанк, Ощадбанк, Жилсоцбанк і Зовнішекономбанк. Вони були перетворені на комерційні банки. Відповідно: Промінвест, АКБ "Україна", Ощадбанк, Укрсоцбанк і Укрексімбанк. До того ж Ощадбанк і Укрексімбанк залишились у державній власності. Поряд з цим створювалися незалежні комерційні банки, багато з них розорилося і на 01.12.2003 р. їх було 184; 28 з них було створено за участю іноземного капіталу. Фактично діяло 155 комерційних банків. Рівень концентрації капіталу в банківській сфері дуже високий: на сім найбільших банків (менше 4% кількості) припадає половина всіх банківських активів. Домінують "п´ять старих" правонаступників колишніх державних банків - за обсягом кредитів і за кількістю філій у регіонах. Ще однією рисою банківської системи України є нерівномірність розміщення: на Київ і Київську область припадає майже 50% від усієї кількості комерційних банків з частками: у статутному фонді - 55%, а в сумарних активах - 51%.

На початку 1990-х років відбулося становлення інститутів небанківського фінансового сектору: процеси приватизації зумовили потребу створення інвестиційних фондів та компаній, довірчих товариств; пенсійна реформа передбачала формування накопичувальної системи, функціювання якої забезпечують пенсійні фонди, недержавні також; потреба страхування в умовах підвищеного ризику в контексті економічних реформ дала підґрунтя для діяльності страхових компаній; з метою пожвавлення малого і середнього бізнесу та полегшення наслідків малозабезпеченості населення створювалися кредитні спілки ті інші установи з мікрокредитування.

Однак Україна ще на початковому етапі становлення усіх інститутів: тут триває формування нормативно-правової бази, відбувається перерозподіл повноважень щодо регулювання та контролю за діяльністю небанківських фінансових інститутів між різними органами. Небанківські інститути набагато менше законодавче впорядковані й керовані порівняно з банківськими, частина створених структур або "простоює", або займається невластивою їм справою.

Після скандалів у першій половині 90-х років з "фінансовими пірамідами", у результаті чого постраждало близько 4 млн. довірливих вкладників (сума втрат - 132 млн. доларів США) була підірвана довіра до довірчих товариств (Іпрастів).

Невластивими для них функціями займалися в Україні інвестиційні фонди і компанії. Не маючи реального ґрунту для виконання своїх безпосередніх функцій, як інституційні інвестори, вони були змушені займатися акумулюванням приватизаційних сертифікатів та вкладанням їх у цінні папери приватизованих підприємств. Як відомо, активи інвестиційних фондів перетворилися на пакети низьколіквідних акцій, що дуже ускладнило їхні можливості навіть розрахуватися з власниками інвестиційних сертифікатів. На початку 2003 р. в Україні налічувалось 135 інвестиційних фондів із загальною балансовою вартістю 364,7 млн. грн. їхніми учасниками стали понад 20 млн. громадян України.

Почали відроджуватися кредитні спілки, які мають тривалу історію в Україні (на 0 1 .09. 1 9 1 9 р: налічувалося 33 тисячі кредитних та ощадно-позичкових кооперативів). Відродження кредитівок почалося з першої половини 90-х років. Сьогодні, за даними Національної асоціації кредитних спілок, в Україні працює 1400 кредитівок. У першій половині 2003 р. їхні активи сягнули понад 1 10 млн. грн, а надані позики -близько 100 млн. грн. На фінансовому ринку кредитові спілки мають все більшу конкуренцію з боку банківської системи.

Після прийняття відповідних нормативних актів дещо активізувалася справа з пенсійними фондами. Однак приватні пенсійні фонди поки що не відіграють помітної ролі в пенсійному забезпеченні населення України. І причина знову ж таки в недорозвиненості українського фондов.ого ринку. Якщо в розвинених країнах пенсійні фонди є дуже солідним інституційним інвестором і їхні багатомільярдні кошти вкладають у високодохідні й довготривалі фінансові інструменти, то 16 млн. грн. 31 тисячі учасників пенсійного фонду України розміщені... на депозитних рахунках банків.

Оптимістичніше можна оцінити стан страхової справи в Україні, хоч і тут є серйозні проблеми. Законодавча неунормованість, відсутність традицій страхування, недовіра до страхової справи, що збереглася ще з часів командної системи, а також підкріплена відомими фінансовими аферами 90-х років - усе це не сприяє розвиткові страхової спри ви в Україні. Водночас кількість страхових компаній зростала випереджувальними темпами порівняно з банківською мережею. У 1995 році налічувалося близько 800 страхових компаній. До 2003 р. їх кількість зменшилася до 357 компаній, (серед них ЗО компаній страхування життя). У Німеччині з її у півтора раза більшим населенням, налічується не більше 80 страхових фірм. При цій величезній кількості страхових фірм в Україні, що засвідчує високу дохідність страхового бізнесу, сьогодні український страховий ринок охоплений лише на 5% своєї місткості.

Під впливом законодавчих та економічних чинників окреслились певні тенденції у створенні лізингових компаній. По-перше, засновниками більшості лізингових компаній були комерційні банки. У світовій практиці використовують два методи участі банківського капіталу в лізинговому бізнесі: прямий та опосередкований. Через залежність українських лізингових компаній від банків у нас поширений саме опосередкований метод, за яким банк -єдиний чи найбільший акціонер лізингової компанії, тобто вона фактично виступає як дочірнє підприємство банку. На таких засадах діють лізингові компанії "Аваль-лізинг", "Укрексімлізинг", лізингова компанія "Інкомбанку-Україна", "РЕАЛ-банк" тощо. По-друге, лізингові компанії створювалися при українських заводах -виробниках устаткування, зокрема сільськогосподарського. Це такі компанії, як АТ "Агротехсервіс", ВАТ "Украгромашінвест" та його підрозділи: "Харківагромашінвест", "Одесаагромашінвест". По-третє, в Україні поширене надання лізингових послуг закордонними компаніями-виробниками, що мають представництва в нашій країні. Здебільшого - це транспортні компанії: "Зсапіа-Україна", "Уоіуо Тгиск Согрогаїіоп", "Мегсесіез-Вепг", ІУЕСО, МАМ, - які реалізують свої машини переважно через фінансовий лізинг. По-четверте, спеціалізовані лізингові компанії, що створюються з частиною іноземного капіталу або цілком, формують українські засновники. Це компанії ("Напга Ьеазіп§ & Расіогіп^", "Перша лізингова компанія", "Укрінкомліз", "УкрДержЛізинг"), для яких лізинг є основним видом діяльності. По-п´яте, лізингові компанії створюються у вільних економічних зонах (Лізингова Компанія "Євро-Сиваш"). Такі компанії засновують для використання пільгового оподаткування та інших вигід вільних економічних зон.

За даними Всеукраїнської Асоціації "Укрлізинг", за період незалежності України лізингові послуги надавали близько 130 компаній, однак їх кількість до 2002 р. скоротилась майже в чотири рази.

Нині в Україні лізингові операції реально здійснюють близько 22 компанії, з яких 15 працюють лише з лізингом обладнання, 5 - лише з нерухомим майном, 2 - з обладнанням і нерухомим майном. За підрахунками асоціації "Укрлізинг", обсяг лізингових угод 2001 року становив 326,5 млн. гри., з яких 297,8. млн. грн. припадає на лізингові угоди про обладнання і тільки 28,7 млн. грн. - на угоди про лізинг нерухомого майна.

Отже, усі небанківські фінансові інститути" ´переживають в Україні початковий період становлення. Із закінченням створення нормативио-правового´ забезпечення їх функціювання, і за умови сумлінного дотримання ними "правил гри" при одночасному поліпшенні макроекономічної ситуації можна сподіватися на ефективнішу діяльність цих інститутів.

21. Попит і його детермінанти.

Попит. Головним регулятивним поняттям, яке здатне виконувати методологічну функцію при з'ясуванні сутності та здійснення саморегулювання ринкової економіки загалом і попиту зокрема, є поняття «потреба». При цьому слід розрізняти природну потребу (нужду) і похідну потребу (потребу). Природна потреба — нестача будь-чого, яку відчуває людина. Похідною потребою є продукт (або кілька продуктів), необхідний для задоволення природної потреби людини чи групи людей. Для того щоб мати продукт (кілька продуктів), який задовольнив би природну потребу людини, мало мати необхідність і бажання — слід мати ще й можливість його придбати. Таку можливість насамперед надає наявність грошей, бо саме вони вимірюють існуючу потребу, перетворюють її на платоспроможну. Йдеться про те, що споживачів цікавить товар не взагалі, а товар за прийнятною ціною. Саме тому платоспроможна потреба і є сутністю попиту. Попит як платоспроможна потреба відображає не тільки бажання, а й можливість придбати товар чи послугу. Попит і потреба кількісно не збігаються, оскільки Попит є лише грошовим вираженням потреби.

Отож, сутність попиту становлять тільки ті похідні потреби людей, які можна виміряти грошима. Крім цих потреб існують і такі, котрі не можна виміряти грошима, виходячи з чого вони не є сутністю попиту. Йдеться насамперед про суспільні потреби людей.

Отже, попит — це платоспроможна потреба. її визначають як кількість товарів і послуг, яку хочуть і можуть придбати покупці за певною ціною за певний період.

Отже, попит — це плани (або наміри) споживача щодо придбання продукту, що відображені у формі табличної схеми.

Детермінанти попиту. Попит динамічний. Він постійно змінюється під впливом багатьох чинників, а саме: економічних — зміни реальних потреб, реальних грошових доходів населення, цін на взаємодоповнюючі (комплементарні) товари, на товари-замінники (субститути); соціальних — рівня загальнолюдської культури, субкультури, традицій і звичаїв, економічної та політичної культури тощо; психографічних — належності до певного суспільного класу, способу життя (смаків і уподобань традиціоналістів, життєлюбів, естетів), типу особистості (запальна, схильна поступати «як усі», авторитарна натура); демографічних — зміни в структурі населення (за статево-віковою ознакою, розміром сім'ї, етапом життєвого циклу сім'ї, родом занять, освітою тощо).

Головними серед розглянутих показників є смаки, або переваги споживачів; кількість споживачів на ринку; грошові доходи споживачів; ціни на взаємопов'язані товари, очікування споживачів щодо майбутніх цін і доходів.

Отже, в реальному економічному житті попит змінюється під впливом не тільки цінових, а й нецінових чинників. Проте покупець цікавиться насамперед ціною товару, який привернув його увагу, порівнюючи свої бажання зі своїми можливостями (доходом). Це означає, що попит на певний продукт залежить від цін на товари (чи послуги) та від частки доходу, виділеної на споживання.

Зміна величини попиту і зміни в попиті. Аналізуючи попит, слід розрізняти ці явища. Зміна величини попиту — це рух по кривій попиту 77 при зміні ціни за однакових умов, тобто перехід від однієї комбінації «ціна — кількість товару» до іншої.

Еластичність попиту. Еластичність є ступенем реакції однієї величини на зміну іншої. Еластичність показує, на скільки відсотків змінилася одна змінна економічна величина при зміні іншої на 1 відсоток.

Еластичність попиту — це-wipa реакції попиту на зміну будь-якого конкретного чинника, що впливає на величину попиту. Розрізняють еластичність попиту за ціною (або цінову еластичність попиту), еластичність попиту за доходом тощо.

Еластичність попиту за ціною показує, як змінився попит на товар при зміні його ціни на 1 відсоток.

Показник цінової еластичності для всіх товарів, як правило, є від'ємною величиною, оскільки при зниженні ціни товару попит зростає. Проте для оцінки еластичності в економічній теорії прийнято користуватися абсолютним значенням коефіцієнта еластичності (як додатнім числом), не беручи до уваги знак «-». Припустімо, то зниження ціни на товар на 7 відсотків зумовило зростання попиту на нього на 14 відсотків.

22. Пропозиція та її детермінанти.

Другою домінантою ринку є пропозиція - та кількість благ, яку виробник може і бажає поставити на ринок за визначеною ціною протягом певного періоду часу.

При цьому чітко простежується залежність між ціною та тією кількістю продукту, яку при такому рівні ціни продають виробники. Ця залежність є прямою і називається законом пропозиції. Останній виражає суттєвий причинно-наслідковий зв'язок між ціною та величиною пропозиції: чим вища ціна, тим за інших рівних умов більше товару виробники готові виробити і запропонувати на ринок протягом певного періоду часу. І навпаки: чим нижча ціна, тим менше товарів буде вироблятися і поставлятись на ринок.

Отже, коли йдеться про окремого виробника, його пропозиція залежить від рівня ціни. Це його індивідуальна пропозиція. Але на ринку однорідний товар пропонується багатьма виробниками. Загальна кількість товару, який пропонують всі продавці на даному ринку, формує ринкову пропозицію. Остання залежить не тільки від ціни, а й від інших чинників: кількості виробників даного товару, цін на ресурси, з яких виробляються блага, рівня технічної оснащеності виробництва, величини податків та субсидій, очікування зміни цін, ціни на взаємопов'язані товари. Це нецінові фактори (або детермінанти) пропозиції. їх зміна за умови незмінності ціни зумовлює зміну в обсягах пропонованих на ринку товарів. Якщо на ринку з'являються нові продавці товарів, то при незмінній ціні буде запропоновано більший обсяг товару, а отже, пропозиція збільшиться. А при зменшенні продавців відбувається протилежний процес.

На пропозицію впливають і ціни на ресурси. Щоб виготовити певну кількість товару, потрібні ресурси. Вони платні, тому виробництво вимагає певних затрат на придбання ресурсів. Якщо ціна на них зростає, то для виготовлення попередньої кількості товару потрібно більше затрат на придбання ресурсів. Виготовлений товар буде дорожчим і за незмінної ціни його виготовлення стане невигідним. Отже, пропозиція такого товару на ринку буде зменшуватись. Відповідно, зменшення цін на ресурси приведе до зменшення їх затрат на кожну нову одиницю товару, а отже, їх виробництво збільшиться, відповідно, зросте і пропозиція на ринку.

Суттєвим фактором пропозиції є рівень технологічної оснащеності виробництва. Нова техніка, прогресивна технологія дають можливість підвищувати ефективність виробництва, а отже, зменшувати витрати ресурсів на одиницю продукції. За умови незмінності цін на ресурси витрати виробництва зменшуються, що дозволяє виробляти більше продукції і збільшувати її пропозицію на ринку.

На пропозицію суттєво впливають податки та субсидії. Податки є вирахуванням з доходів, що одержують виробники від реалізації продукції, їх підвищення за незмінної ціни товару приводить до зменшення доходу виробників, що робить виготовлення товарів невигідним, а отже, зменшує їх пропозицію. Впливають на пропозицію і дотації. Останні є грошовими коштами, які держава надає підприємствам для покриття різниш між їх доходами та витратами. Дотації знижують витрати виробника, що робить такі товари вигідними для виробника, а отже, позитивно позначається на збільшенні виробництва таких товарів.

Кількість продукції, що постачається на ринок, перебуває також під впливом очікування зміни цін у майбутньому. Якщо передбачається зростання цін у перспективі, то власнику товарів вигідніше не поставляти товар на ринок зараз, а "притримати" його і реалізувати у майбутньому, бо це принесе йому більший дохід. Крім того, очікування зростання цін у майбутньому може стимулювати розширення виробничих потужностей, що дозволить збільшити обсяги виробництва, а отже, і пропозицію товарів на ринку.

Пропозиція залежить і від зміни цін на взаємопов'язані товари. Якщо, наприклад, ціни на свинину зростають, то буде більше вироблятись м'яса птиці, що означає збільшення його пропозиції, оскільки виробникам буде вигідніше використовувати ресурси саме для виробництва м'яса птиці.

На пропозицію впливають і ціни на ресурси. Щоб виготовити певну кількість товару, потрібні ресурси. Вони платні, тому виробництво вимагає певних затрат на придбання ресурсів. Якщо ціна на них зростає, то для виготовлення попередньої кількості товару потрібно більше затрат на придбання ресурсів. Виготовлений товар буде дорожчим і за незмінної ціни його виготовлення стане невигідним. Отже, пропозиція такого товару на ринку буде зменшуватись. Відповідно, зменшення цін на ресурси приведе до зменшення їх затрат на кожну нову одиницю товару, а отже, їх виробництво збільшиться, відповідно, зросте і пропозиція на ринку.

Отже, на пропозицію, як і на попит, впливають дві групи факторів - цінові та нецінові. Залежно від цього виділяють поняття зміни величини пропозиції і зміни у пропозиції. Збільшення або зменшення пропозиції залежно від зміни ціни за інших рівних умов називається зміною величини пропозиції. Збільшення або зменшення пропозиції під дією нецінових факторів іменується зміною у пропозиції. Ці процеси по-різному відображаються на графіку кривої пропозиції (див. схему 5.6). При зміні величини пропозиції зміни цін зумовлюють переміщення точки на кривій пропозиції Б вгору (якщо величина пропозиції збільшується) або вниз (коли величина пропозиції зменшується). Зміни у пропозиції відображаються зміщенням кривої пропозиції вліво при зменшенні пропозиції або вправо при збільшенні пропозиції.

Пропозиції, як і попиту, притаманна еластичність. Вона показує ступінь залежності між зміною обсягу пропозиції та ціни. Якщо виробники чутливі до зміни цін, пропозиція еластична, якщо відносно нечутливі - пропозиція нееластична.

23. Рівноважна ціна.

У кожний конкретний момент виникає певна рівновага між попитом і пропозицією. І ця рівновага досить ефективна.

У разі встановлення такої рівноваги випуск продукції досягає економічно доцільного рівня. В результаті, як дотепно зауважує П. Самуельсон, «людям, які люблять яблука, ніхто не пропонує апельсини, і навпаки».

Відомий французький економіст Л. Вальрас довів, що в умовах ринкової економіки є можливість встановлення рівноважної ціни (або ціни рівноваги).

Рівноважна ціна — це така ціна на конкурентному ринку, за якої 1 попит дорівнює пропозиції, відсутні товарний дефіцит і надлишок товарів і послуг

Така ціна не впливає на зміну обсягів виробництва. Рівновага досягається в результаті діяльності всіх учасників ринку і сприяє забезпеченню максимально високого рівня задоволення потреб.

Рівноважна ціна - ціна на конкурентному ринку, при якій кількість товарів і послуг, які бажають придбати споживачі, абсолютно відповідає кількості товарів і послуг, які виробники бажають запропонувати.