53.Евфонія/какофонія як бінарна опозиція фоніки.

У художніх творах поряд з лексикою, семантикою, синтаксисом важливе значення має поетична фоніка. Письменник дбає про милозвучність (евфонію) мови. Грецьке евфонія (euphônia від eu — добре, phone — звук) — добре говорити. Але фоніка включає евфонію і какофонію. Українська мова мелодійна, милозвучна. Повторення окремих звуків у тому чи іншому контексті надає творові виразності. До засобів поетичного звукопису належать алітерація, асонанс, звуконаслідування (ономатопся), какофонія.

Евфонія (грецьк. euphone — милозвучність) — вияв фоніки, який означає гармонійну сув'язь позитивно-естетичних явищ художнього, передовсім поетичного, твору. Е. надзвичайно органічна для української лірики, оскільки спирається на визначальну інтонаційну основу української мови — вокалізм, зумовлюючи тяжіння версифікаційних пошуків до музичності (М.Вороний, О.Олесь, П.Тичина, В.Сосюра та ін.), виконує особливу стилістичну функцію у розмаїтті симетричного звукового ладу поетичного мовлення, забезпечує міру кількості, частоти, комбінування та тривання фонем. Це стосується їхньої якості (інструментування), місця розташування у тексті (епіфора, анафора, кільце, рима тощо). Яскравим прикладом Е. може бути, зокрема, поезія М.Вінграновського, в якій благозвуччя постає стильовим принципом:

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

Евфонія (милозвучність) мовлення

Однією з позитивних і, водночас, визначальних оз­нак мовлення є його евфонія, милозвучність (грец. eup­honia, від eu — добре і phône — звук). Ця якість мовлен­ня досягається певними мовними засобами, переважно лексичними і фонетичними. Евфонія - Підбір, організація звуків у поетичному мовленні, що створюють певний художній ефект; побудова художнього твору з точки зору його звучання, милозвучності (в літературознавстві). Одним із засобів евфонічного мовлення слугують такі різновиди звукових повторів, як асонанс, алітерація, ана­фора, епіфора тощо, ритм і взагалі ритмомелодика. Основу евфонічного мовлення становить властива йому своєрідна фонетична сутність, нормативна і сти­лістично вмотивована вимова окремого звука і найріз­номанітніших поєднань звуків, дотримання орфоепіч­них, інтонаційних та інших норм. Внаслідок щонай­більшої орієнтації на дотримання ознак евфонічності мовлення створюються художні тексти, особливо пое­тичні. Евфемізми є також досить важливою ознакою де­яких жанрів мовлення публіцистичного, саме тих його текстів, яким властива підвищена емоційність, створю­вана актуальністю змісту і мовними засобами образнос­ті — тропами, синонімікою, виразною мелодійністю, ін­шими засобами мовленнєвої естетики. Какофонія (від грецьк. kakos — поганий та phone — звук, мова) — безладне, хаотичне нагромадження звуків, різновид дисонансу, доведений до абсурду. Використовувалася авангардистами, зокрема футуристами.

54. Алітератція, асонанс, звуконаслідування (ономатоп[о]ея і звукопис).

Алітерація — повторення подібних за звучанням приголосних у віршованому рядку, строфі для підсилення звукової або інтонаційної виразності й музичності.

"…течуть ріки, кривавії ріки" (Тарас Шевченко) "Хто се, хто се по сім боці чеше косу? Хто се?" (Тарас Шевченко) "Cпи собі, спис обіруч стиснувши перед собором" (Мігель де Сервантес Сааведра) "Осінній день, осінній день, осінній!О синій день, о синій день, о синій!Осанна осені, о сум! Осанна,Невже це осінь, осінь, о! – Та сама..." (Ліна Костенко)

Алітера́ція (від лат. ad — до і littera — буква) — стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його змістового зв'язку:

Мов водопаду pев, мов битви гук кpивавий, так наші молоти гpиміли pаз у pаз.

—I. Франко

На восьме літо у неділю, Неначе ляля в льолі білій, Святеє сонечко зійшло...—Т. Шевченко, У Бога за дверима

Приклади алітерацій — де кілька слів починаються в вірші з однієї фонеми:

Тінь там тоне, тінь там десь... —П. Тичина, Я стою на кручі...

Правда, панове, полягла... —укр. народна дума

Алітерація підкреслює звучання окремих слів, виділяючи їх та надаючи їм особливе виразне значення; в народній поезії є рівнозвучність у початкових складах (початковий рим) римованих слів. Ця звукова фігура тут виступає поруч і в сполуці з повтореннями й паралелізмами:^[1]

Воротарю, воротаречку, Утвори ж нам вороточка...

або:

Там риболови рибу ловили Три риболовці — всі три молодці...

Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при сполученні алітерації з асонансами

Подеколи поети, звертаючись до алітерації, досягають віртуозності у версифікаційному аспекті. Наприклад, Володимир Кобилянський — автор вірша із суцільною вертикальною тавтограмою та лінійною алітерацією на «с», елегантно перемежованою з асонансами:

Асонанс — повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює її музичність.

"Була гроза, і грім гримів,Він так любив гриміти,Що аж тремтів, що аж горівНа трави і на квіти." (Микола Вінграновський)

Асона́нс (лат. assonare — співзвучати) — повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює ïï музичність. 1) Повторення у рядку, фразі або строфі однорідних голосних звуків, напр.: «Сонце гріє, вітер віє…» (Т. Шевченко). 2) Неточна рима, в якій співзвучні лише голосні звуки, напр.: гомін — стогін. Була гроза, і грім гримів, Він так любив гриміти, Що аж тремтів, що аж горів На трави і на квіти. (М.Вінграновський)

Звуконаслідування — звуко- відтворення, або ономатопея (грец. onomatopoieia — творення назв) — звук, імітація реальних явищ: намагання шляхом спеціального підбору та концентрації звуків мови — алітерацій чи асонансів — відтворити звуки, шо існують у реальному навколишньому житті. Отже, 3. є зображальним прийомом на противагу виражальному — звукописові:

Де коза туп, туп,

Там жито сім куп

(Колядка)

Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзюрчить вода,

Мелодії грає на кам’яній флейті.

(Б.-І.Антонич)

В літературі: «немов хто косою — черк! А вдруге світліше — дзінь!»/"Кру-Кру!" - у пітьмі тугу журавлі несли мені так боляче, так сумно.(І.Гнатюк)

Ономатопея (грецък. onomatopoeia — звуконаслідування) — імітація засобами мови різних позамовних звукових явищ (дзижчати, гавкати, кудкудакати, туркотіти тощо). Прямий вияв 0. як зв'язку звучання і його змісту спостерігається в казках, загадках, скоромовках, наприклад: "Кум-кума, бузька нема, а ми тому раді-раді..." В художньому тексті 0. як евфонічна фігура вживається рідко: Хлип... хлип... Дайте мені на хліб! Кормителі! Хай царствують ваші родителі Вічно, А я денно і нічно За них хлип... хлип... Дайте мені на хліб... Не минайте! (Є. Плужник). Частіше цей прийом вживається для досягнення акустичного ефекту при зображенні певних явищ, які з цими звуками не мають прямого зв'язку і лише віддалено нагадують їх: Я стою на кручі! — За рікою дзвони: Жду твоїх вітрил я — Тінь там тоне, тінь там десь... (П. Тичина).

Звукопис — відтворення об'єктивного світу за допомогою виражальних музичних засобів. До простого звукопису належить імітація різних «природних» звуків — співу птахів, шуму лісу, ударів грому, завивання вітру тощо. Складнішим є звукопис, що спирається на асоціації: темп, тембр (світлий, темний, матовий, блискучий, металевий тощо), регістри, висотне положення окремих звуків, акордів, тональностей та ін. 3вукопис тісно пов'язаний з програмною музикою і є ефективним художнім засобом.