Натуралізм бориславського циклу

Потяг письменника до надмірної предметності, на його схильність до унаочнень, навіть до його особливої прискіпливості в цих вимірах, що, звісно, зумовлювалося використанням натуралістичних елементів, прагненням утвердити життєву правдивість, побачити дійсність і, насамперед, людину в ній очима десятків осіб, отже, збагнути все це неоднозначно, багатоаспектно.

Тим-то й факти, життєві деталі і подробиці набувають у творах С.Коваліва великої виразності. Це найбільше збагачує його художню палітру, стає матеріалом та засобом ідейно-естетичного впливу на читача. В той же час, залишаючись на засадах реалістичного, “натуралістичного” відтворення дійсності.

С.Ковалів, моделюючи неповторну картину своєї доби, домагається її реалістичності завдяки натуралістичному “баласту”, який не дозволяє творчому методові письменника відірватися від дійсності з її злободенними проблемами.         Синтезуюча здатність творчого методу С.Коваліва вступати у взаємозв’язки з елементами різних стилів, щоправда, з перевагою поетики натуралізму, більшою мірою виявляється в бориславському циклі. Бориславській темі письменник присвятив більше двадцяти творів, назвавши їх “образками з галицької Каліфорнії”. Насправді їх жанрова палітра виходить за межі авторської дефініції.       

Дійсність у “галицькій Содомі” була такою жахливою і нестерпною, сповненою “гидких, мерзких і страшних предметів” (М.Подолинський), що її не можна було відтворити, остерігаючись неестетичних зворотів. С.Ковалів поділяв основний пафос Франкових правил (“У нас єдиний кодекс естетичний - життя”), дотримувався вимоги про те, що література повинна бути “образом життя, праці, бесіди і думок” (І.Франко) свого часу і літературною творчістю реалізував і поглиблював його теорію “наукового реалізму”, що, за твердженням Д.Наливайка, має типологічну спорідненість з натуралізмом, “конституючими домінантами” якого виступають сцієнтизм, об’єктивізм, світоглядний монізм і принцип життєподібностi [76, 120]

С.Ковалів, моделюючи неповторну картину своєї доби, у детальних описах процесу небезпечної, виснажливої роботи під землею, в коловороті капіталістичного виробництва, де “плач і скрежет зубів”, “регіт виродків світу”, в подробицях бориславського пейзажу, в змалюванні екстер’єрів, портретів робітників свідомо концентрував і дещо нагнітав натуралістичні елементи, які органічно вписуються в загальну канву оповіді і є художньо виправданими, адекватними щодо авторської мети, - не тільки справити епатуюче враження на реципієнта, “оживити” за допомогою “естетики потворного” притуплені смаки своїх співвітчизників, а й підвести читача до логічного умовиводу: соціальне зло і фізичне виснаження супроводжуються фізіологічним і психічним руйнуванням характеру, моральним виродженням, завмиранням духовних потреб і “владою звірячих, вегетативних інстинктів” (Т.Гундорова). Оповідання “Добрий заробок”, “Чічі”, “Дрогобицький Найда”, “Пригісник з Борислава” та ін. цілком вписуються в русло натуралістичної тенденції.

Поетика натуралізму з різним ступенем інтенсивності проявляється і в творах селянської тематики (“Мій похресник”, “Кого сеї неділі виб’ють?”, “Поламаний Кальвін”, “Спиритко Бруццак”), і в дитячих оповіданнях (“Хрущі”, “Гриби”, “Американська крисаня”).

І хоч твори С.Коваліва не відповідають світовим аналогам “чистого натуралізму”, вони дають достатні підстави твердити, що письменник примножував контекст натуралістичного напряму, творцями якого в українській літературі в різний час і в різній мірі були І.Франко, О.Кониський, М.Павлик, А.Чайковський, О.Пчілка, Б.Грінченко, С.Черкасенко, В.Винниченко.

Орієнтація митця на конкретні життєві факти, прагнення передати їх з абсолютною достовірністю, більше унаочнити, навіть “сфотографувати” їх, щоб люди побачили реальний стан речей і захотіли його виправити в ім’я “ліпшої будущини” (І.Франко), часто робить неможливим розрізнити елементи натуралізму й реалізму в творчості С.Коваліва, демонструючи майстерну здатність митця синтезувати риси різних естетичних систем.

У вступній статті В.Лесина до вибраних оповідань С. Коваліва (1952)

зауважується, що в окремих оповіданнях письменника “наявні сильні елементи натуралізму”, що на його творах “позначилась провінційна обмеженість спостережень автора (Борислав та сусідні села)” [49, 20].

Докір письменникові в провінційній обмеженості його спостережень над життям Борислава і навколишніх сіл не зовсім обгрунтований. “Борислав та сусідні села” не були провінцією, “глухим закутком Галичини”, – навпаки, Борислав був центром “нафтової гарячки”, центром роз-витку нафтової промисловості. Це містечко було відоме не тільки в усій Галичині, але й у Європі. Саме в ньому голосно заявляли про себе суперечності первісного капіталістичного нагромадження, зароджувалася нова соціальна сила – робітничий клас, який був найчисельнішим саме в Бориславі. Факти, події, які спостерігав і про які писав С.Ковалів у своїх творах про Борислав, були суттєвими, показовими для епохи проникнення нових економічних законів у найширші сфери життя, типовими для всієї Галичини – тодішньої колонії Австро-Угорської імперії.

Таке враження, що читачі просто не хотіли помітити тих збірок, а для критиків “бориславська тема була важка, від неї легше було спекатись, ніж глянути їй у вічі… Від крику з бориславського гетто затуляли вуха і вдавали, що не чують його…” [16, 33].

О.Засенко, автор розділу “Західноукраїнські прозаїки” в “Історії української літератури” також не залишає поза увагою постать С.Коваліва, щоправда, присвячуючи їй усього кілька сторінок, називаючи митця “талановитим письменником-демократом”, а його творчість – “своєрідним додатком, доповненням до всього того, що геніально відобразив у своїх прозових творах автор циклу “Борислав” [39, 99].

Твори І.Франка, С.Коваліва допомагають зрозуміти велич і немеркнучу красу тих змін, що стались у Бориславі у радянські дні” [73, 28]. Більшість же рецензентів (Ящук П., Лисенко В., Каспрук А.) погоджується з характеристикою творчості С.Коваліва, яку знаходимо у вступній статті В.Лесина та С.Дігтяря: автори стисло, в традиційній “радянській” манері, переказують зміст деяких творів С.Коваліва, не залучаючи до аналізу ні нових творів письменника, ні нових здобутків передусім українського літературознавства.

За характером оповіді й організації художнього матеріалу вони наближаються, як у натуралістів, до нарисів, ескізних зарисовок найбільш разючих фактів, що їх спостерігав письменник у центрі “галицької Содоми”. Витримані у спільному ключі, об’єднані спільною темою, вони розкривають її з різних боків, створюючи широку панорамність зображуваного, фіксуючи майже наукову об’єктивність і процесуальність часово-просторового континууму бориславського світу. У дисертації вони кваліфікуються бориславським циклом, єдність якого забезпечується змістовно-тематичними мотивами, які, перегукуючись, відтворюють трагедію людської особистості в капіталістичному суспільстві; ідеями, наскрізними образами, що переходять з оповідання в оповідання; деталями, подробицями, взятими “живцем” з конкретно локалізованої дійсності, які створюють ілюзію автентичності, художньо трансформуються і часто сублімуються в символ; і, насамкінець, присутністю авторського “я”, що у різних модифікаціях існує у кожному творі. Такі зв’язки притаманні новелістиці М.Черемшини (зокрема його збірці “Село вигибає”), Осипа Маковея (збірка “Криваве поле”), Катрі Гриневичевої (збірка “Непоборні”).

Усупереч пануючій у критичній літературі думці доведено, що бориславські оповідання С.Коваліва не є “доповненням до всього того, що відобразив у своїх прозових і поетичних творах автор циклу “Борислав” [34, 90] або “продовженням знаменитого “бориславського циклу” І.Франка”[62, 18-19]. Вони – самостійний художній витвір, оригінальний за художньо-естетичною системою, і мають право на автономне існування.

Новаторство С.Коваліва у творах про “бориславське пекло” виявляється насамперед на змістово – тематичному рівні. За кількістю соціальної інформації вони навіть перевершують твори І.Франка. Митець на суд читачів виводить об’ємну галерею підприємців та їхніх прислужників-орендарів, наглядачів, касирів, шинкарів, ревізорів, які коштом і страдництвом, чужою працею наживали величезне багатство.

Проте значущість і своєрідність бориславського циклу С.Коваліва не вичерпується соціальним змістом. В ньому письменник торкається морально-етичних, психологічних проблем. Майже в кожному творі автор порушує проблему алієнації. Антигуманність, моральну ницість, порочність “різних зайд і пиявок” белетрист показує, не вдаючись до глибокої психології, обмежуючись їх зовнішньою характеристикою, видобуваючи зі свого арсеналу виражальних засобів гротеск, шарж, комічну деталь зовнішнього вигляду, оцінні лексеми негативного змісту, вульгаризми, специфічні тропи.

Антитезне ставлення автора до бідарів-ріпників. При їх окресленні відчувається позитивно-емоційна експресія митця, прагнення проникнути у внутрішній світ людини, відірваної від плуга, землі, загубленої в царстві “бориславської задухи”. Тут письменник виступає справжнім знавцем людської психології, художньо досліджуючи такі психологічні феномени, як психологія злочину, психологія смерті (“Безконечний швіндель”, “Дрогобицький Найда”, “Дезертир”). А це означає, що С.Ковалів по-новаторськи розширював обрії мистецтва слова, торкаючись важливих проблем життя нації, створюючи нові людські типи, зображаючи психологію того прошарку, який довгий час був поза увагою письменників.

Імпресіоністичні елементи є і в творах С.Коваліва бориславського циклу. В оповіданнях “Добрий заробок”, “Ройтів шиб”, “Здрячі”, “Котюзі по заслузі” окремі картини (враження Клина і Сука від першого перебування в шахті, розправа селянина Микити Риля з жидом Ройтом, “процесові діла” Дмитра Мацюри, шахрайство Яця Темницького) передаються за допомогою плетива думок і образів, які ніби довільно накладаються одна на одну. У творах “Сорокаті штани”, “Дезертир”, “Хто винен?”, “Пригісник з Борислава” поряд з натуралістичним об’єктивізмом вкрапляються суб’єктивні імпресіоністичні конструкції, схвильоване мовлення персонажів, їх почуття, враження.

В оповіданні “Андрій Кременяк” він писав: “Борислав! Де вже той Борислав нині не знаний, в якім закутку світу? Маленьке підгірське сільце з мирними і звільненими з тяжкої неволі жителями змінилося протягом двадцять п’ятьох літ у великанське зборище шинкарів, гендлярів і обманців! Хитрістю і насильством видерли хліборобови прадідну його землю і його живцем поховали, як скотину під лісом... Трудно було опертися хитрим пройдисвітам, що приходили до хлопа вечором у гостину, перебрані за міністрів, генералів, а так, споївши легковірного хлопа, ставали його витязями. Два-три господарі, що зуміли прийти до маєтку, добилися до нього тільки тим способом, що стали оруддям нехриста, запроданцями свого брата! Вони-то, підкуплені жидами, йшли до своїх, нараджували ґрунта продавати. Мало тут первісних мешканців зістало, а й тих судьба достойна помилування; життя їх – то безвпинна боротьба з опирами і смоками, що ожидають їх погибелі. Дійсно, чоловік мусить подивляти, що ще нині тих кільканайцять господарів має хоч під лісом понад деброю свої смирненькі хатини й існує до якогось часу. Поглянеш з гори Городище на сей невеликий шмат землі, окритий низькими домиками, численними топільницями воску, сотками горбків, взнесених із викопаної землі, прислухаєшся тому постійному клекотові, пискові друків, машин, - здригнешся, мороз по тілі прошибне, землиця тая, кров’ю і потом руського хлібороба стілько разів скроплювана, сталася для нього гробом, а заробкевичови принесла міліони. До того то довела не лиш сама хитрість чужих, але також темнота і недбальство наших людей”. [53, 76]

Найбільш характерним з усього бориславського циклу Стефана Коваліва є оповідання “Добрий заробок”, головні герої якого Клин і Сук стають жертвами нещадної експлуатації в Бориславі й ледь живі повертаються додому.

Стефан Ковалів описує нелюдські умови праці під землею: “В кошарі було щось аж п’ять шибів. Багато хлопів, покінчивши шихту, вилазило з-під землі на світ божий, позіставивши там протягом дванайцятьох годин кілька літ житя й найкращі сили животні; на їх місце лізли тепер нові ворохобники засмакувати їдкої замороки, що пече, золить очі гірше, ніж сок із терпибіди або вовчого молока”.

Прочитавши оповідання Коваліва про Борислав, Франко назвав його “нашим звісним письменником”.

Можливо Ковалів хотів продовжити справу Івана Франка, підтримати свого дурга, адже свої оповідання про Борислав Стефан Ковалів почав писати вже тоді, коли вийшли більшість оповідань Івана Франка бориславського циклу, його повісті “Boaconstrictor” і “Борислав сміється”, які були неприхильно сприйняті.

Грушевський також дав позитивну оцінку бориславсько циклу Коваліва: він “малює лише бориславський побут і робить се з добрим знаннєм місцевих умов та з яскравим реалізмом”.

Саме у Бориславі 1881 року Стефан Ковалів розпочав свою письменницьку діяльність. Причину цього він пояснив 1900 року в листі до Осипа Маковея: “Тут я побачив дива, яких до сеї пори не лучалося мені видіти, стрічався з різнородними заграничними людьми з Америки, навіть з Австралії, бачив нужду, деморалізацію нашого бідного беззащитного народу і кричати не міг: “За що б’єш? Йой, йой, за що б’єш?..”, то і почав писати, і тото мене тихомирило”. 

Услід за Франком, який увів до української літератури “зовсім нову тему – тему робітничого життя, подав нового героя – робітника як представника цілої верстви” [4, 76], С.Ковалів продовжив “розробляти робітничу тему в українській прозі” [42, 503] написав більше двох десятків творів про Борислав, місто, яке стало “осередком експлуатації у всіх можливих видах, почавши від тисяч жертов, що гинуть рік-річно в ямах, аж до тих тисяч, що вертають відтам з потраченою силою, фізичною та звихненою моральною підставою в серці, – що вертають передчасними старцями” [92, 276]: “Добрий заробок”, “Ройтів шиб”, “Здрячі”, “Дезертир”, “Чічі”, “Наслідки непорадності”, “Сорокаті штани”, “Хто винен?”, “На Дрімайловім пустарищу” тощо.

Бориславська тема є провідною в оповіданнях “Безконечний швіндель”, “Дрогобицький Найда”, “Андрій Кременяк”, “Писанка”, “Світ учить розуму”, “Суєта про насущний”, “Пригісник з Борислава” та ін.

Твори про Борислав С.Коваліва за характером оповіді й організації художнього матеріалу наближаються до нарисів або навіть до ескізних зарисовок найбільш разючих фактів, що їх спостерігав письменник у цьому центрі “галицької Содоми”. Витримані у спільному стильовому ключі, об’єднані спільною темою, вони розкривають її з різних боків, що й створює широку панорамність зображуваного. Твори цього угрупування об’єднуємо у цикл, єдність якого убезпечується змістом, мотивами, що перегукуючись, відтворюють трагедію людської особистості в капіталістичному суспільстві, показують причини і наслідки “суспільних болячок” (І.Франко). Ідеї, наскрізні образи переходять з оповідання в оповідання; деталі, подробиці, взяті “живцем” з конкретно-локалізованої дійсності, створюють ілюзію автентичності, художньо трансформуються і часто сублімуються в символ. “Прийом повтору з нагнітанням смислу є характерним для прозаїка, створює ефект своєрідної реверберації образу в багатьох творах, внутрішньо об’єднує їх у ціле – цикл” [86, 14], – стверджує М.Ткачук, аналізуючи бориславський цикл І.Франка. Це слушне спостереження вченого відповідає принципам ідейно-тематичної цілісності творів С.Коваліва про Борислав. Окрім того, наявність авторського “Я”, яке в різних модифікаціях зримо й незримо присутнє в кожному творі, створює відповідний настрій (переважно сумний, мінорний), спонукає читача замислитись над прочитаним, зробити належні висновки.

Цикл Борислав. Взагалі, “на початку віку в малій прозі відчувається намагання дещо почерпнути з великих форм прози, що позначається на циклізації новел і оповідань” [25, 169], – зауважує І.Денисюк.

Серед літературознавців побутує думка, ніби бориславські оповідання С.Коваліва – це лиш своєрідний додаток, “оригінальне доповнення до всього того, що геніально відобразив у своїх прозових і поетичних творах автор циклу “Борислав” [38, 90]; або ж їх треба вважати “продовженням знаменитого “бориславського циклу” І.Франка” [62, 18-19], ніби без такого супроводу вони втратили свою художню вартісність і були б незрозумілими.

Безумовно, в бориславських творах І.Франка і С.Коваліва немало спільного. Їх-бо живила одна і та ж дійсність, турбували одні і ті ж проблеми.

Проблематику бориславського циклу С.Коваліва розглядаємо в кількох аспектах: соціальному, морально-етичному, психологічному. За кількістю соціальної інформації твори цієї тематики навіть переважають твори І.Франка, бо С.Ковалів виводить цілу галерею негативних типів, “всіляких пройдисвітів – тих “зміїв-полозів”, які ціною людських нещасть наживали мільйони” [15, 132]: підприємців та їх прислужників-орендарів, наглядачів, касирів. Однак поняття “підприємець” і “ріпник” осмислюється митцем не тільки в соціальному, а й у морально-етичному плані, як моральні антиподи – людяного і жорстокого, корисливого й безкорисливого, чесного й обманного. Тож невипадково, що вже у першому оповіданні “Добрий заробок”, яке ніби відкриває цикл, С.Ковалів показує, що тут, у Бориславі, зібралося тисячі селян, відірваних від засобів існування, зігнаних зі своєї землі, які не просто влаштовувались на роботу, а продавали за безцінок свою робочу силу на огидних торжищах-ринках, ставали підневільними рабами підприємців. Вдала художня деталь – оксюморонне порівняння – “сотки білих муринів” сприяє дуже виразному відтворенню цього явища, а епізод твору робить промовистим, художньо досконалим: “Сотки білих муринів ждали вже божого змилування: чи не візьме який пан касієр на цілу ніч на роботу, та, може, дасть хоч шістку задатку на хліб” (С.44).

Прагнення відобразити дійсність “такою, як вона є”, визначило не тільки тематику творів бориславського циклу – гірку реальність буднів Борислава, а й уміння призбирувати інформацію про факти, узагальнювати їх. Увага до образу людей і характеру їх вчинків, розмов і думок, до середовища, в якому вони діють, здатність об’єднати окремі події-епізоди в певне ціле в межах розповідного сюжету, позначилось на доборі письменником у більшості оповідань об’єктивного типу образності у формі третьої особи з точки зору автора-медіума, так званого авторського всезнання.

Мовою автора визначається й основний тон розповіді, вона криє в собі основну оцінку персонажів і фактів, “визначає дієву й виразну силу твору, що спроможний схвилювати читача, піднести його над буденністю” [86, 41]

Художньо відображуючи бориславську дійсність, белетрист не обмежується тільки роллю реєстратора фактів. Він прагне збагнути справжню сутність подій, дати їм реальну оцінку. Новелістичні образи узагальнюються і, водночас, індивідуалізуються. Спосіб узагальнення знаходить свій вияв у доборі тих характерів і ситуацій, які виразно віддзеркалюють добу, передусім певних груп населення. Це, зокрема, конфлікти Миколи Рила з Мордохеєм Ройтом, який шахрайством і підступністю розбагатів і став мільйонером (“Ройтів шиб”), Гриня Леня з Дувидко Цукром, колишнім конокрадом і кучиніром, а пізніше – багачем і “шанованою особою” (“Наслідки непорадності”); Павла Сучка з Яцем Темницьким (“Котюзі по заслузі”) та ін. Ці образи набувають типовості, особисті конфлікти переростають у соціальні, а чітко виписані антагоністичні сили допомагають побачити за окремими особами майже всю експлуататорську систему зображуваних часів.

Традиційна побудова конфлікту в бориславських творах С.Коваліва віддзеркалює прямі сутички антагоністичних сил, втілених здебільшого в образах, характерах. Опис доповнюється фактами всього складного внутрішнього життя героя, протиріч, взаємовпливів і реакцій, які схоплюють різні рівні духовного й психологічного життя людини. В таких творах, як “Дрогобицький Найда”, “Дезертир”, “Хто винен?”, поштовхом для розвитку сюжету слугують передусім внутрішні психологічні імпульси персонажів.

Наголошення на психології породжує нові засоби зображення: своєрідний внутрішній сюжет, монолог, настроєва композиція, пейзаж, інтер’єр тощо (про це докладно йтиме мова у наступному розділі дисертації).

Використовуючи можливості натуралістичного методу – справити епатуюче враження на реципієнта, С.Ковалів у “Пригіснику з Борислава” завершує цю трагічну мозаїку образами п’яної баби, збещещеної дівчини з “лялюнею” на руках, порубаних сокирою “супірників”, незакононароджених, яких “забивали о ріг стола” або ж “кидали до закопу” (С.506). Письменник, проте, мав на меті не тільки шокувати читача, а й за допомогою “естетики потворного”, як і письменники-натуралісти Західної Європи (брати Ґонкури, Е.Золя), намагався згальванізувати притуплені смаки своїх співвітчизників, щоб вивести їх із стану байдужості, примусити задуматися над прочитаним, підвести до логічного умовиводу: соціальне зло і фізичне виснаження супроводжується фізіологічним і психічним руйнуванням характеру, моральним здичавінням. Тож цілком виправдано, що С.Ковалів порівнює бориславське життя з “ідіотським виродженням, завмиранням духовних потреб і владою звірячих, вегетативних інстинктів” [23, 26].

Унаслідок багатьох визначених причин створюється загальний образ Борислава, який набуває магічної символізації міста-потвори, міста-пекла, засіяного кістками його жертв, цілої маси напівсп’янілих, напівзапаморочених, напівбожевільних людей. Місто Борислав як соціальне явище в бориславському циклі І.Франка також мітологізується, стає уособленням “золотої гарячки”, яка “пожирає молоде покоління, ліси, час, здоров’я” і моральність цілих громад, цілих мас” [92, 276].

Справді, весь Борислав – “одна смердюча яма”, в якій “чад і вічне пекло” [66, 52]. І подорож автора по Бориславу вписуючись у код староукраїнських апокрифів про “ходіння по муках” героїв, нагадує сходження в пекло Данте, а також мандри Енея із Сивіллою в “Енеїді” І.Котляревського, де “чума, война, харцизство, холод, Короста, трясця, парки, голод… Холера, шолуді, бешиха…” [65, 108].

Притаманна натуралістам увага до різних фактів суспільного життя, до різних прошарків суспільства, стала причиною звернення С.Коваліва в цьому нарисі до бориславської інтелігенції. Вдаючись до своєрідного монтажа контрастних сцен, епізодів, письменник показує “тваринне” існування робочого люду і розгульне, паразитичне життя міської “еліти”.

Твори С.Коваліва бориславського циклу також можна кваліфікувати як великий епічний твір з бінарними полюсами – бажаним і дійсним, сущим і належним, красивим і потворним. “Одні письменники виводять на сцену ідеал, щоб запалились і тягнулись до цього, інші зображують нікчемну реальність, щоб люди глянули, настільки низько вони впали й жахнулися” [10, 111], – наголошує Л.Гаєвська.

Проте значущість бориславського циклу С.Коваліва не вичерпується соціальним змістом. В ньому письменник торкається морально-етичних, психологічних проблем. Майже в кожному творі автор порушує проблему алієнації. Антигуманність, моральну ницість, порочність “різних зайд і пиявок” белетрист показує, не вдаючись до глибокої психології, обмежуючись їх зовнішньою характеристикою, видобуваючи зі свого арсеналу виражальних засобів гротеск, шарж, знижуюче-комічну деталь зовнішнього вигляду; оцінні лексеми негативного змісту, вульгаризми, специфічні тропи.

Протилежне ставлення автора до бідарів-робітників. При їх окресленні відчувається позитивно-емоційна експресія митця, прагнення проникнути у внутрішній світ простої людини, відірваної від плуга, землі, загубленої в царстві бориславської задухи”. Письменник виступає справжнім знавцем людської психології, художньо досліджуючи такі психологічні феномени, як психологія злочину, психологія смерті (“Безконечний швіндель”, “Дрогобицький Найда”, “Дезертир”). А це означає, що в українську літературу входили нові теми, проблеми. І С.Ковалів по-новаторськи розширив обрії мистецтва слова, торкаючись важливих проблем життя нації, створюючи нові людські типи, зображаючи психологію того прошарку, який довгий час був поза увагою письменників.

Розвиваючи і продовжуючи традиції класичної літератури, С.Ковалів не обійшов і теми “еміграційної гарячки”, яка в кінці ХІХ ст. захопила всю Галичину. Тисячі людей кидали осілі місця, тікали зі свого краю, мов би за ними, як писав Стефаник, “татари гналися”. Лише в 1895 р. з Галичини до Бразилії прибуло більше 10 тисяч емігрантів.

У Галичині експлуатація селянства набирала гострої, подекуди смертельної сили, “скрізь темнота, нужда, села бідні, сірі, з головатими вербами при дорозі, з обламаними садками, болотяними вигонами, обскубаними сірими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами” [66, 52].

На відміну від Франка, Лесі Українки, Стефаника, Маковея, Бордуляка, у С.Коваліва немає окремих творів на тему заморської еміграції, він розглядав її у контексті інших соціальних проблем однак взаємопов’язаних, змістовних і соціально вагомих.

Натуралізм С.Коваліва тісно пов’язаний з гуманістично-просвітительськими ідеалами. Життя жорстоке, часом навіть жахливе, іноді непривабливе і тяжке, але в ньому є свої життєдайні сили, є цінності, заради яких варто жити. Люди можуть пиячити, як Іван Каламут (“Крашена господа”), можуть зломитися, як Яким Зелемін (“Дезертир”), можуть навіть стати злочинцями, як Дрогобицький Найда, чи віровідступниками, як Чічі (з однойменних творів), але в кожному з них прихований кращий вияв його особистості, яка деградує лише під згубним впливом середовища, а у відповідних умовах могла б розвинутися до великого і справжнього, - запевняє С.Ковалів.

Правдиве відображення дійсності, осмислення соціально-економічних, морально-етичних і філософських проблем тогочасного життя стали складовими частинами багатовимірного реалізму С.Коваліва, який синтезував впливи різних стильових течій – просвітительської, натуралістичної, імпресіоністичної. Саме тенденція до стильового синкретизму вирізняє його прозу з-поміж творів інших новелістів і “старої”, і “нової” школи, визначає особливості його індивідуальної манери. Це дає підстави розглядати творчість митця як органічну складову частину процесу модернізації художньої свідомості в українській літературі кінця ХІХ-початку ХХ ст. і допомагає боротися з комплексом неповноцінності в оцінках значимості нашої літератури, що особливо актуально сьогодні, коли відроджується і оновлюється громадське і культурне життя України.

Соціальні конфлікти, покладені в основу більшості його оповідань і новел, слугували засобом розпізнання й осмислення суспільних реалій сучасної митцеві дійсності, способом художньо-естетичного відображення її складності. При всій художній нерівнозначності творів, часом спрощеності художніх версій у них, не можна не бачити історично характерних виявів духовної атмосфери того часу, пошуків позитивних цінностей, спрямованих на відображення життя перш за все “робучого люду”. С.Ковалів шукав у селянина не тільки втілення доброчесності, не тільки бачив у ньому охоронця одвічних моральних основ, етичних традицій. Художник спостерігав також і темноту, забитість, страшну жорстокість, грубість, пияцтво, забобонність, тобто всі хворобливі на здоровому селянському тілі виразки, які породжувались антилюдяним суспільним устроєм.

Тому вже у перших творах такої тематики письменник робить спробу відобразити процес дегуманізації й деморалізації людини під згубним впливом середовища, відкриваючи не завжди привабливу сутність селянина. С.Ковалів звертається до буденних випадків, простих ситуацій, ставлячи у центр оповіді якусь пригоду чи епізод, вирваний з потоку життя. Форма “Я – оповідання”, введення персонажа – безпосереднього свідка подій або людини, близько знайомої з учасниками подій, будування сюжету в процесі розповіді оповідача давало можливість достовірного відтворення фактів реальної дійсності. Наприклад, у вигляді подорожніх вражень селянина, який уперше вибрався на Кальварію – “відпустове святе місце”, письменник створює низку реалістичних зарисовок паломників Базьо Обдертого, Ксеньки Холодної, які йшли до божого храму не освячувати душі, а “топити свої “гріхи” у вонючій баюрі” [83, 142.].

В іншому образку (“Прилагодження на малі хрестини”, 1889) устами селянина автор розповідає про Филимона Квачика, який затіяв пиячити зі своїми кумами під час підготовки до “малих хрестин” сина, і якого лише щаслива випадковість вберегла від страшного лиха – пожежі хати. Проте за цим побутовим змістом приховується й соціальний, і моральний підтекст: саме в такий спосіб батько міг почуватися щасливим (інших “проявів” щастя у селянина майже не було).

Через стосунки з членами родини, які слугували одним з кращих мірил моральності, письменник розкриває внутрішню потворність персонажа. Скупар Яць із оповідання “Котюзі по заслузі” своїм дітям “жалує сербавки (юшки), домашнім о голоді велить робити, хорому годі ложкою молока занестися, а на жінку свою бий – забий!”. (С.186) Щоб відтворити звірину натуру свого героя, автор вдається до непрямої форми психологічної характеристики, звертає увагу лиш на зовнішні її симптоми, ніде прямо не втручаючись у психіку героя, бо його внутрішній світ настільки мізерний, що достатньо і цих описів: “Темницький страшенно розлютився, хопив миску з полиці, шпурив нею в роботящу невісту…”. (С.186) С.Ковалів підкреслює подвійну суть натури Темницького: жорстокість і деспотизм у стосунках з рідними та удавану люб’язність і доброту з іншими, зокрема, шахраями Базьо Заграєм та Зельманом Блюмом, – їх єднають меркантильні інтереси “копати на спілку за нафтою” (С.190).

Вдало введений письменником мотив грошей – як провокуючий індикатор моральної стійкості людини – увиразнює ницість його персонажа: “Слово тисячи з’електризувало Темницького Яця, розтворило йому рот наростіж” (С.187). Портретні деталі, порівняння (“гріш для нього був усім. Як птаха зерно, збирав його і ховав у землю, аби божого світа не бачив”, с.187) стають активним засобом психологічної характеристики героя.

Таким чином морально-етичні конфлікти в творах письменників вступають одночасно в конфлікт із соціальною дійсністю. Перенісши головний акцент твору в морально-етичну площину, С.Ковалів виявив близькість до художніх принципів “нової школи” українських прозаїків кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Просвітницько-гуманістичною тенденційністю пояснюється й дидактичність більшості творів письменника, який глибоко переконаний в тому, що й у негуманному суспільстві є сильні, яскраві особистості, які вивищуються над обставинами, зберігаючи попри все традиції релігійного благочестя, шану до одвічних законів етноетики. Через культуру серця, розвиток і самовдосконалення душі, освіту, чесну і самовіддану працю письменник, як і митці-просвітителі, прагне перевиховати суспільство, змінити його на краще. Саме такою вбачається творчість С.Коваліва під кутом зору просвітительської естетики.