Особливості творчості. Традиції та новаторство

В українській літературі кінця XIX – початку XX ст. роль творчої індивідуальності помітно зростає. Істотно змінюються форми її вияву, а разом з тим ускладнюється і зв’язок літератури з дійсністю. Література стає дедалі більш “неподібною до школи”, якою все підганялось під один шаблон, і дедалі більше “подібною до життя”, в якому нічого не повторюється, в якому “панує різнорідність явищ і течій” [94, 525].

І С.Ковалів був однією з творчих індивідуальностей, художній доробок якого позначений оригінальними рисами, пошуками елементів нового, знахідками, що беруть опору в певних традиціях. Узагалі творчість письменників так званих перехідних епох, до яких належав і С.Ковалів, – це ніби єднальна ланка між художньо-літературними традиціями і породжуваною естетичною свідомістю нових часів. Саме таким бачиться нам феномен творчості С.Коваліва, який поєднав у собі елементи традиційні й новаторські.

С.Ковалів у 90-х – 900-х р.р. створює власну творчу манеру, урізноманітнює форму своїх творів, робить спробу моделювати дійсність крізь призму настроїв персонажів, звертає увагу на складний внутрішній світ селянина, на його думки, переживання, проходить шлях від виявлення окремих вад суспільного буття до широких соціальних узагальнень. Для цього були й об’єктивні причини: на кінець XIX ст. нові капіталістичні відносини стрімкими темпами проникали в галицьке село, руйнуючи патріархальний побут, віковічні стосунки, звичаї, спричиняючи класову диференціацію сільського населення, загострюючи класову боротьбу і, водночас, пробуджуючи свідомість селянина.

“Пошук за правдою в зображенні дійсності та людини” (О. Черненко) став світоглядною базою синтетичного реалізму С.Коваліва. Більшість своїх тем він черпав з життя народу, не оминаючи проблем, свідком яких він нерідко був. До всього, про що писав, автор підходив, дотримуюючись єдиного естетичного кодексу – життя. “Пошук суворої та голої правди буття став своєрідним кличем епохи… і однозвучним відгомоном відбився в свідомості всіх визначних тогочасних мистців” [105, 36].

Життєва правда з її очевидною простотою була для С.Коваліва немов тим закінченим матеріалом, який не потребував модифікації. Водночас письменник не копіював дійсності. Глибоко вивчаючи і знаючи життя, він проникливим зором художника вихоплював з тисячі постатей і явищ найхарактерніші, через що вже в перших його творах вияскравлюється той об’єктивно-драматичний характер відтворення навколишньої дійсності, якому письменник залишився вірним упродовж усього свого літературного життя.

С.Ковалів описує епізод за епізодом селянське життя, ці епізоди складаються у велику трагедію. І чинить це з позицій суворого реалізму, але “художня творчість – це не тільки відбиток довколишньої дійсності, це передусім вираження через художній образ свідомості митця, тобто його внутрішнього світу, світу його емоцій, переживань, думок і т.п., це врешті, і досить плідний вияв підсвідомого (за Фрейдом і Юнгом)” [75, 151]. Тому в творах С.Коваліва постійно простежується прагнення не тільки показати, описати галицьке суспільство в час “бурхливого розвитку капіталізму в сільському господарстві” (П.Хропко) і відкриття нафти біля Борислава та Дрогобича, а й осмислити цей новий, досі незнаний світ, і місце “маленької людини” в ньому як єдності природного й соціального начал, задуматись над сенсом подій, вчинків, моралі і того, що несе індустріалізація, як вона “впливає на різні рівні суспільства і на окрему душу” (М.Ткачук).

Осмислення названих подій, фактів вимагало від письменника освоєння нових прийомів художнього бачення й відтворення життя, глибокого психологічного дослідження дійсності. С.Ковалів, не відмовляючись від традиційного сюжету, шукає нових засобів розкриття внутрішнього світу людини, її душі, настроїв, тож почуття, думки органічно входять в оповідні структури його творів. На тлі, здавалося б, реалістичних оповідань і новел виділяються твори, написані в імпресіоністичній манері або позначені впливом імпресіонізму: “Безконечний швіндель”, “П’ятка”, “Дроворуб”, “Олекса Шупак”, “Заміть” – у них проступає “найпомітніше авторське прагнення з максимальною повнотою передати багатоманітність вражень, відчуттів, образів, зовнішніх сигналів і ассоціацій, які співіснують, переплітаються в свідомості героя” [1, 42].

Вражаючим у таких творах є те, що письменник розуміє найскладніші психічні процеси, властиві людині. Посилена увага до внутрішнього світу персонажів свідчила про поглиблення художнього психологізму в творчості С.Коваліва. “Адже і в зарубіжній, і в українській літературі на зламі століть складається психологічна течія, коли з’являються численні твори, для яких характерною є зосередженість на внутрішньому світі особистості, на її духовному й душевному житті, яке переломлює об’єктивний зміст дійсності…” [76, 236], – спостерігає Д.Наливайко.

Дослідження внутрішнього світу, переживань селянина спонукає митця до пошуків нових художніх форм, навіть модерністських, тому елементи потоку свідомості помітні вже в ранніх творах С.Коваліва.

Пильна увага до внутрішнього світу селянина зумовлює потребу з’ясування думок і переживань у їх природному перебігові – у процесі зародження і розгортання, драматичних переходах і кульмінаційних спалахах. Усе це позначилося на виборі відповідної форми викладу та організації художнього матеріалу. Хоч в основу новели й покладено певні події, письменник акцентує увагу на переживаннях, настроях, думках героя, який проймається болючими проблемами свого існування і несправедливості світоустрою. Звідси – оригінальність композиції і сюжету.

Новелу “П’ятка” можна вважати яскравою ілюстрацією еволюції письменника в плані поглиблення психологізму. У ній С.Ковалів органічно поєднує стару й нову художні форми творення цього жанру. Історію селянської душі, логіку переживань вплетено у завершений трагічний сюжет. Така перехідність у композиції від сюжетного оповідання до психологічної новели свідчить про те, що С.Ковалів у традиційні оповідні форми вносив елементи імпресіоністичної структурності, поглиблював проникнення в духовний світ героя, для чого опановував майстерність психологічного аналізу – разом зі своїми талановитими сучасниками – І.Франком, Марком Черемшиною, В.Стефаником, О.Кобилянською, для яких “головна річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле окруження залежно від того, чи вона весела, чи сумна…” [100, 108].

Герой творів С.Коваліва – селянин, вирваний з усталеного укладу життя. В “старому” житті все мало своє місце і призначення, людина як особистість майже повністю вкладалась у вироблений соціальний тип, її вчинки і прагнення були, так би мовити, запрограмовані стабільними умовами патріархального селянського життя, етичними традиціями. Сьогодні все похитнулось і ламається. Нові обставини змушують селянина формувати в собі й нові риси особистості, часто несумісні з моральністю і людяністю. Тому Ковалів-прозаїк намагався (і не безуспішно) вийти за межі усталених сюжетів і конфліктів, традиційних героїв і форм викладу.

Письменник приходить до усвідомлення того, що причиною бідувань, страждань і розорень селянських сімей, господарств є не їхня темнота, забитість, шинок та горілка, а вся система суспільних інституцій, починаючи з місцевих “присяжних цуценьків” і кінчаючи “найсвятішим” цісарем. Показовим у цьому плані є оповідання “Громадські промисловці” (вперше надруковане в газеті “Батьківщина” за 1891р. під псевдонімом С.П’ятка). Цей твір – гостра сатира на все сільське “начальство”: війта Черпачку, секретаря Голубінку, присяжного Цуценьку, які в спілці з шинкарем Янкелем чинили необмежену сваволю, грабуючи бідних селян, примушуючи їх відробляти справжню панщину.

В оповіданні “Конокради” (1903), в якому автор порушив тему ще одного соціального лиха, поширеного в українському селі ХІХ ст. – конокрадства. В українській літературі цієї теми торкались П.Куліш, А.Свидницький, інші письменники. Осягнувши досвід своїх попередників, С.Ковалів зумів до традиційної теми внести нові художні елементи, які зумовили її новаторське вирішення. Наприклад, громадський конфлікт, покладений письменником в основу цього оповідання, увиразнюється тим, що в образі війта Олекси Бучка автор концентрував не тільки соціальні, а й моральні пороки можновладців: війт, зокрема, не тільки багатій, експлуататор, визискувач бідних селян, а й злодій, – конокрад, моральний покруч, який обмотує своїм злочинним павутинням чималий гурт людей, використовуючи для цього їхнє скрутне становище. В образі Бучка рельєфно представлена ще одна риса, за якою всі різноликі визискувачі, експлуататори вишиковуються в одну лінію – за принципом градації: один за одним, але кожен з них повніше “демонструє” свою антилюдську сутність. Скажімо, війт Олекса Бучко сприймається як уособлення бездуховності, аморальності, обмеженості; він вкрай примітивний у своїх прагненнях і вчинках. Його інтереси ніколи не виходять за межі вульгарної матеріальності і грубих фізіологічних інстинктів. Щоб якнайбільше акцентувати на таких рисах персонажа, письменник добирає й відповідну лексику: “був добре підпитий”, “з’їмав невісту впоперек”, “виїв … пшоняну кашу, здіймив люльку з полиці, закурив…”, “глянув з-під ока…” (С.246); “попоїв, запхався поміж драпаки в ліщину…” (С.249).

С.Ковалів здійснив послідовний, можливо, й не до кінця усвідомлений ним самим художній аналіз людських драм і трагедій тогочасного суспільства з гуманістичних позицій письменника-демократа. Це зумовило перенесення соціального конфлікту у морально-етичну й психологічну площину, що виявило близькість його естетичних принципів “новій генерації” українського письменства на рубежі століть.