Методичні вказівки

Під міжнародним цивільним процесом (МЦП) в науці міжнародного приватного права традиційно розуміється сукупність норм процесуального права, пов’язаних з регулюванням цивільно-процесуальних відносин, ускладненими іноземним елементом. До МЦП включає питання:

про міжнародну підсудність (юрисдикцію., компетентність) цивільних справ;

про цивільно-процесуальне становище іноземних громадян, юридичних осіб, іноземних держав та їхні державних представництв і консульських установ; про цивільно-процесуальне становище міжнародних ( міждержавних) організацій; про судові докази у цивільних справах з іноземним елементом; про надання правової допомоги у виконані іноземних судових доручень; про визнання і примусове виконання іноземних судових рішень; про застосування іноземного права; про юридичне значення впровадження у справах, поручених в іноземних судах і не закінчених там.

Джерела МЦП мають подвійний характер – норми внутрішнього законодавства окремих держав та міжнародні договори. Внутрішні джерела – Конституція України ( ст. 9 Основного Закону, ст. 26, ч. 2 ст. 55) , Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року (розділи:VIII ,X, 9 стаття ЦПК), Закони України: “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого1994 року, “Про біженців” від 21 червня 2001 року, “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року. Друга група джерел МЦП – міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України

В МЦП під міжнародною підсудністю розуміють розмежування юрисдикції національних судів різних держав з вирішення спору з іноземним елементом. Вирізняють три основні системи визначення підсудності: 1) за принципом громадянства сторін спору; 2) за принципом місця проживання (місцезнаходження) відповідача; 3) за ознакою фактичної присутності відповідача.

Підсудність за місцем проживання (знаходження) відповідача (германська система) означає, що компетентним розглядати спір буде суд країни, в якій має місце проживання відповідач-фізична особа чи має місцезнаходження адміністративний центр юридичної особи - відповідача. Такого принципу визначення підсудності дотримується більшість країн континентальної Європи, в тому числі Україна.

Підсудність за ознакою громадянства (латинська модель) означає, що позов компетентний розглядати суд тієї країни, громадянином якої є відповідач. Такого принципу дотримується Франція, Італія.

Підсудність за ознакою фактичної присутності відповідача враховує фактичну можливість вручення відповідачу виклику до суду. Такої системи дотримуються США, Великобританія.

Питання визначення міжнародної підсудності в Україні вирішуються в розділі XV ГПК України, розділі X ЦПК України, статях 75-77 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином(підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства, за цією нормою ,- це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. У МЦП можуть брати участь й іноземні підприємства та організації(цих суб’єктів умовно називають іноземними особами), що мають місцезнаходження за межами України та засновані відповідно до законодавства тієї країни, де вони створені.

До цивільних процесуальних прав іноземців належать насамперед право на доступ до суду і до засобів судового захисту, а також право на справедливий публічний розгляд у суді. Право на ефективні засоби судового захисту з боку компетентних національних судів забезпечується кожній особі, в тому числі й іноземці та особи без громадянства, права і свободи яких порушуються. Ці положення закріплені як у міжнародно-правових актах з прав людини, двосторонніх договорах про взаємну правову допомогу, так і внутрішньому законодавстві кожної держави. Іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними та юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України. А також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 410 ЦПК України).

При розгляді справ за участю іноземних осіб у вітчизняних судів виникає необхідність отримати відомості про іноземну особу, повідомити її про час та місце розгляду справи, вручити документи, допитати свідків, що знаходяться за кордоном. Для здійснення зазначених дій існує інститут судового доручення. До міжнародних договорів, які регулюють порядок направлення іноземних судових доручень належать: двосторонні договори про правову допомогу з цивільних, сімейних та кримінальних справ, Гаазька Конвенція з питань цивільного процесу 1954 року, Мінська конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ 1993р., Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів з цивільних та торгових справ 1965р., Конвенція про отримання за кордоном доказів з цивільних та торгових справ 1970 р.

Порядок виконання судових доручень іноземних судів регламентується також внутрішніми нормативними актами, зокрема ст.415 ЦПК України та ст. 80 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Дія судового рішення, винесеного судом однієї держав, обмежена територією цієї держави. Це викликано перш за все тим, що судове рішення розглядається в якості частини правопорядку тієї держави, в рамках юрисдикції котрого воно було винесено. Тобто допустимість признання і виконання судового рішення визначається законодавством конкретної держави і міжнародними договорами, в котрих вона приймає участь. Визнання на території держави судових рішень інших держав означає надання цим рішенням такої ж юридичної сили, котру мають вітчизняні судові рішення.

В залежності від видів рішень достатньо лише їх визнання (розірвання шлюбу) або вимагається і визнання, і виконання. Визнання іноземного судового рішення є обов’язковою передумовою його примусового виконання.

Вітчизняна практика йде шляхом закріплення положень про визнання і приведення до виконання іноземних судових рішень в двосторонніх договорах про правову допомогу та правові відносини з цивільних, сімейних та кримінальних справ, які укладені з багатьма країнами. Зберігають свою дію для України в порядку правонаступництва договори про правову допомогу, укладені колишнім СРСР з деякими країнами.

Окрім двосторонніх договорів положення про взаємне визнання та виконання рішень іноземних судів передбачені міжнародними багатосторонніми міжнародними угодами, участь в деяких з них бере і Україна. Так, першоджерелами регулювання вказаних правовідносин в нашій країні є саме міжнародні акти, такі як: Мінська конвенція держав-учасниць СНД від 22 січня 1993 року; Київська угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності держав-учасниць СНД від 20 березня 1992 року; Кишинівська конвенція від 7 жовтня 2002 року про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах країн СНД і інші міжнародні договори (не є чинною для України).

На підставі ст.7 Київської угоди держави-учасниці СНД прийняли на себе зобов'язання взаємно визнавати і виконувати рішення суду, що вступили у законну силу, при цьому, рішення винесені компетентним судом однієї держави СНД, у частині звернення стягнення на майно відповідача підлягає виконанню на території іншої держави СНД, призначеними судом або визначеними законодавством такої країни. Це означає що іноземне судове рішення країн СНД може виконуватися не тільки судовими виконавцями, але й іншими органами, у компетенцію яких входить виконання судових рішень відповідно до законодавства кожної окремої країни СНД (приміром, це можуть бути кредитні установи).

Мінська конвенція СНД (1993 р) переважно спрямована на вирішення спорів цивільно-правового характеру (сімейних, спадкових, трудових, тощо), а Київська угода СНД (1992 р.) спрямована на вирішення підприємницьких конфліктів (господарських спорів).

По окремим категоріям справ міжнародна спільнота приймає спеціальні міжнародні конвенції, такі як – Гаазька конвенція про визнання і виконання рішень у справах про аліментні зобов'язання щодо дітей від 15 квітня 1958 р.; Гаазька конвенція про визнання і виконання рішень, які належать до аліментних обов'язків від 2 жовтня 1973 р.; Гаазька конвенція про визнання і виконання іноземних судових рішень у цивільних і торговельних справах від 1 лютого 1971 р.

В країнах Західної Європи діють дві багатосторонні конвенції: Брюссельська конвенція про юрисдикцію та приведення до виконання судових рішень з цивільних та комерційних справ 1968 року, учасниками якої є країни ЄС (в 2000 році в межах ЕС було прийнято Регламент № 44/2001 про юрисдикцію, визнання та приведення до виконання судових рішень з цивільних та торгових справ, покликаний замінити Брюссельську Конвенцію 1968 року) , а також Луганська конвенція про юрисдикцію та приведення до виконання судових рішень з цивільних та комерційних справ 1988 року. Україна участі в цих конвенціях не бере, а тому виникають певні проблеми з виконанням рішень українських судів в багатьох країнах Європи. Виконання таких рішень можливо лише в тому випадку, коли це допускається законодавством відповідної країни. Шляхом подолання цієї проблеми є приєднання України до Луганської конвенції 1988 року.

Процесуальні правовідносини, які спрямовані на визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні врегульовані у Розділі VIII чинного Цивільного процесуального кодексу України, що має відповідну назву. Даний розділ складається із двох глав: «Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню» та «Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню».

В цілому, Розділ VIII увібрав у себе основні положення Закону України від 29 листопада 2001 року «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів», який було інкорпоровано у новий ЦПК України після чого цей закон втратив чинність.

Для правильного застосування норм процесуального законодавства має також значення і Постанова Пленуму ВСУ від 24 грудня 1999 року № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України», але із урахуванням того, що дана постанова приймалася у розвиток положень старих моделей законодавства, а тому може застосовуватись із певними застереженнями.

Окрім того, для правильного застосування норм ЦПК України про визнання і виконання судових рішень мають значення й інші нормативні акти, Закон України «Про міжнародне приватне право»; Закон України «Про виконавче провадження» тощо.