12) Сармати

Назва "сармати", або "савромати", походила від іранського слова і означала "підперезаний мечем". Це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в "Історії" Полібія (205—123 рр. до н.е.). Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в ІІ ст. до н.е. і дійшла аж до Дунаю. оява в ІІ ст. до н.е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії.

Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н.е. Для аланів характерними були широкомасштабні воєнні дії. 372 р. алани були розбиті гунами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народів алани не тільки проникають на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й дістаються морем до Північної Африки. Решта цього сарматського племінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір'я Кавказу та згодом вливається до Хозарського каганату. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю раннього сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори іноді називають сарматів "гюнайкократуменої" — керовані жінками. У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Амагу та ін. Загалом, жінки цього народу відзначалися войовничим характером, вони їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб, доки не вб'ють першого ворога, – тобто, своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. Сарматська культура була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не лише скіфів, а й інші народи. Удар сарматської важкоозброєної кінноти (катафрактаріїв) не могло витримати жодне військо. Із зникненням сарматської культури епоха раннього заліза в Україні закінчилася, а разом з нею закінчилося економічне, соціально-політичне й культурне домінування степового населення. Надалі центр життя перейшов до землеробського лісостепу.

13) Грецька колонізація Північного Причорномор'я

На відміну від материкової й острівної Греції, де архаїчний період був органічним продовженням передполісного періоду (XI–IX ст.), у Північному Причорномор'ї така спадкоємність була відсутня, а перші грецькі поселення виникли тут тільки у другій половині VII — на початку VI ст. до н. е.

Переселення греків на узбережжя Понту було продовженням так званої Великої грецької колонізації, що охопила практично все Середземномор'я. Тут, на південному берегу Понту, не пізніше ніж VII ст. до н. е. було засновано Сінопу, в середині VI ст. до н. е. — Гераклею. Освоєння греками північного узбережжя відбувається головним чином у VI ст. до н. е. Колонії розташовувалися у вузьких прибережних зонах, вздовж морів і лиманів. Колонізація Північного Причорномор'я проходила в три етапи. На першому з них, у другій половині VII ст. до н. е., було засноване поселення на о. Березань (Борисфен), залишки якого дійшли до наших днів. На другому етапі, який охоплює перші три чверті VI ст. до н. е., на правому березі Бузького лиману засновують Ольвію, а на сучасних Керченському і Таманському півостровах, по берегах Керченської протоки, що називалася в давнину Боспором Кіммерійським, виникають Пантікапей (м. Керч), Феодосія та ін. На третьому етапі (остання чверть VI — початок V ст. до н. е.) спостерігається найбільш інтенсивна міграція греків у Північне Причорномор'я. У цей час здебільшого вихідці з Іонії освоюють землі у Нижньому Подністров'ї, де були засновані Ніконій (Роксоланівське городище) та Тіра (м. Білгород-Дністровський), а навколо Ольвії виникає ціла мережа сільськогосподарських поселень. В останній чверті VI ст. до н. е. на західному узбережжі Криму виникло невелике поселення, відомо під назвою Керкінітида (м. Євпаторія), а на зламі VI—V ст. до н. е. був заснований Херсонес Таврійський (м. Севастополь). Навкруги всіх цих міст, в основному на узбережжі, виникають сільські поселення, які складають сільські округи міст — хори.

Таке масове переселення греків було зумовлене цілою низкою причин. Однією з найважливіших стала агресія персидської держави, війська якої часто спустошували малоазійські міста. Значну роль відігравало також відносне перенаселення, коли для збереження життєздатності суспільства необхідно було обмежувати кількість жителів на одиницю площі. Однією з причин були внутрішньополісні конфлікти, коли частина жителів тієї або іншої держави, програвши в політичній боротьбі, була вимушена шукати щастя в інших місцях. Певну роль у появі колонізації у греків відігравав розвиток ремісничого виробництва, для потреб якого необхідно було шукати нові ринки збуту, а також джерела надходження сировини. Усе це сприяло розширенню торгівельної діяльності. Причиною переселення на нові місця могли бути й неврожаї, голод. Слід підкреслити, що особливістю старогрецьких колоній було те, що в економічному і політичному відношенні вони, як правило, не залежали від своїх метрополій. Термін "колонії" в даному випадку використовується умовно. Взаємозв'язки колоній із метрополіями здійснювалися на рівноправних договірних засадах. Цим старогрецькі колонії принципово відрізнялися від колоній у сучасному розумінні.

14) Концепції походження слов’ян.

Традиційно, слов’янські народи можна поділити на три великі групи:

1. Західні слов’яни. До цієї групи належать – чехи, поляки, словаки, лужичани

2. Східні слов’яни. До ціє групи належать – українці, росіяни, білоруси.

3. Південні слов’яни. До цієї групи належать – словенці, серби, хорвати, чорногорці, боснійці, македонці, болгари.

Одні історики вважають, що термін слов’яни походить від слів “слово” або “слава”, інші вчені виводять поняття слов’яни від слова раб. М. Марр вважав, що слово слов’яни походить від самоназви скіфів - сколоти. Л. Нідерле визначив, що взагалі неможливо визначити етимологію слова слов’яни.

Перший, хто звернув увагу на проблему походження слов’ян, був Нестор Літописець, який вважав прабатьківщиною слов’ян басейн Дунаю – сучасну Угорщину, звідки потім слов’яни емігрували на землі сучасних південних, східних та західних слов’ян. Нестора Літописця вважають засновником Дунайської концепції походження слов’ян. Польські та чеські славісти запропонували Вісло-одерську концепцію – найдавнішою прабатьківщиною слов’ян було межиріччя Вісли та Одеру.

Радянські історики (Б. Рибаков) запропонували Вісло-Дніпровську або Дніпровсько-Одерську (розширену) концепцію, в якій слов’яни зародилися в мижіріччі Дніпра та Вісли (Одера), причому центром слов’янської прабатьківщини було Придніпров’я.

В часи Середньовіччя популярною була Азійська концепція походження слов’ян, послідовником якої був відомий тюрколог М. Гумільов. Сучасні послідовники цієї вважають, що предками слов’ян були або скіфо-сармати або слов’яни прийшли в Європу разом з гуннами.

15) Етногенез слов’ян.

Слов'яни - велика група європейських народів, об'єднаних близькістю мов і спільним походженням. У наш час у територіальному, історичному та мовному відношенні поділяються на: східних (українці, росіяни, білоруси); західних (поляки, чехи, словаки, лужичани); південних (болгари, македонці, хорвати, словенці, чорногорці, серби). Питання про походження слов'ян дотепер залишається дискусійним. Найбільш поширеною на сьогодні є думка про те, що формування слов'ян як окремої етнічної спільноти та їхньої культури відбувалося в кілька етапів.

1. Передслов'янський етап охоплює другу половину II— I тис. до н. е. Тоді в Центральній і Східній Європі сформувалось декілька споріднених археологічних культур, у яких існував ряд елементів, що пізніше стали характерними для культури слов'ян. Першою з цих культур треба назвати тшинецько-комарівську етнічну спільноту, яка, на думку багатьох дослідників, була праслов’янською - попередницею східних і західних слов'ян.

2. Давньослов'янський етап пов'язаний з тим, що в останні століття I тис. до н. е. і в перші століття нашої ери бачимо виразні археологічні культури давніх слов'ян. Близько II ст. до н. е. під тиском сарматів відбувся частковий відхід лісостепового населення з півдня на північ і колонізація ним лісової зони у межиріччях Десни, Сейму і Сожу. Це призвело до виникнення зарубинецької культури, яку дослідники визнають як безперечно слов'янську. Зарубинецька культура швидко перетворилася в своїй південній частині у незрівнянно вищу черняхівську культуру - ІІ-V ст. Своє існування черняхівська культура припинила, мабуть, внаслідок вторгнення гунів, однак мала на них досить сильний вплив.

Римські автори кінця I ст., Пліній Старший, Тацит, Птоломей, знали слов'ян під назвою венедів повідомляли, що венеди жили на рубежі нашої ери між р. Одрою і Дніпром та біля Карпат. Вони займалися землеробством, осілим скотарством, мисливством і рибальством, мали торговельні зв'язки з іншими племенами. У III ст. вони вели війни з Римською імперією. Багато істориків дотримуються точки зору, що венеди стали спільною етнічною основою для формування західних і східних слов'ян.

Готський історик Йордан і візантійський історик Прокопій Кесарійський. Ці автори ділили венедів на дві частини: західну - склавени (словіни, словени); східні — анти.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці.