2.4. Природні духи

В основі первісної релігії українців стояло поклоніння силам природи, з поширенням християнства природні духи стали сприйматися як демони і отримали досить негативну оцінку християнськими богословами.

Нагадаємо, що за одним з апокрифів, коли Бог скинув бунтівних ангелів з неба, то вони летіли сорок діб, доки Бог не сказав “амінь”. Залежно від того, де опинилися у цю мить диявольські сили, і постали різні природні духи: водяні, польові і т. д. [6, с.11]

Отже, природні духи класифікуються за місцем їхнього перебування.

Духом повітря є блуд – різновид нечистої сили, який не має виразної персоніфікації. Згідно з легендою, це скинутий з неба злий дух, що не встиг приземлитися і завис у повітрі. Відтепер блуд чіпляється до кожного, хто випадково торкнеться його. Може прибрати вигляд птаха, чоловіка, кота, собаки, світла тощо. Найчастіше він чатує на роздоріжжі. Вчепившись у людину, блуд може змушувати її блукати до повного знесилення на одному місці або завести в болото чи іншу пастку.

Серед численних захисних засобів проти блуду бажано було знати дні своїх родин і хрестин, пригадати, на який день припадав Святий вечір і які страви тоді подавалися або хто стояв праворуч від людини, що заблудилася, перевернути на собі сорочку та інше. Розсіюється блуд, як і інша нечиста сила, з першим криком півня.

Другим духом повітря є віла – жіночий дух, чарівна дівчина з розпущеним волоссям і крилами, одягнена у чарівне плаття: хто відніме у неї плаття, тому вона підкорялася. Віла може літати, як птах, живе у горах та володіє колодізями та озерами (має здатність “зачиняти” воду). Якщо відняти у віли крила, вона втрачає здатність літати і стає звичайною жінкою. Ноги у неї козячі, конячі або віслючі, вона закриває їх довгим білим платтям. До людей, особливо до чоловіків, ставиться приязно, допомагає ображеним та сиротам. Якщо її розгнівати, може жорстоко помститися, навіть вбити поглядом. Віла вміє лікувати, пророкувати смерть, але і сама не безсмертна.

Земляний дух – різновид нечистої сили, покараної Богом і приреченої жити під землею. Такі духи можуть жорстоко помститися тому, хто порушить їхній спокій. Щоб уберегися від них, треба було, зокрема, вилити у викопану ямку чарку горілки, яка мала задобрити духа.

Польові духи: польовик та баба.

Польовик – міфічний володар полів, степів і лук. Може прибирати різний вигляд і вводити людей в оману. Змальовувався польовик переважно в образі чоловіка з численними звіриними ознаками (шерсть, хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, телячі вуха і великі зуби). Польовику приписувалися і позитивні риси: зокрема на Бойківщині його вважали охоронцем польових меж.

Лісовик відноситься до міжнародно поширених образів нижчої міфології і є відображенням обережної ворожості слов’янина-землеробця до дрімучого лісу, у котрого доводилося відвойовувати землю під сівбу і де його очікувала небезпека заблудитися.

Лісовик уособлював життя лісу, а тому існує багато варіантів уявлень щодо його зовнішності. Звичайно він має довге скуйовджене волосся і таку саму бороду. Може втілюватися у вовка, сову або прийняти образ старого у звірячій шкурі, який просить підвезти. Щоб налякати людину, яка прийшла до лісу, може гучно плескати у долоні, іржати, як кінь, мукати, як корова, брехати по-собачому, плакати, мов дитина, а ще стогнати, ніби вмираючий, або ревти, як водопад.

Вважається, що лісовики не вмирають від старості, але вони ходять лісами, і якщо їм під ноги потрапляє голка та коле їх, то від цього лісовик може померти.

Чугайстер (лісова людина) – фантастичний образ української демонології. Виступає у досить невиразно окресленому вигляді: іоді як високий чоловік, одягнений у біле, а іноді як покритий довгим волоссям. Поведінкою нагадує лісовика. За повір’ями, чугайстер колись був звичайною людиною, але його закляли чаклуни. У лісі він ловить нявок і їсть їх. Проте до людей ставиться доброзичливо. Поспілкувавшись з ними при зустрічі, він відпускає їх, не заподіявши шкоди.

Біхрес – дух, який живе у лісі і схожий на мужика у червоній шапці.

Богині (лісниці, мамуні) – злі істоти, зовні подібні до диких баб. Наділялися здатністю перевтілюватися, прибираючи вигляд та голос певних дівчат чи молодиць, щоб заманювати чоловіків. Українці вірили, що богині бувають не лише жіночої, а й чоловічої статі. Зваблені ними люди зникають безвісті. Як і дикі баби, богині підміняють нехрещених дітей, а іноді виступають в ролі “пастухів звірів”. Для захисту від них слід було мати оберіг – металевий предмет, часник чи трон-зілля.

Повіствування про водяних та русалок пов’язані з давнім культом води, з поклонінням духам річок та озер, котрі набули з часом звичайний для нас вигляд водяних та русалок.

До духів, що живуть у водяній стихії, відносяться: водяний, русалки, мавки, потерчата, очеретяник, анциболот та загативода.

Водяний мав вигляд старого діда, покритого водоростями з довгою бородою, іноді у його зовнішності присутні зооморфні риси (хвіст, лапи замість рук, роги на голові) .

Водяний міг перевтілюватися у різні істоти – дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Цей володар річок, ставків та водоймищ головував над русалками та опікувався рибами. Жив здебільшого у вирах річок, коло млинів. Розгнівавшись, міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки, топити людей.

Іноді водяний прикрашав поверхню води прекрасними білими та жовтими лілеями і підстерігав свою жертву. Ці гарні квітки приваблювали перш за все дівчат, котрі приходили купатися. Вони підпливали до лілей, щоб зірвати їх; водяний хапав когось з них за ногу і тягнув на глибину. Потім він одружувався на утопленій красуні.

До істот, що населяли воду, належали русалки (повітрулі) – один з найколоритніших персонажів української демонології, уособлення небезпечної водної стихії. Яке велике значення мали ці істоти у слов’ян видно з того, що завжди зберігалася не тільки пам’ять про них, але і віра у їх існування. Навіть найсуворіші літописці і ті змушені були називати Русаліями тиждень перед святом Івана Купала. У цей період нечиста сила робилася особливо небезпечною і люди намагалися задобрити духів частуванням.

Костомаров М. І. вважає, що слово “русалка” походить від слова “русло” – середина річки, тобто русалка – це жителька русла. [15, с.40]

За поширеними уявленнями, русалки – це молоді дівчата з блідою шкірою, гарними рисами обличчя та косами нижче колін.

Живуть вони під водою або у гніздах, звитих з соломи та пір’я, вкрадених у селі на Зелену неділю, або у підводних палацах, збудованих з раковин, перлин, яхонта, срібла та коралів.

Уночі, коли світить місяць, русалки виходять на берег роздягнені, у вінках з осоки та гілок, сідають на траві, чешуть коси або водять хороводи, приваблюючи своїм чудовим співом юнаків. Повітрулі дуже полюбляють музику і мають здатність ставати невидимими, якщо скинуть одяг.

На Трійцю вони виходять у ліс, де цілий тиждень колихаються на гілках дерев, катаються по росяній траві. Напередодні Духова дня бігають у полі, плещуть у долоні, сміються. У цей час вони проявляють особливу зловорожість: ловлять дівчат та загадують їм загадки. Іноді русалки питають: “Полин чи петрушка?” Якщо дівчина відповідає, що “полин”, русалка кричить: “Сама ти згинь!” і відходить. Якщо ж дівчина скаже, що “петрушка”, то русалка відповість: “Ти моя душка” та й залоскоче дівчину. Захиститися від русалки можна тим, щоб носити при собі полин, любисток або хрест. Особливо русалки бояться грозового грому.

Окрему категорію русалок складають мавки. Ця назва, можливо, є переінакшеним словом “нявки” або “нав’є” – мерці і вказує на те, що ці духи – духи-мерці, дівчата-втоплениці. Від русалок вони відрізняються тільки тим, що їхні коси зеленого кольору і з них постійно стікає вода.

Потерчата – це духи дітей, що народилися мертвими або померли нехрещеними. Мали вигляд дівчаток з довгим лляним волоссям. У народі вірили, що на Трояцькі свята потерчата літають у вигляді птахів і просять собі хрещення. Вважалося, що у таких випадках треба кинути якусь хустку і назвати ім’я, промовивши: “Хрещу тебе”. Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетворюється на русалку або нявку, стає нечистим духом і завдає людям шкоду.

Загативода – казкова істота, котра іноді утримує воду.

Анциболот (болотяник) – болотяний дух.

Очеретяник – дух, що живе у очереті.

Отже, природні духи з посиленням християнізації втрачали своє первісне значення і поступово почали сприйматися як зловорожі демони, тобто їх “природне” існування протиставилося існуванню “цивілізованому”.