§ 2. Соціальна норма та патологія

Важливої методологічної ваги Дюркгейм надає понят­тям соціальної норми і соціальної патології. Свої мірку­вання на цю тему він називає правилами щодо розмежу­вання нормального і патологічного. Дюркгеймівська кон­цепція соціального нормативізму власне є не чим іншим, як формулювання основних засад теорії інститутів і соці­ального контролю. Погляди соціолога у цьому питанні ви­кликали гостру критичну, реакцію: Дюркгейма звинувачу­вали, зокрема, у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя. На­справді його позиція не має нічого спільного з виправдан­ням злочинів; йдеться про пояснення об'єктивного явища девіантної поведінки за допомогою соціологічних понять.

Дюркгейм звертає увагу на різницю онтологічного ста­тусу різних соціальних фактів. Одні є такими, якими їм і належить бути, інші ж мали б бути другими. Торкаючись проблеми соціальних суджень, яка виникає у зв'язку з цим, мислитель прагне «відстояти права розуму, не впа­даючи в ідеологію». Він вважає можливим розмежовувати між «здоровим» і «хворим» у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об'єктивних критеріїв та­кого розмежування. Для цього, пише Дюркгейм, потрібно не дедуктувати ознаки норми і патології із загальних по­нять «суспільних станів», «життєвих сил» і т. ін., а віднайти зовнішню, емпіричну, фіксовану ознаку вищезгаданих по-

11* 307

І" 'Ш "*'іиг." '*,'•"• аа ■ го2*г'ї^гч^рТ""т^,г'^г**готг"" МН""'ТИИИі

нять. Такою ознакою може бути поширеність певного яви­ща по всьому «суспільному полю», або навпаки, його рід­кісність, винятковість (з точки зору логіки класифікація за згаданою ознакою має назву групування за подібністю і різницею). При цьому, окрім просторових, враховуються також часові ознаки — наявність певних явищ на певній фазі існування «колективних факторів». «Ми будемо,— за­значає Дюркгейм,— називати нормальними факти, які ма­ють найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хвороб­ливими або патологічними... Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров'я є хворобливим явищем».

Звичайно, загальні умови «здоров'я» і «хвороби», нор­ми та патології не можуть бути абсолютними. Так само як у біології нормальне для молюска не є таким для хребет­ного, так і нормальне для дикої людини не завжди нор­мальне для людини цивілізованої і навпаки. Важливо бра­ти до уваги також діахронні, вікові зміни. Здоров'я людини похилого віку не таке, як у дитини. Те саме, резюмує Дюрк­гейм, можна сказати і про суспільство: «Соціальний факт можна назвати нормальним для певного соціального виду тільки відносно певної фази розвитку останнього. Тому для того, щоб знати, чи має право він так називатись, не досить спостерігати, у яких формах він трапляється серед більшості суспільства даного виду; потрібно ще розгляда­ти останні у відповідній фазі їх еволюції».

При оцінці рівня нормативності явищ сучасного суспіль­ного життя, зауважує автор «Методу соціології», важливо чітко фіксувати умови, які спричиняють їх існування, і від-стежувати змінність, або, навпаки, стабільність останніх. Нормальність сучасної економічної організації може бути визначена шляхом порівняння її з минулими способами господарювання. В разі зміни умов господарювання еконо­мічний лад не може лишатися незмінним, інакше він втра­чає «нормальні» ознаки.

Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціаль­ної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вва­жати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх, без винятку, суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нареш­ті, історична і регіональна відносність критеріїв розмежу­вання між нормою і виходом за її межі, злочином. Статис­тичний рівень злочинності (співвідношення між річною цифрою злочинів і кількістю народонаселення) не знижу­ється з часом, навпаки, наявна тенденція до його зростан-

308

ня. Немає, переконує Дюркгейм, явища із більш безсумнів­ними ознаками нормальності, аніж злочинність. Однак, за­уважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, кот­рий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.

Окрім того, «нормальність» злочинності як соціального факту не пов'язана прямо й безпосередньо з питанням про біопсихічну нормальність індивідів, які скоюють злочини. Це — дві різні проблеми. Свою концепцію співвідношення соціальної норми і патології Дюркгейм підтверджує дотеп­ним розумовим експериментом. «Уявіть собі,— пише він,— суспільство святих, ідеальний, зразковий кляштор. Злочи­ни у власному смислі слова будуть там невідомі, однак вчинки, котрі здаються цілком простими з погляду натов­пу, викличуть там таку ж відразу, яку викликає звичайний злочин у звичайних людей. Якщо ж у цього суспільства бу­де влада судити і карати, то воно знайде такі дії злочинни­ми і буде обходитися з ними належним чином».

Семантика злочинної дії визначається, таким чином, не стільки внутрішньою її мотивацією, скільки оцінкою такої дії колективною свідомістю, котра, у свою чергу, залежить від змінного «порога чутливості» останньої. У цьому відно­шенні злочинне і нормальне так само неможливо абсолют­но розмежувати, як неможливо відділити північний полюс магніта від південного. Отже, злочин, резюмує соціолог, «необхідний, оскільки пов'язаний з основними умовами уся­кого соціального життя і вже завдяки цьому корисний — оскільки умови, з якими він пов'язаний, необхідні для нор­мальної еволюції моралі і права».

Дюркгейм неодноразово заперечував проти розуміння його концепції як виправдання злочинності. Йдеться, пояс­нював він, про інше — про історичну відносність рівнів со­ціального контролю у зв'язку з еволюцією правових і мо­ральних норм. «Згідно з афінським правом, Сократ був зло­чинцем і його засудження було справедливим. Проте його злочин, а саме самостійність його думки, був корисним не лише для людства, а й для його батьківщини. Він служив справі підготовки нової моральності і нової віри». Якби соціальні норми використовувалися з абсолютною точністю і неухильністю, зникла б і сама можливість соціальних змін, і суспільство застигло б у раз і назавжди даних фор­мах. Щось подібне ми стостерігаємо в архаїчних суспільст­вах, де рівень соціального контролю над особистістю не­зрівнянно жорсткіший, аніж у суспільствах цивілізованих.

309