7.6. Ніщо не забуто: радянські репресії та депортації

Окрім методів ідеологічного впливу на населення, кому­ністичний режим і надалі активно послуговувався репресив­ними засобами, маючи на меті покарати винних за співпрацю з окупантами, утвердити радянську владу і забезпечити її надійне функціонування в майбутньому. В першу чергу ма­совим чисткам і репресіям піддалися відверті німецькі поп­лічники. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року передбачав застосування до "гітлерівських аген­тів", "шпигунів і зрадників батьківщини з числа радянських громадян" і "їх пособників з місцевого населення" смертної кари через публічне повішення. В Указі зазначалося:

"Трупи повішених залишати на шибениці протягом кількох днів, щоб всі знали, як карається той і яка кара очікує того, хто здійснив акти насильства і злочини проти цивільного населення і хто зраджує свою батьківщину".

Найбільш масштабними і жорстокими радянські реп­ресії були в момент повернення радянської влади до того чи іншого населеного пункту. Наприклад, в самому лише Хар­кові впродовж кількох тижнів під час першого звільнення міста радянськими військами навесні 1943 року органами НКВС, які рухались слідом за армійськими частинами і здійснювали політичну "зачистку" території, було розстрі­ляно не менше 4 тис. осіб - майже 4 % населення, яке на той час залишалося в місті.

Усього в Україні з 1943 року до 1957 рік за співпрацю з німцями було заарештовано 93960 осіб (у цілому по СРСР за період з 1943 року до 1953 рік - понад 320 тис.) Понад по­ловина з них походила з Західної України і часто була пока­рана за участь в українському націоналістичному русі, який радянський уряд стало кваліфікував як колабораціоніст­ський. У боротьбі з українським націоналізмом радянське керівництво обрало основною лінією його дискредитації ото­тожнення цього руху з німецькими окупантами. У радян­ській пропагандистській і навіть у правовій практиці з того часу використовувався спеціально для цього винайдений термін - "українсько-німецький буржуазний націоналізм".

523

Серед найбільш резонансних публічних судових процесів над зрадниками, що відбувалися в Україні, були справи М. Кулешова, В. Громова, Г. Почепцова, яких звинуватили в тому, що вони видали німцям "Молоду гвардію". їх було пуб­лічно розстріляно у м. Краснодоні. Досить поширеними на визволеній території акціями, що відбувалися за великого скупчення глядачів, були повішання німецьких військово­полонених, винних у військових злочинах. Подібні акції під­німали бойовий дух війська та служили реалізації прагнення до помсти за знущання і приниження, що накопичилося у населення за часи окупації.

Поряд з санкціонованими владою арештами та стратами мали місце самосудні розправи, здійснювані колишніми під­пільниками, партизанами чи військовослужбовцями. Пока­ранню підлягали, насамперед, ті, хто належав до поліції, працював в адміністрації, а також жінки, які мали статеві зносини з німцями. Траплялися випадки вбивства дітей, народжених цими жінками.

До числа "зрадників Батьківщини" в СРСР були зане­сені цілі етнічні групи, які не виявили під час війни достат­ньої лояльності до радянського режиму. Відкинувши будь-яку класову риторику, радянське керівництво вдавалося до застосування репресивних заходів за етнічною ознакою. "Зрадницькі дії проти радянського народу" були інкримі­новані, зокрема, кримським татарам, болгарам, грекам, вірменам.

Виходячи з "небажаності подальшого проживання крим­ських татар в прикордонній окраїні Радянського Союзу", у лютому та травні 1944 року близько 191 тис. кримських татар депортували з території Криму. Ініціатором виселення був Л. Берія, який звертався 10 травня 1944 року до Й. Ста­ліна з запискою з цього питання і розробив проект відпо­відної постанови ДКО. На початку червня 1944 року з Криму також були виселені болгари (12 422 особи), греки (15 040), вірмени (9 621 особа) та інші етнічні групи, кваліфіковані владою як "німецькі пособники". Загалом кількість депорто­ваних становила понад 225 тис. осіб. Багато з них загинуло під час переселення чи в перші роки життя на поселеннях.

524

Депортація з Криму корінного населення позбавила сен­су існування кримської автономії. 30 червня 1945 року Кримську АРСР було перетворено на Кримську область у складі РСФСР. Крім того, починаючи з грудня 1944 року, в Криму розпочалася кампанія з перейменування населених пунктів, назви яких мали неслов'янське звучання. Руйнуван­ню та знищенню піддавалися також інші прояви духовної та матеріальної культури кримськотатарського народу.

Депортація була загалом схвально сприйнята як міс­цевим слов'янським населенням, так і військовослужбовцями Червоної армії. У тогочасній морально-психологічній ситуації в країні подібні настрої були цілком очікуваними. Разом з військами НКВС та НКДБ в організації депортації брали участь майже 20 тис. місцевих активістів, які описували і приймали майно людей, які підлягали виселенню.

Всупереч твердженням радянської пропаганди, радян­ське суспільство аж ніяк не виглядало монолітним ні напе­редодні, ні в період війни. Більше того, війна породила нові лінії поділу, поглибила застарілі конфлікти. Новою тенден­цією воєнного часу стало зміщення суспільних суперечностей з класового на національний ґрунт. Одним із проявів подіб­них тенденцій стало зростання антисемітизму в останні роки війни.

Як це не парадоксально, етнічна група, яка найбільше постраждала в період окупації, після перемоги над Німеччи­ною почала викликати неприховане роздратування в найріз­номанітніших прошарках українського населення. Радянські спецслужби зафіксували, що навіть відомий український ре­жисер О. Довженко скаржився під час війни, що українській культурі шкодять євреї, котрі "ненавиділи нас, ненавидять і будуть ненавидіти" і "намагаються пролізти скрізь і прибрати все до своїх рук". Подібні настрої фіксувалися і серед пере­січних жителів України. Євреїв, які поверталися з евакуації чи з фронту, зустрічали з ворожістю. Коли євреї намагалися повернути собі свої колишні квартири і майно, антисемітизм часто переростав у відкриту конфронтацію. Як відзначив історик Г. Куромія, майже у всіх містах України антисе­мітизм став активнішим, ніж раніше.

525

Почасти це було пов'язано з очевидно помилковою дум­кою про те, що євреїв у Радянській армії було відносно мен­ше, ніж інших етнічних груп. Втеча урядовців, яких вважа­ли євреями, також посилила поширену серед мас підозру, що євреї уникали боротьби і втікали раніше за всіх. Багатьох дратувало також переважання євреїв у складі радянських каральних органів. Пізніше, в післявоєнний період, коли антисемітизм буде розпалюватися на державному рівні, подібні настрої лише посилюватимуться.

Певною формою помсти сталінського режиму тим, хто залишився в окупації, багато сучасних дослідників вважають методи проведення радянської військової мобілізації. Зага­лом, в Україні було мобілізовано від 2,7 до 3 млн людей, що становило близько 10 % населення. До проведення мобіліза­ції було підключено діючу армію. Це дало змогу прискорити введення в бій нового поповнення. Разом з тим, в Україні поширилась практика кидання в бій погано навчених і май­же неозброєних людей, втрати серед яких були величезними. У Західній Україні мобілізація проводилася примусово, подекуди методом облав на місцевих мешканців, що перехо­вувались у лісах. Проведення суцільної мобілізації (мобіліза­ції підлягало все чоловіче населення віком від 18 до 50 років) мало на меті не лише поповнення діючої армії, а й позбав­лення націоналістичного руху опору людських ресурсів.

Влада взагалі з недовірою ставилася до людей, яких залишила на окупованій території. Радянські керівники вва­жали, що люди, які "піддалися впливу "буржуазної пропа­ганди", потенційно могли стати антирадянськими елемента­ми. Навіть для тих, кого оминули репресивні заходи радянської влади, перебування на окупованій території на все життя залишалося "плямою в біографії".

Під ще більшою підозрою перебували радянські грома­дяни, які перебували в німецькому полоні та особи, вивезені на примусові роботи до Німеччини й інших країн. їх репатрі­ація розпочалася в 1944 році. Серед 4,1 млн репатрійованих радянських громадян та 241 тис. внутрішніх переміщених осіб (людей, які залишили місця постійного проживання під час окупації) близько 37 % складали українці. Серед них близько 28 % складали колишні військовополонені.

526

Згідно з радянськими інструктивними документами серед репатріантів арешту і суду підлягали: керівний і командний склад органів поліції, "Російської визвольної армії", національних легіонів і інших подібних організацій; рядові поліцейські й рядові учасники перелічених органі­зацій, що брали участь у каральних експедиціях, або такі, що "проявили при виконанні обов'язків"; колишні вій­ськовослужбовці Червоної армії, які добровільно перейшли на сторону супротивника; бургомістри, високопоставлені фа­шистські чиновники, співробітники гестапо й інших німець­ких каральних і розвідувальних органів; сільські старости, які були активними пособниками окупантів. Щодо військо­вополонених до 7 липня 1945 року продовжувала діяти норма про кримінальну відповідальність за здачу в полон, яка, втім, рідко застосовувалась до колишніх червоноармій-ців рядового складу. Представники офіцерського корпусу у більшості випадків піддавалися кримінальному переслідуван­ню. Частина з них зараховувалась до складу штрафних ба­тальйонів, інша частина - засуджувалась за політичними звинуваченнями.

Переважна більшість цивільних репатріантів (понад 80 %) після перевірки у фільтраційних таборах та збірно-пересильних пунктах і вилучення "злочинного елементу" була направлена до місць проживання. Після повернення додому перевірка преважної більшості з них продовжувалася вже місцевими органами НКВС. Серед колишніх військово­полонених відразу звільнено було лише 18 %. Інші були або повторно призвані до війська (43 %), або були "передані в розпорядження НКВС" чи зараховані до "робітничих баталь­йонів НКО" - фактично відбували примусові роботи. Бага­тьох з них задіяли на відбудові підприємств паливно-металургійного комплексу УРСР. Усього на 1 серпня 1946 року до місць проживання було направлено близько 3,3 млн осіб. З них 1,15 млн складали вихідці з України.

Щодо репатріантів влада мала підозри, що тривале і безконтрольне перебування за кордоном могло серйозно впли­нути на їхній світогляд і політичні настрої. Щоправда, до завершення масової кампанії репатріації представники уряду СРСР намагалися всіляко демонструвати терпиме ставлення

527 до цієї категорії радянських громадян. Хоча керівництво СІНА і Великої Британії під час Ялтинської конференції по­годилося на те, що репатріація буде обов'язковою, однак після завершення війни вони цілком могли змінити свою позицію і відмовитися від примусового повернення радян­ських громадян на Батьківщину. Тому радянському урядові важливо було всіляко підтримувати бажання повернутися, що його висловлювали у своїй переважній більшості грома­дяни СРСР. Формально репатріанти після повернення одер­жували всі права радянських громадян. Однак на практиці більшість з них відчували на собі тиск неофіційних звину­вачень у зраді, недовіру і дискримінацію. Після завершення процесу масової репатріації, вже після війни, певна частина з них була піддана репресіям за звинуваченнями в політичних злочинах.

Ознаки примусової депортації мала також операція з обміну населенням між Польщею та Україною, яка здій­снювалась відповідно до угоди, укладеної між урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення від 9 вересня 1944 року. Реалізація положень цієї угоди щодо етнічної гомогенізації прикордонних регіонів розпочалася в листопаді 1944 року. До початку 1945 року влада дотриму­валася принципу добровільності. Але з весни 1945 року пере­селення відбувалося переважно через ужиття примусових заходів.