5.6. Внутрішній устрій та основні форми діяльності радянських партизанських формувань

За весь період свого існування радянські партизанські формування в Україні не мали сталої і уніфікованої струк­тури. На початковому етапі розвитку партизанського руху деякі загони формувалися за зразком армійських частин. Ок­ремі з них досягали чисельності в 1 тис. осіб, мали у своєму складі кілька батальйонів. Однак чисельність більшості пар­тизанських загонів не перевищувала 30-50 осіб.

Надалі у створенні партизанських формувань було біль­ше стихійності. Але оскільки у формуванні переважної біль­шості з них брали участь військовослужбовці Червоної армії та (або) офіцери НКВС-НКДБ, вони намагалися, по змозі, наслідувати організаційні принципи функціонування армій­ських підрозділів. Як правило, у складі кожного загону, окрім командира, був комісар і начальник штабу. Більші формування поділялися на батальйони, роти, взводи і від­ділення. У великих партизанських з'єднаннях при штабі та­кож створювалися розвідувальні відділи, диверсійні групи та інші спеціальні підрозділи. На відміну від частин Червоної армії, інститут політичних комісарів у партизанських заго­нах не відмінявся. Вважалося, що партизани, які знаходи­лися у ворожому оточенні, перебували в особливо небезпечній політичній ситуації.

Певні зміни в організаційній структурі деяких форму­вань відбулися наприкінці 1943 - на початку 1944 років. Окремі партизанські з'єднання були перетворені за армій­ським зразком на партизанські дивізії. Першим з таких фор­мувань в Україні стала Житомирська партизанська дивізія ім. М. Щорса під командуванням С. Маликова, створена 14 грудня 1943 року. У лютому 1944 року на базі Сумського з'єднання, яким на той час командував П. Вершигора, була сформована 1-ша Українська партизанська дивізія ім. С. Ков­пака. В інших з'єднаннях реорганізація не просунулася далі перетворення окремих загонів на батальйони.

Партизанські з'єднання, у складі яких під єдиним керівництвом об'єднувалося кілька партизанських загонів,

278

складали основну бойову силу радянського партизанського руху в Україні. Вони мали на озброєнні гармати і міномети, були забезпечені зв'язком, мали у своєму розпорядженні спе­ціально підготовлених мінерів-підривників. Усього, за дани­ми УШПР, на території України в 1941-1944 роках діяло 48 партизанських з'єднань, дивізій, бригад, які об'єднували 227 загонів. Хоча питома вага цих формувань складала лише 11 % від загальної кількості бойових одиниць, які стояли на обліку в штабі, проте в їх лавах нараховувалася понад 51 % усіх облікованих партизанів.

Основну масу партизанських формувань України стано­вили загони з нечисленним особовим складом, які базувалися на віддалі від основних комунікацій та ворожих гарнізонів і дуже рідко залишали місця свого розташування. В пере­важній більшості ці загони були пасивні і небоєздатні. Деякі командири партизанських з'єднань зневажливо називали такі загони "сімейними". Навіть після встановлення зв'язку з радянським командуванням, їх командири ігнорували будь-які накази про активізацію бойової діяльності, намагаючись не наражати на небезпеку ні себе, ні свої сім'ї, якими оброс­тали подібні формування. В більшості випадків, діяльність подібних загонів була обтяжливішою для місцевого населен­ня, яке змушене було їх утримувати, аніж для окупантів.

Під час централізованого формування партизанських загонів їх особовий склад намагалися добирати з осіб, чия політична благонадійність не викликала сумнівів, насамперед з комуністів. На окупованій території партизанські загони у 1941-1942 роках також поповнювалися, перш за все, за ра­хунок представників радянського партгоспактиву та червоно-армійців, які потрапили в оточення.

Надалі, в міру розширення партизанського руху, питома вага комуністів і комсомольців у складі партизанських за­гонів знизилася. Із загального числа облікованих партизанів частка комуністів і комсомольців складала близько 16 і 19 % відповідно. У 1942-1944 роках партизанські формування по­повнювалися за рахунок вихідців з різних прошарків насе­лення з різним політичним минулим. Основну масу бійців партизанських загонів складали насильно мобілізовані селя­ни призовного віку. Іншими джерелами поповнення загонів і

279

з'єднань були оточенці і колишні військовополонені, що були звільнені чи втекли з місць утримання, добровольці з числа місцевого населення, кадри, які засилалися через лінію фронту. Значну частину особового складу партизанських загонів, особливо в 1943-1944 роках, складали перебіжчики - колишні поліцаї і співробітники окупаційної адміністрації. Водночас основним "цементуючим елементом" партизанських формувань як і раніше були комуністичні і радянські функ­ціонери різних рівнів, співробітники радянських спецслужб та військовослужбовці Червоної армії.

Основні форми діяльності партизанських формувань були визначені рядом директивних документів радянського партійно-державного і військового керівництва. Найважливі­шими серед них були постанова ДКО про створення штабів партизанського руху від 30 травня 1942 року і наказ наркома оборони СРСР "Про завдання партизанського руху" від 5 ве­ресня 1942 року.

Постанова ДКО одним з основних завдань партизансь­кого руху визначила дезорганізацію ворожого запілля. З цією метою партизани мали зосередити свої зусилля, перш за все, на виведенні з ладу транспортних комунікацій ворога. Це мало порушити постачання частин вермахту, які наступали, та ускладнити для німецького командування маневр резер­вами. Від партизанських загонів вимагалося також знищу­вати лінії зв'язку, склади боєприпасів, матеріальну частину на аеродромах, штаби та інші військові установи ворога. Важливим завданням партизанських формувань визначалося забезпечення радянських військ розвідувальною інформа­цією.

Наказ наркома оборони здебільшого повторював основні положення постанови ДКО, дещо їх конкретизуючи. Пріори­тетним завданням для партизанських формувань визначалося руйнування комунікацій противника. Крім того, партизанам було наказано нападати на штаби і гарнізони противника, знищувати представників окупаційної адміністрації, вести розвідку, знищувати склади, промислові підприємства та об'єкти життєзабезпечення, вести політичну роботу серед населення.

280

Конкретними формами диверсійної діяльності на воро­жих комунікаціях згідно з цим наказом мали бути: влашту­вання залізничних катастроф, руйнування мостів, станційних споруд, розстріл з гармат і ПТР паровозів, вагонів, цистерн на станціях і роз'їздах, а також тих, що вціліли після підри­вів ешелонів; нищення всіх споруд на шосейних і ґрунтових шляхах, розгром транспорту, який підвозить боєприпаси і пальне.

Транспортна інфраструктура України загалом не була зручною мішенню для диверсійної діяльності. Більшість ключових залізничних магістралей в Україні проходила поза зоною партизанської активності, що обмежувалася смугою лісів на півночі України. Для партизанів диверсійні дії на комунікаціях противника були однією з найбільш складних і ризикованих форм бойової діяльності. Диверсійні групи пар­тизанів чисельністю переважно 10-20 бійців виходили на завдання з бази своїх загонів на відстань 30-40 км і діяли упродовж 8-10 діб. Під час виконання бойових завдань існу­вала постійна загроза наразитися на відсіч з боку охоронних підрозділів супротивника, які, особливо з 1943 року, ретель­но охороняли найважливіші залізничні шляхи. Для цього в деяких місцях навіть було вирубано лісові насадження вздовж залізничного полотна на відстані до 300 м, вста­новлено постійну охорону на мостах і переїздах. У західних областях України ще більшу небезпеку для радянських ди­версантів становили формування українських націоналістів. Виконання таких завдань вимагало не лише відповідних знань і навичок, а й значної фізичної витривалості й осо­бистої мужності.

Як правило, в найбільших партизанських формуваннях здійсненням диверсійних акцій займалися диверсійні спец-служби, структурними підрозділами яких були диверсійні групи, взводи, роти, а інколи навіть диверсійні батальйони. Кадри мінерів-підривників готувалися централізовано - спе­ціальною школою УШПР, а також у відповідних школах найбільших партизанських з'єднань.

Основні зусилля радянських підривників були спрямо­вані на влаштування залізничних катастроф, хоча значно більші перепони для постачання ворожих військ створювало

281

руйнування транспортної інфраструктури, зокрема руйнуван­ня мостів. Радянське командування намагалося переорієнту­вати диверсійну діяльність партизанів у такому напрямку, однак провадило це без особливого успіху. Зокрема, парти­зани України фактично проігнорували наказ ЦШПР "Про рейкову війну".

Вважається, що основним фактором, який стримував розширення диверсійної активності радянських партизанів була нестача мінно-підривних засобів. У більш-менш задо­вільній кількості постачання вибухівки партизанським заго­нам з радянського тилу було налагоджене лише з літа 1943 року. Водночас, через пасивність і низьку боєздатність більшості партизанських формувань, далеко не всі наявні можливості для дій проти транспортної інфраструктури про­тивника були використані.

Пік диверсійної активності радянських партизанів при­пав на 1943 рік. В цей час, згідно з даними УШПР, було підірвано 3688 ешелонів, 38 бронепоїздів, висаджено в повіт­ря 382 залізничні мости, тоді як за 1941-1942 роки - 255, 1, 126 відповідно. Переважна більшість з вчинених партиза­нами диверсій на залізницях припала на період з липня по жовтень 1943 року, тобто на час, коли відбувалися вирі­шальні бої на Східному фронті. Німецькі джерела цього періоду фіксують значну стурбованість німецького команду­вання подібною динамікою і, як правило, містять пересто­роги щодо можливих важких наслідків для забезпечення військ у разі невжиття відповідних заходів.

Оцінюючи результативність диверсійної діяльності пар­тизанських загонів України, слід брати до уваги, що з за­гальної кількості підірваних партизанами ворожих ешелонів лише близько 15 % падали з насипу (власне, були "пущені під укіс"), 40 % зійшли з рейок, а в решті випадків зазнава­ли пошкоджень лише вагони. Людські жертви та матеріальні втрати в таких випадках були мінімальними, а рух на пош­коджених ділянках залізниць швидко відновлювався.

Найбільш поширеною формою бойової діяльності парти­занських формувань були напади на ворожі гарнізони і дрібні військові та поліційні частини чи окремих військовослуж­бовців і співробітників поліції. Якщо в перші півтора роки

282 війни партизани рідко вдавалися до значних наступальних операцій із захопленням населених пунктів чи залізних вуз­лів, діючи переважно вночі і нападаючи на малозахищені об'єкти, то з кінця 1942 - початку 1943 років партизанський рух перетворюється на помітний фактор у військовому проти­стоянні на Східному фронті. Всього за роки війни партиза­нами України було розгромлено 411 гарнізонів, комендатур, кущів поліції і штабів, захоплено з боєм 139 районних цент­рів, селищ міського типу, залізничних станцій.

У період наступу радянських військ партизанські фор­мування активно взаємодіяли з частинами Червоної армії і використовувалися для підтримки фронтових операцій. Пар­тизанські загони, діючи у найближчому тилу німецьких військ, руйнували комунікації, захоплювали й утримували до приходу фронтових частин населені пункти і залізничні вузли. Радянське командування відзначало "їх здатність самостійно і разом з частинами Червоної армії здійснювати серйозні й великі за масштабами військові операції".

Важливою формою оперативного використання парти­занських з'єднань були рейди. За даними УШПР, парти­занські формування у 1942-1943 роках здійснили 17 рейдів на відстань від 200 до 4 тис. км. Зокрема, на початку 1943 року з'єднання під командуванням О. Федорова, І. Шушпанова і Я. Мельника здійснили рейди на Право­бережжя України. З'єднання під командуванням М. Наумова під час "степового" рейду за два місяці пройшло з боями територію восьми областей. Значний резонанс мав рейд у Карпати з'єднання С. Ковпака (червень-вересень 1943 року).

Подібні акції дозволяли поширити радянську військову присутність на регіони, де комуністичний рух Опору був недостатньо розвинений, залучати до активної боротьби нові партизанські кадри. "Рейди [партизанів] дають позитивні результати й у тому сенсі, що сіють страх серед нестійких елементів — українців і росіян, які мешкають на окупованій території і хотіли б піти на змову, проте бояться розправи з боку наших загонів, - заявляв на засіданні УШПР 3 квіт­ня 1943 року Перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов".

Налагодження розвідувальної діяльності в партизансь­ких загонах проходило важко. Тривалий час не могли відпо-

283

відні органи створити активно діючу розвідувальну мережу, спроможну оперативно забезпечувати командування цінною розвідувальною інформацією. Причинами цього були нестача відповідних фахівців, обмежена зона дії партизанських фор­мувань, відсутність достатньої уваги до розвідувальної діяль­ності з боку партизанських командирів. Основним джерелом розвідувальної інформації для радянського командування до кінця війни залишалися спеціальні розвідувальні та розві­дувально-диверсійні групи радянських спецслужб та військо­вої розвідки.

Активнішою агентурно-розвідувальна робота в партизан­ських формуваннях, що діяли в системі УШПР, стала з середини 1943 року. На той час значно покращилося забезпе­чення партизанських з'єднань засобами радіозв'язку, актив­но велась підготовка та перекидання до партизанських заго­нів спеціалістів з розвідувальної роботи.

Уніфікованої структури розвідувальних органів у парти­занських формуваннях не існувало. Як правило, розвідуваль­ною діяльністю керував заступник командира загону з роз­відки. Часто ці посади обіймали направлені з радянського тилу співробітники НКВС-НКГБ. Оперативні частини, особ­ливі відділи, розвідувальні групи партизанських загонів і з'єднань здійснювали військову та агентурну розвідку. Аген­турна мережа, як правило, складалася з резидентів, яким підпорядковувалися агенти-розвідники, а також агентів, завербованих серед місцевого населення, співробітників оку­паційної адміністрації, націоналістичних формувань. Усього, за даними УШПР, в системі партизанської розвідки мережа агентів нараховувала 1182 особи. За 1942-1944 роки від пар­тизанських загонів України надійшло 3625 розвідувальних повідомлень, які характеризували різні аспекти військової, політичної і економічної діяльності супротивника.

Розвідувальні органи здійснювали також контррозвіду-вальне забезпечення партизанських формувань. До їх компе­тенції належали: попередження проникнення ворожої агенту­ри в партизанські формування, її виявлення і ліквідація, виявлення і ліквідація "ворожого елементу" - старост, полі­цейських, націоналістів та інших ворогів радянського режи­му в районах постійної і тимчасової дислокації партизан-

284 ських формувань, ведення розкладницької роботи у ворожих частинах, організація терактів проти представників німецької окупаційної влади та їх посібників. До завдань партизанської контррозвідки належали також боротьба з дезертирством, мародерством, виявлення політично нестійких партизанів.

У своїй діяльності контррозвідувальні органи спиралися на значну внутрішню агентуру. Наприклад, у з'єднанні Д. Ніколайчика при загальній чисельності близько 1000 бій­ців внутрішня агентура складалася з 11 резидентів, 15 аген­тів і 150 інформаторів. Загальна чисельність внутрішньої агентури партизанських загонів і з'єднань України нарахо­вувала близько 2 тис. осіб.

Загалом, число людей, знищених партизанською контр­розвідкою, було доволі значним. Наприклад, у з'єднанні І. Шитова було розстріляно 53 особи, у з'єднанні Д. Ніколай­чика - 50 осіб (10 провокаторів, 19 колишніх поліцейських, 7 шпигунів, 5 власовців, 4 націоналісти, 4 за антирадянську агітацію, 11 інших, в тому числі дезертирів). Більшість з них, очевидно, дійсно були ворожими агентами. Однак багато людей, як зі складу бійців партизанських загонів, такі і з місцевого населення, були страчені без достатніх підстав або лише через сумніви в політичній благонадійності.

Виконання партизанськими формуваннями каральних функцій було санкціоноване радянським керівництвом. Ви­моги створювати у захоплених районах "нестерпні умови для ворога й усіх його пособників, переслідувати й знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи" містилися і в Директиві РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року, і в наказі наркома оборони СРСР "Про завдання партизан­ського руху". 30 листопада 1941 року НКВС УРСР видав спеціальну "Вказівку про заходи з ліквідації фашистської адміністрації на тимчасово окупованій супротивником тери­торії Української РСР", яка вимагала залучення до винищен­ня колаборантів партизанів, створення спеціальних терорис­тичних груп та використання з цією метою існуючої аген­тури.

Одним з перших масштабних проявів партизанського терору був рейд партизанського загону ім. С. Будьонного під командуванням І. Копьонкіна по території Полтавської і

285

Харківської областей у вересні 1941 - лютому 1942 років. За словами самого командира загону, партизани повсюди здій­снювали розстріли старост, інших "громадян, лояльно налаш­тованих до німецької влади", а також червоноармійців-ото-ченців, які не хотіли йти з партизанами.

Водночас, партизанський терор був ініціативою не лише центрального керівництва. Показово, що з приходом Черво­ної армії самосудні розправи радянських партизанів і під­пільників над "пособниками фашистів" часто випереджали репресії державних каральних органів і нерідко набували значно жорстокіших форм. За оцінкою сучасних дослідників, знищені партизанами "поліцейські, старости, зрадники бать­ківщини" (за термінологією партизанських звітів) складали не менше половини всіх втрат, завданих партизанами за весь період війни противникам радянського режиму.

Партизанський терор мав виразні регіональні особливос­ті. На Сході України навіть для безпосередніх учасників ні­мецької адміністрації колабораціонізм був, насамперед, стра­тегією самозбереження і, як правило, не був пов'язаний з відстоюванням тих чи інших ідеологічних цінностей. Не див­но, що наприкінці війни співробітники окупаційної адміні­страції та поліцаї масово поповнювали партизанські форму­вання та співробітничали з радянським підпіллям.

На Західній Україні окрім окупаційних військ радянсь­ким партизанам протистояли конкурентні політико-ідеоло-гічні угруповання, які користувалися широкою підтримкою населення. Протистояння радянських партизанів і українсь­ких націоналістів відразу набуло особливо безкомпромісного характеру. Партизанські акції нерідко супроводжувалися спаленням сіл та масовими вбивствами мирного населення. Оскільки за весь період війни радянські партизани не змогли розповсюдити своєї військової присутності на територію Галичини, найбільше від терору радянських "народних мес­ників" постраждало українське населення Волині, яке спів­чувало націоналістам.

Складними були відносини партизанів і з населенням, яке не виявляло лояльності до військово-політичних супро­тивників радянського режиму. З одного боку, розчарування німецькою політикою об'єктивно підштовхувало українців до

286 підтримки радянської влади, і в 1943 році цілком очевид­ними були зміни на краще у їх ставленні до комуністичного партизанського руху. Ці зміни проявилися і в зростанні притоку добровольців, і в покращенні постачання парти­занських загонів. Наприклад, у з'єднанні С. Малікова, одно­му з найбільших в Україні, добовий раціон партизанів скла­дався із 700-800 г хліба, 200-250 г м'яса, 50 г жирів, 1 кг овочів, 100 г круп.

З іншого боку, "господарські операції" партизанів нерід­ко здійснювалися в надто обтяжливих обсягах. Оскільки пос­тачання партизанських формувань за рахунок трофеїв, захоп­лених у ворога, було пов'язане із значним ризиком і не могло бути регулярним, майже весь тягар забезпечення партизан­ських формувань лягав на місцеве населення. Інколи "госпо­дарські операції" партизанів виливалися у відвертий грабу­нок, який супроводжувався актами насильства (у радянських джерелах щодо такого роду дій часто використовується тер­мін "мародерство"). Характерною є радіограма, передана до УШПР радистами з'єднання Л. Іванова (яке вважалося ціл­ком боєздатним) 26 квітня 1944 року:

"Мародерство досягло вищих меж і населення вважає нас безжальними бандитами. Зараз з'єднання майже безпеч­не для німців, є великим паразитом для населення і завдає шкоди, озлоблюючи населення проти радянських парти­занів".

У партизанських формуваннях, які перебували на знач­ній відстані від керівних і контролюючих центрів, контроль за діями рядового та командного складу взагалі був зав­данням, набагато складнішим, ніж у частинах регулярної армії. В багатьох партизанських загонах панувала сваволя командирів, які, часто без суду і слідства, на власний розсуд виносили смертні вироки десяткам людей. Брутальна лайка, рукоприкладство чи самосудні страти були звичними засоба­ми підтримки дисципліни, навіть у найбільш боєздатних з'єднаннях. Траплялися випадки, коли рядові партизани зас­тосовували насильство у відповідь.

Серед інших "тіньових" сторін життя партизанських за­гонів сучасні дослідники відзначають сексуальну розбеще­ність, численні випадки зґвалтувань, які чинилися партиза-

287

нами в українських селах під час здійснення бойових чи гос­подарських операцій. Джерела фіксують також надзвичайне розповсюдження пиятики серед радянських партизанів, а також супутні явища - неробство, саботаж наказів команду­вання, розбій, внутрішні конфлікти. Особливості партизан­ського повсякдення відверто описав у своєму щоденнику М. Попудренко:

"31.01.1942. В загоні з'явився спирт. Група на чолі з товаришем Яном привезла спирт із села Софїївки - 2500 літрів. Якщо давати по 50 грамів, то цього вистачить на 2 місяці. А якщо будуть пити так, як сьогодні, то через де­кілька днів його не буде*. Сьогодні всі були п'яні...01.02.1942. Розстріляли Кожедуба за те, що будучи п'яним зробив два постріли і цим підняв тривогу в таборі. Зробили дуже правильно".

Траплялися, як відзначили дослідники О. Гогун та А. Кентій, і були досить частими індивідуальні інтриги і усередині загонів - на побутовому, особистому ґрунті і між різними загонами. Доходило до бійок, узяття в заручники представниками одних з'єднань бійців інших з'єднань, пере­стрілок між загонами, убивств одних бійців іншими, "під­сиджування" комісарами командирів і навпаки. В основі таких конфліктів було складне переплетіння відомчих і осо­бистих мотивів.

Радянські партизанські формування та підпільні пар­тійні комітети, які діяли на базі цих формувань, фактично репрезентували комуністичний режим у місцях їх постійної чи тимчасової дислокації. Окрім виконання каральних функ­цій та збору інформації про будь-які випадки співпраці радянських громадян з окупантами, радянські підпільники і партизани виконували також агітаційну і пропагандивну ро­боту, здійснювали політичне інформування населення. Вже восени 1942 року видавалося до десятка партизанських газет накладом від 500 до 2 тис. примірників кожна. Найбільш оперативним засобом спілкування з населенням були ле­тючки.

Чисельність загону М. Попудренка станом на травень 1942 р. складала 600 осіб. У січні-лютому 1942 р. загін, очевидно, був менш чисельний.

288

Суттєву роль дії партизанів відігравали в реалізації так­тики "випаленої землі". До початку 1943 року руйнування господарських об'єктів було основним видом диверсійної діяльності радянських партизанів. Усього, згідно з даними УШПР, за 1941-1944 роки підпорядкованими штабові пар­тизанськими загонами було знищено 409 промислових під­приємств, 59 електростанцій, 42 водокачки, 915 складів. Партизанами і підпільниками були знищені також сотні сепараторних пунктів, млинів, шкіл та інших об'єктів, знач­на кількість продовольства та іншого майна. На думку дея­ких дослідників, подібні дії радянської сторони, окрім прагнення завдати максимальних матеріальних збитків суп­ротивнику, переслідували й іншу мету - шляхом дезорга­нізації економічного життя окупованої території сприяти радикалізації настроїв населення і його залученню до пар­тизанської й підпільної боротьби.

Після звільнення території України від німецької оку­пації окремі партизанські формування були перекинуті за межі республіки і діяли на території Польщі, Чехосло-ваччини, Румунії, Угорщини. Деякі формування, зокрема 1-а Українська партизанська дивізія П. Вершигори, були направ­лені на боротьбу з українськими націоналістами.