
- •Україна в роки другої світової війни: спроба нового концептуального погляду
- •Isbn 978-966-2213-31-7
- •2.1. "Українське питання" напередодні Другої
- •2.2. Українські землі під час Вересневої кампанії
- •1939 Року 40
- •3.4. Бойові дії на території України
- •6.9. Українсько-польський конфлікт і боротьба
- •2.1. "Українське питання" напередодні Другої світової війни. Договір Молотова-Ріббентропа
- •2.2. Українські землі під час Вересневої кампанії 1939 року
- •2.3. Радянізація Галичини й Волині
- •2.4. Участь українців
- •2.5. Анексія Радянським Союзом Бессарабіі та Північної Буковини, нове розширення кордонів Радянської України
- •2.6. На початку чергових великих страждань. Радянська Україна 1939-1941 років
- •3.1. Стосунки Німеччини та срср в період від завершення вересневої кампанії до початку бойових дій на східному фронті (жовтень 1939 - червень 1941)
- •3.2. Співвідношення протиборчих сил станом на 22 червня 1941 року. Дислокація ворожих армій уздовж західного кордону срср, оперативні плани сторін
- •2188 Танків
- •3.3. Бойові дії на території України в 1941-1942 роках
- •3.4. Бойові дії на території України в січні-жовтні 1943року
- •3.5. Бойові дії на території України
- •4.1. Плани керівництва гітлерівської Німеччини щодо майбутнього окупованих українських земель
- •4.2. Адміністративний поділ
- •4.3. Економічна експлуатація і соціальна політика гітлерівців та їхніх союзників на окупованій території України
- •4.4. Система безпеки в окупованій Україні. Проблема колабораціонізму
- •4.5. Культурне і церковне життя України в роки окупації
- •4.6. Винищення цивільного населення і військовополонених в Україні під час окупації
- •5.1. Формування мережі комуністичного підпілля
- •5.2. Становлення радянського партизанського руху (1941-1942 рр.)
- •5.3. Війна на знищення: карально-репресивний апарат окупаційної влади в боротьбі проти комуністичного підпілля і партизанського руху
- •5.4. Органи керівництва радянським партизанським рухом і комуністичним підпіллям
- •5.5. Активізація радянського партизанського руху (1943-1944 рр.)
- •5.6. Внутрішній устрій та основні форми діяльності радянських партизанських формувань
- •5.7. Комуністичне підпілля в період активізації радянського руху Опору (1943-1944 рр.)
- •5.8. Радянський Рух Опору в балансі сил протиборчих сторін в Україні
- •6.1. Український визвольний рух напередодні та на початку Другої світової війни
- •6.2. Акт 30 червня 1941 року - спроба відновити українську державність
- •6.3. Перші оунівські "армії" та "Поліська Січ" отамана Бульби
- •6.4. Український визвольний рух в 1942 році. Формування упа, її структура і чисельність
- •6.5. Боротьба уііл проти Німеччини та її союзників
- •6.6. Українська Головна Визвольна Рада
- •6.7. Боротьба між упа та радянськими партизанами (1943-1944 рр.)
- •6.8. Протистояння між упл і Червоною армією та нквс
- •6.9. Українсько-польський конфлікт і боротьба упа на антипольському "фронті"
- •7.1. Радянський режим і українське населення: криза лояльності
- •7.2. Мобілізація економіки
- •7.3. Евакуація матеріальних і людських ресурсів
- •7.4. Трудові й технологічні ресурси України у нарощуванні військово-економічного потенціалу срср
- •7.5. Українське суспільство і радянська влада: реставрація режиму
- •7.6. Ніщо не забуто: радянські репресії та депортації
- •7.7. Реконструкція економіки
- •7.8. Радянське повсякдення в умовах війни: школа виживання
- •Україна в роки другої світової війни: спроба нового концептуального погляду
4.4. Система безпеки в окупованій Україні. Проблема колабораціонізму
Систему безпеки на окупованих землях СРСР А. Гітлер доручив створювати керівнику СС Г.Гіммлеру і підпорядкованій йому Центральній Службі безпеки райху (РСХА). Ще на початку червня 1941 року між керівництвом поліції безпеки (СП) і служби безпеки (СД), а також командуванням вермахту було досягнуто домовленості про створення спеціальних груп (айнзацгруп), які діятимуть на окупованій території одразу ж після проходження фронту. Загалом було сформовано чотири айнзацгрупи - "А" (для Прибалтики), "Б" (для Білорусії), "Ц" (для північної та центральної частини України), "Д" (для Бессарабії, Південної України, Дону, Кубані та Кавказу). Кожна із груп складалася із чотирьох або п'яти айнзацкоманд і зондеркоманд. Групи налічували 5001000 осіб, а команди 100-200 осіб. Головне завдання айнзац-гурп полягало в гарантуванні т. зв. "політичної безпеки" на окупованих територіях як у зоні бойових дій, так і в тилу. "Спеціалісти" із цих підрозділів мали "очищати" територію від євреїв, комісарів, комуністів, радянських агентів, співробітників НКВС, партизанів, підпільників тощо. Всі накази на знищення "небажаних елементів" повинні були надходити безпосередньо від райхсфюрера СС Г. Гіммлера або керівника Головного управління поліції і безпеки Райху Р. Гейдріха.
192
Однак, окрім винищення євреїв, комісарів чи комуністів, до поняття "безпеки" в нацистському розумінні цього слова мала належати й безпека військових та цивільних об'єктів, боротьба із підпіллям, стягнення продовольчих контингентів з населення, боротьба з криміналітетом тощо. Відповідно, з моменту встановлення цивільної окупаційної адміністрації в Україні було створено специфічну систему безпеки. Тут діяли відділення німецької державної таємної поліції (гестапо), яка формувалася з німецьких фахівців із залученням місцевих мешканців, здебільшого як агентури. В містах було створено відділки кримінальної поліції (кріпо), у яких поряд із німецькими криміналістами працювали також колишні радянські фахівці (або польські в Західній Україні), які знали місцевий кримінальний світ і часто продовжували виконувати свої фахові обов'язки й у часи окупації.
Для охорони громадського порядку, адміністративних органів, військових об'єктів тощо використовувалися німецька охоронна поліція (шуцполіцай або шупо) та німецька поліція порядку (орднунгсполіцай або орпо). Також до охоронної роботи залучалися надані вермахтом підрозділи польової жандармерії, охоронних дивізій (№ 444, 213, 454, 403), окремих охоронних полків (№ 4, 46, 57) та війська союзників Німеччини - угорців, румунів, словаків, італійців.
Окремо для охорони кордону РКУ із Трансністрією та Генеральним губернаторством використовувалися частини німецьких прикордонних військ. Однак уже восени 1941 року окупаційна влада зіштовхнулася із браком військ та поліції для несення охоронної служби і підтримання елементарного порядку на окупованих територіях. З метою запобігання хаосу та безладдя в окупованій Україні (як і в інших регіонах СРСР) німці почали формувати відповідні служби для підтримки порядку і охорони із місцевого населення та військовополонених.
Спершу було організовано т. зв. службу порядку, що підпорядковувалася німецькій поліції порядку (орпо). Служба порядку не мала сталого обмундирування, використовувала як мундири радянський військовий одяг або цивільне вбрання. Служба порядку (в народі популярно називалася "поліцією") лише в 1942-1943 роках отримала застарілі зраз-
193
ки форми загальних СС (які в Німеччині перестали використовувати). Видимою відзнакою "поліції" була біла пов'язка із печаткою німецького військового або поліційного коменданта. Служба порядку, згідно з німецькими директивами, не мала перевищувати 1 % від кількості мешканців в тому чи іншому населеному пункті. В Україні нараховувалося до 170 тис. співробітників Служби порядку.
Бійцям Служби порядку спершу не видавали зброї (вони мали обмежуватися в своїй роботі дерев'яними палицями). Згодом дозволили озброїти 10 % особового складу, й лише на зламі 1942-1943 років всі службовці отримали радянську трофейну зброю. Паралельно зі Службою порядку в сільській місцевості в 1942 році було створено загони з охорони врожаїв (українська народна самооборона), які мали стерегти врожаї від підпалів з боку радянських диверсантів і підпільників. Ці загони були досить численними і налічували по всій Україні 180 тис. осіб, щоправда не мали озброєння і скоріше нагадували радянські "добровільні народні дружини". На територіях, підконтрольних румунській адміністрації, функціонувала місцева сільська поліція, яка підпорядковувалася румунській жандармерії. В містах румуни використовували власну державну поліцію і жандармерію.
З метою охорони промислових підприємств німці створювали напіввоєнізовані формування з місцевого населення або колишніх військовополонених - веркшуци, бійці яких носили чорну уніформу й інколи озброювалися радянською трофейною зброєю.
Важливі військові об'єкти, склади, залізниці, мости тощо охороняли спеціально сформовані з місцевого населення та колишніх військовополонених "охоронні підрозділи" (шуц-маншафт або шума), які підпорядковувалися охоронній поліції (шупо) і формувалися здебільшого в обсязі батальйонів. На території РКУ було сформовано 53 батальйони шуцман-шафту. Ще 13 батальйонів шума (10 українських і 3 польських) було створено в Дистрикті Галичина, 9 українських охоронних батальйонів організували в Білорусії і Прибалтиці з військовополонених українців. Загалом на службі в 72 українських батальйонах шуцманшафту було 35-40 тис. осіб. Окрім того, в Україні було сформовано два батальйони, під-
194 порядковані СД, залізнична поліція та пожежні частини, які також підпорядковувалися системі охоронної поліції. Загальна кількість усіх українських службовців шупо і СД (шуц-маншафтбатальойни, батальйони СД, пожежники, залізнична поліція) становила, за підрахунками сучасних українських вчених, 80 тис. осіб.
Поряд з українськими батальйонами шуцманшафту в Україні охоронні функції виконували батальйони, створені із росіян, донських та кубанських козаків, литовців, латишів, естонців, азербайджанців, узбеків, волзьких татар, башкирів та інших народів СРСР. В Криму німецька та румунська адміністрація сформувала 8 батальйонів шуцмашафту із кримських татар і окрему гірсько-єгерську бригаду СС із татар (усього до 15 тис. осіб), яку використовували для боротьби з партизанами.
З проблемою формування поліцейських структур із місцевого населення України та військовополонених червоноар-мійців пов'язано надзвичайно складне питання колабораціонізму (співробітництва з окупантами). Класично колабораціонізм визначається як співпраця із окупантами громадян окупованої держави. Однак для України ця проблема в роки Другої світової війни набула певних специфічних рис. Українці не мали власної повноцінної державності до війни, далеко не всі вважали себе громадянами СРСР. Мешканці колишньої підпольської або підрумунської України, згідно з міжнародним правом, не могли вважатися громадянами СРСР, бо таке громадянство було надане їм внаслідок анексії Радянським Союзом певних територій, хоча й польське та румунське громадянство українців не приваблювало, бо цими державами українські землі також свого часу були окуповані. Ще більше людей не вважали за доцільне зберігати лояльність до радянського режиму, який у довоєнний період відзначився геноцидними діями проти українського народу. Тому щодо України термін колабораціонізм слід застосовувати із певними застереженнями. На відміну від Польщі, Франції, Голландії, Бельгії, Данії, Греції, Чехії, Росії, в Україні класичного колабораціонізму не існувало. Колабораціонізм українців, білорусів, литовців, латишів, естонців, грузинів, татар, вірменів чи азербайджанців був колабора-
195
ціонізмом з радянського погляду, однак, представники перелічених вище національностей, які співпрацювали з німцями або служили їм, не зраджували своїх держав, бо таких не існувало в природі. З іншого боку, частина українців, які пішли на співпрацю з німецьким окупаційним режимом, діяла відверто на шкоду своїм співгромадянам, своїм односельчанам, своїм сусідам, колегам по роботі, співтабірникам у німецькому полоні тощо, брала участь у каральних акціях проти мирного населення, у знищенні єврейських гетто і це є незаперечним фактом. Тому поняття колабораціонізму щодо українців може бути застосоване лише умовно, з цілою низкою застережень. Український колабораціонізм часів німецької окупації можна навіть охарактеризувати швидше як колабораціонізмоподібне явище, яке виникло внаслідок бездержавного існування українського народу й було значною мірою спричинене моральною дезорієнтацією населення, здійсненою комуністами й нацистами. Масштаби цього явища в Україні визначалися також жорстокістю окупаційного режиму. Для багатьох учасників німецьких добровольчих допоміжних формувань було лише справою особистого виживання і дуже часто не мало жодного політичного чи ідеологічного підґрунтя.
Колабораціонізм в Україні проявився в надзвичайно широкому діапазоні - від побутового рівня до адміністративного й військового співробітництва. Він носив різний характер - добровільної співпраці з нацистами із політичних чи ідеологічних переконань, вимушеної тривалої або вимушеної епізодичної співпраці з гітлерівцями та їхніми союзниками. Найбільш поширеним був побутовий та економічний колабораціонізм. Адже мільйони мешканців окупованої України добровільно або під примусом працювали на промислових об'єктах і в сільському господарстві, розчищали вулиці від завалів і сплачували податки окупаційній владі, надавали свої помешкання для розквартирування військ тощо. Всі ці дії можуть вважатися співпрацею із окупантом, але уникнути такої співпраці, навіть за великого бажання, було майже неможливо.
Поширеним був адміністративний і культурний колабораціонізм. Адже сотні тисяч мешканців України працювали в
196
органах місцевого самоврядування, створених з дозволу окупантів - від міських управ до сільських староств, працювали за окупації в школах і технікумах, дитячих садках, редакціях газет (в роки окупації в Україні було понад 300 періодичних видань), різноманітних творчих спілках тощо. Частина з цих людей працювала з ідеологічних переконань, інші йшли на співпрацю, намагаючись вижити в жорстких умовах окупаційного режиму.
Існував в Україні і військовий колабораціонізм. Ми вже згадували про українські батальйони шуцманшафту й СД, про Службу порядку й самооборону, про пожежників і воєнізовану охорону залізниць та підприємств. А були ще й українські батальйони "добровільних помічників вермахту" ("гіві"), які в 1943 році формально назвали "Українським Визвольним Військом" (до 80 тис. осіб), були помічники ПВО (близько 10 тис. осіб) і т. п. Найновіші дослідження вказують на те, що лише приблизно третина усіх цих військових формувань створювалася із добровольців, які йшли до них на службу насамперед з метою помститися радянській владі за власні страждання або за страждання своїх рідних чи близьких. Дві третини шуцманів, гіві і т. д. складалися із військовополонених та молоді, яка вибирала поліційну чи військову службу, аби уникнути вивезення на роботу або щоб прогодувати свої родини. Військовополонені часто записувалися "добровольцями", щоб не померти у таборах від голоду та хвороб. Дехто йшов на службу до німців, дізнаючись про те, що радянське керівництво оголосило всіх полонених чер-воноармійців зрадниками і дезертирами. Мотивація в усіх була різною, як, зрештою, і поведінка на службі в німців.
Нарешті, слід також пам'ятати, що частина українців, особливо мешканців Західної України та українських політичних емігрантів, намагалися з німецькою допомогою створити великі українські військові з'єднання, які розглядалися як можливий фундамент майбутньої української армії. У квітні 1943 року розпочався набір добровольців до української СС дивізії на території Галичини. Безпрецедентний ентузіазм (понад 80 тис. добровольців) вказував на те, що галицька молодь бачила у вимушеній військовій співпраці з німцями можливість здобути шанс збудувати повноцінну
197
армію як запоруку майбутньої державності. Очевидно такими ж міркуваннями керувалися українські політичні та військові емігранти, коли в 1945 році на базі дивізії "Галичина" створювали першу українську дивізію української національної армії й почали формувати другу дивізію здебільшого із вихідців з підрадянської України. Зрозуміло, що ці військові з'єднання бачилися уже не в рамках війни Німеччини та СРСР, а у форматі можливої війни проти більшовизму західних демократій.
Як би там не було, слід пам'ятати, що явище колабораціонізму в Україні в роки Другої світової війни надзвичайно складне, багатогранне та багаторівневе. Для кращого його розуміння кожен окремий напрям співробітництва з окупантами слід розглядати індивідуально.