5. Оповідання і нариси останніх років

В останні роки свого життя Свидницький написав ряд оповідань і нарисів, які побачили світ у 1868—1870 роках на сторінках «Киевлянина» і «Одесского вестника». Ці твори написані російською мовою, хоч багато діалогів, ха­рактерних епізодів, специфічних висловів, образів тощо по­даються українською мовою.

Досить різноманітна тематика цих творів. Одні з них за своєю темою примикають до «Люборацьких», подаючи картини з життя сільського духовенства («Прошльш бьгг православного духовенства», «На похоронах», «Орендарь», «Гаврусь й Катруся») чи навчання в духовних школах («Два упрямьіх»); інші — розповідають про важку долю дрібних чиновників, про їх щоденну боротьбу за шматок хліба («Попался впросак», «Хоч з мосту та в воду»). Окрему групу становлять оповідання і нариси про людей, вики­нутих на саме дно життя («Жебраки»), а також твори до певної міри пригодницького характеру, де знайшли своє відбиття такі явища, як розбої, грабунки, контрабанда, фальшування грошей, збагачення тощо («Пачковози», «Конокради», «Железний сундук»), 3 цієї групи помітно виді­ляється оповідання «За рік до холери».

Автограф  першої  сторінки   нарису А. Свидницького  «Відьми,  чарівниці  й опирі...».  Інтерес письменника до жанрів оповідання і нарису, праг­нення до поєднання художньо-образного відтворення з публіцистичним, документальним слід розглядати в зв’язку з загальним процесом демократизації літератури, на­маганням кращих представників різночинної інтелігенції по­казувати події й факти життя в їх, так би мовити, «чистому» вигляді. Саме в цей час у російській літературі бурхливо розвивається нарис (Помяловський, Решетников, Слєпцов, М. Успенський, Левітов), що, безумовно, було для україн­ського різночинця і певним прикладом, і також стимулом у шуканнях такої жанрової форми, яка б не сковувала літе­ратурними умовностями і дозволяла б оперативно показува­ти життя в його найрізноманітніших проявах.

6. Місце письменника в літературному процесі

«Анатоль Патрикійович Свидницький,— писав схвильо­вано Іван Франко, дізнавшись про страдницьку долю пись­менника,— належить до тих талановитих, а нещасливих лю­дей, котрих чи то життя, чи зла доля ламають і убивають у цвіті літ, не давши розвитися вповні їх талантові, не давши прикласти їм до діла те знання, яке вони в житті здобули, ані ту щиру любов, котрою душа їх горіла в найкращих хви­лях життя. Навіть те, чого вспіли вони доконати в житті, переслідує зла доля, немовби старалась замести всякий слід їх земного існування, їх змагань і мук душевних» '.

Завдяки зусиллям самого Франка, а також інших до­слідників,   ім'я   Свидницького   посіло   своє   місце   в   історії української літератури середини XIX ст. Передова людина свого часу, активний борець за визволення селянства з крі­посницького рабства, Свидницький підпорядковує всю свою , літературну, наукову і громадську діяльність демократично-просвітительським завданням. Типовий інтелігент-шестидесятяик, письменник-різночинець — таким постає перед нами автор «Люборацьких».

Особлива заслуга Свидницького в художніх пошуках по створенню соціального роману. Його «Люборацькі» були першим зразком — і до того ж зразком досконалим — цього жанру в українській прозі, передуючи появі широких епіч­них полотен І. Нечуя-Левицького та Панаса Мирного.

Хоч твір з явився друком у 80-х роках, але передова критика одностайно відзначила його соціальну злободен­ність, важливість поставлених питань, і «широту концепції», за висловом М. Драгоманова. Справді, правдиве зображен­ня православного подільського духовенства дозволяло га­лицькому читачеві пильніше придивитися до місцевого уні­атського попівства, побачити в його побуті такі ж болячки, таку ж відразу до всього нового, прогресивного. А викриття підступних планів полонізаторів було прямим запереченням тієї реакційної політики ополячення й покатоличення укра­їнського населення в Галичині, яку проводила польська шляхта наприкінці XIX ст.

Роман Свидницького був якісно новим явищем і за сво­їм ідейно-тематичним спрямуванням, за своєю проблемати­кою. В ньому пластичне, рельєфно змальовувалося життя досі так докладно непоказуваного українськими письменни­ками сільського духівництва, викривалися варварські, пот­ворні методи навчання і виховання в духовних школах і при­ватних пансіонах, сатиричне висміювалися ті, хто мав не­щастя вчитися в цих закладах, засвоїти їх «премудрість» і потім керуватися нею в житті. З романом Свидницького, як і з поезією його сучасника і земляка С. Руданського, в нашу літературу ввійшов цілий досі незнаний край — Поділля.

Новаторство Свидницького виявилося також і в пере­ході до епічної форми викладу, що дозволило йому ширше, об'ємніше відтворити дійсність, всебічніше окреслити поста­ті героїв. Свидницький широко застосував епічне побуто­писання з використанням багатств загальнонародної мови, включаючи і її місцеві (подільські) відмінності. Він уміло добирає мовні засоби соціально-психологічної характеристи­ки персонажів, використовуючи спеціальну лексику і фразе­ологію різних соціальних груп (духівництва, чиновництва, бурсаків, польського панства та ін.).

Заслуговує на увагу сумлінна діяльність Свидницького на ниві української фольклористики та етнографії, а також його звернення до жанрів оповідання та нарису, де він теж робить сміливі пошуки.

Не можна обминути також — нехай і не численних 1. може, не цілком художньо викінчених — віршів-пісень Свидницького кінця 50-х і початку 60-х років, творів, що, влившись у тогочасну потаємну поезію, відіграли революційну роль   у   боротьбі   проти     феодально-кріпосницького гніту.

Творчість Свидницького, наснажена передовими ідеями свого часу, новаторська з погляду художнього освоєння дійс­ності, має й для наших читачів пізнавально-виховне і есте­тичне значення.

Відомо, що кожен письменник - син свого часу. В яких би складних умовах не доводилося йому жити і працювати, переборювати опір кон­сервативних тенденцій, він завжди зазнає також впливу прогресивних суспільних та культурних ідей. Свидницький був обізнаний з прогресив­ними концепціями літератур народів світу, з новими естетичними пошу­ками в мистецтві, так чи інакше засвоював їх. Бурхливий розвиток кри­тичного реалізму в європейських літературах, досягнення російського реалістичного роману, представленого творчістю М. Гоголя, І. Тургенєва, І. Гончарова, Ф. Достоєвського, впливали на художнє мислення молодих літераторів. Не треба забувати й про те, що українська проза теж наполегливо простувала в цьому напрямі. І романи Г. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявский» та «Жизнь й похождения Столбикова», й історичний роман П. Куліша «Чорна рада» були для Свидницького певними орієнтирами при виборі жанру твору, при реалізації свого художнього задуму.

Майстерність Свидницького яскраво виявилась у нових принципах художнього узагальнення. Розгортаючи долю Антося, романіст зосере­джує головну увагу на розкритті його внутрішнього світу. Кожен вчинок, кожна дія Антося психологічно вмотивовані; ми проникаємо у світ його почуттів і роздумів, бачимо, як імпульси психіки визначають поведінку персонажа. Можна стверджувати, що автор «Люборацьких» першим в українській прозі створив психологічний портрет, випередивши пошуки прозаїків на цьому шляху. Справді, Свидницький, на відміну від своїх попередників і сучасників, не вдається до широкого опису зовнішності героя. Окремі деталі зовнішнього портрета «розсипані» по всьому ро­ману, що дає можливість не просто уникнути неприродної статичності в таких описах, а весь час зображувати героя у русі, в розвитку, показувати, як життя змінює людину, надає її зовнішності нових рис. Пись­менник, пояснюючи дії і вчинки Антося, виходив з того, що мотиви поведінки героя і характер його мислення нерозривні. Свидницький, на­скільки це дозволяли вироблені тогочасною прозою художні прийоми, намагався розкрити складні, часто суперечливі зміни в психології юнака через зовнішні прояви. Внутрішнє неприйняття семінарських порядків виливається в своєрідний «бунт» Антося, за що йому доведеться згодом гірко розплачуватися. Він втрачає все, заради шматка хліба змушений пожертвувати найсвятішим. Крах сподівань, загибель мрії передчасно зводять молоду людину в могилу.

Передчасно, на 37-му  році обірвалося життя Свидницького. Йому довелося працювати в нестерпних умовах. І тому викликає подив здій­снене письменником, педагогом,  етнографом, громадським  діячем.  Він прагнув іти своїми стежками в художній творчості, педагогічній і науко­вій діяльності, і саме це справжнє новаторство, зумовлене високою обда­рованістю, визначило місце Свидницького в історії вітчизняної культури. Завдяки високому гуманістичному пафосу спадщина талановитого пись­менника зберігає і сьогодні своє пізнавальне, виховне й художньо-есте­тичне значення. Твори Свидницького знають, люблять, читають і дослі­джують, і в цьому - їхня найвища оцінка.