Показники соціально-психологічної готовності випускника школи до самостійного життя

   Закінчуючи школу, старшокласник повинен бути соціально і психологічно готовим до вступу в доросле життя. Ця готовність полягає в наявності здібностей, знань, умінь і навичок, які дали б змогу реалізуватися йому в суспільстві як неповторній особистості, яка прагне успіху, забезпечили б розвиток його як громадянина, працівника, творця сім'ї.    Конкретними свідченнями готовності випускника школи до самостійного життя є:    1. Велика сила духу, знання законів життя і готовність дотримуватись їх, щоб самореалізуватися, самовиразитися та самоствердитися.    2. Освіченість, яка полягає в наявності знань з різних сфер суспільного життя, життєвого досвіду, стійких і реалістичних поглядів на життя, політичні події; в усвідомленні свого місця в житті, обов'язків і прав; у сформованості національної самосвідомості, знанні історичного минулого і перспектив розвитку свого народу і держави, готовності захищати їх інтереси.    3. Розсудливість, що виявляється в умінні не піддаватися негативному впливові, аналізувати явища, події, раціонально долати складні, екстремальні ситуації.    4. Здатність до праці. Свідченням її є виконання різних видів робіт, уміння раціонально використовувати свій час, оволодіння навичками ведення домашнього господарства, готовність забезпечити себе матеріально. Основним виявом цієї здатності є обрання професії, яка відповідає можливостям особистості і потрібна суспільству.    5. Особистісна культура, яка виявляється в адекватній оцінці своєї особистості, знанні своїх сильних сторін і недоліків. Важливими ознаками особистісної культури є впевненість у собі, вміння самореалізуватися, керувати своїм настроєм, контролювати себе, дбати про своє здоров'я (правильно харчуватися, займатися фізкультурою, дотримуватися особистої гігієни, режиму сну, праці і відпочинку), відсутність шкідливих звичок (куріння, вживання спиртних напоїв, наркотиків тощо), заняття самовихованням, наявність різнобічних інтересів.    6. Готовність до сімейного життя, свідченням якої є усвідомлення особливостей ролей дружини чи чоловіка, обов'язків щодо виховання дітей.    7. Любов і повага до батьків, допомога їм, доброзичливе ставлення до старших.    8. Культура спілкування, яка полягає в умінні поводитися, веселитися і відпочивати серед людей, у здатності доброзичливо, справедливо, гуманно, по-товариськи ставитися до них. Вона передбачає також розуміння людей, вміння об'єктивно оцінювати їхні вчинки, давати поради, вибачати помилки, допомагати у складних ситуаціях.    Отже, головним досягненням в соціально-психологічному розвитку старшокласників є внутрішня духовна сила, самоусвідомленість, розсудливість, готовність до самостійного дорослого життя, здатність бути суб'єктом власного життєвого шляху, висока особистісна культура, яка виявляється в усіх сферах їх актуальної життєдіяльності, виразно проектується у майбутнє.

Загальні особливості зрілої юності

   На етапі зрілої юності виникає нова соціальна ситуація розвитку, центром якої є перехід до самостійного життя (початок професійного становлення, реалізації життєвих планів). Продовжується інтенсивний розвиток самосвідомості, молоді люди самовизначаються в системі моральних цінностей, принципів, норм і правил поведінки, усвідомлюють особисту соціальну відповідальність. Нових якостей набуває юнацька дружба, а дружба з особою протилежної статі переростає в закоханість.    Соціальна ситуація розвитку в період зрілої юності. На зміну ранньому юнацькому віку приходить зріла юність — період, коли закінчується перехід від дитинства до дорослості. У психологічній літературі з проблем юності (праці Е. Еріксона, Е. Шпрангера, І. Кона, В. Слободчикова) простежуються різні підходи до з'ясування вікових меж, основних суперечностей і новоутворень цього віку. Більшість дослідників обмежує зрілу юність періодом від 18 до 20 років.    В зрілій юності завершуються процеси біологічного дозрівання, однією з найважливіших потреб особистості стає інтелектуальний розвиток, посилюється емоційна стабільність, у міжособистісних стосунках важливого значення набуває спілкування з ровесниками, особливо з представниками протилежної статі, тривають саморозвиток і самовдосконалення.    У період зрілої юності відбувається суттєва перебудова особистості, зумовлена змінами соціальної ситуації розвитку. Ці зміни можуть бути пов'язані зі вступом до вищого навчального закладу, початком трудової діяльності тощо. В цьому віці молода людина мусить самостійно приймати та реалізовувати рішення, розробляти життєві плани, будувати власне життя. Вона переходить від пізнання світу до його перетворення, починає активно самостверджуватись у професійній діяльності.    Вибір професії та навчання у вищій школі свідчать про професійне самовизначення людини. Це дуже непростий і важливий етап, оскільки від правильного вибору професії залежить майбутнє людини, її самореалізація, задоволеність життям. Професійне самовизначення відбувається з урахуванням життєвих цінностей особистості. Якщо головним для неї є суспільний престиж, визнання, то професію вона обирає, орієнтуючись на існуючу в суспільстві моду щодо професій. При виборі професії зважають і на соціальні, матеріальні вигоди (соціальний статус, заробітну плату, пільги та ін.). Нерідко професійний вибір є результатом пасивної згоди з бажанням батьків або романтичного, некритичного інтересу до певної професії. Цілком імовірно, що такий вибір може спричинити у майбутньому глибокі розчарування, спонукати людину до запізнілих пошуків себе у професії, стримувати її соціальний та особистісний розвиток. З огляду на це важливо, щоб професійне самовизначення відбувалося свідомо, на основі всебічного врахування уподобань, здібностей, можливостей особистості, відповідності їх вимогам спеціальності, що обирається.    Вищий навчальний заклад є найважливішим етапом освоєння професії, початком професійного становлення. Воно полягає в активному, свідомому утвердженні людини у професійній позиції на основі засвоєння певної системи знань, норм, цінностей, оволодіння професійними уміннями. В зрілому юнацькому віці відбувається адаптація студента-новачка до навчального закладу, діяльності в умовах вищої школи. Колишній школяр мусить суттєво перебудувати свої уявлення про навчання, звички, поведінку, на нових засадах забезпечити власну самоорганізацію.    Немало молодих людей відразу після закінчення школи включається у практичну діяльність. Адаптаційний період у такому разі є досить складним, адже вони змушені не тільки звикати до нових умов діяльності, а й одночасно вчитися виконувати її. Трудові будні часто не виправдовують їхні очікування щодо роботи та професійного зростання, їхню адаптацію можуть полегшити терпимість, розуміння й зацікавлена допомога батьків і співробітників. Як свідчить практика, щирі й вимогливі взаємини з колегою-наставником відіграють провідну роль у забезпеченні оптимального, безболісного переходу юнака до стосунків у світі дорослих.    Зрілий юнацький вік пов'язаний з обов'язковою участю людини в суспільному житті, усвідомленням особистої громадянської відповідальності за те, якою є і має бути її держава. Цю можливість і водночас громадянську відповідальність вона реалізовує своєю участю у виборах. У цей період людина вперше стає об'єктом психологічного тиску різноманітних політичних технологій, що нерідко сковує, а то й паралізує її раціональний особистісний вибір. Вистояти проти цих тисків допоможуть об'єктивний, безпристрасний аналіз різноманітної, в тому числі протилежної за змістом, інформації, намагання розпізнати справжніх і оманливих друзів, осмислена світоглядна і громадянська позиція.    За гострої конкуренції на ринку праці, ознаки якої помітні і в сучасній Україні, молодим людям непросто влаштувати своє життя. Немало їх не може ні працевлаштуватися через відсутність вільних робочих місць, ні розпочати навчання через матеріальні нестатки. Нерідко ускладнюють входження у самостійне життя низький рівень домагань, інфантильність, несформованість системи життєвих цінностей або орієнтація на штучні цінності. Усе це повинна враховувати школа, готуючи своїх випускників до самостійного життя. Не менш важливим є вироблення й реалізація відповідної гуманітарної, соціальної політики держави.    Вікові особливості прийняття рішень про кар'єру на етапі зрілої юності. В зрілому юнацькому віці актуальною стає проблема незалежного життя. Для її розв'язання необхідні вміння організовувати свою діяльність, приймати відповідальні рішення і втілювати їх у життя. Вони передбачають наявність певних психологічних передумов, передусім цілісності Я, яке володіє необхідним досвідом екзистенційних переживань вибору між власним буттям і небуттям, між добром і злом.    Прийняття рішень про кар'єру вимагає від людини з'ясування для себе життєвої мети. Моральна мета (морально-духовного самоствердження та самореалізації, творення добра) мобілізує сили особистості на тривалий період. Конкретні цілі такою властивістю не наділені, тому після їх досягнення швидко настає спад активності.    Важливу роль у прийнятті рішень про кар'єру відіграє соціально-психологічний реалізм — здатність визначати відповідність свого Я соціальному простору, з яким пов'язане професійне зростання. Впливають на рішення про кар'єру і такі психологічні утворення, як концепція свого життя і Я-концепція. У зв'язку з цим важливо допомогти молодій людині виробити адекватне уявлення про своє життя і про себе, що є важливою передумовою успішного здійснення життєвих намірів.    Розв'язування життєвих завдань передбачає прогнозування, орієнтацію на майбутнє й усвідомлення, наскільки є можливим втілення конкретних планів. Для цього людині потрібно мати уявлення про діяльність, з якою вона збирається мати справу, осмислити і вибудувати проект свого майбутнього. За таких умов її теперішнє, справи найближчої і віддаленої перспектив сприйматимуться як конкретні кроки до нього.    Розвиток самосвідомості в зрілому юнацькому віці. Суттєвою складовою особистісного розвитку юнака є становлення його самосвідомості. Пов'язане воно як із продовженням розумового розвитку, так і з появою нових ситуацій, кутів зору, під якими він себе розглядає.    Зріла юність може оперувати гіпотетичними твердженнями, уявленнями, які фігурують тільки у думках, незалежно від можливості їх конкретно перевірити. Такі когнітивні орієнтації задовольняють потребу юної людини щодо формування змісту ідентичності, оскільки з-поміж багатьох можливих та уявних зв'язків вона повинна обирати завжди конкретні. Ці її вибори стосуються особистісних, професійних, сексуальних та ідеологічних обов'язків.    У цьому віці розвиток самосвідомості продовжується досить інтенсивно, хоч і не так бурхливо, як у період ранньої юності. Рівень домагань стабілізується, самооцінка стає незалежною від зовнішніх оцінок.    Становлення ідентичності тісно пов'язане з рефлексією, детермінованою передусім когнітивними новоутвореннями, зміною соціальних стосунків, потребою подолання внутрішніх конфліктів. З її допомогою відбувається реалізація потреби в самоусвідомленні, зумовленої суперечностями між уявленнями про себе, що існували в ранній юності, прагненнями самоствердження, незалежності, пошуку реалістичного погляду на світ і себе.    Розвиток рефлексії та самосвідомості у період зрілої юності активізують такі фактори: — новий соціальний статус особистості (відносна самостійність, суспільні престиж і значущість майбутньої професійної діяльності); — зміна виду діяльності (нею стає спеціальна навчальна і практично-професійна діяльність); — нові форми діяльності, що передбачають більшу самостійність, свободу вибору; — розширення соціального оточення, сфери контактів, а відповідно, і кола значущих інших; — досягнення віку юридичної та громадянської зрілості, що передбачає відповідальність за свої вчинки перед суспільством.    Усі ці фактори зумовлюють зміну критеріїв самооцінки, уявлень юнака про себе, розвиток його пізнавальних інтересів та соціальних мотивів навчальної, практично-професійної діяльності. Потреба в професійному становленні, самоствердженні, суспільному визнанні тощо сприяє подальшому розвитку самосвідомості, у структурі якої все вагомішим стає професійний компонент, який психологи трактують як професійну самосвідомість.    У зрілому юнацькому віці становлення самосвідомості зумовлюється внутрішніми суперечностями особистості, найвідчутнішими серед яких є: — потреба в соціальному визнанні та обмежені можливості її реалізації; — потреба в самостійності і протекційне ставлення дорослих, зокрема батьків; — потреба в самоосмисленні, самоідентифікації та недостатня або суперечлива інформація про себе, а також несформоване вміння інтегрувати, переосмислювати цю інформацію; — потреба в розумінні і відчуття самотності, відчуженості; — потреба в професійному самовизначенні та недостатні можливості, мотивація у реалізації вибору.    Подоланню цих суперечностей сприяє активне самопізнання юнаків. Певною мірою вирішує їх акт вибору професії та вступу до вищого навчального закладу.    Дружба в зрілому юнацькому віці. Нових якостей у зрілому юнацькому віці набуває дружба. Виникає вона між молодими людьми не відразу, оскільки кожен із них поступово завойовує собі місце у психологічному просторі іншої людини, особливе ставлення до себе. У цьому віці дружба вимагає від особистості обов'язково бути собою.    Важливою її умовою є взаєморозуміння, а непорозуміння з другом породжують переживання особистістю неможливості втілення власного внутрішнього буття. Як свідчать щоденники юнаків, біографічні й автобіографічні описи, молоді люди дуже важко переживають усвідомлення того, що їхній друг виявився несправжнім. Спричинений цим душевний неспокій може сильно вплинути на їхнє ставлення до людей загалом, спричинити недовіру, яка часто буває незворотною. Вкрай актуальними у юнацькому віці є уміння відрізнити істинну дружбу від удаваної, уникнути стосунків, побудованих на явному чи прихованому маніпулюванні людини людиною.    Юнацька дружба з особою протилежної статі часто переростає в закоханість. Дружба і закоханість роблять юнаків чутливішими до власних переживань і переживань іншої людини, сприяють усвідомленню її цінності.    На етапі зрілої юності завершується перехід від дитинства до дорослості. Молода людина стає суб'єктом свого життя (обирає професію, вступає до навчального закладу, починає трудову діяльність, бере участь у суспільному житті, приймає рішення про кар'єру, реалізує конкретні життєві плани). У цьому віці завершується біологічне дозрівання, встановлюється емоційна стабільність, важливою потребою стає інтелектуальний розвиток, стабілізується рівень домагань і самооцінка, становлення ідентичності, що пов'язане з особистісною рефлексією. Юнацька дружба набуває нової якості. Юнаки і дівчата усвідомлюють цінність кохання, що сприяє їхньому особистісному зростанню.    На завершення етапу зрілої юності у молодої людини уже сформовані важливі особистісні структури (самосвідомість, спонукальна та емоційно-вольова сфери), загальні властивості особистості (характер, здібності), індивідуальність, інтелект. Юнаки і дівчата досягають значного рівня соціального розвитку, про що свідчить їхня активна участь у різних сферах суспільного життя.

Роль саморозкриття у становленні особистості в ранньому юнацькому віці

О.Д. Карнюхіна РОЛЬ САМОРОЗКРИТТЯ У СТАНОВЛЕННІ ОСОБИСТОСТІ В РАННЬОМУ ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ    У статті висвітлено основні теоретичні погляди щодо змісту поняття саморозкриття, його роль у становленні особистості в ранньому юнацькому віці.    Ключові слова: саморозкриття, розвиток особистості, ранній юнацький вік.    Постановка проблеми. Сучасні умови розвитку України на шляху її інтеграції в європейське співтовариство обумовлюють необхідність формування у підростаючого покоління із суперечливих оцінок, думок, подій конструктивних самоустановок. Людина повинна усвідомлювати свої інтереси, репрезентуючи їх оточуючим, розкриваючи їх суспільну цінність та духовний вимір - здійснювати саморозкриття. Саме це буде сприяти особистісному зростанню молоді та суспільному прогресу нашої держави.    Одним із напрямків вивчення даної проблеми виступає дослідження особливостей саморозкриття як соціальної установки, що проявляється у передачі інформації про себе у відповідності з реальною ситуацією. Сенситивним для становлення саморозкриття як психічного утворення виступає ранній юнацький вік: головне завдання цього етапу життя полягає в інтеграції взаємовиключних самоустановок з конструктивною спрямованістю. У залежності від розкриття себе, відбуваються кардинальні життєві вибори юнаків та дівчат (професійна підготовка, вибір друзів, супутника життя та ін.), що певною мірою впливає на життєві успіхи у дорослому житті.    Ранній юнацький вік є сприятливим для утворення і позитивних, і негативних самоустановок як стійкого елемента життєвої перспективи. В цьому віці інтенсивно розбудовується інтимна сфера (дружба, кохання), осмислюється специфіка особистісних і професійних стосунків. Тому розробка проблеми психологічних особливостей саморозкриття в юнацькому віці набуває особливої наукової й практичної актуальності.    Феномен саморозкриття відносно недавно знаходиться в полі зору зарубіжної та вітчизняної психології. У зарубіжній психологічній літературі саморозкриття досліджується складовою психічного здоров'я (А. Сальтер, Е. Фромм, К. Хорні, К. Юнг), властивістю особистості, процес становлення якої нерозривно пов'язаний із набуттям нею зрілості (Ф. Перлз, Е. Шостромм), самостійним психологічним утворенням (Д. Джонсон, С. Джурард, Д. Маєрс).    Однак у вітчизняній психології недостатньо приділяється уваги дослідженню даного психічного явища. Саморозкриття розглядається як побіжний феномен у проблематиці спілкування та у віковому аспекті. Слід зазначити, що вивчення саморозкриття в ранньому юнацькому віці вимагає спеціального дослідження як в теоретичному, так і в практичному напрямку. Саме ранній юнацький вік є сензитивним періодом для розвитку даної соціальної установки.    Мета дослідження: теоретично обґрунтувати зміст поняття саморозкриття; виявити роль цього психічного явища у становленні особистості в ранньому юнацькому віці.    Огляд літератури, аналіз останніх досліджень і публікацій. Поняття “саморозкриття” увійшло у тезаурус психологічної науки наприкінці 50-х років XX століття у контексті психотерапевтичної та психокорекційної практик, і розглядається як обов'язкова умова, механізм та критерій міжособистісних стосунків.    Перш ніж розглянути означену проблему, слід приділити увагу поглядам В.О. Ядова на особистісні диспозиції.    Згідно з розробленою В.О. Ядовим диспозиційною теорією особистості, окремі установки існують не випадково, а організуються у певну ієрархічну систему. Основна ідея його концепції наступна: людина володіє складною системою різних диспозиційних утворень, які регулюють її поведінку та діяльність. Автор відносить до другого рівня диспозиційних явищ особистості складні диспозиції - соціально фіксовані установки або атитюди, тобто систему узагальнених соціальних установок, яким притаманні три основні компоненти: емоційний, когнітивний, поведінковий. До факторів, які формують соціальні установки, відносяться соціальні потреби та відповідні соціальні ситуації: “... результат “зіткнення” потреб засвоєних видів і форм діяльності і відповідних соціальних умов, в яких ці потреби реалізуються” [14, с 306]. Соціальні установки формуються як реакції на різноманітні соціальні об'єкти, ситуації або їх властивості. Регулятивна роль цих диспозицій полягає в тому, що особистість виробляє певні ставлення до соціальних об'єктів, які включені в діяльність на даному рівні.    Погляди цього автора є важливими для визначення поняття “саморозкриття”.    У зарубіжній психології цей феномен розглядається в контексті спілкування, психокорекції та психотерапевтичних практик.    С. Джурард перший ввів у психологію поняття “саморозкриття” (self-disclosure) як повідомлення іншим особистої інформації щодо себе. За допомогою розкриття себе людина дає іншим можливість пізнати свій внутрішній світ. “Саморозкриття - це повідомлення іншим особистої інформації про себе” [17, с 2]. На думку автора, за допомогою даного феномену людина дає змогу іншим краще дізнатися про свою особистість. “Саморозкриття є актом представлення, показу себе іншим, які можуть це сприймати” [17, с 19]. Це визначення є змістовним, але не розкриває повністю сутність досліджуваного явища.    Д. Майєрс уточнює наведене вище визначення, як “розкриття потаємних аспектів власного Я” [5, с 776]. Ш. Тейлор, Л. Піпло та Д. Сіре розглядають дане психічне утворення, як особливий вид розмови, в ході якої людина ділиться з іншим найтаємнішою інформацією або особистісними переживаннями [11]. Саморозкриття, згідно з поглядами цих авторів, є повідомлення співрозмовнику певної інтимної інформації щодо себе. Особливу увагу вчені приділяють саме таємному, невідомому боку інформації, що повідомляється партнеру. На нашу думку, ці визначення розкривають певні складові поняття саморозкриття, не дозволяючи досліджувати всю глибину даного феномену.    Інший вимір вивчення саморозкриття базується на теоретичних засадах І. Альтмана та Д. Тейлора [15]. Вони теоретично обґрунтували структурні компоненти саморозкриття, яке характеризується трьома вимірами: шириною, глибиною та гнучкістю. Ширина реалізується як кількість інформації, котру індивід повідомляє про себе у зв'язку з певною темою або кількість самих тем. Глибина саморозкриття - рівень інтимності інформації, що повідомляє людина, тобто наскільки значущих сфер особистості вона торкається. Гнучкість визначає здатність особистості змінювати характер власного саморозкриття в залежності від особливостей співрозмовника.    Д. Джонсон досліджує це психічне явище в актуальній сфері. На його погляд це прояв того, як особистість реагує на існуючу ситуацію і передає співрозмовнику ту інформацію про своє минуле, яка є релевантною з точки зору розуміння реакцій особистості на теперішні події. “Розкриватися - означає ділитися з іншою особою тим, що людина переживає з приводу сказаного чи зробленого нею або що вона переживає стосовно подій, які щойно сталися” [3, с 44]. На думку автора, саморозкриття розглядається як зворотній взаємозв'язок, без допомоги якого неможливі гармонійні відносини між людьми. Це не тільки надання інформації, а й повідомлення іншому власних думок, почуттів, пов'язаних з наявною ситуацією взаємодії. Таке авторське розуміння даного психологічного явища надає нам можливість більш глибинного його дослідження.    Отже, проведене теоретичне дослідження дає нам підставу зазначити, що саморозкриття - це психічне явище, яке не зводиться тільки до повідомлення інтимної інформації про свій внутрішній світ, а є повідомленням свого ставлення до подій, що відбуваються, в яких відбувається саморозкриття.    Для нас цінними є погляди вчених, які вважають саморозкриття соціальною установкою.    Зокрема, М.Е. Хейдметс зазначає, що у людини існує настанова з одного боку - “відкривати себе, передавати інформацію щодо себе іншим, з другого - не порушувати межі саморозкриття, яке завжди пов'язане з прагненням “закрити” щось, ставить деякі інформаційні кордони між собою і соціальним оточенням” [12, с 789]. Здатність до обмежування потоку інформації від себе до інших і є передумовою саморозкриття. Згідно поглядів цього автора, тенденція до об'єднання з іншими в процесі розкриття себе виражається в прагненні впустити співрозмовника в свій внутрішній світ і бажанні до проникнення в особистість партнера, які знаходяться у діалектичному зв'язку з прагненням до усамітнення, автокомунікації.    Отже, саморозкриття як соціальна установка, згідно з М.Е. Хейдметсом, впливає на становлення міжособистісної взаємодії людини.    Ряд авторів [6], [9], [10], [13], [17] пов'язують саморозкриття особистості з поступовістю, з довірою до себе та до інших.    С.Д. Максименко визначає особистість як “форму існування психіки людини, яка являє собою цілісність, здатну до саморозвитку, самовизначення, свідомої діяльності і саморегуляції та має свій унікальний і неповторний внутрішній світ” [6, с 40]. Саме репрезентація власної цілісності іншому допомагає самій людині її краще усвідомлювати та розвивати. “Виражаючи активність внутрішнього світу людини викликає життєвий рух особистості, в якому вона зустрічається з соціальною дійсністю... Серйозним є питання сфер вираження особистості. Людина сучасного світу може втілювати себе у виробничій сфері, художній або науковій творчості, в системі комунікацій. Питання вибору особистістю сфери реалізації себе є також проблемою навчання та виховання...” [6, с 47]. З раннього дитинства у людині зростає напруга від наявності прихованих, неприйнятних властивостей і потреб, що приводить до психічного нездоров'я. Ця напруга сильно загострюється, коли людина потрапляє в ситуацію, де потрібно максимально відкритися партнеру, а проявити всі боки своєї особистості досить складно. “Глибоке саморозкриття і самоусвідомленність, повна відкритість іншому в любові дійсно може бути небезпечною для людей, які не приймають самих себе” [6, с 79]. Саме поступове саморозкриття та усвідомлення себе у взаємодії з іншим є підґрунтям для побудови гармонійних стосунків між партнерами.    Відверте і щире повідомлення про власні почуття, думки, вчинки потребує від людини великих зусиль, пов'язаних з подоланням страху можливого приниження і засудження з боку інших. Дозволяючи собі саморозкриття, особистість повинна мати достатньо високий рівень довіри до себе. Збільшення саморозкриття, на думку С. Джурарда, позитивно впливає на становлення довіри, дозволяє встановити контакт із власним “Я”, набути здатності керувати власною долею. Він ввів поняття “норма довіри”, під якою розумів “здатність реагувати довірою на довіру у відповідності з обставинами спілкування у діаді” [17, с 103]. Наявність сформованої довіри особистості визначає її ступінь відвертості та саморозкриття.    B.C. Сафонов зазначає, що саморозкриття особистості відбувається в залежності від того, наскільки вона довіряє та оцінює свого співрозмовника. “Під довірою слід розуміти ставлення до партнера як до людини, яка не буде використовувати зміст розкриття проти особи, що довірилася... в наслідок моральних, етичних якостей особистості” [9, с 265]. Одна людина розкриває і довіряє іншій не взагалі, а конкретно значущий матеріал, оцінюючи наявну ситуацію взаємодії. “Довіра до партнера у суб'єкта носить не загальний характер, а завжди конкретно співвіднесений зі змістом, що розкривається” [9, с 266].    На думку Т.П. Скрипкіної довіра є однією з передумов саморозкриття. “Довірливе ставлення передбачає не тільки пізнання іншого, а й залучення іншого у власний внутрішній світ, різними способами, а не тільки через саморозкриття” [10 , с.187]. Отже, довіра, в певному обсязі, є в кожному акті спілкування. Але для процесу саморозкриття вона набуває першочергове значення, тому що є невід'ємною умовою добровільного саморозкриття.    Е. Шостромм переконаний, що набути гармонійної довіри можна через розкриття іншим справжніх переживань, думок, бажань. Саморозкриття сприяє їх усвідомленню, конкретизує, утруднює викривлення та заперечення. “Довіра переживається у почутті відкритості... При цьому людина позбавляється від звичної несвободи і отримує друге дихання. Вона стає сама собою” [13, с 37]. За Е. Шостроммом, саморозкриття сприяє свідомому подоланню залежності від світу, що проявляється у самоманіпуляції та маніпуляції, і, через прийняття особистістю власної цінності, веде її до якісно нового зрілого життя.    Отже, виходячи з вищепроаналізованих літературних джерел, можна зробити узагальнення про те, що встановлення довіри між партнерами є необхідною передумовою саморозкриття та поглиблення стосунків. У випадку, коли у відповідь на саморозкриття партнер не виправдовує довіри, стосунки можуть взагалі обірватися. Взаємне поступове розкриття співрозмовників спирається на відповідну поступову довірливу поведінку.    Група вчених (Р. Асаджолі [1], В. Дерліга та А. Чайкін [16], І.А. Джидар'ян [2], С Джурард [17], Г. Кристал [4], М.М. Ночевник [7], Н.І. Сарджвеладзе [8]) вказують на те, що розкриття себе сприяє саморозумінню, самоусвідомленню, самоприйняттю та веде до зрілої відповідальності за власні емоції, когніції, поведінку.    Р. Ассаджолі пов'язує саморозкриття з розвитком внутрішнього “Я” людини, з переходом її на інші стадії духовного розвитку. Психолог визначає саморозкриття як творчість, що має високий ступінь невизначеності. Коли настає духовне пробудження, з'являється нова особистість, “переповнена бажанням порадувати, допомогти та поділитися своїми, тільки що знайденими духовними багатствами” [1, с 26].    І.А Джідар'ян підкреслює необхідність зовнішнього вираження внутрішнього світу людини. “Коли людина ділиться своїми почуттями, думками, знаннями з іншим, ... вона стає не біднішою, а духовно багатшою, досягаючи більш високого рівня своєї моральної і психологічної зрілості” [2, с 143].    Сприяння саморозкриття особистісній ідентифікації відмічають В. Дерліга та А. Чайкін. Завдяки саморозкриттю контролюються межі “Я”, полегшується ідентифікація з групою індивідів, якій довіряється певна таємниця. Крім того, якщо “в наслідок саморозкриття людина дізнається, що її соціальна установка поділяється більшістю, вона намагається щось змінити, щоб підсилити почуття власної унікальності. Якщо ж людина отримує повідомлення, що її думки та почуття відрізняються від того, що є у інших, у неї підсилюється почуття ідентичності та власної цінності” [16, с 113].    Д. Джонсон пов'язує установку на саморозкриття з двома шляхами самоусвідомлення. Перший - індивід прислухається до себе, щоб зрозуміти своє ставлення і почуття, а також і те, що стало їх причиною. Словесний прояв своїх внутрішніх реакцій, почуттів, робить їх більш виразнішими у свідомості і вони набувають нового значення. “Розкриття своїх відчуттів і внутрішніх реакцій перед товаришами, яким людина довіряє, приводить до нового усвідомлення себе і своїх переживань” [З, с 48]. Другий шлях - це отримання зворотного зв'язку від інших, стосовно того, яким вони бачать індивіда, як вони реагують на його поведінку.    С. Джурард доводить, що процес розкриття себе сприяє самопізнанню особистості та веде до особистісної ідентичності, що дозволяє людині краще усвідомити саму себе. “Відкриваючи почуття іншому, індивід робить їх більш конкретними для себе ... Якщо людина відкриває свої почуття, це запобігає їх викривленню та запереченню. Саморозкриття фіксує почуття людей” [17, с 197].    Крайнім виявом неможливості саморозкриття особистості є алекситимія, яка проявляється у обмеженій здатності адекватно описати словами і проявити через міміку, пантоміміку власні переживання. Г. Кристал зазначає, що нездатність розкривати свої почуття впливає на неможливість побудови міжособистісних стосунків. “Ступінь відчуженості у стосунках до інших людей і до самих себе іноді настільки яскраво виражений, що ... створюються враження, начебто людина умертвила свої об'єктні й саморепрезентації, або принаймні позбавила їх усякої людяності” [4, с 499]. Існування таких особистостей стає “робоподібним”, що характеризується зверхадаптивністю до реальності, зі знищенням світу уяви та почуттів. Джерелом алекситимії є напружені конфліктні стосунки у сім'ї, коли не дозволяється (чи відсутні умови) вільно виражати почуття. Усвідомлення почуттів необхідне для того, щоб вибрати з власного поведінкового репертуару найбільш адаптивну відповідь на діючий стимул. Саме вільне саморозкриття людиною почуттів є передумовою формування психічного здоров'я та адаптивності особистості.М.М. Ночевник зазначає, що саме саморозкриття є необхідною умовою для розвитку особистості, залучення її до суспільства, вироблення адекватного ставлення її до світу і до самої себе. “Відверта бесіда з друзями, близькими, знайомими може в значній мірі впливати на світогляд, моральні переконання людини” [7, с 55].    Н.І. Сарджвеладзе [8] розглядає відкритість особистості у спілкуванні як засіб самореалізації, самоактуалізації та самостворення. Він зазначає, що розкриття своєї сутності можливе тільки тоді, коли людина відкрита до іншої не в окремих аспектах власної особистості, а у всій її повноті.    Отже, згідно аналізу літератури, процес саморозкриття пов'язаний зі зростанням особистості, отриманням зворотного зв'язку від референтної людини, порівнянням того, ким вона є зараз, та її баченням того, ким вона могла стати. Індивід починає усвідомлювати свою ідентичність та унікальність і, водночас, інтегрованість з групами, суспільством.    Проведене теоретичне дослідження дає нам можливість зробити узагальнення про те, що саморозкриття як соціальна установка самосвідомості відіграє значну роль у становленні особистості, сприяє успішній взаємодії людини з навколишньою дійсністю, ефективному прийняттю рішень у різних життєвих ситуаціях. Зазначені положення пояснюються тим, що установка до саморозкриття лежить в основі психічного здоров'я людини, сприяє особистісному зростанню, виступає основою її ефективної самореалізації, а це і є підґрунтям для формування і розвитку гармонійної особистості.    Висновки. Проведений нами аналіз літературних джерел та їх узагальнення дозволив розкрити психологічний зміст поняття “саморозкриття”, дослідивши його взаємозв'язки із іншими особистісними утвореннями: довірою до себе, саморозумінням, самоусвідомленням, самоприйняттям, особистісною ідентичністю. Ми визначаємо саморозкриття як соціальну установку, котра проявляється в здатності особистості передавати співрозмовнику інформацію про себе з адекватною самопрезентацією та компетентним реагуванням на ситуацію взаємодії.    Саморозкриття є самоустановкою особистості, яка впливає на психічний розвиток людини, визначає здатність до засвоєння індивідуального та соціального досвіду, подолання вікових та особистісних криз, забезпечує становлення гармонійної особистості. ЛІТЕРАТУРА 1. Ассаджоли Р. Психосинтез: Теория и практика. - М.: Рефл-бук,1994. - 314 с. 2. Джидарьян И.А. Потребность в общении и развитие личности. / Проблемы психологии личности. - М.: Наука, 1982. - С. 162-168. 3. Джонсон, Девід В. Соціальна психологія: тренінг міжособистісного спілкування: Пер. з англ. - К.: Вид. Дім “KM Академія”, 2003. - 288 с 4. Кристал Г. Интеграция и самоисцеление. Аффект, травма и алекситимия. - М.: Ин-т общегум. исследований, 2006. - 800 с. 5. Майерс Д. Социальная психология. - СПб.: Питер, 2004. - 794с. 6. Максименко С.Д. Генеза здійснення особистості. - К., 2006. - 240 с. 7. НочевникМ.Н. Человеческое общение. - М.: Политиздат, 1988. - 127с. 8. Сарджвеладзе Н.И. Тренинг свободы и открытости. / Психология с человеческим лицом: гуманистическая перспектива в постсоветской психологии / Под ред. Д.А. Леонтьева. - М.: Смысл, 1997. - С. 315-330. 9. Сафонов B.C. О психологи доверительного общения / Проблема общения в психологи. - М.: “Наука”, 1981. - 280 с. 10. Скрипкина Т.П. Психология доверия. - М., 2000. - 264 с. 11. Тейлор Ш., Пипло Л., Сире Д. Социальная психология. - СПб., 2004.-767 с. 12. Хейдметс М.Э. Общение и “открытость - замкнутость” человека./Личность в системе общественных отношений. - М., 1983. - С.789-791. 13. Шостромм Э. Анти-Карнеги или Человек-манипулятор. - Львов: СВІТ, 2002. - 112 с. 14. Ядов В.А.Стратегия социологического исследования: Описание, объяснение, понимание социальной реальности. - М. Добросвет, 1998. - 596 с. 15. Altman J., Taylor D.A. Social penetration: The development of interpersonal relationships. - N.Y., 1973. - 212 p. 16. Derlega V J., Chaikin A.L. Privacy and self-disclosure in social relationships // The Journal of Social Issues. - Ann Arbor, 1977. - Vol.33, № 3.- P.102-115. 17. Jourard S.M. The transparent self. - N.Y., 1971. - 250 p.

Міжнародний науковий форум:

соціологія, психологія, педагогіка, менеджмент

35

5. Емоційний розвиток дитини / Упоряд.: С. Максименко, К. Максименко,

О. Главник – Київ : Мікрос-СВС, 2003.

6. Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості. –

Київ: Рад. школа, 1989.

7. Лэндрет Г.Л. Игровая терапия: Искусство отношений. – Москва:

Международная педагогическая академия, 1994.

8. Малкина-Пых И. Г. Возрастные кризисы взрослости. – Москва: Изд-во Эксмо,

2005.

9. Малкина-Пых И. Г. Справочник практического психолога. Возрастные кризисы

детства. – Москва : Изд-во Эксмо, 2004.

10. Программа развития способности к самопознанию и уверенности в себе у

детей 10-12 лет // Руководство практического психолога : Психологические

программы развития личности в подростковом и старшем школьном возрасте

/ Под ред. И. В. Дубровиной. – Москва : Издательский центр “Академия”, 1998.

11. Словарь практического психолога / Cост. С. Ю. Гловин. – Минск: М. : ООО

“Издательство АСТ”, 2003.

12. Титаренко Т.М. Життєві кризи: технології консультування. Перша частина. –

Київ: Главник, 2007.

13. Тодд Дж., Богарт А.К. Основы клинической и консультативной психологии /

Пер. с англ. – Санкт-Петербург: Сова; Москва: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001.

14. Шевандрин Н. И. Психодиагностика, коррекция и развитие личности. –

Москва: Гуманит. изд.центр ВЛАДОС, 1998.

I. Bushai. Psychological characteristics of counseling primary school children.

Paper is devoted to psychological aspects of counseling children 6-10 years.

Clarifies the issue of choosing the methodology, methods, techniques, approaches to

professional counseling for children of primary school age. We describe the

implementation in practice of the advisory program "extending the image of the world's

schoolchildren", summarized the role of parents in achieving effectiveness of

psychological help.

Key words: advice, adaptation, adjustment, psychological trauma, art therapy.

УДК 373.5.015.31:316.47 В. В. Волошина, В. М. Лотиш

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ МІЖОСОБИСТІСНИХ ВЗАЄМОДІЙ В

ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

У статті здійснено теоретичний аналіз проблеми формування

міжособистісних стосунків у ранній юності.

Ключові слова: міжособистісні стосунки, дружба, рання юність.

Постановка проблеми. Сучасний етап розвитку українського

суспільства, для якого характерні значні соціально-економічні зрушення,

впливає на підростаюче покоління, змінюючи не лише його культурно-ВИ П У С К 10 2012

36

ціннісні переконання, а й уявлення про дружбу, кохання, ставлення до

близьких та оточуючої дійсності.

Для сучасних юнаків значущими характеристиками особистості

виступають самостійність і конструктивність, конкурентоспроможність,

активність й успішність як в офіційних взаєминах, так і у міжособистісних

стосунках.

Сензитивним для розвитку дружніх міжособистісних стосунків є ранній

юнацький вік. Пошук юнаком відповіді на питання про сенс буття,

супроводжується проявом таких психологічних властивостей його

особистості, як толерантність та агресивність, страх і бажання довіряти,

потреба мати стосунки з іншими й потреба в незалежності тощо. Такі прояви

протилежних емоцій можуть сприяти виникненню неконструктивних стилів

міжособистісних стосунків. Водночас, для юнаків значущим є прагнення

дружби та узгодження уявлення про друга з ідеальним образом «Я» та

власною реальною поведінкою. Тому, на нашу думку, розвиток підростаючої

особистості значною мірою залежить від її соціальної спрямованості у

ранньому юнацькому віці, коли уявлення про дружбу реалізуються у

відповідних стилях діяльності.

Метою статті є теоретичне розкриття сутності проблеми формування

дружніх міжособистісних стосунків у ранньому юнацькому віці.

Виклад основного матеріалу. Дружбу як вид міжособистісних стосунків

у психології досліджували К.Роджерс, Е.Фромм, А.В.Петровський, І.С.Кон,

М.Корнєв, А.Коваленко, В.М.М’ясищев, І.Д.Бех, Л.Е.Орбан-Лембрик та інші

[2; 7; 9; 10; 11;13; 14].

Разом з цим, теоретичний аналіз психологічної літератури засвідчує

недостатність вивчення особливостей формування дружніх міжособистісних

стосунків у ранньому юнацькому віці.

Людина, яка взаємодіє з іншими, вступає у певні зв’язки та стосунки з

ними, із соціальними групами та суспільством в цілому. Стосунки

особистості мають соціальний (широкий) та міжособистісний (вузький)

аспекти. Соціальні стосунки або взаємини будуються на основі певної

соціальної ролі особистості, позиції, яку має кожна людина в системі

суспільства як представник соціальної групи з певними обов’язками і

правами. Водночас соціальні стосунки набувають особистісного

забарвлення, перетворюються на результат конкретного досвіду взаємодії

людини із соціальним середовищем. А регуляція поведінки особистості в

міжособистісних стосунках залежить від індивідуальних уявлень про їх

сутність [2; 3; 5;10].

Міжособистісні стосунки формуються під впливом безпосередніх умов

життя людей. Вони - найбільш значущі для особистості, оскільки їхньою

суттєвою ознакою є емоційне забарвлення. Міжособистісні стосунки - це

взаємозв’язки, які суб’єктивно переживаються, об’єктивно проявляються в Міжнародний науковий форум:

соціологія, психологія, педагогіка, менеджмент

37

характері та способах взаємного впливу людей у процесі спільної діяльності

та спілкування [1, 58].

Особистість, як системна соціальна якість індивіда, формується в

результаті його активної взаємодії з суспільством. Людина створює власні

соціальні взаємозв’язки і в той же час розвивається в системі цих зв’язків.

Міжособистісні стосунки особистості залежать як від конкретної людини,

так і від певних соціальних ситуацій. Те, в який спосіб, позитивно чи

негативно особистість взаємодіє з людьми, залежить як від неї, так і від

соціального оточення. Тому, поведінка людини в міжособистісних стосунках

залежить не лише від її особистісних властивостей, а й від індивідуальних

відінностей іншої людини чи групи [1].

У роботах вітчизняних науковців міжособистісні стосунки трактуються

як взаємозв’язки між окремими людьми, які об’єктивно виявляються в

характері та способах їх взаємних впливів під час спільної діяльності чи

спілкування й суб’єктивно переживаються і оцінюються ними [2; 3; 9; 11].

Так М.Корнєв та А.Коваленко наголошували, що міжособистісні

стосунки, як вияв соціальної активності особистості, містять у собі

можливість вибору варіантів поведінки. Ці стосунки повинні

усвідомлюватись особистістю, як свобода вибору та моральна

відповідальність [9, 260].

За дослідженнями О.Ф.Лазурського відносини, як екзопсихічний

феномен, закріплюються у динамічних рисах характеру і стають засобами

соціальної самопрезентації особистості. Система взаємовідносин особистості

зі світом поєднує поняття «відносини», як зв’язки між об’єктами і явищами

дійсності, і «стосунки», як зв’язки між суб’єктами (людьми), що виникають у

процесі спілкування й утворюють внутрішній світ особистості [12].

Так В.О.Ільїн та М.Ю.Кондратьєв [5; 8] підкреслювали, що

міжособистісні стосунки являють собою об’єктивно існуючі взаємозв’язки

людей, спрямовані на реальну взаємодію та спілкування; такі стосунки

відображають суб’єктивне сприймання індивідом власної позиції та позиції

інших, що є визначальним у характері міжособистісних взаємозв’язків,

передусім під час спільної діяльності.

В.А.Больцевич [3], Л.А.Карпенко [6] вказували, що міжособистісні

стосунки є системою настанов, орієнтацій, очікувань, диспозицій,

стереотипів, за допомогою яких люди сприймають і оцінюють один одного.

А у роботах В.М.М’ясищева особистість розглядалася як система

взаємовідносин з оточуючою дійсністю. Автор зазначав, що ця система є

потенціалом, який визначає потреби і виразність емоцій людини та

виступають рушійною силою особистості. Вчений уперше, використав

поняття «відносини» як базову категорію і як інтегральну систему

вибіркових свідомих зв’язків особистості з різними аспектами об’єктивної

дійсності, відображаючи її основні потреби та інтереси в діях, реакціях та ВИ П У С К 10 2012

38

переживаннях. Таким чином, «відносини», на думку В.М.М’ясищева,

реалізуються і виявляються у зовнішній поведінці та, водночас, виражають

внутрішній суб’єктивний світ особистості, як активного суб’єкта, де

характер міжособистісних стосунків визначає ставлення людини до самої

себе. Тобто, саме система ставлень і самоставлень особистості зумовлює

характер її взаємин [10].

У теорії міжособистісних стосунків, розробленої К.Роджерсом, для

пояснення їх необхідності вчений використовував поняття «конгруентність»,

високий ступінь якої позитивно позначається на адекватності комунікації та

самосвідомості особистості. Неконгруентність виявляється у суперечностях

між самоусвідомленням, досвідом і комунікацією особистості. А саме, через

нездатність точно сприймати реальність, особистість починає переживати

напругу і тривогу. Автор стверджував, що стосунки з іншими дають

можливість особистості відкрити, прояснити, відчути себе, зіткнутись зі

своїм справжнім «Я» та побачити власну особистість, повноцінно

функціонуючою [13].

Розвиток особистості відбувається шляхом включення її в суспільне

життя, яке починається з вибору типів міжособистісних стосунків.

Е.Фромм [14] зазначав, що людина вступає в стосунки з іншими по-різному:

може любити чи ненавидіти, конкурувати чи співпрацювати, будувати

соціальну систему, але вона повинна вступати у стосунки, і їх форма

залежить від спрямованості характеру людини. Водночас, визначення типів

міжособистісних стосунків, дає можливість впливати на їх становлення.

У класифікації Т.Лірі [12] міжособистісні стосунки за критеріями

валентності і позиції поділяються на дві групи: агресивно-домінантні та

дружньо-підлеглі. До першої групи належать такі стилі взаємин: власний-

домінуючий, незалежно-домінантний, прямолінійний-агресивний,

недовірливий-скептичний. До другої - помірно-сором’язливий, залежний-

слухняний, співпрацюючий-конвенційний, відповідальний-великодушний.

І.Ялом виділяв аутентичні (зрілі) стосунки, і стосунки дефіцитарні

(незрілі) [15]. Людина з аутентичним типом стосунків здатна розлядати

інших як унікальних, цілісних людей, не ставиться до них, як до засобу

досягнення мети. Людина з дефіцитарним типом стосунків сприймає інших з

точки зору їх користі, а на інші аспекти особистості партнера не звертає

уваги. Такі стосунки призводять до гальмування особистісного зростання.

За Е. Фроммом, всі міжособистісні стосунки поділяються на

симбіотичний союз, відособленість, деструктивність і кохання. Автор

зазначає, що в симбіотичному союзі людина вза’ємодіє з іншими, з метою

уникнення самотності, стає частиною іншої людини, «поглинаючись» цією

людиною (мазохізм), або «поглинаючи» людину сама (садизм).

Деструктивність є активною формою відособленості людини, імпульс до

руйнування інших, який виникає зі страху бути зруйнованим ними. Міжнародний науковий форум:

соціологія, психологія, педагогіка, менеджмент

39

Стосунки за типом «кохання» відображають ефективну форму взаємин з

іншими і з собою. Такі стосунки передбачають піклування, відповідальність,

повагу, сприяння духовному зростанню іншої людини [14].

На думку Є.П.Ільїна [5] міжособистісні стосунки відображають

внутрішній світ людини та супроводжуються переживаннями емоцій.

Вчений виділив наступні види міжособистісних стосунків: 1) офіційні і

неофіційні; 2) ділові і особисті; 3) раціональні і емоційні; 4) субординаційні

та паритетні.

У роботах представників психоаналітичного підходу міжособистісні

стосунки порівнюються з економічними, тому, що індивід має багато

біологічних потреб і для їх задоволення вступає в стосунки з іншими.

Ш.Тейлор, Л.Піпло, підкреслювали, що необхідною передумовою міцних

міжособистісних стосунків є взаємний обмін, коли кожен з партнерів

вносить у взаємини певні ресурси (емоційні, інтелектуальні, матеріальні) і

розховує на певні винагороди, які автори називають «валютою

стосунків» [12].

Представники гуманістичного підходу психології продуктивними

стосунками називали такі, у яких особистість партнера розглядається як мета

і суб'єкт взаємин. Згідно із концепцією Е.Фромма [14] необхідною умовою

встановлення таких стосунків є відсутність внутрішньо особистісних

конфліктів індивіда. На думку К.Роджерса, необхідними умовами розвитку

продуктивних міжособистісних стосунків є конгруентність, прийняття

іншого і піклування про нього, безперечне визначення іншого цінністю,

безумовне позитивне ставлення до нього, емпатійне розуміння, здатність

швидко вивчати себе. Збереженню продуктивних взаємин, за К.Роджерсом

сприяє сумлінне виконання людиною власних обов'язків і вільне вираження

почуттів [13].

Ряд дослідників (І.Д.Бех, Л.Е.Обран-Лембрик, та ін.) психологічними

умовами ефективності взаємин визначають справедливість, моральність,

духовність, соціально-психологічну компетентність. Так, І.Д.Бех зазначав,

що основою продуктивних взаємин між людьми є моральне виховання, яке

розкриває почуття соціальної любові, співчуття, почуття правди і поваги до

всіх, розвиває почуття відповідальності [2]. Л.Е.Орбан-Лембрик [11]

підкреслювала, що важливою умовою, яка дозволяє індивіду орієнтуватись у

міжособистісних стосунках, є соціально-психологічна компетентність.

Низький рівень розвитку цього компонента, на думку вченої, зумовлює

виникнення непорозуміння між учасниками взаємин, дає настанову на

однобічність сприйняття іншої людини.

Потреба мати «друге Я», за визначенням І.С. Кона, є найважливішою у

ранній юності. Старшокласники нерідко вважають дружбу найважливішою

із людських цінностей. Підвищена емоційність юнацької дружби робить її

частково ілюзорною. Юнак часто ідеалізує не лише себе у дружбі, але й ВИ П У С К 10 2012

40

дружбу в собі. Спостерігається розвиток глибоких і дуже довірливих

відносин, що передбачають саморозкриття і самоспостереження особистості.

Найважливіше в дружбі - це розуміння і прийняття особистості такою, якою

вона є та підтримка її самоповаги. Передумовою виникнення дружби в

юності стає усвідомлена потреба в ній, зумовлена відчуттям самотності та

дефіцитом емоційного тепла [7].

Дружба юнаків має ряд відмінностей від дружби підлітків. По-перше,

мотиви дружби більш глибокі. Від дружніх стосунків старшокласники

очікують відвертості, взаємин, довіри, вірності, взаємоповаги,

взаєморозуміння тощо. Іноді це своєрідна форма психотерапії, яка дозволяє

молодим людям проявити почуття і знайти підтвердженя того, що хтось

поділяє їх сумніви, надії та переживання [7, 176].

У більшості випадків у ранній юності надають перевагу дружбі з

однолітками своєї статі. Вікова різниця рідко перевищує один-два роки. Це

пояснюється прагненням до більш-менш рівних стосунків. Дружба

ґрунтується на принципі подібності, рівності та справедливості. Друзі

оцінюють одне одного за моральними законами, тому що в основі дружби

лежить свобода. Але, у багатьох, особливо у дівчат, є потреба у дружніх

стосунках зі старшими, яка є більш стійкою та може зберігатися у продовж

всього життя.

Таким чином, особисті стосунки - це стосунки між людьми, які

складаються поза спільною діяльністю. Тому міжособистісні стосунки

носять суб’єктивний характер і поділяються на стосунки знайомства,

товаришування, дружби та інтимні стосунки. Товаришування, на відміну від

дружби, це тісні позитивні і рівноправні стосунки, які складаються на основі

спільних інтересів, поглядів задля проведення дозвілля. А дружба - це вже

більш тісні та вибіркові стосунки з людьми, які передбачають довіру,

прихильність, спільність інтересів, які є значущими для міжособистісних

стосунків у юнацькому віці.

Висновок. Таким чином, проведений нами теоретичний аналіз

психологічних джерел дозволив розкрити психологічний зміст дружніх

міжособистісних стосунків у юнацькому віці. Перспективи наших

подальших досліджень ми вбачаємо у визначенні та узагальненні

психологічних умов формування дружніх міжособистісних стосунків

особистості юнацького віку. А також у розробці та впровадженні

консультативної корекційної програми з подолання деструктивних

міжособистісних стосунків підростаючої особистості.

Л і т е р а т у р а

1.Ануфрієва Н.М., Зелінська Т.М., Єрмакова Н.О. Соціальна психологія. – Київ:

«Каравела», 2009.Міжнародний науковий форум:

соціологія, психологія, педагогіка, менеджмент

41

2.Бех І.Д. Справедливість - несправедливість у міжособистісних взаєминах //

Педагогіка і психологія. - Київ: Пед. преса. - 2006. - № 1(50).

3.Больцевич В.А. Межличностные отношения. - Минск: Книжний Дом. 2003.

4.Булах І.С. Психологія особистісного зростання підлітка: монографія. – Київ:

2003.

5.Ильин Е.И. Психология общения и межличностных отношений. – Санкт-

Петербург: Питер, 2010.

6.Карпенко Л.А. Отношения межличностные. Энциклопедический словарь в 6 т. -

Москва: ПЕРСЗ, 2006. - Т. 4.

7.Кон И.С. Дружба. - Москва: Политическая литература, 1989.

8.Кондратьев М.Ю. Социально-психологический феномен авторитета и отношения

авторитетности в группе // Мир психологии. - 2006. - № 4.

9.Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія: Підручник. - 1995.

10.Мясищев В.Н. Психология отношений // Под ред. А.А. Бодалева.- Москва:

Издательство «Институт практической психологии», Воронеж, 1995.

11.Орбан-Лембрик Л.Е. Особистість у контексті соціально-психологічної

парадигми. - Київ: Укр. Центр політичного менеджменту, 2003.

12. Помиткін Е.О. Психологічні закономірності та механізми духовного розвитку

дітей і молоді: автореф, дис.. на здобуття наук, ступеня... доктора психол.,

наук: спец. 19.00.07 «Педагогічна та вікова психологія». – Київ: 2009.

13.Роджерс К. О становлении личностью. Психотерапия глазами психотерапевта. -

Москва: Прогресс, 1994.

14.Фромм Э. Человек для себя. Исследования психологических проблем этики. -

Минск: Коллениум, 1992.

15.Ялом И. Екзистенциальная терапия. - Москва: Класс, 1999.

V. Voloshyna, V. Lotysh. Theoretical aspects of study of interpersonality cooperations

are in youth age.

In the article the theoretical analysis of problem of interpersonality amities is

carried out in early youth.

Key words: interpersonality relations, friendship, early youth.

УДК 159.9:37.091.212 С