4. Комунікативно-стилістичні якості мовлення

Загальна характеристика комунікативно-стилістичних

якостей мовлення 289 Мовні й позамовні основи

мовленнєвої культури 291

Нормативність мовлення 292

Варіантність мовної норми 296

Правильність мовлення 299

Точність мовлення 301

Логічність мовлення 307

Чистота мовлення 309

Образність мовлення 316

Простота, стислість, виразність, 318

чіткість і яскравість мовлення 318

Доречність мовлення 321

Етичність і естетичність мовлення 323

Багатство і мистецтво мовлення 326

Риторика як складова стилістики 330

Евфонія (милозвучність) мовлення 332 Український менталітет і стилістика

української мови 335 Комунікативно-стилістичні

функції жестів, міміки 337

Стилістичні можливості рідної мови 341

Література 346

Короткий термінологічний словник 352

Стилістика становить лінгвістичне вчення про найумотивованіше й найдоцільніше послуговування мовою, її одиницями — фонемами (звуками), морфема­ми, словами, словосполученнями й сполученнями слів, членами речення, реченнями, еквівалентами (замінни­ками) речень і текстами. Кожна окрема мовна одини­ця має своє нормативне або ж діалектне буття, сти­лістичні можливості. Стилістика — це також учення про стилі, жанри і форми мови, про такі якості мовлен­ня, як логічність, точність, образність, багатство, до­речність та ін.

Мова як джерело стилістичних знань

Мова є складною комунікативною системою, у якій, як і загалом у світі, все має свою неповторну сутність. Цим зумовлені особливості використання мови в інди­відуальному мовленні всіх її носіїв. Завдяки мові сфор­мувалась людина розумна (homo sapiens). Тільки вона володіє мовою. її мовлення є всеосяжним засобом усві­домлення й вираження всіх ознак людськості в людині, засобом формування й вираження думок, свідомості і незмірно розвиненої духовно-почуттєвої сфери.

Стилістика як лінгвістичне вчення

Стилістика як лінгвістичне вчення

9

Органічною і необхідною складовою мови як комуні­кативної системи є мовні одиниці — різнотипні елементи мови (фонеми, морфеми, слова та ін.)> кожен з яких представлений певною мовною матерією і виконує тільки йому властиву функцію (функції). Цим умотиво­вується існування мовних одиниць. На вивчення фун­кції (функцій) кожної з мовних одиниць зорієнтована стилістика.

Стилістика (лінгвостилістика) — розділ науки про мову; лінгвіс­тичне вчення про функціонування й використання мови.

Термін «стилістика» утворився від слова «стиль» (грец. stylos, лат. stilus — спочатку назва палички для письма, згодом — певного способу письма). У теперіш­ньому, найбільш звичному розумінні стиль мови (мовний стиль ) — це різновид, одна з форм літе­ратурної мови, манера мовного вираження у різних сфе­рах, умовах, формах (усній і писемній) спілкування. В українській мові традиційно виокремлюють такі стилі мови: розмовно-побутовий, офіційно-діловий, науко­вий, художній, публіцистичний, певною мірою — кон­фесійний і епістолярний.

Стилістикою охоплено всі мовні структури, мовні оди­ниці, серед яких є повнозначні (мають лексичне значен­ня, від лат. nomino — називаю) і релятивні (службові, від­носні, від лат. relativus — відносний).

Значення кожного повнозначного номінативного (називального) словаєденотативним (лат. denota-tus — позначений, визначений) значенням — або предметним, або означальним, значенням певної дії чи стану, кількості тощо. Натомість конотативне (лат. соп — префікс, що вказує на єднання, спільність, іnotatio — позначення)значення слова завждидо-повнювальне, це значення зменшеності, ласкавості, згрубілості, зневажливості тощо.

Слів, які б не мали значення, у мові немає. Службо­ві слова (прийменники, сполучники, частки) мають зна­чення особливе, релятивне, однобічне, тільки граматич­не (морфологічне чи синтаксичне або і морфологічне, і синтаксичне одночасно):

• значення просторове: на столі, в столі, при столі;

• єднальне чи протиставне значення: розумна й бід­на; розумна, але бідна;

• значення стверджувальності: Еге, моє серденько! (І. Нечуй-Левицький);

— заперечне значення: Ні! Не робитиму цього! та ін.

Особливим є значення вигуків — слів, які не належать ні до повнозначних, ні до службових, а тільки виражають певне почуття: Ой, яка ж незламна юнь! (П. Тичина).

Тим, що кожне слово в кожній мові має певне зна­чення або кілька чи й багато значень, пояснюється соці­ально-комунікативна, отже й стилістична, потреба в кожному слові.

Розрізняють стилістику загальну (її теорія і практика однаково стосується всіх літературних мов) і часткову, тобто стилістику певної окремої мови (ук­раїнської, російської тощо).

Сучасна українська літературна мова як основа стилістики

Сучасна українська літературна мова утворилася з різнотипних структурних одиниць, які формувалися упродовж багатьох століть (на думку вчених, із V— VI ст. н. е.). Українці послуговуються нею системно, пе­реважно із всенародною однозначністю. Українська мо­ва для них є однією з суттєвих духовно-внутрішніх і зовнішніх національних сутностей.

Зміст терміна «сучасна українська літературна мо­ва» містить кілька означень: «літературна», «сучасна», «українська».

Реалія «сучасна українська літературна мова» вуж­ча, ніж «сучасна українська мова», до якої належать ще й українські діалекти (територіальні, місцеві) і власти­ві їм мовні одиниці — діалектизми, а також просторічні слова, жаргонізми, сленгізми й арготизми.

Літературна мова — це мова, яка унормована всена­родною практикою мовленнєвого спілкування, впоряд­кована, опрацьована письменниками, вченими, громад­ськими діячами, іншими верствами інтелігенції. В обох формах (писемній та усній), в усіх стилях і жанрах сво­го вияву вона єдина для кожної окремої нації, народу, для всіх, хто має в ній потребу і щоденно нею послугову­ється. Літературну мову характеризує її наддіалектне використання — найтиповіше, соціально найпотрібні-ше і найумотивованіше. Вона має стабільні, усталені норми у вимові, лексиці, фразеології, граматиці і в сти­лістиці. Літературна мова будь-якого народу почина­ється з письма, з писемної фіксації усного мовлення.

10

Стилістика як лінгвістичне вчення

Стилістика як лінгвістичне вчення

11

Дуже важливою є суспільна консолідуюча (лат. соп-solidatio — зміцнення, об'єднання) роль літературної мови. Вона суттєво об'єднує всі верстви народу в одне національне співжиття незалежно від їх місця прожи­вання і соціального стану. На основі літературної мови сформувався український народ як окрема нація.

Унаслідок наукового вивчення української літера­турної мови впродовж багатьох поколінь поступово створювалась наука про неї — українське мово­знавство. Вона представлена розгалуженою систе­мою мовних правил — фонетичних, фонологічних, орфо­епічних, акцентних, лексичних (семантичних, терміноло­гічних, ономастичних, етимологічних), фразеологічних, граматичних (морфемних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних), стилістичних і графічних (правопис­них): орфографічних і пунктуаційних — кожне з яких є елементом мовознавчої теорії.

Мовні правила прийнято вважати достовірними, от­же й науковими, якщо вони:

а) відображають справжню сутність української (як і інших) мови;

б) містять наукові відомості, зокрема, про те:

• які фонеми є в сучасній українській літературній мові і як їх треба вимовляти;

• які літери, сполучення літер використовуються в українській графіці, як їх називати, писати, користува­тися ними;

• як треба наголошувати слова;

• з яким лексичним значенням уживати слова;

• які різновиди слів, словосполучень і речень ха­рактерні для української мови;

• як утворюються і змінюються слова;

• які розділові знаки використовуються і як ними послуговуватись у писемному мовленні;

• як із слів формувати речення (саме у формі речень люди виражають свої думки, почування, сприймання всього навколишнього і того, що наявне в них самих).

Зміст поняття «літературна мова» історично зміню­вався, витлумачувався неоднозначно. Наприклад, в епоху середньовіччя (приблизно V—XV ст.) літератур­ною мовою для більшості народів Західної Європи була не розмовна й рідна для них французька, італійська, іс­панська чи якась інша західноєвропейська мова, а вже «мертва» на той час державна мова колишньої Римської

імперії — латинська мова, яка функціонувала у держав­ному житті, науці, літературі, навчанні й богослужінні. У східних слов'ян, як зазначає сучасний український лінгвіст Віталій Русанівський, роль такої культурно-писемної мови переважно виконувала церковносло­в'янська мова, якою створювалась і поширювалась на­самперед релігійна література.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на українській народній основі. Вона бере свій початок від появи перших трьох частин «Енеїди» (1798) україн­ського письменника Івана Котляревського (1769— 1838). Означення «сучасна» має кілька значень. У най-ширшому значенні сучасна українська літературна мо­ва — це літературна мова нашого народу, яка викорис­товується уже понад два століття. У вужчому значенні цим означенням охоплюється час існування української літературної мови впродовж трьох поколінь (починаю­чи з останніх 60—70 років). Поняття сучасності україн­ської літературної мови можна обмежити і останньою чвертю XX ст. або виділити (особливо в лексиці і фразе­ології) лише останні тринадцять років в історії сучасної української літературної мови — час використання її в незалежній українській державі.

Українська мова в її літературній формі належить до найрозвиненіших мов світу. У ній існує безліч слів і лексичних сполучень слів (Балтійське море, асиміляція звуків, неозначена форма дієслова та ін.). Усіх слів і їх сполучень у нашій мові не злічити, бо вона є творінням усього народу і постійно змінюється. Найбільше змін у лексиці мови: з'являються нові слова, змінюється зна­чення наявних слів, а деякі з них використовуються все менше і поступово виходять з ужитку.

Ніхто не в змозі засвоїти сучасну українську літературну мову в її повному обсязі. Це стає особ­ливо зрозумілим, якщо зважити хоча б на такі реалії:

• слів у сучасній українській літературній мові біль­ше мільйона, і переважна частина їх має не одне лексич­не значення, а два, кілька чи й багато (полісемічні слова);

• більшість слів — змінні, вони існують не в одній граматичній формі, а в кількох: стаття, статті, статтю, статтею, (в) статті; статті, статей, статтям, статтями та ін.

На сьогодні вже існує понад 22 тисячі різних наук, роз­ділів наук, професій, спеціальностей, які мають розгалу-

12

Стилістика як лінгвістичне вчення

Стилістика як лінгвістичне вчення

13

жені термінологічні підсистеми, окремі з яких налічують тисячі, сотні тисяч або й мільйони лексичних одиниць.

Навіть найосвіченіша людина може активно володі­ти лише 5—7 тисячами слів; пасивно вона послугову­ється кількома десятками тисяч слів.

Мовцям зрозумілі тисячі слів у словниках чи в мов­ленні інших осіб, проте у власному мовленні вони вико­ристовують їх рідко або й зовсім не використовують. Однак найсуттєвіше з того, що є в мові (найуживаніші слова і їх форми, фразеологізми), а також слова і сло­восполучення, терміни, які становлять зміст основної для носія мови професії, спеціальності, необхідно опа­нувати. Отже, слід знати основний матеріал сучасної української літературної мови, найважливіші струк­турні елементи, з яких вона сформувалася. Цій меті не­мало слугує й таїса навчальна дисципліна, як стилісти­ка мови (і мовлення). Оволодіння стилістикою сучасної української літературної мови — це оволодіння її куль­турою в усній і писемній формах, в усіх її стильових і жанрових різновидах, без чого неможливим є викорис­тання всього потенціалу (лат. potentia — сила) україн­ського слова як запоруки й засобу формування і вияву українського менталітету, патріотизму.

На часткове оволодіння теорією стилістики і прак­тикою стилістичного мовлення зорієнтований шкіль­ний курс української літературної мови. Це суттєво сприяє формуванню в учнів стилістично диференційо­ваного мовлення, навчанню мовленнєвої майстернос­ті, розвиткові мислення, емоційної сфери, естетичних мовленнєвих смаків, що вкрай важливо для формуван­ня не тільки мовленнєвої, а й загальної культури грома­дян української держави.

Основні структурні компоненти і стилістичні можливості мови

Нині в світі приблизно 6 тисяч різних мов. Кожна з них репрезентує певну соціальну спільність людей, особливе надбання етносу (народу).

Немає мови взагалі (всемови ) , тобто мови для всіх. Це лише абстрактно-уявлюване наукове по­няття. Кожна людина завжди спілкується з іншими конкретною мовою (народною, національною) або по-

слуговується д і а л е к т н и м мовленням —певним різновидом загальнонародної мови, який не має літера­турної нормативності.

Кожна мова має те, що зближує її з іншими мовами і відрізняє від інших мов, становить її неповторну само­бутність. Водночас мови мають тотожну побудову, бо кожна утворена з однакових структурних компонентів (елементів, частин). Основними з них є:

• фонетична (звукова), фонетико-фонологічна систе­ма. До неї належать такі мовні одиниці, як фонеми, зву­ки, найрізноманітніші поєднання їх, усі фонетичні про­цеси в словах, склади слів, наголошування слів, особли­вості їх вимови;

• лексичний (словниковий) склад, або лексика. Це всі наявні в мові повнозначні і неповнозначні (службові) слова, а також вигуки;

• фразеологічний склад. Він містить стійкі сполу­чення слів (фразеологізми) типу байдики бити, замилю­вати очі; Що посієш, те й пожнеш і под.;

• граматична будова. Вона охоплює всю сукупність форм слів, морфем (коренів, префіксів, суфіксів, закін­чень), усі способи творення і змінювання слів, поєднан­ня їх у словосполученнях і реченнях, усю сукупність ти­пів словосполучень і речень.

Граматична будова мови членується і внутрішньо. її частинами є:

• морфемна будова. До неї входять морфеми (корені слів і афікси);

• словотвірна будова. Вона містить способи й засо­би творення слів за допомогою афіксів, словоскладан­ня таін.;

• морфологічна будова. її елементами є слова всіх частин мови і властиві їм морфологічні (граматичні) ка­тегорії і значення;

• синтаксична будова. Вона охоплює всі члени ре­чення, словосполучення, речення, еквіваленти (своєрідні комунікативні замінники) речень (Так; Ні!; Хіба? та ін.).

Тільки сукупно всі основні структурні компоненти мови утворюють мову — особливу специфічну систему знаків, з допомогою яких люди спілкуються, обмінюю­чись з іншими своїми думками й почуваннями.

Для стилістики найважливішими є ті основні струк­турні компоненти мови, яким властива певна семан­тика (лексичне значення). Це слова й утворені з них