Творчий метод ж. Расіна

— поєднання давньокласичних переказів із почуттями XVII століття. Пояснюється це головним чином тим, що Расін намагався слідувати правилу Н. Буало, — «бути вірним історії і одночасно зберігати благопристойність». Поєднати і те, і інше було неможливо — ось чому герої драматурги так мало схожі на своїх прото-типів;

— додання до триєдності ще й четверту — єдність мови: усі його герої та героїні розмовляють однаково вишуканою, правильною мовою. У зв'язку з цим вони наділені надзвичайною вишуканістю манер; наприклад, наклеп на Іпполіта робить не сама цариця, як у Еврипіда, а лише її годувальниця;

— бачення у коханні майже винятковий предмет психологічного спостереження і драматичного відтворення; аналіз кохання жінки;

— зацікавленість середовищем придворних і дворянства, серед якого він жив і яке дійсно знайшло майже повне відображення у його театрі.

3)П'єр Корнель народився 6 червня 1606 року у Руані, в Нормандії. Батько його, заможний буржуа, адвокат за професією, готував і сина до цієї діяльності, але помилився у своїх сподіваннях. Коли молодий Корнель, закінчивши навчання, приступив до виконання адвокатських обов'язків, виявилося, що він не лише не володів ораторським мистецтвом, але й був косноязичним; дрібниця, про яку з подивом зазначають сучасники— настільки різко вона контрастувала із ораторським, декламаційним стилем його трагедій.Свою літературну діяльність Корнель розпочав із маленьких галантних віршів, після яких побачила світ його перша комедія "Меліта" (1629). Це стало початком його літературної і театральної кар'єри. Ця комедія, а також інші, написані Корнелем протягом 1631— 1636 рр., нині забуті і не складають слави поета, але свого часу були тепло зустрінуті глядачами. Драматург випробував свої сили у жанрі трагедії, написавши "Медею" (1635) (за мотивами однойменної трагедії давньоримського драматурга та філософа Сенеки), але це ще не було початком його справжньої слави. Справжньою віхою у житті та творчості Корнеля стала п'єса "Сід", поставлена наприкінці 1636 або на початку 1637 року. Успіх п'єси був величеннім. Проте він мав й інший бік: проти Корнеля виступила спілка другосортних драматургів, що тагмно підтримувалася фактичним правителем Франції— кардиналом Ришельє. Французька Академія визнала трагедію "неправильною", незначною і навіть шкідливою з точки зору суспільної моралі. Доки тривала дискусія навколо "Сіда", на Корнеля сипалися найжахливіші звинувачення (найчастіше, не літературного, а морального плану). Поет мужньо захищався. Коли ж французька Академія своїм рішенням відкрито підтримала його ворогів, він відмовився віл подальшої боротьби і повернувся до Руана. Цей відступ був тимчасовим: у 1640 році Корнель привіз до Парижа дві нових трагедій — "Горація" та "Цінну", які за змістом та за формою вже більшою мірою орієнтувалися на вимоги класичної поетики. Цього разу успіх не був затьмарений злобною критикою. Це було вже офіційне визнання, ще більш закріплене наступною трагедією "Полієвкт".Починаючи з середини 1660-х років Корнель особливо гостро відчув свою старомодність: це було пов'язано із зростаючим успіхом його молодшого сучасника Расіна. Десять років відділяли останню трагедію Корнеля "Сурена" (1674) від його смерті. Ці роки він провів у Парижі, але якнайдалі від літературного та театрального життя. Літературні заслуги Корнеля на той час були забутими. Навіть королівська пенсія, пожалувала йому у 1663 році, була забрана у нього, коли він відійшов від театральної діяльності.Смерть його 1 жовтня 1684 року пройшла майже не поміченою.

Корнель створює характери інакше, аніж у мистецтві ренесансного реалізму та бароко. їм не властива різнобічність, кричуща конфліктність внутрішнього світу, суперечливість у поведінці. Характери в «Сіді «не індивідуалізовані. Не випадково обрано такий сюжет, в якому одна й та ж проблема постає перед кількома персонажами, при цьому всі вони вирішують її однаково. Для класицизму було властиво під характером розуміти якусь одну рису, яка ніби притлумлює всі інші. У Корнеля в «Сіді», цьому ранньому творі класицизму, характер — це щось ще вужче. Характером наділені ті персонажі, хто може свої особисті почуття підпорядкувати велінню обов'язку.

У трагедіях Корнель дедалі більше відчутний вплив естетики бароко. Сюжет втрачає прозорість, стає заплутаним. У стилі дедалі більше стає відчутним вплив преціозної літератури. Серед пізніх трагедій Корнеля лише одну зараховують до визначних. Це — «Нікомед» (1651) — «найнародніший твір Корнеля».

5) Про самого Мольєра достовірних фактів небагато. «Небачена річ! Дорожній сундук з рукописами, чернетками та листами Мольєра зник через байдужість нащадків. Можливо, його знищили, а можливо, він ще спочиває під покровом пилу й павутиння на якомусь горищі у Іль-де-Франс. Не збереглося жодного будинку, де жив Мольєр, навіть того живописного будинку, в якому він народився. Врешті-решт, від Мольєра залишилося лише дві розписки... та його п'єси, у яких він, звичайно, сказав усе найважливіше про себе. Віхи його життя позначені кон-трактами, квитанціями, а також «Регістром» Лагранжа, куди останній день у день відповідально заносив події, що мали місце у трупі», — пише сучасний французький дослідник Жорж Борданов.

За спогадами сучасників, зовні Мольєр був не дуже привабливим. У нього була велика голова на короткій шиї, маленькі, широко посаджені очі, товстий плоский ніс, великий рот і чорні густі брови. Статуру він мав міцну, але ноги були закороткі для його ваги і великого зросту. Актори зазначали, що в нього був надто швидкий темп мовлення, глухий голос і не завжди правильна артикуляція, що нерідко призводила до гикавки. Через це Мольєр не міг грати трагічні ролі, ролі коханців. І все ж акторський його діапазон був досить широкий. Він грав слуг, смішних буржуа, придворних блазнів, ревнивих чоловіків тощо. Усе це характерно-комічні ролі, у виконанні яких прагнув досягти правдивого зображення почуттів, думок і вчинків персонажів. Як режисер Мольєр, за спогадами сучасників — членів його трупи, був дуже запальним і нетерплячим. Втім його гнів та гарячковість усі сприймали як належне і не ображалися. Він не вмів бути спокійним, бо театр завжди вимагав від нього напруження. «Він віддавався сцені всім серцем, бо тільки там він і жив», — писав про Мольєра М. Булгаков у книзі «Життя пана де Мольєра».

Жан Батіст Поклен — великий французький драматург, театральний діяч, відомий всьому світові під сценічним ім'ям Мольєр,— народився 13 січня 1622 року (15 січня його охрестили) в Парижі і повинен був успадкувати професію свого батька, придворного шпалерника. Коли хлопчику було десять років, померла його мати, батько одружився вдруге і незабаром в родині з'явилося двоє дівчат, сестер Жана-Батіста. Жан-Батіст у віці 14 років був відправлений навчатися до Клермонської колегії, отримавши попередньо примітивну освіту у приходській школі. У родині Покленів були не кращі часи: померла друга дружина батька, він мав самотужки виховувати шістьох дітей. У Клермонській колегії на той час навчалися вихідці із заможних, аристократичних родин. Поклен навчався разом із представниками королівської родини.Закінчивши колегію, Жан-Батіст захопився театральним мистецтвом. Переконавши батька у тому, що його цікавить юриспруденція, юнак з нестримним запалом віддавався своєму захопленню. На початку січня 1643 року Жан-Батіст, нарешті, відкрив батькові таємницю і повідомив, що вибирає професію актора. Юнак оселився в будинку Бежарів. Родина Бежар була незвичайною тим, що всі її представники були охоплені спільною пристрастю — любов'ю до театру. Професіональною та прекрасною акторкою у цій родині була Мадлена, інші діти були аматорами. Дослідники біографії драматурга схиляються до думки, що Мадлену та Поклена пов'язувало не лише мистецтво.30 червня 1643 року у присутності адвоката між членами родини Бежар, По-кленом та акторами — аматорами був укладений договір про заснування театру, названого «Блискучим» (всі ті, хто входили до його складу називали себе «Дітьми Родини»), З моменту заснування театру Жан-Батіст Поклен перестав існувати, а замість нього у світі з'явився Жан-Батіст Мольєр. «Блискучий театр» слави не нажив, а натомість нажив боргів. Більшість із них довелося до кінця життя сплачувати саме Мольєрові. Навесні 1646 року Блискучий театр припинив своє існування. На деякий час відомості про Мольєра загубилися. Його місцеперебування було невідомим. Влітку 1647 року сліди актора разом з колишніми учасниками Блискучого театру були знайдені в Італії. Припускаємо, що після загибелі названого теат-ру Мольєр з-під його руїн вивів учасників мандрівної трупи. Мольєр став мандрівним комедіантом. Навесні 1651 року, відвідавши Париж, учасники трупи були вражені: виявилося, що пан Мольєр відчуває схильність не тільки до гри у п'єсах, а й до їх створення особисто. У 1652 році, коли слава про Мольєра та його трупу впевнено просувалася шляхами Франції, до мандрівників приєдналася маленька дівчинка. Її поява відіграє неабияку роль в житті драматурга, але в майбутньому, а спочатку вона — лише маленька сестричка Мадлени Бежар, якій нещодавно виповнилось десять років. У складі трупи вона отримала сценічне прізвище Мену.Відносини між Мадленою та Мольєром вже давно стали надбанням часу, їхні шляхи, незважаючи на професійну близькість, розійшлися. Наприкінці жовтня 1658 року трупа мандрівних акторів вирішила повернутися до Парижа і завоювати столичну сцену п'єсою П. Корнеля «Нікомед». Перед очима паризьких знавців мистецтва п'єса мала з'явитися 24 жовтня, а головну роль у трагедії повинен був грати сам комедіограф. П'єси Мольєра нікого не залишали байдужим. Інколи їхні вистави супроводжувалися скандалами, як сталося у травні місяці 1660 року із п'єсою «Сганарель, або Уявний рогоносець». Глядачі впізнавали себе або представників аристократичного середовища, що й давало поштовх для переслідування драматурга. Інтриги та плітки навколо комедіографи не вщухали. Його трупу позбавляли приміщення та будь-якої можливості працювати. Все це підривало здоров'я Мольєра. Звідусюди на нього чатувала зрада. Безумовно, це справило свій вплив на психологічний стан великого актора. 20 лютого 1662 року відбулося вінчання. «Рядом с сутуловатым, покашливающим директором пале-рояльской труппы Жаном-Батистом Мольером стояла под венцом девушка лет двадцати, некрасивая, большеротая, с маленькими глазами, но исполненная невыразимой притягательной силы. Девушка была разодета по последней моде и стояла, горделиво закинув свою голову». Цією дівчиною була ніхто інша як Мену (згадаймо роки мандрів театральної трупи територією Франції та сусідніх країн) або Арманда Бежар.Одруження придворного комедіографа стало приводом для поширення однієї із найгучніших пліток, нібито Мольєр одружився із власною донькою. Справді, сліди народження молодої дружини актора варто шукати у 1642 або у 1643 році. Причиною таких пліток стала відсутність будь-яких документів, які б підтверджували родинні стосунки Арманди із родиною Бежарів. Саме на період 1642 — 1643 років припадав роман Мадлени з Жаном-Батістом, що ще більше ускладнило справу. Очікуваного щастя Мольєр не відчув. Молодята зовсім не підходили один одному. Арманда не любила свого чоловіка, і їхнє подружнє життя незабаром перетворилося на справжнє пекло.Ненависть до Мольєра з боку літераторів зростала з кожним днем. На останок його звинуватили перед королем у кровозмішуванні. Король не надав цій справі подальшого розголосу, і велика війна між драматургом та його ворогами почала стихати. Однак, почалася хвороба, проявами якої був незвичний кашель та дивний стан самопочуття, що пізніше отримав у медицині назву «іпохондрія». 19 січня 1664 року в родині комедіографа народився хлопчик. Мольєру вдалося добитися виняткової честі: хрещеним батьком його сина став сам король Франції. Хлопчика назвали, як і годилося, Людовіком.На 1664 — 1670 роки припадає період найвищого розквіту творчості великого драматурга. Саме в цей час він створює кращі свої комедії: «Тартюф», «Донжуан», «Скупий», « Мізантроп», «Міщанин — шляхтич».

Шлях до високої комедії: «Тартюф, або Облудник», «Мізантроп», «Донжуан», «Скупий».

До нас дійшло 34 п'єси комедіографа, не враховуючи втрачених, написаних у роки подорожування, фарсів та декількох одноактних комедій, авторство яких не встановлене. Мольєр — чудовий майстер комедії, у створенні якої він спирався як на літературні, так і на народні традиції. Ще в юності письменник захоплювався античною літературою, особливо комедіями Плавта і Теренція, у яких вчився способам узагальнення характерів і увиразнення комічних конфліктів, прийомам побудови композиції комедії та образної системи. Хоча Мольєр і дотримувався жанрової ієрархії та більшості принципів класицизму, в його комедіях порушувалися проблеми реального життя і діяли сучасні йому герої.Драматург надавав перевагу зображенню якоїсь однієї провідної риси в характерах персонажів (жадібність, лицемірство, марнославство тощо). Як і всі класицистичні образи, герої Мольєра — носії певної ідеї, вади чи пристрасті. «Тартюф» — не лише найвідоміша, а й найбільш багатостраждальна п'єса великого французького комедіографа: вона тричі перероблялася за цензурними вимогами, п'ять разів знаходилася під забороною, що врешті-решт підірвало здоров'я Мольєра і прискорило його смерть. Сам автор прекрасно розумів вбивчу силу свого улюбленого витвору. Не даремно, готуючи комедію до видання, він написав величезну передмову, розставивши всі крапки над «і». Про цю комедію багато говорили, довгий час вона потерпала від нападів, однак люди, висміяні у ній, довели на ділі, що у Франції вони мають більшу владу, ніж ті, кого Мольєр висміював раніше — «... якщо ж призначення комедії складається із показу людських вад, то чому ж повинні деякі з них оминати. Вади, викриті у моїй п'єсі, за своїми наслідками найнебезпечніші для держави, а театр, як ми переконалися, має величезні можливості для виправлення поведінки».

«Мізантроп» — найсерйозніша комедія Мольера, над якою він працював довго і ретельно (1664 — 1666).

Історичне значення творчості Мольєра визначаюся впливом його драматургії на розвиток французької комедіографії від Ж. Ф. Реньяра до П. О. Бомарше. вона дала поштовх народженню національної реалістичної драматургії в Англії (У. Конгрив, У. Уїчерлі, Г. Філдінг, Р. Шерідан), в Іспанії (Р. де ла Крус, Н. Ф. Де Моратін), в Італії (Дж. Джільї, Я. Неллі, К. Гольдоні), у Німеччині (X. Вейзе, ранні п'єси Г. Е. Лессінга, Й. В. Гете).У сценічній історії п'єс Мольєра значне місце займали виставам сучасного французького театру.

Мольєр — реформатор високої комедії.

— Розробив своє розуміння природи та призначення сміху: смішне варто видобувати із зображуваної дійсності; сміх, що викликає комедія, цінний не тільки сам по собі, він має впливати на суспільство — шляхом висміювання вад людей досягається їхнє виправлення, тому сміх набуває надзвичайного суспільного значення.— Відобразив дійсність, вади людей.— Використав у своїх п'єсах не тільки словесні образи, а ще й співи, музику, танці, що зумовило появу опери та балету.— Наблизив мову комедій до розмовного стилю.— Поділив персонажі на позитивних і негативних, зробив крок у напрямку до реалізму, утверджуючи тип так званого «багатозначного образу».— Основним критерієм оцінки в комедіях французького драматурга був розум, здоровий глузд.— Зображення героїв схематично, як універсальних типів.— Поєднання комічного і трагічного, що надавало його персонажам особливої привабливості та виразності.— Всеосяжність зображення реальності. У його п'єсах різнобічно висвітлювалося життя усіх представників суспільних прошарків.— Домагання природної гри акторів, щоб глядач у сценічних персонажах міг впізнати себе.— Розвиток техніки сценічної мови, в якій велику роль відігравав темп, інтонації, паузи тощо.

— Синтетична манера гри, тобто актор мусив уміти не тільки говорити, а й співати, танцювати, представляти пантоміми.«Висока комедія», створена Мольєром, поєднувалася з трагедією багатьма своїми рисами: її головний герой охоплений, був як правило, величезною пристрастю, непереборною жагою — звідси його не менша, ніж у героїчного героя, цілісність, звідси ж суб'єктивна впевненість у правоті своїх дій.

Мольєр і світовий театр.

Історичне значення творчості Мольєра визначаюся впливом його драматургії на розвиток французької комедіографії від Ж. Ф. Реньяра до П. О. Бомарше. вона дала поштовх народженню національної реалістичної драматургії в Англії (У. Конгрив, У. Уїчерлі, Г. Філдінг, Р. Шерідан), в Іспанії (Р. де ла Крус, Н. Ф. Де Моратін), в Італії (Дж. Джільї, Я. Неллі, К. Гольдоні), у Німеччині (X. Вейзе, ранні п'єси Г. Е. Лессінга, Й. В. Гете). У сценічній історії п'єс Мольєра значне місце займали виставам сучасного французького театру.