2. Культура і етнос.

Етнос – слово давньогрецького походження, що у живій формі використовувалося в значеннях «зграя», «натовп», «плем’я», «народ». Досить часто в сучасній українській мові відповідником етносу вважають слово народ. Але це невірно, оскільки останнє слово, залежно від контексту, може позначати різні форми об’єднання людей (пор.: «український народ» - «народ України»). Така неоднозначність не дозволяє використовувати наше слово «народ» у якості наукового терміну, чому і виникла потреба звернутись до однієї з «мертвих»¹європейських мов – давньогрецької чи латини. Під словосполученням «український народ» слід розуміти «український етнос» з його самобутньою історією та культурою, а під словами «народ України» - новітню українську націю, що тільки-но увійшла в активну фазу свого політичного, економічного, ідеологічного, культурно-світоглядного формування.

У науці під етносом розуміють групу людей, поєднаних спільністю мови, комплексом традиційної культури, що визнають спільність своєї історичної долі.

Як форма суспільної організації людей етнос підкоряється певним умовам формування, існування та має характерні ознаки:

1. спільність території виступає умовою формування етносу (етногенезу), коли оптимальна щільність інформаційних зв'язків реалізується через безпосереднє спілкування між індивідами, сприяє виникненню усвідомленого культурного простору, забезпечує розвиток економічних, соціальних та інших зв’язків між населенням. Після завершення етногенезу існування етносів та етнічних груп може бути довготривалим поза межами своїх первинних територій. Це свідчить про те, що спільність території є умовою етногенезу, але не обов’язковим чинником подальшого існування чи необхідною ознакою етносу;

2. мова звичайно є однією з найважливіших якостей і ознак етносу, символом етнічної належності, умовою або результатом етногенезу;

3. важливе значення для формування та функціонування етносу мають особливості його матеріальної та духовної культури, перш за все ті компоненти, для яких характерні традиційність та стійкість. Традиційна культура разом з мовою є найбільш виразною зовнішньою ознакою кожного етносу;

4. етнос стає історичною реальністю лише тоді, коли у свідомості людей закріплюється розуміння своєї належності до даного етнічного утворення, виникає етнічна самосвідомість, що виявляється через етнічну самоназву;

5. однією з найважливіших умов існування етносу є можливість соціально-біологічного та етнокультурного самовідтворення. Соціально-біологічне самовідтворення забезпечується через укладання шлюбів (переважно між представниками одного етносу). Етнокультурне самовідтворення, що є яскравим прикладом небіологічної спадковості, полягає у передачі етнокультурної інформації від старших до молодших шляхом навчання та виховання, в результаті чого формується етнічна самосвідомість молодшого покоління людей.

Головне етнічне навантаження в культурі несуть її найбільш стійкі елементи, для позначення яких вживається термін традиція (лат. «передача», «спадковість»). Традиції – це стереотипні форми масової поведінки людей.

У структурному відношенні традиції можна розділяти, залежно від змісту, на стереотипи діяльності та стереотипи виховання, а у відношенні до мети стереотипної колективної діяльності людей – на звичаї та обряди:

1. стереотипи діяльності – це історичний досвід, відтворюваний людьми через традиційні механізми та засоби їх застосування;

2. стереотипи виховання – це ідеалізовані образи представників даного етносу, на досягнення яких орієнтовані традиційні засоби народного виховання;

3. звичаї – стереотипна форма масової поведінки, спрямованої на досягнення реальної, з точки зору учасників процесу, мети. (Наприклад: толока – традиційна форма організації колективної взаємодопомоги у селянській громаді; могорич – норма звичаєвого права, орієнтована на закріплення юридичної сили домовленості про щось, реалізація якої відкладається у часі). Така форма традиційності більше тяжіє до сфери матеріальної культури, є формою задоволення матеріальних суспільних проблем традиційними засобами культури;

4. обряди – стереотипна форма масової поведінки, спрямованої на досягнення ідеальної мети, яка від формування до реалізації існує виключно у свідомості людей. Прикладом може бути обряд хрещення дитини, коли за допомогою складних дій символічного характеру відбувається переведення новонародженого з «не нашого» до «нашого» культурного простору², перетворення «немовляти» на «дитину». У такому випадку можна говорити про превалювання традиційних засобів задоволення духовних запитів людей.

Труднощі аналізу сутності обрядів та звичаїв полягають у тому, що в реальному житті вони утворюють складну діалектичну єдність, в межах якої нерідко змінюють свої якісні відмінності.

Значення цих різновидів традицій, первинна сутність яких досить часто не є зрозумілою для більшості сучасних носіїв, полягає у тому, що вони продовжують виконувати важливі організуючі функції у суспільному житті людей, а саме:

1. кооперування діяльності індивідів через їх включення до системи соціальних інститутів;

2. прийняття людьми групових норм та цінностей;

3. підтримання визначеної ієрархії соціальних статусів;

4. встановлення психологічного відчуття групової солідарності та зняття емоційної напруги у відносинах між людьми;

5. затвердження суспільного значення життєво-вікових станів людей (народження, статева зрілість, одруження, народження дітей, смерть);

6. збереження та передача культурного досвіду етносу, відтворення життєвого ладу та форм спілкування між людьми.

Часто можна зустріти термін традиційна культура. Ним позначають прошарок культури, найбільш тісно пов’язаний з традиціями, характерними ознаками якого є масовість і сталість у часі та просторі. Можна стверджувати, що у традиційній культурі безпосередньо зібрані найбільш характерні якості етносу. Відповідником традиційної культури може виступати й термін етнічна культура. Вона не є тотожною культурі етносу, оскільки в сучасних умовах остання, крім традиційного ядра, включає у себе елементи іноетнічного та надетнічного походження.

Загалом діалектика співвідношення культури та етносу полягає у функціональності їх взаємозв’язків, що виявляє себе у таких основних формах, як:

1. генеруюча, оскільки люди, об’єднані в етноси, є творцями своєї культури;

2. інтегруюча, оскільки люди об’єднуються в етноси перш за все за ознаками подібності культури;

3. диференціююча, оскільки ми маємо змогу розрізняти етноси виключно за ознаками відмінностей їхніх культур.

Досить складним є питання про характер взаємодії таких форм суспільної організації людей як етнос і нація, їх культур.

Нація (від лат. natio – «наші») – термін, що позначає спільність людей більш високого рівня, ніж етнос. Такі спільності в історії людства - явище порівняно молоде. Найбільш активно процес їх формування на основі європейської християнської традиції відбувався протягом 18-19 ст. У природі не існує моноетнічних націй («німці» з Баварії та Саксонії майже не розуміють один одного без використання літературної німецької мови, так само, як і «французи» з Гасконі, Провансу чи Бретоні, або «іспанці» з Кастилії, Каталонії чи Басконі). Нації об’єднуються не за етнографічним принципом реального чи фіктивного рідства, а за принципом політичної та економічної доцільності з використанням примусових функцій свого державного апарату. Стабільність та життєздатність національного утворення багато в чому залежить від психологічної та культурної компліментарності (сумісності) основних етнічних компонентів. Національна культура завжди і всюди є штучним творінням професійних «митців» з чітким ідеологічним підтекстом і, як правило, вбирає у себе окремі найбільш знакові елементи культур «своїх» етносів, використовує їх для маркування членів опозиції «наші» - «не наші» в системі міжнаціональних (міждержавних відносин).

Етноси і нації з їх культурами пов’язані між собою як первинне і вторинне, природне і штучне в системі людських відносин. Штучність націй з їх національними культурами підкреслюється й тим, що одна і та сама мова нерідко вважається офіційною і навіть державною у різних за походженням націй в різних країнах світу. З етносами такого бути не може.

В цілому, при усій змістовній багатогранності, культура є системною цілісністю, що складається з множини підсистем, різноманітних форм внутрішніх та зовнішніх зв’язків при певній автономії елементів.

***