7.3. Психологія міжособистісних стосунків

Міжособистісні стосунки – суб’єктивне переживання взаємозв’язків і взаємовпливів людей. Психологія міжособистісної взаємодії визначається соціальними позиціями тих, хто спілкуються. Якщо системна (еталонна) для даної особистості соціальна група має об’єктивно високий статус, то це стимулює особистість до саморозвитку.

Більшість людей ведуть себе у відповідності із своїми поведінковими установками. Завчасно плануючи результат спілкування, вони своєю поведінкою його й провокують. Людина образлива поводить себе так, начебто її вже образили, а людина агресивна не пропустить жодного приводу, щоб не дати «відсіч».

На передній план люди висувають ті свої властивості, які вони більш за все цінують у собі. Часто вони наслідують поведінку тих, хто є для них авторитетними особами. Нерідко використовують «пробні» зразки поведінки – поведінкові прийоми, які провокують бажану поведінку партнера.

Приблизно 70% інформації про партнера по спілкуванню людина отримує за зовнішнім, безпосереднім спостереженням особливостей їхньої поведінки: за мімічним, пантомімічним, темпоритмічним, вокально-інтонаційним характеристикам. І далеко не всі досягають успіху у розумінні інших людей.

Багато із зовнішніх поведінкових проявів людини є умовними, вони можуть бути зрозумілими лише у тих випадках, коли відомими є коди етикету, що використовується, етно-культурні норми даної спільності. Але інформаційно закритий тип людини із обличчям, яке не виражає емоцій, зазвичай здійснює неприємне враження.

Кожна особистість схильна визнавати свої особливості нормою, а особливості інших людей – відхиленням від норми. Між тим зовнішні сторони поведінки часто лише маскують істинні мотиви і цілі поведінки. Тільки спеціальні методи діагностики (контент-аналіз, факторний аналіз, особистісні тести, метод групової оцінки особистості та ін.) дозволяють виявити об’єктивну сутність суб’єктивних поведінкових проявів.

Певні враження формуються на основі зовнішнього виразу людиною своїх емоцій (пози, міміки, експресивні рухи), проте і тут слід не поспішати із судженнями. Зрозуміти іншу людину можна лише аналізуючи її поведінку у різних умовах, коли скидаються ситуативні маски.

Часто спілкування між близькими людьми є більш складним, ніж спілкування із людьми маловідомими. Це пояснюється тим, що чим краще ми знаємо людину, тим більше ми знаємо те, що є неприємним для неї. Краще розуміють один одного люди, які мають спільні ціннісні орієнтації. Тільки духовна спільність є основою довготривалого єднання.

Кожна людина має свої масштаби вимірів інших людей. Пізнаючи іншу людину у процесі спілкування, індивід визначає можливу стратегію її поведінки і прагне до адекватної побудови власної поведінкової стратегії. При цьому враховується і те, як дана стратегія буде оцінюватися партнером по спілкуванню – виникає явище соціальної рефлексії. Люди турбуються про те, щоб їхній образ зайняв достойне місце у внутрішньому світі тих, з ким вони активно взаємодіють.

Нерідко ефективність спілкування різко знижується із-за нерозуміння мотивів поведінки партнера, а частіше – із-за неправильної інтерпретації мотивів. Виникають взаємні претензії і образи, висловлюються несправедливі оцінки. Характеристики, що приписуються (атрибуції) часто залежать від упереджених оцінок, що сформувалися раніше.

У процесі спілкування люди прагнуть до ствердження своїх достоїнств, до «поглажування» - за виразом Е.Берна, який вважає це «поглажування» одиницею соціальної дії. При цьому вони використовують типові для них схеми спілкування: приймаючи позицію «батька», «дорослого» чи «дитини».

Займаючи позицію «батька», люди імітують схеми поведінки, які вони засвоїли від своїх батьків. Але у кожній людини проявляється у певній мірі дитячість.

Адекватна поведінка – поведінка по типу «дорослого». В ситуаціях підвищеної відповідальності «дорослий» має контролювати і «батька», і «дитину».

Продуктивне ділове спілкування відбувається у тих випадках, коли спілкування відбувається у однотипній поведінковій схемі (наприклад, «дорослий» - «дорослий»). Реалізація міжособистісних відносин передбачає реакцію, що очікується. Вона стає, у свою чергу, стимулом для подальшого спілкування. У різних індивідів спостерігається схильність до улюблених тем спілкування. Це і створює підґрунтя встановлення з ними психологічного контакту.

У міжособистісних стосунках можуть, безперечно, виникати і справжня довіра, і дружба, і любов. Дружба виникає на основі ціннісно-орієнтаційної єдності – співпадіння позицій та оцінок, спільного світорозуміння. У ній задовольняється потреба людини у близьких відносинах, визнанні її самоцінності.

В юнацтві і ранній дорослості дружба емоційно є більш насиченою, а у наступні вікові періоди – залишається фактором соціальної стабільності та захищеності. У дружніх відносинах люди як би формують еталон міжособистісних відносин, переводяться їх на високоморальну основу.

Кохання – вищий ступінь емоційно-позитивного ставлення до особи на основі надзвичайно високої оцінки її соціальних та фізіологічних достоїнств, потягу до неї, прагнення стати для неї особистісно найбільш важливою.

Кохання характеризується пристрасністю – сильним та стійким почуттям, яке домінує у психіці людини, об’єднує усі її думки та спонуки. Раціонально-вольова діяльність індивіда при цьому нерідко поглинається підсвідомо-емоційною домінантою.

Кохання є глибоко інтимним почуттям і вимагає відповідного почуття, яке часто супроводжується почуттям ревнощів. Соціальне начало у коханні інтегрується із біологічною потребою.

Відносини кохання і дружби, які не склалися можуть переходити у свій антипод – почуття ненависті і ворожнечу.

Ворожнеча і ненависть – явища, у значній мірі заглиблені у підсвідоме, проявляються у прагненні нанести шкоду іншій особі. Ці негативні почуття у значній мірі генерують злочинну поведінку.

Ворожість на рівні особистісної установки – нещастя яке важко здолати. Відновити позитивні почуття вже майже неможливо.

Соціально небезпечною є байдужість людей один до одного. Дефіцит спілкування, розірваність соціальних контактів, поодинокість – страшна небезпека для людства. Проте поодинокою людина може бути і в постійному оточенні. Благом для людини є радість від соціальної взаємодії.

Форми міжособистісної психічної взаємодії. У процесі спілкування люди постійно психічно взаємодіють один з одним. Ця взаємодія може бути цілеспрямованою, спонтанною, свідомою і підсвідомою.

Усвідомлений вплив партнера по спілкуванню формується цілеспрямованим переконанням. Переконання – відбір фактів і узагальнень у відповідності з певним завданням психічного впливу, впливу на розум партнера.

Об’єктивною основою переконання є істинність постулатів, а психологічною передумовою – мотиваційна схильність суб’єкта до сприйняття та засвоєння відповідної інформації, наявність у нього необхідної інформаційної бази.

Механізм переконання має у основі активізацію розумової діяльності людини, звернення до раціональної сторони свідомості. Припускається, що той, кого переконують, має здійснити свідомий вибір шляхів і засобів досягнення мети, тобто для того, щоб переконати, необхідно привернути увагу об’єкта впливу, викласти і роз’яснити нову інформацію, навести аргументи, які складуть враження.

В залежності від індивідуальних особливостей того, на кого спрямований виховний вплив і оточуючих обставин перед переконанням цілком можливе здійснення інших допоміжних дій, наприклад дестабілізації, реадаптації, зняття емоційної напруги, яка викликана невідповідністю між рівнями претензій і можливістю їх задовольнити. Переконати когось у чомусь – означає добитися такого стану, коли той, кого переконують, внаслідок логічних розсудів і умовиводів погодиться з певною точною зору і буде готовий захищати її чи діяти у відповідності до неї.

Психологічним бар’єром, який є перепоною формуванню переконань, - упередження. Індивід може і не усвідомлювати своєї упередженості і розцінювати інтуїтивне неприйняття нового спілкування як прояв його об’єктивної неспроможності. Переконанню перешкоджають і забобони – некритичне засвоєння розповсюджений у даному соціальному середовищі шаблонних суджень, стереотипів.

Умовою ефективного переконання є високий моральний та інтелектуальний авторитет особи, що впливає. При цьому у процес переконання обов’язково включаються і механізми наслідування.

Форма дифузної, підсвідомої психічної взаємодії людей - зараження: процес передачі підвищеного емоційного стану від одного індивіда до іншого у психічно напруженій обстановці. Масове психічне зараження веде до розпаду соціально-нормативної організації поведінки, різкому зниженню соціальної відповідальності, домінуванню соціально-дифузної поведінки.

Так, стан масового страху чи агресії блокує здатність індивідів раціонально оцінювати обставновку, паралізує індивідуально-вольову регуляцію. При цьому виникає ригідність, негнучкість регуляційних систем, психічна регресія, яка знецінює раніше прийняті цінності.

Емоціогенна подія, що виникає неочікувано, зачіпає раніше актуалізовані інтереси неорганізованої маси людей, викликає імпульсивні масові реакції, що погано контролюються і служать пусковим механізмом зростання масового психічного самозбудження.

Серед причин, що викликають емоційне зараження:

1) Розвиток певної спільності оцінок, установок, притаманні масі людей. Наприклад, в умовах масових заходів стимулом, який передує емоційному зараженню спільності оцінок, є аплодисменти при появі популярного артиста. Спеціально розроблені прийоми масових впливів (хода, музика, співи, заклики тощо) у комплексі служать засобом утягування маси людей у стан емоційного ентузіазму. Емоційне зараження може служити додатковим фактором сплачування, поки він не перевищить певної оптимальної інтенсивності. Проте, коли вінт виходить із під контролю, зараження може призвести до розпаду нормальних і неформально-рольових структур і перетворити організаційно-взаємодіючі групи у різновид натовпу.

2) Загальний рівень інтелектуального і морального розвитку особистостей, які складають дану групу. Чим вищим є рівень розвитку суспільства, тим більш критично люди ставляться до сил, які автоматично прагнуть утягнути їх на шлях тих, чи інших переживань, тим більш слабо вираженим є механізм зараження.

Феномен зараження переважно розглядається в умовах стихійної антисоціальної поведінки. Проте цей механізм діє і в умовах масових соціально усвідомлених дій – суспільних рухів. Роль зараження є очевидною і в організованій соціально позитивній поведінці (наприклад, роль особистісного прикладу у напружених виробничих ситуаціях, у військовій обстановці). Можливо, у цих ситуаціях проявляється компенсаторна функція зараження в умовах недостатності організації людських об’єднань.

Різновидом неаргументованої соціальної взаємодії – наслідування (слідування прикладу, зразку). Наслідування – один із засобів соціального научіння, оволодіння соціальним досвідом. Наслідування може бути зовнішньо і внутрішньо мотивованим, осмисленим. На зовнішньому наслідуванні основані такі соціально-психологічні явища, як звичаї та мода.

У процесі наслідування здійснюється не просте прийняття зовнішніх особливостей поведінки, як при зараженні, а відтворення індивідом рис і образів поведінки інших людей, тобто більш активний спосіб засвоєння. У «теорії наслідування» Г. Тарда цей феномен абсолютизується як основний принцип соціалізації людей, їх взаємодії у групах, конфліктів тощо. Включаючи багато корисних спостережень, дана теорія разом із тим спрощує процеси історії людських взаємовідносин. Сучасні експериментальні психологічні дослідження дозволяють розкрити справжню сутність явища наслідування та його різноманітну роль у житті людей на різних етапах онтогенезу і у різних умовах діяльності.

Особливу роль грає наслідування у розвитку особистості в дитячому та підлітковому віці, виступаючи формою пізнання дійсності. Воно проходить низку стадій від сліпого копіювання дитиною поведінки дорослих до усвідомленого наслідування дорослих у підлітковому віці. У дорослої людини наслідування виступає допоміжним засобом освоєння соціальної дійсності. За зразок приймаються, як правило, зовнішні властивості поведінки, але цей процес не зачіпає стійких особистісних характеристик суб’єкта. У дорослих наслідування має місце у тих випадках, коли є відсутньою можливість використовувати інший спосіб оволодіння новими діями (наприклад, при оволодінні робочими навичками, елементарними професійними діями). Зазвичай основним шляхом оволодіння нової інформації у дорослих є активні способи формування та засвоєння знань. Тому механізми наслідування є значно складнішими. Вони стикаються з критичністю особистості дорослого по відношенню до впливів, що здійснюються на нього, а також із зворотною увагою особистості на об’єкт, що впливає. Ці взаємодії особливо ускладнюються у групі. У груповому контексті при засвоєнні зразків поведінки, що спостерігаються індивідом, проявляються два плани наслідування: чи певній людині (частіше – лідеру), чи нормам поведінки, які вироблені у групі. У останньому випадку ми стикаємося із проблемою конформізму, тобто тиску групи на індивіда.

Однією із розповсюджених форм психічної взаємодії є конформність (від лат. уподібнення). Конформність – уподібнення соціальним стандартам, що вимагаються, поступка особистості соціальному тиску.

Якщо наслідування – відтворення тих зразків поведінки, які відповідають установкам особистості, то конформність – підкорення тим вимогам групи, які суперечать установкам і позиціям даної особистості. Конформні індивіди – особи, які відчувають підвищений тиск з боку значущих осіб.

Непідкореність особистості стандартним нормам називається нонконформністю. Нонконформність може бути основана як на вищій ідейній принциповості особистості, так і на анархічному неприйнятті соціальних норм та законів. Та і друга форми поведінки є такими, що відхиляються – девіантною – поведінкою.

Навіювання – це форма цілеспрямованого, неаргументованого впливу однієї людини чи групи на іншу чи на групу. На відміну від повідомлення і переконання, в ситуаціях навіювання інформація засвоюється некритично, неаргументовано. Явище навіювання («сугестії») давно відзначено у психології та запозичене із медичної практики та практики виховання.

Відома низка умов, від яких залежить ефективність навіювання:

а) вплив віку (діти та підлітки більш схильні ніж дорослі);

б) психічний та фізичний стан дорослих (люди втомлені і фізично ослаблені швидше піддаються навіюванню);

в) авторитет того, хто навіює, особливо керівника та лідера, який створює ефект довіри до джерела інформації. Авторитет довіри проявляється не тільки по відношенню до особистості керівника, але і до групи, яку він представляє. Авторитет може впливати шляхом «косвеної аргументації», яка замінює при навіюванні пряму логічну аргументацію.

Феномен навіювання проявляється у тісному зв’язку з явищем соціальної перцепції, згуртованості. Важливим фактором навіювання може виступати соціальна установка, що склалася раніше. Так, притаманна співробітникам установка на необхідність підкорятися керівнику підвищує ефект навіювання. Феномен навіювання пов'язаний також із конформністю індивіда і тим самим із питанням групової згуртованості.

Ефект навіювання має місце у таких сферах соціального впливу, як пропаганда та реклама. при пропагандистському впливі, який апелює до емоцій аудиторії, у значній мірі використовується навіювання. Якщо ж пропаганда у більшій мірі розраховує на логіку і свідомість людей, то в ній переважає метод переконання.